МІСТО СОБАЧИХ СНІВ

РОЗДІЛ 2

Спалось всю ніч погано і лише під ранок прийшов довгоочікуваний сон, нагло перерваний дзеленчанням будильника. Борис неохоче виліз з-під куцої казенної ковдри, підвівся і із садистським задоволенням гепнув по кнопці. Будильник ображено замовчав.

Домашні капці ще тхнули в’їдливим плацкартним штином. Борис лайнувся і почвалав до загальної вбиральні. Ранкові процедури не зайняли надто багато часу, як і традиційний холостяцький сніданок – смажена на маленькій електроплитці (завбачливо привезеній з собою) яєчня (із завбачливо придбаних яєць), канапки з дрогобицькою ковбасою (теж із привезених припасів) і міцний чорний дешевий чай, заварений у металічному горнятку на загальній кухні. Тому рівно о восьмій Борис вийшов, а радше, випурхнув зі стін не надто гостинної оселі. Він хотів завчасно прибути на місце роботи – знав, що до новачків попервах прискіпливо приглядаються, перевіряючи на так звану “вшивість”.

Місто після сну знову видалося велетенським мурашником, по якому в різні сторони хаотично сновигали заклопотані люди, маршрутки, авто та інший транспорт. Борис з натугою втиснувся у переповнений тролейбус, вчепився за поручень і почав подумки рахувати зупинки. На тускому склі була приліплена веселенька рекламка сонячного кольору: „Трикотаж з Індії! Тел. 1234567”. Чомусь згадалися радянські часи. Індія – братня країна, тьху! Нарешті хлопець дочекався своєї зупинки, вийшов на свіже повітря і полегшено зітхнув. Бойове хрещення скінчилось успішно – один відірваний ґудзик, трохи пом’яті боки і відтоптаний лівий черевик. Дався взнаки армійський спецназ.

Хлопець огледівся. І тут Місто було сі(и?)рим і незатишним. Відволікав тільки величезний плакат на стіні, що закликав вибирати і підтримувати переваги LCD-телевізорів. Після випробування громадським транспортом бігборд виглядав напрочуд цинічно. Борис ще раз окинув поглядом довгу засніжену трасу. Напевно скрізь так хєрово, подумав він, чистячи взуття у сніжній купі. Парубок, роззираючись, рушив вздовж вулиці. Райцентр, тільки трошечки більший, подумалось зненацька. Аркуш паперу з адресою Фірми, по-учнівському затиснутий в кулаці додавав сили і впевненості, немов рідкісний дорогоцінний артефакт.

Через кілька хвилин на очі потрапили двері довгоочікуваної прохідної. Трудові будні Бориса у Місті розпочались.

Питання про працевлаштування Бориса було давно вирішеним. Постарався Володя, друг дитинства Ткачука, який працював на Фірмі. Тому жодних співбесід не було. Процедура оформлення перепустки у відділі кадрів тривала недовго, якщо не брати до уваги те, що дівчата-працівниці довго шукали ножиці, щоб “стандартизувати” фото Бориса, потім клей, при цьому уважно вивчаючи хлопця та його реакцію. Каталізатором для оформлення документів стала плитка шоколаду, завбачливо захоплена Борисом саме про такий випадок.

Потім настала черга інструктажу у відділі охорони праці. Цей інструктаж дещо розвеселив похмурого Бориса, нагадавши старі добрі армійські часи в „учєбці”. Там теж люди вчили його переважно тому, в чому самі орієнтувались з величезними труднощами. Дане шоу можна описати однією лише заключною фразою інструктора:

– Ну, ви, карочє цей… Головне не куріть там, де шмати якісь є!

“То піздєц”, – подумав Борис.

Усе це мимоволі наштовхувало на думку, що адаптація до нового колективу не викличе великих труднощів. Принаймні, початок був багатообіцяючим.

Володя зустрів привітно.

– Здоров, друже! – весело кинув він, випурхуючи із шкіряного офісного крісла і, водночас, прискіпливо оглядаючи картату краватку Ткачука. – Як доїхав? Як добрався?

