Місто собачих снів

РОЗДІЛ 8

Поняття „хороший” і „поганий” – рівнозначні. Я би навіть сказав тотожні і однаковісінькі. Все залежить лише від того звідки дивитись. З чийого боку…

Так от, з точки зору Бориса Льодік був поганим. Не в’язалися їхні світогляди ні дротом, ні скотчем. А спілкуватися було потрібно, тому що Льоня Войтович, або просто Льодік був найкращим другом Юлі. Тому, почувши, що він ввечері запрошує в паб на пиво, Борис мимоволі скривився.

– Борчик, ну чого ти знову? – ображено спитала Юля.

– Сонце, ну ти ж знаєш, що він мене дещо нервує.

– Не вигадуй, – просто сказала дівчина і сіла в авто.

Льодік… Ууууу… Терпіти не можу це підерастичне створіння. Ці його плавні рухи, манси, манера розмови… Зачіска під півника, приталені сорочки з гавайськими візерунками, забагато одеколону і тонкі дамські сигаретки – ось він, Льодік. І знову буде цілий вечір говорити ні про що. Ніякої конкретики. Чого Юля від нього так преться?

Та по хєр Юля! Чого від нього повинен пертись я?!

Борис сів за кермо і нервово хряпнув дверима.

До речі, до речі! Борис узяв авто в кредит! Сріблясту азійську красуню! Щоправда вітчизняної збірки, але – новий автомобіль – це новий автомобіль, як не крути. Наче нецілована дівчина. Ех… Хочу бути маркетологом.

Пробачте, відволікся.

Звісно ж, Борис почав краще заробляти. І коли у черговий раз проходив біля стоянки авто керівництва напроти Штабу, замислився: „А може б то варто починати?!”. В той же вечір Борис по телефону проконсультувався із компетентними в даних питаннях людьми, а на наступний день вже був спудеєм курсів водіїв. Курси були лише атрибутом одержання водійських прав, так як Ткачук непогано навчився мистецтву водіння в ПТУ і тих же збройних силах. І хоча Борису можна було перездати лише іспит з водіння (в училищі була підготовка водіїв вантажних автомобілів, категорія „С”), але прикинувши, що водійської практики вже давненько не було, а побити нове авто зовсім не посміхалось – Борис пішов вчитися заново.

З цього періоду Борисового життя відзначимо лише такий момент: одного разу, під час практичних занять, коли Борис з інструктором (Ткачук – за кермом) їхали по широкій трасі нового мікрорайону (як правило, постійно вирішуючи якісь справи інструктора – привези, відвези тощо), метрів за п’ятдесят перед автомобілем на проїжджу частину вискочив собака.

– Пригальмуй! – сіпнувся інструктор, огрядний чоловічок з яструбиним носом. – Та пригальмуй кажу!

– В чому справа? – спитав, призупиняючись Борис.

Інструктор тицьнув пальцем в пса, що прошмигнув перед ними.

– Ото бачиш?

– Ну?!

– Собаку давити не можна. Потім буде машина ламатися. – Яструбиний ніс багатозначно підняв вказівного пальця вгору. – Постійно. Якщо задавив пса – рахуй все, піздєц, можеш машину продавати одразу. І як будеш продавати – нікому про то не кажи. Бо не куплять.

– Угу… – Борис поглянув собаці услід. – Зрозуміло… А якщо людину збити? – зненацька запитав він.

Інструктор затнувся.

– Еееее… Про людину нічого не знаю. Знаю тільки те, що водії про собак балакають. – Питання спудея спантеличило досвідченого інструктора. – Про собаку знаю, а про людину… Міліція мабуть приїде. – Врешті непевно видав він.

Різницю між людиною і собакою старий інструктор так і не пояснив. І всю дорогу до гаража скоса підозріло поглядав на Ткачука, а в подальшому під час практичних занять з Борисом їздити відмовлявся.

