Місто собачих снів

РОЗДІЛ 14

Салатов одразу ж, при першому погляді, справляв огидне враження. Це був огрядний зализаний дядько з манерами дореволюційного буржуа і неймовірно бундючним голосом. На „заслуженого діяча мистецтв Країни” він тягнув на всі сто двадцять відсотків. Салатов прискіпливо оглянув музикантів.

– Група? – для чогось запитав він.

– Група, Група, Йосип Йосипович, – кивнув Гриня.

Салатов потер долоні.

– Добренько. Працюєте в 21.30, після команди КВН… не пам’ятаю, як там їх. Ідіть, маєте дві години вільних. Можете по одній людині з собою провести в клуб.

Група переглянулась.

– Йосип Йосипович, нам би саундчек провести… – сказав Климовський. – Сцену відчути…

Салатов незадоволено поглянув на нього.

– Ви що, не готові до виступу?

Хлопці знову переглянулися.

– Та готові… – відповів Гриня. – Але хоча б інструменти підлаштувати…

Заслужений діяч мистецтв Країни поморщився.

– Слухайте, всі рок-групи, що виступали тут до вас підлаштовували інструменти в тихому куточку, приклавши вухо до гітар. Ідіть, в мене й так сьогодні питань вистачає. Новий рік, як-не-як.

„А якщо „U2” тут виступатиме – їм теж вухо до деки весла ладнати? Козел грубий”, – з ненавистю подумав Гриня, але промовчав.

Хлопці вийшли з кабінету „заслуженого”.

– Перед виступом будете мати хвилин п’ять! Але не більше! – пролунало їм услід. – Новий рік, не забувайте! Людям потрібне шоу, а не підтягування струн на сцені!

Грині захотілось задушити Салатова. Він вже давно пошкодував про згоду на виступ. Від відмови стримувало лише одне – Група була вказана в рекламних афішах.

Хлопці посунули в малесеньку кімнатку, яку їм виділили під „гримерку”. Сіли, закурили. Настрій був кепський. Навколо світ вирував в очікуванні свята, а вони…

– Пива, я так зрозумів, теж не наллють? – з тихою ненавистю сказав Фашист.

Гриня похитав головою і піднявся.

– Піду батькам зателефоную… Ніхто більше не йде?

Бажання спілкуватися з рідними не виявив ніхто. Гриня загасив недопалок і вийшов з кімнатки.

Було сумно і противно. Хлопець відчував, що у всіх негараздах Група зараз звинувачує його, мовляв, треба було краще домовлятися. Бігай, кланяйся ще й… Спробуй з таким домовитися! Він же „заслужений”! Нічого і чути не хоче, лише власні умови… Тьху!

Гриня підійшов до телефону-автомату, витягнув із задньої джинсів картку, вставив її у телефон і набрав номер.

Ту-у-у… Ту-у-у… Ту-у-у…

– Алло?

– Тату, привіт. З наступаючим!

– О, привіт, сина! Дякую, взаємно! Як ви там? Готуєтеся до свята? – Батько, вочевидь, був у гарному настрої і переповнений оптимізмом вище ватерлінії. – А ми тут по господарству трошки… Вечерю готуємо, те-се… Ялинку з Юлькою прибрали… Потім до нас приїдеш?

– Завтра, Тату. Можу звільнитися пізно, та й яке вже святкування серед ночі…

– Зрозуміло… Ну, тоді до завтра, Гриня. Гарного виступу!

– Дякую, Тату. Привіт всім. Я ще подзвоню…

Климовський поклав слухавку, мить повагався і набрав ще один номер.

Ту-у-у… Ту-у-у…

– Алльо?

– Миша, це я. Ти вже готова? Ми о пів на десяту граємо, але ти вже приїжджай. Повечеряємо щось, поговоримо, окей?

Було помітно, що Маркіта приємно здивована:

– Добре, Гринька… А як же ж ваш цей… саундчек? Ви ж зайняті будете…

– Ні, Миша, ми сьогодні без чеку працюємо. Такі тут умови гнилі.