Борис похитав головою.

– Ет, як, як… Звичайна плацкарта Крзалізниці… – Борис затнувся, підшукуючи найбільш доцільні і відповідні слова. – Сморід цей казенний. Таргани пробігали частіше і тверезіші, аніж провідниця. Все як завжди. До речі, я тобі передачку від батьків привіз. Завтра привезу, знав, що сьогодні оформлення і все таке.

Володя засміявся. Він був веселим парубком.

– За передачку дякую. Завтра закусимо. А на рахунок дорожніх відчуттів – ну, дорогий мій, то тебе Райцентр відпускати не хотів. Побачиш, і Місто не захоче. Ти вліз у Місто, воно влізе в тебе – справи, рутина, органайзер, заповнений дрібоньким почерком… Життя в стилі бугі. Скоро сам відчуєш, – заспокоїв він Бориса. – Ну, ходімо, проведу оглядову екскурсію.

– Так… Прохідну ти вже бачив. Врата Раю. Жартую, звісно. З пацанами, що на охороні вітайся завжди. Вони це люблять. А нам по барабану. Гииии! Ми наразі знаходимось в Офісі, тут ми – маркетинг та збут, бухгалтерія і юристи… Через подвір’я знаходиться так званий Штаб… Там Директор і його замісники. Начальник охорони… Технічний директор і іже з ним. В Офісі з керівництва лише я, начальник юрвідділу та головний бухгалтер. Хоча і ми, як правило, пропадаємо в Штабі. Он там виробничі приміщення. Біля них склади. Збоку бачиш добудову? Це відділ транспорту і постачання. Прикольні хлопці, трудяги. Там гаражі… Так, Борь, поки не забув – краватку зміни на щось нейтральніше. В якому сенсі? Оце їдальня. В сенсі кольору, друже. Житло єсть?.. А де саме?.. Де-де?.. Ага, все, знаю. Не найкращий райончик, звісно, але і не кінець географії. На перших порах згодиться. Пішли назад. До речі, як в тебе з комп’ютером? Уууу… Записуйся кудись на курси… Ага, треба обов’язково. Та не переживай ти так. Навчишся. Значить так – зараз познайомлю з відділом, коротко введу у ситуацію і все, Борь. Далі – будні! В’їжджати будеш по ходу справи. Ніякої романтики!

* * * * *

Тиждень промайнув наче одна мить. Трохи звикнувши до позитивного примітивізму офісного „євроремонту” (неприродньо бліді стіни, завалені паперовим непотребом столи, незрозумілі Ткачуку комп’ютери, товста і запилена ліана дифімбахії у вазоні з гуцульським орнаментом, невідомо ким і навіщо причіплений портрет президента, яскраво-блакитні світильники тощо), Борис поринув у вир альбомів, буклетів, нормативних документів, у яких, здавалось, було все, окрім логіки. Він, по простоті (чи по впертості?) своїй душевній, намагався ув’язати все це в один-єдиний раціональний ланцюг. Проте вічно знаходилась якась слабка ланка у його міркуваннях. Нарешті Борис не витримав і поплентався до свого “покровителя” і безпосереднього начальника по сумісництву. Той зустрів Бориса з багатозначною посмішкою.

– Що, друже, бачу у тебе з’явились запитання? Це добре, значить ти починаєш входити в курс справи. Ну, що там у тебе, викладай.

– Та ось, Вован, щось я не зовсім розумію цінову політику нашого підприємства, – Борис розклав біля Володимира артикули і буклети. – Згідно моїх підрахунків, вона не зовсім правильна. Бля, хєрня якась… Брєд. Хіба ж можна продавати ходовий товар по таких дешевих цінах? Я підозрюю, що вони навіть менші за собівартість. І для чого нам випускати таку кількість нікому не потрібних речей та ще й за таку високу ціну?