Отож, щойно Борис став щасливим власником посвідчення водія (зауважте, тепер з категоріями „В” енд „С”!), він узяв Юлю і вирушив на екскурсію по автосалонах. Юля була гордою за свого хлопця – машину вибирає, хуліганам якимось два місяці тому не дався – суперчоловік! На другий день Борис відпросився з роботи, узяв в бухгалтерії якісь довідки і наприкінці робочого дня прирулив до прохідної на власному автомобілі.

Обмивали придбання в Штабі. Керівництво гуляло допізна і досхочу. Все закінчилося російською лазнею.

Володя, що їздив на брунатній Ауді 80, яка все ще трималась непогано, хоча і бачила кращі часи, дивився на новеньку машину ледь чи не відкривши рота. І не в тому річ, що Володя ніколи не бачив такого авто – воно було Борисове! В такі строки! Свій перший автомобіль Володя власноруч пригнав із Бундесліги після трьох років напруженої роботи.

– Скільки? – спитав він врешті-решт.

– Та я її, Вовка, в кредит взяв… – ухилився від відповіді Борис. – Та ще й без тюнінгу ніякого. Найдешевша комплектація. Стандарт.

Володя більше нічого не сказав. А Борис зрозумів, що той таки поїде по салонах і подивиться на ціну. Ну і хай, подумав хлопець.

Потім Борис, після урочисто-банних процедур, порозвозивши кого треба по домівках, годині так в третій ночі почав шукати місце на стоянках. Але всі вони були заповнені вщент. Ткачук, злий як чорт, поперся ставити авто на внутрішню стоянку Фірми. Додому він поїхав на таксі.

А злопам’ятна охорона Фірми добряче пореготала над непередбачливим Борисом…

Так от, Борис сів за кермо і нервово хряпнув дверима.

– Тебе куди відвезти? – незадоволено спитав він.

– Тобто куди? – здивувалась Юля, розглядаючи себе у дзеркалі заднього вигляду. – Ми ж з Льодіком на пиво ідем.

– По-перше, це ви з Льодіком ідете на пиво. Я за кермом. – сказав Борис, відчиняючи вікно. Проте, в розігрітій на липневому сонці машині, від спеки це не рятувало. Шкода, подумав Борис, що відпустки влітку в цьому році не буде. – По-друге, мені необхідно заїхати в гуртожиток перевдягнутися. В костюмі в паб іти не хочу.

– Добре, коханий, – примирливо мовила Юля. – Тоді поїхали до тебе, потім десь швиденько перекусимо і в паб. Добре? До речі, коли ти плануєш зняти квартиру? Скоро осінь, далі зима… Скоро студенти будуть квартири шукати, сутужно буде з вибором… А в тебе в гуртожитку знову холодно буде… вжик вжик вжик вжииик вЖИк вжик вжик жик-жиииик! вжик вжик вжикккк вжик вжиик вжик вжик вжик вжИИк вжик вжик вжик вжик вжик може, хоч до мене переїдеш? – з надією запитала вона.

Це питання Островська задавала Борису вже не раз. Проте Ткачук переїжджати до Юлі не хотів і не збирався. Навіть ночувати у неї не любив. Це йому було не потрібно. Так Борис став би залежним.

І в цей раз парубок заперечливо похитав головою. Автомобіль проїхав ворота і понісся вздовж шумної рухливої вулиці. Борис замислився. Дійсно, восени і взимку у „шпаківні” було холоднувато. Можна підшукати щось на цей період. Якщо сподобається, та ще й недорого – там і залишусь.

Пора вже.

– Добре, сонце, підшукай мені щось в газетах оголошень. Ти ж все одно на роботі не вельми зайнята. Так, щоб недорого і недалеко від мого гуртожитку.

– Як скажеш, коханий. Тобто, до мене не хочеш остаточно?! Якби ти лише знав, як ти мене цим ображаєш!

ВжиииииииииииииииииииииИИИИККккккккккккккк!

