МІСТО СОБАЧИХ СНІВ

РОЗДІЛ 4

Борис з натугою відкрив повіки. Сонячне світло неприємно різануло по очах, кімната перетворилася на ввімкнену пральну машину.

Борис зажмурився і відкинувся на подушку. Подумки вилаявшись, простягнув руку і намацав поруч тумбочку. За якийсь час „пралку” вимкнули.

В голові у хлопця вертілися тисячі фраз, більшість з яких починалася словами “бля, навіщо ж я вчора…” і продовжувались усілякими дивними недрукованими виразами.

Одним словом, похмілля було у розпалі.

Раптом Борис відчув шалену спрагу. Складалося враження, що за період його сну у роті виросли якісь дивовижні тропічні квіти, висмоктали з нього усю вологу і зів’яли вщент, підступно згублені своєю водяною жадібністю. Парубок привідкрив одне око – графін на столі був порожнім. Вкотре лайнувшись, Борис вирішив піти до умивальників у туалеті. Дане приміщення знаходилося з іншої сторони гуртожитського коридору і думка про мандрівку туди не надто звеселяла парубка. Проте вона була вкрай необхідною.

Борис зібрався з силами і сів на ліжку. Його ледь не знудило. Посидівши кілька хвилин, хлопець все ж підвівся і побрів у туалет.

Шановний читачу, не подумай поганого – вживання алкоголю не було у Бориса ні звичкою, ні хоббі, ані спортивним інтересом. Просто вчора Фірма відмічала черговий ювілей свого вельмишановного Директора. З такої нагоди на один вечір непоказний список страв їдальні підприємства перетворився на добірне меню вишуканого столичного ресторану. Запрошеними на свято були всі працівники Фірми або, принаймні, складалося таке враження.

Пили багато і ще більше. Не пити було неможливо – адже всі спічі та тости проголошувалися за здоров’я шановного Директора! Будь-яка не перехилена до дна чарка могла бути трактованою як прихована неповага. Проте і сп’яніння не схвалювалося – злі язики одразу ж поставили б на людину відповідне тавро. Тому Борис із співчуттям дивився на працівниць-жінок і підозрював, що не одна пляшка горілки та коньяку вже розлита на підлозі під святковим столом.

…Борис зігнувся над умивальником і відкрутив кран. Нехтуючи застороги Міністерства охорони здоров’я та санепідемстанції, він жадібно припав вустами до крижаного струменя води. У ніс вдарив їдкий хлорний запах, але зараз Борису було на це начхати. Втамувавши спрагу, він умив обличчя і провів вологими долонями по короткому темному волоссю.

Потроху ставало легше.

Борис підвів голову і подивився на себе у дзеркало. Похмільно-безвиразний погляд, сіра пилюка щетини на щоках і підборідді… І фіолетовий синяк розміром зо дві п’ятикопійчані монети трохи лівіше карку.

Думки проясніли в один момент. Борис одним рухом закрутив кран і, послизнувшись кілька разів на слизькому кафелі, прожогом вилетів з туалету.

Рвучко відчинивши двері своєї кімнати, хлопець підбіг до крісла, на якому було звалене те, що вчора мало вигляд костюму. Нетерпляче висмикнувши з купи одягу сорочку, Борис поспішно розгорнув її і прикипів поглядом до лівого манжету.

Там яскравою помадою було незграбно виведено: 85-16-19, ЮЛЯ

…Свято потроху досягало апогею. Як не намагалися працівники тримати себе у рамках дозволеного, алкоголь таки хоч і повільно, але досить впевнено проникав у їхню кров та свідомість. Привітальні промови лунали все гучніше та розв’язніше, хоча сам Директор і його свита-замісники вже давно залишили святкування. Спиртне часто лилося мимо келихів. Сусід зліва майже зовсім оглушив вже також порядно сп’янілого Бориса своїми регулярними вигуками “За Івана Петр-р-рови-и-ича-а-а!”, а захмелілий Володя, який присів праворуч (і який чомусь не поїхав з керівництвом), набрид із пропозиціями типу: “Ну що, братан, давай по п’ятдесят?..”. Голос у Володі при цьому робився незрозуміло-змовницьким і підпилий парубок почав дратуватися.

Борис озирнувся – гуляння йшло на повних обертах. Хтось закричав: “Танці, танці!”. Залунала музика. Спеціально запрошений ансамбль розпочав виступ відомою естрадною композицією. Працівники охоче потяглися поближче до імпровізованої сцени, поспішно займаючи необхідний простір для танців.

