МІСТО СОБАЧИХ СНІВ

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

– Ну що, Борис Володимирович, будемо далі мовчати? Я вас вже п’ятнадцять хвилин благаю. Мовчите? Чи поспілкуємось про те, про се, про різне?

Борис мовчав. Говорити було нічого. І сенсу говорити не було теж. Він сидів, нервово розминаючи натерті кайданками зап’ястя.

Звичайно ж, все будуть вішати на нього. Це вже потім, коли факт його особистої провини буде живописно розписаний у протоколах допитів, творчості яких позаздрить будь-який літератор, Директор і компанія будуть шукати шляхи визволення Бориса з цупких обіймів податкової міліції… А до того моменту будуть робити все можливе, щоб „факт провини” залишився лише за Ткачуком. А далі будуть звертатися до народних обранців округу (неофіційно, звісно), через них знаходити шляхи до слідчих (а точніше до їх начальства, начальства начальства, начальства начальства начальства і так до безкінечності – до того, хто зможе владнати цю справу) – і тоді аж, за допомогою всіляких матеріальних викрутасів, доводити непричетність і безвинність Фірми у образі Бориса Ткачука. І це при тій умові, що ціна за визволення начальника збуту не буде надто високою. В інакшому випадку… Один за всіх, всі проти одного. Твої проблеми – однозначно залишаться лише твоїми.

В кайданках забрали лише Бориса. Решту керівництва, за словами адвоката, поспішно найнятого Директором, обмежили підпискою про невиїзд. Те, що адвоката найняли – це хороший знак. Значить, у тобі ще зацікавлені, Борисе. Або лише переживають за свій зад, показують ілюзію опіки, щоб ти не мав морального права тягнути когось за собою. Це я, виявляється, можу тягнути їх за собою… Адвокат урочисто обіцяв, що „це непорозуміння вирішиться в найкоротші терміни”, треба лише „заспокоїтись і не діяти в стані афекту”. Такий щуряка хитрий, на морді написано…

– Борис Володимирович, ви мене чуєте?! – підтягнутий майор присів по-американськи на краєчок столу і хруснув кісточками кулаків. – Я питаю: розмовляти будемо?

– Про що? – безучасно спитав Борис, піднімаючи голову.

– Та про долю вашу, дорогенький, майбутню! Можливо, не тільки вашу, але це вже час покаже.

– Давайте. Починайте.

Майор дістав пачку сигарет і закурив. Потім присунув стілець з-за столу поближче до Бориса і присів.

– Борис Володимирович, ви у дуже серйозному лайні. – Він сказав це так просто, неначе обговорювалась тематика погоди на наступний тиждень. – Курите? – Запитав майор, простягаючи пачку Борису.

Той заперечливо похитав головою.

– Ні. Дякую.

– Не треба мені дякувати, Борис Володимирович. Я не та людина, якій ви маєте дякувати. Дякувати необхідно Герасимчуку. Пам’ятаєте такого? Я вам нагадаю: Герасимчук Павло Дмитрович, той самий замдиректора, того самого „Захід-сервіс’а”. Він у нас в гостях щось дуже розхвилювався і повідав нам одну дуже цікаву історію про постачання одного з їхніх, незареєстрованих ніде складів… Ми аж самі не сподівалися на таку відвертість!

– Я не знаю ніяких незареєстрованих складів, – сухо вимовив Борис.

Он як. Павлік, ссссука… Тепер зрозуміло, чого вони намалювались на Фірмі, але взяли лише мене. Клятий „Захід-сервіс” з його „чорними” складами! Пропрацьовували, виявляється їх, а ми, точніше – ти, просто попав під раздачу. Ланцюг потягнувся. Хто, що? Борис Володимирович Ткачук.

Ох, Павлік, виявляється ти не лише з блядями в сауні добре щебетати вмієш. Соловейко граний… Якщо колись зустріну – піздєц тобі, Павлік. Можеш не сумніватися.

– Ну так, звичайно, ви може їх і не знаєте… Але повірте мені на слово, будь-ласка, що вони чудово знають вас.

– І що далі?

– О… Це дуже цікаве питання, Борис Володимирович! – Майор зі свистом видихнув тютюновий дим. – Особливо для вас. І відповідь, я вірю, ми знайдемо під час нашої з вами розмови.

