Місто собачих снів

РОЗДІЛ 9

Вечірнє Місто повіяло на молодих людей прохолодою. Відчувалася близька зима. Маркіта узяла Климовського під руку і вони рушили вздовж вулиці до Центру. Певний час панувала мовчанка. Гриня поправив кофр з гітарою на плечі і закурив.

– Ну, і куди тепер? – врешті кокетливо запитала Маркіта.

Гриня весело глянув на Мар’яну і нічого не відповів. На душі у хлопця було затишно і спокійно. Він ніжно потиснув долоню дівчини. Давно вже я так не йшов, подумалося Грині. Ось так, коли необов’язково щось говорити, коли все зрозуміло без слів. Коли не потрібно розпинатися з метою “закадрити” дівчину на одну ніч. Коли ти чітко знаєш, що не назвеш її іншим ім’ям… Гриня посміхнувся, відпустив руку Маркіти і сказав:

– Треба батькам зателефонувати…

Він дістав з кишені джинсів мобільник, набрав номер.

”Dim”.

Гудок. Ще один…

– Алло?

– Ма, це я!

– Я слухаю, сина?

– Ми відіграли, Ма! Все окей, без лаж… Батькові привіт, Юльку цілуй! Ну, все, чао, бо я з мобільника…

– Ми всі дуже раді! Тримайся, сина!

Гриня вимкнув телефон. Маркіта здивовано подивилася на нього.

– Ти що, з батьками не живеш?

– Ні, я на бабусиній квартирі тепер… – пояснив Климовський. – Мені звідти і на роботу, і на репетиції ближче. А квартира все-одно порожня, Бабуся півроку тому до сестри в село перебралася… Вони із сестрою веселі тітки!

Центр вечірнього Міста був щедро обсипаний неоновими рекламними вивісками, милував око їх різнокольоровими принадами, підморгував фарами автомобілів, вирував перехожими, награно-погрозливо гуркотів старими здивованими круглоокими трамвайчиками, ганяв наввипередки маршрутними таксобусами… Центр Міста, здавалося, уособлював собою дивну модель Вічного Двигуна і, напевно, міг би претендувати на роль Центра Всесвіту.

Гриня і Маркіта повільно йшли по вулиці у людському потоці, незважаючи на прохолодний і вітряний вечір.

– Слухай, я бачу тебе другий раз у житті, а таке враження, що ми знайомі тисячу років, – раптом сказала Маркіта.

– В мене теж таке відчуття, – відповів Климовський і хитро додав: – Може, це Доля?

Маркіта засміялась, сказала, що все може бути і ще міцніше притиснулась до хлопця.

– Холодно? – запитав Гриня.

Дівчина жалібно похитала головою. Климовський на мить замислився і, нарешті, видав те, що задумав ще в “Гайці”:

– Може, поїдемо до мене на каву? Захопимо по дорозі пляшчину червоного вина… В мене ж свято, як-не-як! Ти ж все рівно недалечко живеш… – з надією у голосі підсумував він.

Маркіта секунд тридцять мовчала. Гриня подумки приготувався до відмови. Дівчина підвела погляд і тихо сказала:

– Поїхали…

Холостяцьке лігво зустріло молодих людей тютюновими ароматами, подекуди прадавнім шаром пилюки і десятком замурзаних тарілок на кухні. Гриня винувато посміхнувся, поставив на столик пляшку “Каберне”, прихоплену по дорозі, і заходився готувати каву. Маркіта зацікавлено оглядала помешкання. Кухня була завішена афішами, рекламами імпрез, фестивальними плакатами, квитками і іншими поліграфічними дрібницями.

– Ви усюди виступали? – здивовано спитала вона, вказуючи рукою на обліплені стіни.

Гриня неуважно глянув на плакати.

– Де ми, де мої або наші друзі… – промовив він, заливаючи каву окропом. – А он там, – Гриня кивнув головою, – висять афіші відомих груп, на концертах яких я був…

Гриня залишив каву запарюватися, повернувся до Мар’яни і закурив.

– Звичка збирати подібну фігню з’явилася у мене вже досить давно, років сім-вісім тому назад. В певний момент постало питання що з цим усім робити… – Климовський дотягнувся до попільнички і аккуратно збив попіл. – Я якраз розпочав мешкати тут, от на гадку і прийшло подібне рішення проблеми. До того ж, це не такий сумний пейзаж як голі стіни… І взагалі, – Гриня посміхнувся, – кожен прикрашає оселю як може: хто купує картини Пікассо і Моне, а хто здирає з стовбів відпрацьовані, так би мовити, плакати…

– Мені подобається, – сказала Маркіта, продовжуючи роздивлятись “шпалери”.