Гнилі умови „Бутерброда”, схоже, не перейняли Маркіту так як Климовського. Вона муркнула „Зараз буду” і поклала трубку.

Гриня теж поклав слухавку, витяг з автомата картку і, трохи повеселівший, рушив до гримерки.

Група сиділа і мовчки задимлювала приміщення. Климовський аж закашлявся.

– Пацани, та що ви робите?! – він привідчинив двері у коридор, що прямував за сценою. – Тут капєц повний! Краще інструменти підлаштуйте поки тихо!

Він натягнув куртку, кумедну в’язану шапку і зібрався виходити.

– А ти куди? – ліниво запитав Павлюша, витягаючи бас з кофру.

– Піду Машку свою зустріну… Сигарет куплю заодно. А ви що, сьогодні знову на тутешніх тьолках? Невже, Мішка, твоєї коханої знову не буде?! Новий же ж рік!

Група засміялась. Михась скорчив винну фізіономію, мовляв, винен, каюсь (але не караюсь!)… Климовський вгадав з настроями, пануючими в гримерці протягом останніх п’яти хвилин.

– Я-я! – загадково сказав Фашист. – Натюрліх!

Гриня теж засміявся і вийшов.

Надворі падав тихенький пухнастий розважливий сніжок. Новорічний вечір вгадав з аксессуарами. Гриня закурив і нарешті відчув, що свято наближається. Та грець з тим баблом за виступ! Хоча, „поляну” могли би і накрити… Не збіднів би Салатов. Жмот нещасний!

Гриня стояв і милувався червонуватими неонами „Бордера”. Настрій беззаперечно піднімався. Ще й Маркіта зараз прийде…

В чомусь я таки несправедливий по відношенню до неї, подумав хлопець. Вона ж мене по-справжньому кохає, я це бачу. Та… і я її теж… Просто рознервують тебе дебіли усілякі – на роботі, в транспорті, на репетиціях постійний „нон консенсус”… А стримуватися після цього часом не вдається. От і хамимо ми, любий Григорій Ярославович, нашим близьким… Треба збиватися з таких тем. Однозначно.

Треба влаштувати їй сьогодні свято! З шампанським, свічками і віршами… Потім, звичайно, після виступу… І вдома. А до батьків завтра поїду. Дня на три… Може, чотири… Побачимо.

З-за рогу з’явилася Маркіта. Зрештою, це поки що був темний силует серед десятків інших на тротуарі, але цю ходу Климовський впізнав би навіть у Африці. Дівчина підійшла і обняла його.

– Привіт, сонечко, – прошепотів Гриня, цілуючи її в вушко. – Підемо вечеряти?

Маркіта посміхнулась і кивнула.

– Ходімо, – Гриня узяв її за руку і вони перебігли через дорогу. – Я тут знаю одну класну кафешку, там готують чудові грибні млинці!

– А чому не в „Бутерброді”? – запитала Маркіта.

– Та пацани там сидять… І так злі на мене через Салатова, а тут ще й скажуть, що до виступу не готуюсь. Я ж їх примусив інструменти лаштувати! – Дівчина засміялась. – А там роботи на п’ять хвилин… До того ж я „хвости” терпіти не можу! Коротше кажучи, маленька, в нас є хвилин п’ятдесят, а потім треба буде в клуб.

Маркіта знову кивнула.

– Окей, Гринька. Як скажеш. А там не буде зайнято? Новий рік все-таки, люди по барам теж святкують…

– Ні, не буде… – відмахнувся Климовський. – Майже всюди години з десятої народ столики замовляє, я чув. А зараз лише п’ятнадцять по восьмій… Пішли скоріше, я вже їсти хочу…

Гриня виявився правим. І, хоча вільних місць було небагато, але столик вони все ж знайшли. За кілька хвилин столик прикрасився двома паруючими порціями млинців і величезними кухлями пива.