„Хєра з два ми щось знайдемо”. Борис зрозумів, що зараз його збираються пробивати на відвертість, тобто на інформацію. Захочуть, щоб я здав структуру. Для моєї ж примарної і умовної користі. Але винних, вищих за мене по ієрархії, вони усе одно не дістануть. Борису згадалося як Володя колись давно розповідав історію про одне підприємство, керівник якого знаходився у розшуку кілька років, хоча жив преспокійно за адресою прописки і переховуватися навіть не мав на гадці. І всі відповідні структури знали про його місцезнаходження, проте ніхто його не рухав, тому що забагато на ньому було зав’язано усілякого бруду. Вистачало людей, які не мали бажання у ньому замурзатись.

– Від нашої розмови, пане майор, на жаль, нічого не залежить. Ви і самі це, мабуть, розумієте.

Борис згадав переляканий вираз обличчя Юлі, коли його запихали до казенної „Волги”. Щось здавило забиту сусідом скроню. Виявляється, урода цього в „бобик”, мене – у „Волгу”. Ієрархія, матір її так. Справді, цікава штука – життя. Ще вчора ввечері балакали, тихо-мирно все було… Їй, вочевидь, вже про все натякнули. Шкода.

– Ви помиляєтесь, Борис Володимирович. Ви знаєте скільки вам загрожує?

– Ні.

Майор сказав. „Розводить”, подумав Борис. Я не був відповідальною особою. Я не бухгалтер, мені похєр.

Як це так – „не був”, Борисе?!

– Ви думаєте, мабуть, що я жартую. А я ніколи в житті не був серйознішим, Борис Володимирович. Ви думаєте, що я беру вас, такого поважного чоловіка, на банальний понт? – Майор знову закурив. – Думаєте, якщо забрали тільки вас, то інші відмажуться? Ееее, ні. Це так, до закінчення повної перевірки. Просто ми почули від пана Герасимчука, Павла Дмитровича, ще раз нагадаю вам такого, власне ваше прізвище. Ми просто почали з вас. До речі, я ознайомився з вашим послужним списком… – Майор примружився. – Мене вразило. Чесно. Можна одне питання, Борис Володимирович, так би мовити, особисте?

– Можна.

– Чому вас не відібрали для тієї миротворчої акції на Сході? Ви ж подавали документи, я цікавився! З вашими-то фізичними даними і результатами!

Борис опустив голову. Хвилю помовчав, потім підвів очі і зустрівся поглядом з ментом.

– Все дуже просто. Цього ніхто не приховував. Один генерал в останній момент запхав свого синочка-бовдура, щоб відучити від занадто хорошого життя, яке той провадив. Але я підозрюю, що насправді – для заробітку і запису у особовій справі „учасник бойових дій”… Для кар’єри військового це дуже серйозний і вагомий пункт резюме. Далі бази його не випустили б. Суто внутрішнє патрулювання. Халява. Крайнім зробили мене.

– А ви чого туди так рвались?

– Фінансові умови контракту, – сказав Борис. – Проте гадаю, що свої гроші я б добряче відпрацював.

Майор задумливо відчинив вікно і закурив. Холодне повітря освіжаюче ковзнуло по кабінету.

– Зрозуміло… – врешті вимовив він. – Ну, гаразд. Повернемось до нашої справи. Так як вам належить право і честь першого шлюбного допиту, – майор кхекнув, – вам буде деяка скидка від тої цифри, яку я назвав.

– Чого ви хочете? – зло сказав Борис.

– Ооооо! Це вже зовсім інша розмова, дорогенький мій…

– Не називайте мене дорогеньким, – жорстко перебив його Ткачук. Його дратував подібний типаж солодкого хама. – Я вам не підар.

Майор здивовано глянув на нього.

– Як скажете, Борис Володимирович. Хоча не забувайте, що все у житті мінливе. Але я не про те… Чого ми хочемо? Відвертості, прізвища і цифри.

Ну, звичайно ж. А що ти думав почути, Борисе? Що вони хочуть відзняти двадцять порнофільмів за твоєю участю? Чи щоб ти їм помив підлоги в їх клятому управлінні? Чи десятивідсоткову скидку при закупівлі Товару? Допомогу по розвантаженню трьох вагонів алюмінієвого лому? Чотири рідкісні наклейки з Даффі Даком?!!

Вони хочуть прізвища і цифри.

Думай, Борисе, думай… Якщо закладеш Фірму – тоді не буде ні її, ні грошей, ні всього, що з цього витікає. Ще й невідомо досконало, якими і наскільки широкими зв’язками володіє керівництво. Цілком можливо, що тебе посадять на перо на другий день після прибуття на тюремні нари. Або опустять. Там ніхто в бійку чесно не полізе. Вальнуть чимось важким по голові і вперед. Тобто взад… Борис судомно стиснув щелепу. Йому згадалося вранішнє попередження високого мента.