Борис байдуже дивився на танцюючий натовп. Правду кажуть, in vina veritas *. Він сп’янів і йому чомусь стало нудно. Борис не любив алкоголю і ніколи не відчував феєрії від його вживання. Але зараз це було необхідним… Тому хлопець перехилив ще чарчину з надокучливим Володею і вирішив вийти подихати свіжим повітрям. Борис підвівся і належним чином оцінив власний фізичний стан. “Пити більше не варто, – подумав він. – А то ще потім будуть сині коні по небу бігати…”. Показово прямолінійно Борис вийшов із зали.

Надворі стояла середина грудня і тому Борис залишився “дихати повітрям” у прохолодному холлі їдальні. У величезному вікні, неначе телевізійні поміхи, пролітали химерні волохаті сніжинки. Парубок зненацька відчув себе рибинкою в акваріумі. Маленькою рибинкою, з якою граються, хваляться перед друзями і зрідка підгодовують… Бориса пересмикнуло. Справді, відчуття було не з найкращих. Він поспішно відігнав недобрі примари.

– Вибачте, у вас не знайдеться вогника?

Борис озирнувся. Позаду нього стояла невисока світловолоса дівчина. Її обличчя видалося Борису знайомим. Він сконцентрувався, але пригадати де зустрічав цю дівчину у теперішньому стані не зміг. П’яний Ткачук не впізнав би рідну матір! Пауза затягнулась, очі незнайомки завмерли у німому оцінюючому запитанні. Борис стенув плечима.

– На жаль, не знайдеться. Покинув курити кілька років тому.

Дівчина засміялась.

– Ого! Небагато людей на це здатні… Випробовуєте силу волі? – запитала вона.

– Ні, силу розуму, – віджартувався Борис. – А взагалі-то, я хочу бути здоровим і сильним чоловіком, якого у віці п’ятидесяти років і при статку в мільйон баксів зненацька не настигне рак легенів.

Вочевидь, відповідь дівчині сподобалася. Вона заховала цигарку назад до пачки і сперлася на підвіконник поруч із хлопцем.

Так, Борис не брехав. Він і справді покинув палити, хоча ше у армії викурював півтори пачки казенної „Прими” на добу. Але перебуваючи у скрутному матеріальному становищі Ткачук дійшов висновку про недоцільність витрачання грошей на тютюнові вироби.

– Ви новенький? Я вас начебто раніше не зустрічала. Давно на Фірмі? – запитала дівчина.

Борис підсунувся ближче до незнайомки.

– Та вже майже рік, – сказав він. – Відділ маркетингу і збуту. До речі, мене звати Борис.

Дівчина кокетливо посміхнулася.

– Дуже приємно, Юля, – вона простягнула долоню. – Я секретар Івана Петровича.

Бориса немов осінило. “Так і є! – подумки ляснув він себе по чолі. – Юля-Симпатюля, як висловлюється Вовчик. Я ж її колись зустрічав кілька разів… Та й сьогодні Вовчик мені на неї увагу звертав. Як-не-як, перша красуня Фірми…”. Зненацька маркетологу стало страшенно незручно за свій проспиртований подих. Він легенько потиснув простягнуту для привітання руку дівчини і трохи відсунувся. Запанувало незручне мовчання.

В цей час у холл почали массово виходити на “перекур” зіпрілі від танців працівники. Атмосферу спонтанного знайомства невблаганно витісняло запахом поту, тютюновим димом, сміхом та уривками непристойних анекдотів.

Борис стримано зітхнув. Юля запитально глянула на нього.

– Вас теж все це дратує?

Хлопець кивнув.

– А хіба ми можемо щось зробити? – різко кинув він.

Юля випросталась, механічним рухом поправила спідницю і взяла хлопця за руку.

– Може, для початку потанцюємо? – мовила вона.

…Далі були танці, потім вони довго цілувалися у темному коридорі за їдальнею, знову танцювали, потім Борис пив із Володею коньяк і той зачудовано бубонів про нереальність „замолодів до пєлотки секретарки” (де в цей час перебувала Юля Ткачук так і не пригадав); пізніше всі їхали у якомусь автомобілі, Юля дихала йому у вухо і “розмальовувала” помадою манжети сорочки. П’яному Ткачуку це чомусь дуже подобалось. Далі Юлю висадили біля під’їзду, вона шепнула: “Побачимось…” і зникла, а Володя запросив решту компанії на пиво… Все. На цьому пам’ять Бориса поставила жирну крапку.

Борис незрячим поглядом дивився у вікно на занесене брудним снігом Місто. Три горнятка міцної кави повернули його до життя. Хлопець напружено думав. “85-16-19, ЮЛЯ”… Чи все це була забаганка захмелілої самиці, чи, може, визволений незакомплексованими шампанськими бульбашками крик душі? Та, зрештою, яка різниця? Це був той ШАНС, не використати який було би попросту злочином. Впасти в око особі, що наближена до керівництва! Юля. Симпатюля. Молода, вродлива, здорова дівчина. З глибокими великими очима і, кажуть, власним помешканням. Переваги о-че-вид-ні. Юля легко могла замовити слівце Директору, що, мабуть, суттєво пришвидшило б просування пана Ткачука по службовій драбині. Володя нічим не допоможе. Максимум на що витягне – на свого замісника. І то, при його теоріях кар’єри… Років за п’ять. З іншої сторони, при будь-якому конфлікті “секретар Івана Петровича” могла з таким же успіхом поховати цю кар’єру… Юля ж бо, за оповідями Володі, мала дивовижний вплив на керівника Фірми!