Володимир пильно глянув у вічі своєму давньому другу, і коротко кинув:

– Вдягайся, тобі треба розвіятись. Я вирішив зводити тебе на каву.

Коли прохідна із суворими охоронцями вже залишилась далеко позаду, Володя уважно подивився на всі сторони, переконався, що поряд нема працівників Фірми, міцно взяв за руку Бориса і повільно, наче вбиваючи у дошку цвяхи, вимовив:

– Ткачук, ти мудрий мужик, тому я тебе і висмикнув до себе в Місто. Знаємось ми з дуже давніх літ… Мені потрібні люди, яким би я міг довіряти. Не сердися, але попри дружніх відносин, я користувався ще й правилами взаємовигоди. Так от, Борь, ти ще багато чого не знаєш і не розумієш. Тому уважно слухай і добре запам’ятовуй все, що я зараз тобі скажу. По-перше, ніколи більше на подібні теми на Фірмі не говори – тут навіть стіни мають вуха. І борони тебе Боже ляпнути щось подібне при свідках – вважай, що ти тут більше вже не працюєш. Навіть я тебе не зможу врятувати. По-друге, невже ти думаєш, що відкрив Америкосію через кватирку? Те, що в нас “хімічать” з цінами на Фірмі знають всі – від Директора до двірника дяді Петі… А те, що в нас зарплату отримують переважно продукцією, бо буцім-то нема збуту, ти теж вперше чуєш? Щоправда, нам на збут немає чого скаржитись, вірно? – Володя пом’якшив тон і змовницьки підморгнув Борису. – І ніхто не протестує проти такого дурдому. Не знаєш чому? Я тобі скажу – бо це всім вигідно! В тому числі і тобі, і мені. І робітникам теж… Вони отримують зарплатню продукцією на 500 гриваків, а збувають за 1500! Шариш, в чому прікол? Бо отримують за собівартістю. Ну… практично. Я навіть скажу тобі більше – Фірма могла б давно розплатитись з державою за свої борги, проте борг лише росте, як до речі, і наша з тобою зарплата. І чим довше ми зможемо так протягнути, тим краще. Погодься, що ми з тобою принаймні не перепрацьовуємось, ходимо при краватках і з валізками, а не у робах з лопатами. І не зважай на те, що наразі ти практично виконуєш роль посильного, Борь, – Володя видався майже винуватим, – сам розумієш, інакше нічому не навчишся. Кому, куди, скільки… Мусиш побачити систему знизу і зрозуміти її суть…

Володя зупинився.

– Отак ми і живемо, друже. І навіть гордо іменуємо себе маркетологами, хоча, повір мені на слово, що таке маркетинг на Фірмі достеменно не знає ніхто. Ми штапмуємо стандартні буклети з пропагандою нашого Товару, час від часу змінюючи ціни та стилістику оформлення, замовляємо типову інформаційну рекламу „що, де, почому”, абсолютно не переймаючись ефективністю збуту, тому що він у нас є і буде. Справжні прибутки обертаються зовсім не там. Більшість шпарин вже опрацьована у саунах і ресторанах. Але про це поки що не будемо. Ех, маркетинг, маркетинг… Головне правило, як на мене – не все на чому написано „High Quality” є товаром найвищої якості, хоча коштувати повинно, незважаючи ні на що, відповідно… Все це – темна і невідома нікому сторона буття. Крім нас, звісно, – він лукаво усміхнувся. – І наша з тобою задача – щоб подовше ніхто нічого і не взнав. Ми – служба Директора, тому повинні керуватись в першу чергу його і своїми інтересами. А все решта нас не повинно обходити. Зрозумів?

Борис ствердно захитав головою. Володя був правий на всі сто. „Може і не такі тут всі дурні”, – промайнуло в голові у Бориса. – „Хоча Вовка теж приїжджий”.

– От і добре. А ось, до речі, і наша кав’ярня. Рекомендую – тут готують найкращу в Місті каву. – Володя поплескав товариша по плечу. – Розслабся і посміхнись – життя прекрасне!