Наврочив, старий пес…

А якщо буду сидіти тихо, нічого не говорити… Відкалатаю тих кілька років. Конфіскація? Я ще особливо нічого не нажив. От рахунок в банку тільки шкода… І машину. Але коли вийду – робота на Фірмі гарантована. І повага. І мені будуть винні. І за рік відновлю все втрачене. Юля, я впевнений, буде чекати. А менти хай доводять склад злочину і мою провину. Мало що Павлік нагородив. Набухався в сауні з дівками і вигадав, що ніби-то мене знає, а потім протверезів і в це повірив. Не знаю я ніякого Павліка!

Треба взяти себе в руки, Борисе. Могло бути гірше. Хоча куди вже гірше… Але ж все минає! Згадалися часи першої армійської бійки з „дідами”. Пам’ятаєш, Борь, як ти валявся з розбитою головою, в калябусі власної слини і крові, на холодному грибковому кафелі під умивальником? Тоді тобі здавалося, що це – кінець. А потім, гляди, і за півроку ви їм таких піздюлєй вломили перед дембельським поїздом! Казав Бодя, що тому рагулю з золотим зубом він навіть руку зламав… І все налагодилось. І вижив, і становища досягнув… Борис мимоволі погладив рожевий нерівний шрам, що витікав від лівої брови. Я вийду. Я обов’язково вийду. Я вийду. Я вийду… Я вийду!

Борис похмуро дивився просто перед собою на пластикову офісну настільну лампу.

– Відвертості не буде, – твердо вимовив він. – Я не знаю ніякого Герасимова.

Майор не здивувався.

– Герасимчука, з вашого дозволу, – поправив він. – Впертий ви чоловік, Борис Володимирович. Сподіваєтесь, що допоможуть? Як знаєте, воля ваша. Посидіть, подумайте…

– Я вже подумав, – огризнувся Ткачук.

– У вас ще буде достатньо часу для роздумів, пане Ткачук, – чомусь сумно сказав майор. – Можливо, це стане вашою єдиною розвагою на деякий час. Гляди і передумаєте. Всяке буває.

Майор підійшов до дверей і привідчинив їх.

– Проведіть пана Ткачука, – неголосно мовив він.

На порозі виріс дебелий спецназівець у масці.

– Отже, я заарештований? – холодно сказав Ткачук. – Прошу сказати: за що саме?

– Ви затримані до закінчення перевірки на Фірмі. Ваше підприємство підозрюється у випуску „лівої” продукції і махінаціях з фінансовими документами, а, отже, у несплаті податків. До зустрічі, Борис Володимирович, – в голосі майора знову забриніли незрозумілі нотки суму. – До завтра.

Борис підвівся і, глянувши тому у вічі, вийшов геть.

Кроки відлунням віддавались у широкому порожньому коридорі. Борис йшов, заклавши руки за спину, за ним тінню, крок у крок, ступав спецназівець. Символічно, як на мене, – вояк іде по шляху злодія. Ех, ніколи Бориско не думав, що буде так йти. Як отой мудило з автоматом – так. А як він…

– При-віт, при-віт! – пролунало над головою.

Борис смикнувся від несподіванки. Спецназівець суворо пхнув його стволом автомату.

– Не зупинятись! – грубо прикрикнув він.

Борис пришвидшив крок. Ехо ставало все гучнішим.

– При-віт-ка-жу! Ти-що-глу-хий?

– Хто це, бля? – хрипло прошепотів Ткачук і нерозуміюче повів очима.

– Хто-тре-ба! Бу-га-га! – відгукнулось ехо.

Тут ритм кроків Бориса і спецназівця збився і відлуння загуляло, завертілось, закружляло, затріпотіло невидимими крилами, увірвалось у вуха і ледь не розірвало барабанні перетинки, ринуло у саму середину Бориса, заволало, заспівало, закричало на повну горлянку:

– Тебе ж попереджували! Нікчема! Надумав про себе бозна-що! Хто ти такий? Бу-га-га-га-га-га! Мурахааааа-а-а, галіма пісчии-и-инка, дрібоооонька крапля в океані! Мізєєєєєє-є-є-є-єрррр! Хотів жити просто? На, блять, живи!

І Місто із силою і задоволенням захлопнуло у своїй вогкій залізобетонній пащі Бориса Володимировича Ткачука.