Климовський підняв свій кухоль і, прокашлявшись, з пафосом мовив:

– Шановна Мар’яно Олександрівно! Дозвольте поздоровити вас з наступаючим Новим роком від імені усіх ваших прихильників! – Маркіта кокетливо закотила оченята. – Хочеться побажати вам щастя, здоров’я і всього-всього найкращого! Ура! – Климовський рвучко підняв кухоль і завмер. Потім глянув на дівчину і тихо запитав: – Ну як? Я був неперевершений?

– Ага, – Маркіта засміялась. – Зе бест оф *.

Вони цокнулись, сьорбнули пінистого напою і прийнялись до їжі. Млинці були нівроку і Гриня замовив ще дві порції, незважаючи на протести Маркіти, що вкотре вимагала поваги до своєї дієти. Повечерявши, вони прийнялись з насолодою потягувати пахуче пшеничне пиво.

– Ти знаєш, Гринька, – раптом сказала Маркіта, – я вперше проводжаю Старий рік без шампанського, з простим пивом…

Климовський запитально глянув на неї.

– Не подумай нічого поганого, зайка, – посміхнулась дівчина. – Я хотіла сказати, що вперше у житті мені не потрібно ніяких новорічних аксессуарів, мені добре від того… що ти поруч. І байдуже – чи буде в нас на столику „Міське” пиво, чи „Вдова Кліко”… Розумієш?

Гриня взяв Маркіту за руку і поцілував її. Хлопцю подумалося, що в кіно в таких випадках завжди починається якась чудова лірична мелодія – і всі задоволені, всі сміються. Але в цьому кафе лунала російська попса…

Климовський зітхнув, ще раз поцілував дівочу долоньку і сказав:

– Я знаю, Миша… – Він глянув на годинник. – Пора. Пішли, потім договоримо…

Настав час „Х” і Група з підлаштованими „в тихому куточку” інструментами нервово тупцяла біля виходу на сцену. Настрій був глобально кепським – хвилин двадцять тому виявилось, що моніторів не буде, тому що „Бутерброд”, зі слів Салатова, був диско-клубом з апаратурою, не пристосованою для цілісних виступів рок-колективів. Замість цього в сторону виступаючих буде розвернуто кілька динаміків. І все-одно, це означало, що Група буде грати, практично не чуючи себе. П’ять хвилин на підлаштування на сцені теж не давали… Був скандал, „заслужений” знову кричав, що йому потрібно шоу, а не настройка гітар на сцені… Назрівала лажа. При повному залі народу і у новорічний вечір.

А шляху назад, в принципі, вже не було.

„Сука Салатов”, з ненавистю думав Климовський, розглядаючи свою гітару.

Вийдемо, налажаємо… Точно налажаємо при такому підході до справи… Єдина надія на те, що нормально зіграємо „наглухо” і на те, що публіка, буха і весела, не буде надто претензійною. Сука Салатов!

Із залу доносилися приглушені звуки реготу – виступали КВН’щики. Але Климовському було не до сміху – він вже багато раз обматюкав себе за те, що втягнувся у цей бордель. Ось і оплески. КВН закінчився. „Або тільки почнеться”, – зло подумав Гриня. Конферанс оголошував Групу.

Гриня розвернувся до музикантів. В тих настрій був не кращий. На фоні задоволених і розпашілих кавеенщиків, що спускалися зі сцени, Група виглядала доволі непоказно.

– Чуваки, є одна ідея, – стримано сказав Климовський, – пішли, зіграємо музичку.

Всі здивовано зиркнули на Гриню.

– Так ми, здається, якраз для цього і притусували, – буркнув Михась.

– Ви мене не зовсім зрозуміли, – так же холодно відповів Гриня. – Пішли, зіграємо для себе. Зробимо таку собі репетицію у новорічний вечір на сцені.

Група переглянулась. Варіант був цікавим. Принаймні, морально це нікого не обтяжувало.

– А що, пішли… – посміхнувся Павлік. – Здихати, так під рок. Хоч потішимось. І я басом заодно помахаю, може мене яка кобила захоче…

Група засміялась. Настрій покращився. Справді, сьогодні вони зіграють для себе. Не для Салатова, Фігатова, примарної фортуни чи людей, які прагнуть видовища. Для себе.