Тут Гриня ляснув себе по лобі, загадково вигукнув “До речі, до речі!..” і зник у кімнаті. Повернувся він з гітарним кофром. Мугикаючи якусь, одному йому відому мелодію, хлопець дістав із кишеньки кофру зігнутий в кілька раз листок і обережно розгорнув його. Мар’яна впізнала афішу сьогоднішнього концерту. З тої ж кишеньки з’явилося кружальце прозорого скотчу і за якусь мить кухня збагатилася ще одним паперовим шедевром. Климовський задоволено оглянув афішу. Маркіта засміялася. Гриня здивовано подивився на неї.

– Ти чого? – награно-ображено запитав він.

– Смішний ти… – Маркіта затнулась. Климовський зауважив, що дівчина почервоніла. – І якийсь не такий. Добре мені з тобою…

– Це я ще вино не наливав, – тихо відповів Гриня, відкоркував пляшку і приніс з кімнати келихи. Він поставив на стіл каву, налив вино і звідкілясь з буфету дістав коробку шоколадних цукерок. Климовський присів навпроти дівчини і підняв келих.

– За що п’ємо? – лукаво поцікавився він.

Маркіта замислилась.

– Давай спочатку за знайомство, – сказала вона і глянула на Гриню. – Як-не-як, другий раз бачимось…

– Угу, – погодився Климовський. – Спілкуємось взагалі вперше.

Маркіта засміялась. Вони цокнулися келихами і пригубили вино. Гриня заметушився, пропонуючи дівчині цукерки. Мар’яна довго впиралась, посилалась на несумісність шоколаду і фігури, говорила, що не вживає солодкого, що не хоче, не буде… але Климовський був невблаганний. І фортеця впала. Невдовзі про якісь примарні дієти не могло бути й мови. Шоколад органічно доповнив терпкий смак сухого “Каберне”.

Гриня наповнив келихи вдруге. Тост за здоров’я. Цок! Цукерочку? Будь-ласка! Може, ще кавусі? Пізніше? Нема питань!

Климовський відпочивав. Вже давненько в нього не було такої ерудованої співбесідниці. Як виявилося, студентка журфаку Мар’яна Волошина непогано розбирається у багатьох життєвих питаннях. І це з такими очима! Плюс легке вино, улюблені цигарки і післяконцертна ейфорія… Так, так, панове, Климовський відпочивав!

– Слухай, Гринька, розкажи мені про Групу свою, – зненацька попросила Маркіта, попиваючи з келиха.

Гриня зам’явся.

– Та що тут розповідати, – неохоче почав він. – Багато праці і жодних реальних результатів. Це вже другий склад… – Гриня закурив і почухав собі потилицю. – З першого залишився лише я. Решта пацанів або одружилися, або на наркоту присіли… Шкода, непогані були музиканти. Але не було прогресу, не було творчого зростання. Це в тому відношенні, що не було грошей на запис, а на різноманітні фестивалі молоді групи брали неохоче… В сенсі, не брали взагалі. В музиці гроші теж вирішують практично все. Люди, що займалися продюсуванням, вважали даний стиль безперспективним в комерційному плані. І одного разу Групи просто не стало. Залишилися лише спогади і концертні фотографії. А Групи не стало.

Хлопець зітхнув.

– Пройшло півтора року. Я, якщо чесно, забув про музику і заховав свої творчі амбіції далеко і глибоко. Але випадково познайомився зі Студіком, нашим басистом, і Михасем. Щось знову зажевріло: а може?.. Спільними зусиллями знайшли Циммера… ну, Фашиста. І ось ти сьогодні на сцені побачила те, що вже рік знову називається Групою…

– Мені дуже сподобалося, – сказала Маркіта.

Гриня глянув на дівчину спідлоба, загасив недопалок і продовжив:

– Ситуація наразі така ж сама… Є Група, нема фінансів. Мало концертів, ще менше гонорарів. Не знаю, якщо не буде змін… – Гриня замовк не договоривши.

Мар’яна із співчуттям дивилася на хлопця.

– Ти повинен вірити, Гринька, – дівчина нахилилася до Климовського і взяла його за руку. – Ти цього вартий. Ти ж сам знаєш…

Гриня посміхнувся, вивільнив руку і наповнив келихи.

– За любов! – пафосно прорік він. І, повагавшись, запропонував: – На брудершафт?