* * * * *

Михась швидко піднімався до квартири Грині. На сходовій клітці на мить зупинився, глибоко затягнувся і викинув недопалок у розбиту шибу. Поправив обережно горлечко пляшки, що зрадливо стирчала з кишені і продовжив свій шлях. Не зупиняючись, Михась сердито плюнув в міжперильний космічний простір і пришвидшив ходу. Все у цьому під’їзді дратувало його – брудні сходи, якась середньовічна липка напівтемрява, незважаючи на сонячну днину, поламаний ще в Еру Покемонів ліфт, безглуздий блакитний колір панелей. Поспішаючи, він зачепився рукавом куртки за перила і ледь не впав. Йобкаючи і поправляючи дорогоцінну посудину в кишені, Михась нарешті добрався до квартири № 98.

Різкий дзвінок розірвав квартиру.

– Гриня, це я, Мішка! – звертаючись до зачинених дверей голосно сказав Михась. – Климовський, відчиняй! – І для впевненості знову поправив пляшку в кишені.

Квартира тупо мовчала. Михась почекав хвилини дві і знову подзвонив. Другий дзвінок здався Михасеві ще різкішим.

– Климовський! – ще раз покликав хлопець. – Гриня, я ж знаю, що ти вдома! Я до твоєї Мами телефонував! Климовський, твою наліво!..

Двері відчинилися якось занадто несподіванно. Михась здригнувся.

Інколи, коли дають те, що просиш це чомусь не приносить задоволення.

– В тебе сигарети є?

Михась ствердно кивнув.

– Заходь, – Гриня розвернувся і пішов по коридору до кімнати.

Михась зробив крок всередину, зачинив двері. У ніс вдарив їдкий запах прокуреного приміщення. Хлопець заметушився, знімаючи взуття, і мало не перекинув вішак. Вішаючи куртку, гримнув нею об стіну і ледь не розбив пляшку.

Людині притаманно хвилюватися, коли вона не знає, що їй робити.

Нарешті Михась з N-го разу таки одягнув домашні капці, витягнув з куртки вже знайому читачеві пляшчину, великий зеленкуватий лимон і потупцяв до кімнати. Там все було як і завжди, якщо незважати на велике м’яке крісло, що стояло розвернутим до вікна. Поруч на журнальному столику розташувалася попільничка з купою недопалків; органічно доповнювали настільний натюрморт зім’яті сигаретні пачки і кілька брудних горнят із залишками кави. У вищезгаданому кріслі незворушно розвалився Гриня. Климовський повернув голову:

– Дай сигарету.

Михась поставив ношу на столик і закопошився по кишенях. Гриня окинув поглядом пляшку, взяв її до рук:

– Гм, чотири зірочки… – Гриня простягнув руку і витягнув з Михасевої пачки цигарку. Закурюючи, він байдуже спитав: – Сьогодні якесь свято?

Михась знітився. Гриня прискіпливо глянув на нього:

– Не ображайся. Я просто намагаюся не пити.

Михась присів на диванчик.

– Не хочеться? – спитав він.

Климовський похитав головою.

– Боюся. – Гриня махнув рукою.- А, ну на фіг… Помий і поріж лимон, стопки в серванті… Каву зварити?

Михась крикнув “сиди, я сам”, здається, вже з кухні. Хлопцю необхідно було трохи прийти до тями. Від пильного Михасевого ока не сховалась триденна, як мінімум, щетина Грині, темні кола під очима, пожмакана несвіжа кофтина і дрібне тремтіння пальців. Та найбільше його вразили очі Климовського – зазвичай такі жваві і лукаво-хитрі, вони стали колючими і злими.

Коли комусь було погано Михась завжди почувався незручно. Він приготував каву, нарізав лимон, поставив на тацю цукерничку і швидко вийшов з кухні – там теж панував гнітючий безлад. В коридорчику хлопець зупинився, глибоко зітхнув і увійшов до кімнати. За час його відсутності до настільної компанії приєдналися дві кришталеві стопки. Михась поставив тацю з кавою поруч і тихо примостився на кріселку.

Тут Климовський немов прокинувся. Він рвучко підхопився, схопив чотирьохзіркову пляшку і хвацько скрутив їй голову. Далі пожбурив закрутку в обійми попільнички і твердою рукою хіміка наповнив келишки. Михась мовчки спостерігав. Гриня підняв стопку і запитально глянув на нього. Михась простягнув руку і невпевнено взяв свою.

Очі хлопців на секунду зустрілись. Климовський відвів погляд, жадібно ковтнув коньяк і судомно затиснув пальцями ніздрі. Михась теж випив до дна, поставив стопку і взяв з тарілочки кружальце лимона. Далі витягнув з кишені сигарети і простягнув пачку Грині. Хлопці мовчки закурили.