Тут конферанс закінчив словесно поносити і заволав, невдало наслідуючи промоутерів на боксерських поєдинках:

– Гру-у-у-у-у-упппппа-а-а-а-а!!!

Зал заволав.

Хлопці стрімко піднялись на сцену.

Ось і вона. Сцена.

Бля, знову якийсь прожектор очі сліпить…

Повний зал. М-да…

Штекер в весло.

Медіатор за панель.

Бум-бум. Фашист на місці.

Гриня провів пальцями по струнах і вони приємно відгукнулись у динаміках. Він обернувся і отримав ствердні кивки – всі готові. Климовський підійшов до мікрофону.

– Ку-ку, малята, – змовницьки сказав він у зал. – Бавитесь?

Публіка заволала. Павлік почав басову партію.

– Ну, тоді давайте бавитись разом! – гукнув Гриня.

Фашист вступив в ритм. Михась, давай… А от тепер – я!

– Ви молодці, – сказала Маркіта. – Просто молодці.

Гриня і дівчина повільно йшли засипаною снігом вулицею. Звідусіль лунали веселі вигуки, пахкали поодинокі доопівнічні святкові петарди та фейєрверки. Місто гуляло на повну, проводжаючи Старий рік.

– Та буде тобі, – Гриня, закурюючи, переклав пляшку шампанського, добуту у барі „Бутерброда”, під пахву. – Були же ж лажі…

Маркіта відмахнулась.

– А-а-а… Звичайно були. – Вона вчепилась Климовському в руку і притиснулась до нього. – Але ваш виступ – це було щось із чимось. Така-а-а енергетика в зал лупила! Ти бачив, як народ казився? От-от. Круто було. А лажі… Ти ж сам колись казав, що живий звук крокує з ними поруч.

Гриня промовчав. Йому не хотілося зараз обговорювати цей виступ. Ейфорія минула. Це було те, що називають „пощастило”. Вони могли збитися, заплутатися і налажати у будь-який момент… Цього не сталося. І слава Богу. Тепер Климовського пересмикувало при згадці про „Бутерброд”, Салатова і умови на сцені. Він подумки перехрестився і викинув недопалок.

Та й навіщо, скажіть будь-ласка, було думати хлопцю про минулий виступ? Він йшов до затишної оселі з дівчиною, яку кохав, і пляшкою шампанського під пахвою за сорок п’ять хвилин до Нового року. Через півгодини вони мали зайти до хати, ввімкнути телевізор, стрільнути шампанським в стелю і зустріти свято у теплому ліжку! На фіга Климовському зараз згадувати Салатова?!

Гриня знову закурив. Павлюша, Михась і Фашист залишилися у „Бордері” молодити самотніх дівчат. Вони особливо не переймалися тим фактом, що їх фронтмен кудись іде. Їх ейфорія тільки починалась – в цей вечір вони були зірками. Гріх не використовувати такі моменти.

Гриня зупинився і взяв Маркіту за руку.

– Миша, прояви сентиментів нападають на мене рідко, так що слухай уважно… – Дівчина запитально заглянула йому у вічі. Климовський затнувся. – Я… Ну… Миша, я дуже тебе люблю…

Маркіта по-дитячому пригорнулась до нього.

– Я теж тебе люблю, Гринька, – прошепотіла вона.

Гриня обійняв дівчину. Він подумав, що це, можливо, один з найщасливіших моментів у житті… Але все рівно я це зрозумію лише років через двадцять. Климовський зітхнув.

– Маркіта, треба йти… – Він посміхнувся. – Бо зустрінемо Новий 200N-ий рік прямо тут, на вулиці. А нам ще слід фрукти помити і порізати, келихи протерти… І президента, звісно, послухати, що він там нам знову натрусить… А потім – всі в ліжко! Там будуть мишей за вуха гризти!

І Гриня легенько вкусив дівчину за вушко. Та кокетливо скрикнула, засміялась і з криком: „Маніяк! Маніяк!” побігла по вулиці. Климовський теж засміявся, поправив кофр з гітарою на плечі і побіг за Маркітою.