Заповнений паб гудів, немов вулик. Бджоли втікали від спеки і задухи і прагнули спожити якомога більше рятівної пивної рідини. Льодік вже чекав. Він припіднявся і помахав рукою, привертаючи до себе увагу. Великий запотівший кухоль пива в руці Льодіка потроїв неприязнь Ткачука, який був за кермом.

От піндос, зло подумав Борис, ще й столик зайняв біля самісінької барної стійки. Знову будуть постійно за спиною шмигати туди-сюди.

– Привіт, Юлік! Цццмок! О, ти поголив голову, Боря? – проспівав Льодік, вітаючись. – Тобі пасує. Киця моя, це зробило твій чоловічий профіль ще мужнішим! Ти тепер чимось схожий на Гошу Куценка з „Антикіллера”!

Борис змовчав. Порівняння йому сподобалось.

Підійшла офіціантка, прийняла замовлення і щезла. Ткачук оцінююче проводив поглядом округлість її бедер, обтягнутих фартушком. Юля і Льодік обмінювалися враженнями від робочого тижня, Борис підозріло розглядав пивну публіку. Для Ткачука це була така собі обов’язково-вимушена ділова зустріч, щось на зразок тих, що завжди тричі нервово обводяться маркером в органайзері; від яких немає куди подітись. Користуючись порадою старезного анекдоту – необхідно було розслабитися і отримати задоволення. Це був своєрідний податок на Юлю.

Але Льодік не був податковим інспектором – це був Юлин університетський товариш, батько якого не страждав від бідності і тому він (Льоня) міг займатися тим, чим душа забажає. А бажала душа Льодіка торгувати комп’ютерами. Батько придбав йому приміщення, намалював кілька корисних зв’язків – і все, бізнес помчав у вірному арифметичному керунку. Наростаюча конкуренція на ринку техніки (ще б пак, армія комп’ютерних фірм і самопальних „умільців на всі руки” збільшувалась з кожним днем) була для Льодіка чимось таким же примарним як голодні діти Центральної Африки чи персональна озонова дірка Амазонії. Батькові тендери вирішували все.

Дивом дивним дружили Льодік і Юля. Невідомо що пов’язувало їх між собою. Не було спільних інтересів, робочих питань, обміну досвідом… Проте дружба (а, можливо, і просто звичка) лише міцніла з року в рік.

– Любі мої, а давайте поїдемо в якийсь найтклюб? – Льодік випустив тонкий вульгарний струмочок диму. – Відволічемось, погульбанимо! Боря, киця моя, погоджуйся!

Нарешті бедра у фартушку зволили принести замовлення. Борис налив з готичного шпилястого графіна повну склянку мутного грейпрутового соку і випив її двома жадібними ковтками.

– Нє-а, – покрутив головою він. – Не катить. Я ще добре минулу поїздку пам’ятаю. Як ви мене біля барної стійки, денсполу заради, на три години залишили. Я тоді кави на півжиття вперед напився; та ще й за такі гроші, що можна би було тиждень безпроблемно харчуватися!

– Фу, який ти складний, – надувся Льодік. – Ще й злопам’ятний.

Борису захотілося дати комп’ютерному генію по морді. Мажор клятий, з ненавистю подумав він, синочок багатенький, тільки і думаєш де б то побільше бабла просрати. Тобі-то у всьому допомогли, підказали і галантно припіднесли на тарілочці… Пальцем об палець в житті не вдарив, а показувати ними путь істинний направо-наліво – хоч куди мастак! Тебе б до нас у Райцентр, ти б там на вулиці, попри пацанів, старшим чотирнадцяти не виріс би! Борис зло згадав поламаний вчора віконний шпінгалет в своїй кімнаті, встав і без пояснень вийшов в напрямку туалету.

Льодік проводив його сумним коров’ячим поглядом.

– Ти, киця моя, не ображайся, – співчутливим тоном сказав він. – Але, здається мені, що в твоєму мужчині десь проскакує генетичний error…

Юля якось напрочуд голосно відсьорбнула пиво.

– Перестань, Льодя. Він просто запрацьований.