– Як там Студік? – за якийсь час хрипло спитав Гриня. Він взяв пляшку і знову налив. – Дімон з’являється?

Михась стенув плечима.

– Привіт тобі передавали, – пробелькотів він. І чомусь додав: – Тебе тепер тут важко застати…

– Я часто буваю вдома там, – Гриня узяв чарку. – Хіба що як дослід в Інституті проводжу з самого ранку, то тут ночую.

„Або просто не відчиняю”, – подумки закінчив хлопець.

Мовчки випили.

– Я знаю, про що ти хочеш мене спитати, – вкотре закурюючи, мовив Климовський і холодно подивився на Михася. Тому стало не по собі. – Ти хочеш знати, що тепер буде з нашою Групою. Хочеш знати чи я не зламався і чи не поїхав головою… Ти прорепетирував монолог, в якому жваво і співчутливо переконував мене у вищій справедливості, благав не впадати у відчай, пропонував дружнє плече підтримки і все таке… Ага, ще, напевно, обгрунтовував необхідність поринути у творчий процес! Як же ж це… – Гриня поклацав пальцями, наче щось згадуючи, – гм… “Зціпивши зуби”?

Климовський недобре засміявся і знову налив. Михась механічно взяв стопку і випив.

– Я вгадав, еге ж? – Гриня нервово потер долоні і знову втупився в вікно. – Ну, чого мовчиш? Чи, може, ти б піднімав національний моральний дух розмовами про моє Лідерство?

Михась не знав що й казати. В чомусь Гриня таки був правий.

Гриня був правий.

– Навіщо ж ти так… – невпевнено пробурмотів Михась. – Я ж… – І, не знаючи що сказати, нервово закурив.

Климовський мовчав. Тиша ставала якоюсь натягнутою і незручною. В такі моменти, зазвичай, прощаються і йдуть, роблячи при цьому вигляд “немов нічого не трапилося”. Даний випадок можна вважати класичним.

Михась докурив, загасив недопалок і вже подумки думав як сказати “бувай, тримайся, дзвони” і т.д. Але тут Гриня знову ожив:

– Слухай, чувак, – неголосно сказав він. Складалося враження, що Климовський розмовляє сам з собою. – А для чого нам взагалі ця Група? Ти колись замислювався навіщо ми все це робили? Ми хотіли стати Зірками? Безперечно. Але знову ж таки – для чого? “Дівчатка, задеріть спідниці”?! Прийшов той, кого крутять на всіх еФеМ! Ви вже бачили, як гарно я виглядаю на обкладинці Журналу? Клас! Це моя нехитра музика наповнила мої кишені і шлунок! Я не турбуюсь про те, що я буду їсти і з ким спати – я ж Суперстар… Мене всі слухають! Але говорю я вже не те, що думаю… Мені не потрібно думати – для цього є продюсер чи хто там. Я жру, трахаюсь, даю автографи, зрідка співаю, маю всіх в дупі і дуже з того тішусь! Фак вас, дятли!

Климовський зірвався на ноги і копнув пусту пляшку з-під мінералки, що самотньо валялась поруч. Пляшка радісно полетіла під диван.

– Фак вас всіх! – Очі хлопця горіли злим зеленим вогнем. – Це ж ви насміхались з моїх переконань, ви називали мою Творчість бездарною! Тепер поцілуйте мене в ногу! Я вище вас, я довів свою правду! Шкода лише, що я вже не вірю в неї… – Климовський немов загас і стомлено опустився в крісло. – Та й не збулася вона, Правда… Все залишилося так як є. Тільки це я тепер називаю когось нездарою… – Гриня повернувся до Михася. Зелений вогник щез, неначе й не було. – Розумієш, чувак, є речі, які не змінюються.

Гриня налив знову.

– Знаєш, чувак, – Климовський випив, і, пережовуючи лимон, продовжував: – іноді мені здається, що люди хочуть вибитися в Люди лише заради того, щоб довести всім власну значимість і правоту. Творчість складна штука. Так, революції задумують генії. Але в даному випадку вони ж фанатично впроваджують їх у життя і мерзенно користуються результатами. Все починається з бажання нести у світ свої погляди і переконання, які людина вважає правильними і здатними покращити всіх і вся. Але з часом, натикаючись на несприйняття і відверте ігнорування своїх ідей, матеріальні і психологічні нестатки, пов’язані з цим, з’являється і міцніє тільки одна думка: “Я вам, підераси, ще покажу! Я ж хочу як краще! Я пишу, співаю, малюю, срака-мотика, а ви цього не розумієте чи не сприймаєте з точки зору природної конкуренції… Ех, ви…” – скаже людина. Ну, ці… Дивись вище, одним словом. І сенс життя вже не в ідеях, чувак. Сенс тепер довести Своє. І якщо людині це вдасться, вона так же ж само буде не розуміти, не сприймати і теде. Байдуже, що власні ідеї не втілені в життя і такими бути вже навіть не збираються. Право на них дається зависокою ціною. Це важко забути. Практично неможливо. Се ля ві, бля.