Дівчина засміялась і кивнула на знак згоди. Гриня і Мар’яна переплели руки і, сьорбаючи та сміючись, випили до дна. Климовський простягнув руку, поставив келих, подався вперед і ніжно поцілував дівчину. Відхилившись, він заглянув їй у очі. Маркіта сиділа, немов заворожена.

– Слухай, ми справді вдруге бачимось? – ледь чутно спитала вона.

Гриня, не відводячи погляду, похитав головою. Справді. Він підвівся, оминув столик, підійшов до Маркіти і опустився перед нею навколішки. Якусь хвилину хлопець мовчав. Потім узяв дівчину за руку і сказав:

– Я дуже радий, що ти сьогодні тут, зі мною. Вже давно я ні з ким так не розмовляв… по душам, чи що…

– Слухай, Гринька, – стурбовано перебила його Маркіта, – якщо я тебе зараз поцілую, ти не подумаєш про мене погано? Ніби-то я легковажна, легкодоступна чи щось у цьому стилі? Тільки скажи чесно!

Климовський посміхнувся, подякував Комусь Нагорі, пригорнув дівчину до себе і, цілуючи її, встиг подумати: “Гриня, невже?!.”.

…Маркіта і Гриня лежали, обійнявшись, під клітчатою ковдрою на старенькому диванчику. Слабке місячне сяйво та відблиски вуличних електричних ліхтарів протікали крізь фіранки і ніжно, навіть якось трохи по-підлабузницькому, омивали прикриті тіла молодих людей. Гриня замислено курив, час від часу механічно збиваючи попіл, і дивився на танцюючі по стелі тіні велетенських дерев. Дівчина теж мовчала і перебирала у пальцях світле волосся Климовського.

– Гринька, хіба так буває? – нарешті озвалася вона.

– Як “так”? – перепитав виведений із напівтрансу хлопець.

Мар’яна сперлася на лікті і спробувала заглянути крізь напівтемряву помешкання у очі Грині.

– Не знаю… – невпевнено сказала дівчина. – Так… Ще зранку я була твердо переконана, що весь чоловічий рід – суцільна сволота. А зараз я лежу гола у ліжку хлопця, якого бачу вдруге у житті!

– Щось ти занадто часто згадуєш порядковий номер нашої зустрічі, – незадоволено буркнув Гриня. – Тебе це так непокоїть?

Маркіта загорнулася у ковдру і сіла на дивані, по-турецькому схрестивши ноги.

– Ти не зрозумів мене, – тихо сказала вона. – Я спробую пояснити… Ніколи б не повірила, що таке може трапитися зі мною… Після усього, що… Розумієш, Гринька, я взагалі-то не відношусь до людей, які захоплюються творчими особистостями…

– Між іншим, я їх теж не дуже люблю, – втрутився Климовський.

Маркіта показово-сердито ляснула його по плечу.

– Не перебивай мене! Я й так слів добрати не можу. Так от, на чому це я зупинилася… Я не відношусь до людей, які захоплюються творчими особистостями і маю на те свої причини. Мій колишній хлопець був ді-джеєм і тому я знаю вашу блядську, вибачай за вираз, мистецьку тусню не зі світської хроніки газет і не з кольорових кліпів MTV… – Дівчина затнулась. – Я любила його, а він відносився до мене як до гарної іграшки. Сам знаєш, по нічних дискотеках багато дівчаток крутиться. Вибір достатній. Одним словом, я була в нього не одна… – Мар’яна знову затнулась. – Пробачала, думала, що це випадкові гріхи, плакала ночами, як остання дурепа… Потім він просто пішов. Сказав, що не хоче обтяжувати себе якимись стосунками і що йому потрібні зміни в житті, нові враження… Мені було дуже гірко. Такі речі не забуваються, Гринька.

Маркіта провела рукою по волоссю Грині і поскубала його за вухо.

– І от, після такого негативного досвіду, я опиняюся у ліжку з музикантом, якого бачу вдруге у житті! Я обіймаю хлопця, хоча зовсім не впевнена, що зранку він, в кращому випадку, не скаже мені: “Дякую, сонце, це було чудово, давай зізвонимось десь так за місяць…”! Слухай, Гринька, я, мабуть, таки збожеволіла… – Дівчина обезсилено лягла біля Климовського.

Гриня обійняв “божевільну” і закурив.