Гірше не буде.

Борис був впевненим, що навіть якщо стосунки з Юлею не будуть мати продовження це викличе появу пліток на Фірмі. Ще б пак! Адже він цілий вечір витанцьовував (а можливо і не тільки!) із “першою леді”, відомою своєю холоднечею у стосунках із колегами. За це і за біляве волосся Юлю Островську на Фірмі поза очі називали Пломбірчиком. Який ярлик тепер приліплять йому, Борис не знав. Але зміни передбачав стопудово.

Ет, зміни. Змін і обставин нехай жахаються слабкі і недоумкуваті. Сильні повинні самі творити ці зміни. І обставини до них.

Парубок по-котячому потягнувся. Так, ситуація складалась цікава. Треба було все добряче обміркувати. Ситуацію слід було використати з максимальною користю. Але для прийняття яких-небудь рішень не вистачало елементарної інформації, наприклад, що являє собою Юля у повсякденному житті.

Борис підвівся і вдягнув куртку. В дверях він озирнувся і огледів свої гуртожитські володіння. “Клята шпаківня”, із злістю подумав хлопець. Постоявши задумливо кілька хвилин, він захлопнув двері і попрямував на вулицю – до найближчого телефону-автомату.

Чергова вахтерка подивилась на парубка з неприхованою образою. Видно, щось я тут вночі накоїв, потрапляючи на територію. Або Володька з компанією… Але раз мовчить, значить матеріальної шкоди немає. От і добре. Все інше – дурниці.

По дорозі Борис піймав себе на думці, що насамперед йому страшенно цікаво, яке у Юлі помешкання… Але хлопцеві зовсім не стало соромно. „Я остаточно стаю практичною і меркантильною скотиною”, із дивним задоволенням подумав він. Ну, так звичайно не зовсім чесно… Стоп. Треба взяти себе в руки. Ти за яким милим сюди припхався? Архітектурку подивитися?

Глянь правді у вічі, Борис. Глянь, глянь! Ну ж бо, сміливіше! Давай!

Ти ж, хлопче, приїхав сюди через ці ж, як ви зволили висловитися, „матеріальні цінності”! Ти чого вирулив з периферії? Окей, ти не знаходив простору, щоб розгорнутися. Щоб застосувати свій який-не-який інтелект. Свої здібності. Навики… Що ще? Ну, досить наразі. А для чого тобі потрібно було „розгортатися”? Ось! Щоб заробити кляті „матеріальні цінності”!

Щоб досягнути успіху.

Тобі було сумно і незручно у твоєму райцентрі. Дістало безгрошів’я. Тобі ж не дванадцять років. Ось ти і приїхав сюди. Приїхав щоб заробити. Щоб забезпечити себе.

Тільки згадай, в якому пальто ти сюди приїхав! Два місяці – і його вже не було. Тепер на твоїх плечах зручна і тепла шкірянка. І тобі вже не соромно за свій вигляд. І ти вже можеш дозволити собі повести дівчину в ресторан, не особливо турбуючись про ціни у меню…

Значить, ти рухаєшся у правильному напрямку, шановний. Ти досягаєш того, за чим приїхав! Все буде – грошва, тьху-тьху, з’являється. Чи, може, ти злякався власного успіху? Чи не сподівався, що тут величезна незаповнена професійна ніша – кваліфікованих і розумних людей в області чомусь виявилося обмаль… Чи, може, ти ще не віриш у власний успіх?

Аааааа!.. Ти комплексуєш перед Пломбірчиком! Ну, ну, ціха-спакойна… я пожартував…

Так лізь вперед, друже. Ліктями їх, ліктями! Чого сумніватися? Ліктем в бік, мордою в гівно… Посуньтесь, на олімпі потрібне місце для Бориса Ткачука! Він прийшов і повинен його зайняти. Ти ж не відступиш, Борисе?!

Хто відступить? Я-а-а-а-а-а-а?! Та куди?!!

Борис подивився у сіре зажурене небо і зняв слухавку таксофону. У знавшій кращі часи слухавці почувся слабкий гудок. Борис мимоволі прочитав кривенький напис маркером над апаратом: „Тебе не існує. Твоє слово – порожній звук”. 85…16…19…

– Юля? Привіт, це Борис!…