Гриня сумно посміхнувся, розлив рештки коньяку по стопках і подивився крізь пляшку на світло.

– Все хороше має здатність закінчуватися, – замислено мовив він і поставив порожню посудину під столик. – Радує лише те, що даний постулат стосується і всього поганого. Принаймні, хотілося б у це вірити.

Климовський підняв стопку і глянув на Михася. Вперше за весь цей час соло-гітарист побачив на мить у тих вовчих очах промінь колишньої лукавості. Михасеві полегшало, він аж зітхнув.

– Чувак, я радий, що ти тримаєшся, – чомусь різко сказав він. – Ми переживали за тебе…

“За Групу”, – подумав Гриня.

– Ти тільки не гризи себе, – менторським тоном продовжував Михась. – Ти ж ні в чому не винен…

Климовський слухав Михася, але не чув жодного слова. Він все це знав і так. Але “знати” і “усвідомлювати” – це іноді зовсім несхожі між собою речі. Людина може знати багато чого… А розуміти? В даній ситуації взагалі потрібно було б все збагнути для того, щоб забути. На словах все ніби-то просто.

Чи навпаки.

“Все так, як я і казав. От козел, – ліниво подумав Гриня. – Він мене ще й “лікувати” намагається… Забув, вочевидь, фразу “а моя Ксюша…”. Він закурив. На душі в хлопця було зовсім кепсько. Хотілося вити, кричати і лізти на стіни. Кортіло залізти на дах і стрибнути. Взяти бейсбольну битку і розбити комусь голову.

Климовському хотілося спитати в когось: “Чому?!”, і ще більше хотілося почути “Тому Що”. Хотілося, щоб хтось сказав, що все буде добре – задовбали ці “ти мусиш бути мужнім”…

“Все буде добре, Гриня”.

Найцікавішим було те, що Гриня зовсім не осуджував Михася за двозначність його візиту. По-перше, він все-таки прийшов (на відміну від багатьох інших); по-друге, в розмові Климовський трохи виговорився і йому стало легше; нарешті, Гриня знав, що Михася завжди особливо турбувало питання існування Групи – це була його основна ставка на Щось у житті. Претензія на успіх. А що робити? Кар’єра викладача іноземної мови?!… Це навіть не смішно. Та й ти, чувак, теж так хочеш бути хіміком… Якби не зарплата, то на роботу б узагалі зараз не ходив… І справа абсолютно не в грошах. Не в них щастя, правду кажуть… Просто жерти треба всім.

Гриня зітхнув і загасив недопалок. Михась ще триндів якусь співчутливу ахінею.

Що робити?

Гриня, що ж тепер робити? Якась невідома пружинка в тобі тріснула, Гриня. І все стало іншим… Іншим, чужим і непотрібним. Не треба тобі ні музики, ні визнання… нічого. Немов це не ти спішив на репетиції, не ти писав ці пісні, не ти переживав де взяти гроші на новий мікшерний пульт для Групи. Ти зрозумів, що це – не проблеми, Гриня. Невже ж ти стільки часу просто змарнував? Робив не те, не так і не з тими… І не для тих. Я не вірю, цього не може бути! Але… Боже мій, як же ж тяготить усвідомлення того, що ти запросто віддав би увесь свій талант і все таке в обмін на можливість хоч щось змінити! Але змінити вже нічого не можна…

Є речі, які не змінюються.

Гриня став би найуважнішим і найтурботливішим братом, найкращим сином!.. Але. Але…

Так що ж робити? Що?! Що ми повинні зробити? Для чого ми живемо? Як зловити цей примхливий життєвий Сенс, який має здатність в одну мить зникати? І де взяти силу не зректися його? Не відмовитися від того, що так легко змінюється, не зневіритися у його існуванні…

Гриня простягнув руку і витягнув з пачки чергову сигарету. Михась розписував необхідність і потребу праці, що відволікає від негативних думок. “Замахав вже своєю простотою, – чомусь зло подумав Гриня. – Ще один екземпляр, що тільки лялякає… Іди свої проблеми повирішуй, якщо такий мудрий! Іди, бля, працюй!”. Гриня закурив і знову втупився у вікно.