– Дарма ти рівняєш усіх під одну мірку, – за якийсь час тихо сказав він. – Дарма… Хоча… – Гриня глибоко затягнувся. – Наприклад, я теж не люблю ді-джеїв. Хто вони такі? Мажорні хлопчики, що за допомогою багатеньких батечків мали доступ до сучасних принад цивілізації! CD-чейнджери, тарн-тейбли, купа дорогих ліцензованих дисків, супутникове телебачення з провідними музичними каналами… Нічого б ви не зробили без початкової матеріальної бази! – Климовський починав злитися і його голос став різкішим. – Не ходіть по даху, не триндіть у димар! І тепер вони, бач, продвинуті тіпи… А ви, лохи, бренчіть на своїх балалайках! Бренчіть, бренчіть!.. А чим ми гірші?! Наші інструменти теж порядні гроші коштують! І чим мої пісні гірші за їх “бум-бум-бум”?! – Гриня загасив сигарету і прикурив іншу. – І ми, щоб відіграти півгодинну программу, повинні кілька місяців добряче попрацювати, а не зліпити цікаві ідеї на комп’ютері за дві години!

Гриня замовк. Докуривши, він пригорнув Маркіту і вже спокійніше сказав:

– А може мені просто такі погані ді-джеї зустрічались… А-а-а… – Климовський махнув рукою. – Рокерів, втім, я не люблю теж… Більшість із них будуть вважати тебе неуком і рагулем тільки за те, що ти не чув якоїсь пісні Джиммі Моріссона! Про попсовиків, чи то пак – естрадних виконавців, ми з тобою взагалі розуміюче промовчимо…

Гриня сумно посміхнувся.

– Ти маєш рацію, сонечко, “мистецька тусня” – не найкраща компанія. Але трапляються Люди, Митці з великої літери, ті, праця яких не зникає, не тьмяніє, проблематика якої не втрачає своєї актуальності віками… Вони є навіть серед тих же ді-джеїв! Їх Творіння вчать, виховують і примушують думати… До того ж, золота жила завжди була, є і буде оточена тонами непотрібної порожньої породи…

– Ти вважаєш себе таким Митцем? – запитала Маркіта.

– Ну, взагалі-то, мені б не хотілося померти від самовпевненості, – віджартувався Гриня. І, замислившись, серйозно додав: – Я дуже хочу, щоб моя праця не виявилася даремною і нікому непотрібною. І, якщо бути до кінця відвертим, дуже боюся цього…

Раптом хлопець підхопився.

– Слухай, сонечко, вже друга година ночі! Тебе вдома не сваритимуть, що ти так пізно прийдеш? – стурбовано запитав він.

Маркіта посміхнулась, притягнула хлопця до себе і поцілувала.

– Я ж на дискотеку пішла, Гринька… – І хитро додала: – В нічний клуб, а значить…

– На усю ніч! – не без задоволення закінчив Гриня. Він посміхнувся і запитав: – Слухай, тоді, може, я заспіваю тобі щось на зразок колискової?

Маркіта радісно закивала головою. Климовський підвівся, взяв із закутка акустичну гітару і дістав з кишені джинсів, що валялись поруч, медіатор. Присівши на край диванчика, він провів медіатором по струнах і, прокашлявшись, артистично промовив:

– Леді енд джентльмени! Колискова! Виконується для от цього сонечка, що сміється під ковдрою! Леді енд джентльмени, хвильку уваги! Живий звук, як-не-як…

Гриня глянув на усміхнену Маркіту і впівголосу розпочав:

Чому ці руки пахнуть молоком?

Чому в вустах вогонь троянд червоних?

Прийшов вночі до мене дивний сон, -

Що душу я лишив в твоїх долонях…

Чому очей твоїх я бачу дно?

Чому одне ім’я пульсує в скронях? -

Питаю в серця, та мовчить воно -

Я ж залишив його в твоїх долонях.

Далеко ти… Минають сірі дні,

Розхристані слова в листах без меду…

І так чогось незатишно мені,

Невже і спокій мій зостався в тебе?!

Чекай мене! Я прийду – так і знай, -

Знайду дорогу по ласкавих зорях.

Я повернусь у твій жаданий край,

Щоб залишитись у твоїх долонях!

Щоб залишитись,

Щоб заховатись,

Щоб захлинутись

І обірватись

У твоїх долонях…

Гриня дав завершальний аккорд і подивився на Маркіту. Неймовірно, але вона заснула! Хлопець посміхнувся, поставив гітару у куток і приліг біля дівчини. Деякий час він дивився на сплячу красуню. Потім обережно поцілував її у плече, знову Комусь подякував…

І заснув спокійним дитячим сном.