Іди, бля, працюй! Тут жити не хочеться, а ти… “І коли ти знайдеш в собі силу бути Лідером, ти станеш сильнішим, ти заслужиш право на своє лідерство”… Михась, ти сам не знаєш, що говориш. Або не хочеш знати.

Кутузов був правий – наше життя є серією випробувань. Це випробування я не пройшов. Я зламався, я не можу змусити себе щось зробити. Я не можу зробити навіть щось таке, щоб примусити себе до чогось…

Я не хочу. Я не вірю. Я не бачу причин.

Я не маю права на наступний рівень. Все спочатку.

…А може Сенс є аморфною величиною? І трансформується відповідно до зміни нашого світогляду. Щодня, щоранку, щомиті! Вчора одне, а завтра – інше…

А, може, Сенс витинається з тих речей, у які ми віримо? І буде нам по Вірі нашій?…

Може і так.

Хто його знає…

От тільки у що ти тепер віриш, містер Климовський?

Х..то його знає…

А вірити так хочеться! Вірити у щось Високе, Світле і Чисте… Чим більше багнюки навколо, тим більше душа прагне знати, що все-таки десь є Місце. Місце, де це Високе, Світле і Чисте – не просто абстрактні поняття, не порожній звук… Де слова мають зміст, а вчинки – мету. І немає поруч цієї огиди, немає людських моралістичних законів і немає докорів власному “Я”…

Гриня зітхнув. Наразі є лише Місто. Місто, в якому ти, немов безпородний пес, виляєш хвостом в присутності усілякої сволоти заради обгризеної кості і ганяєшся уві сні за золотими метеликами… Місто Собачих Снів. Місто “борисів” і “салатових”. Сумно. Бо в Місто не потрібно вірити, воно є. Ось воно! За цим вікном, на теплих вечірніх вулицях, бігає в парках з дітворою, бухає, курить гаш, трахається, кашляє, зайобує всюдисущою рекламою, жмуриться разом з котами на оранжевий сонячний диск… Стоп! Воно навіть тут, в кожній квартирі, хрипить і підсміюється в телевізорах і сусідських оселях! Воно з нами! І наврядчи воно „за нас”…

Гриня вирішив відволіктися від поганих думок і послухати Михася. Він одразу про це пошкодував.

– …Мене мої студенти запитують: “Михайло Романович, де ж ваша Група? Що сталося?” – розпинався Михась. – Я відповідаю, що ми зараз працюємо над альбомом, тому ніде не виступаємо… Вже аж незручно… Я все розумію, але чотири місяці пройшло як-не-як.

Михайло Романович став Грині огидний.

– А чого ж ти, бля, правду не скажеш? Чого ти соромишся?! – Климовський справді розізлився. – Скажи, що так, мовляв, і так… І тепер в нашого фронтмена депресія! Де-пре-сі-я-а-а! Я, матір вашу, не залізний! Звикли, що в Грині все окей! Гриня, позич до зарплати! В Грині ж “бабло” завжди є! Гриня, дай подзвоню, в тебе ж мобільник! Гриня в нас ого-го! Пацан пацанячий! Та пішли ви всі в жопу!.. Ти поспівчувати прийшов? Так сиди і співчувай! Чого ти мене тут лікуєш?! Що ти триндиш про загнивання Групи?! Лектор довбаний! Ти казав про користь праці? Іди, працюй! Чого ти не працюєш?! Іди і грай свої партії! Ти, бля, місяці рахуєш? Теж мені правильний знайшовся!

Михась підхопився.

– Я не ображаюсь на тебе, Гриня, – з притиском сказав він. – Давай, вибирайся зі своєї депресії, чувак. Бувай. – І вийшов в коридор.

Гриня враз охолов. “Дарма я так, – пошкодував про свій гнів хлопець. – Хто знає, можливо, на його місці я говорив би те саме…”.

– Ти куди зараз? – запитав Климовський, поки Михась взувався.

– Іду працювати. Грати свої партії, – не піднімаючи голови, буркнув той. „Ще й іронізує, сучий кіт”, сумно подумав Гриня. Михась врешті-решт впорався зі шнурівками і підвівся. Натягнув куртку, подлубався в кишенях, дістав ще одну пачку сигарет і простягнув її Грині. – На, я собі зараз куплю. Тримайся, чувак. І включи нарешті мобільник. До речі, Маркіта тобі привіт передавала… Просила зателефонувати. Ти, виявляється, її теж зараз цураєшся. Подзвони їй, Гриня… Вона місця собі не знаходить. – Михась помовчав і додав: – І, може, справді намагайся не пити…

– Добро, – збрехав Гриня.

Хлопці потиснули одне одному руки і квартира № 98 виплюнула у вечірнє Місто Михася, який, між нами кажучи, так нічого і не зрозумів.

…Довго ще в той вечір напівтверезий Гриня дивився у вікно на Місто. Зло допивав з горлечка „заначені” на чорний день півпляшки горілки, курив, зітхав, плакав, розмовляв з кимось невидимим і допитував його про Сенс. Згадував старого Кутузова, Юльку і намагався щось зрозуміти. Обіцяв собі, що при нагоді зламає щелепу “цьому козлу Борису”. І не тільки щелепу. Потім з невідомих причин передумав… Та і не видно його, Бориса цього мерзенного. Батько щось таке казав, що скоро він і не з’явиться… Потім витягнув із запиленого кофра гітару, ніжно і обережно, немовби вона була із кришталю, провів правицею по струнах… Зітхнув і запхнув інструмент назад до чохла. Довго намагався згадати одну з власних пісень і, коли “фокус не вдався”, дуже розстроївся. А як була викурена остання сигарета, Гриня нетвердою ходою підійшов до вікна і зі словами “Давно треба було покинути цю гидоту”, пожбурив запальничку у вечірні сутінки. Туди ж полетіла попільничка зі зграєю недопалків і порожні пляшки. Гриня потягнувся, розправляючи затерплі м’язи, глянув у зоряне небо і тихо сказав:

– Дай мені сили, якщо вже Дав розуму… Дай сили почати все спочатку… Дай мені сили не зректися, не забути і не зійти! Навіть так нічого і не зрозумівши, все рівно! – Хвильку подумав і ще тихіше додав: – Будь-ласка…

А потім довго дивився у вікно на Місто.

А Місто дивилося на нього.

Кінець

Місто не любить героїв. Не любить Особистостей. Інколи Воно ненавидить навіть тих, кого любить; і лише граючись, дає людині (само?)повагу і суспільне становище – бо ж як відомо чим вище злетиш, тим болячіше падати.

І щомиті, щосекунди Місто вбиває Їх. Рівняє, міряє і стриже усіх під одну гребінку. Будь як усі! Бо ж чим хто гірший? Бо ж чим Ти кращий?! Доведи. Ну, ну… Ага, загнувся! Я вже таких сотні бачило. Слабка ти, людино. Людинко.

І твоя хвалена власна думка – це взагалі не розкіш, ти помиляєшся. Хоч її тепер теж купують за гроші. За “бабло”. Ось так. Привіт, дурники!

Тож цілком очевидно, що Особистість також ненавидить Місто – скільки можна проштовхуватися ліктями крізь сіру трясовину, для якої, фактично, це все і робиться? В чому сенс? У результаті (і якому?!) чи самій боротьбі?

Хтось забув одну важливу річ. Тільки сірість скеровує сірість.

Пам’ятай, Особистосте, що світло може лише розсіяти пітьму. Світло не здатне керувати нею; а тільки знищувати.

Тож Тебе не люблять, Особистість. І не полюблять. Пробач за пессимізм. І за відвертість.

Твоя вічна доля – любити тих, хто не розуміє Тебе і розуміти тих, хто Тебе не любить; зневірюватись у Собі і вірити у Когось – Високого, Світлого і Недосяжного. Шукати “щось”, а губити “чомусь”. І усвідомлювати все це.

Так будь же благословенною.

Або хоча би просто будь…

…Місто вкотре погордливо випростало широкі кам’яні груди старих будинків. Воно мало всі підстави пишатися Собою. Захихотіло задоволено підвипившими голосами, замугикало під ніс нічними дискотеками… аж запищало від радості автомобільними гальмами!

Ще б пак!

Знову Місто довело, що Воно – найсильніше. І жоден із смертних не має права показувати власні амбіції і зазіхати на хай навіть віртуальну моральну владу над Ним. Малі ви всі, а я Старе і Хитре.

І змінює день ніч, змінюються мода і календарі, покоління виринають нізвідки і туди ж повертаються – а Місто лише росте і міцніє. Шириться, розповзається по землі і по наших душах.

Заздрить, обговорює, співає і сміється, вболіває за свою футбольну команду, похмільне по понеділках і після свят, харизматично не визнає влади, вірить у гороскопи і занадто любить себе… Місто таке ж як ми.

Місто живе.

2001 – 2006 рр.