Місто собачих снів

РОЗДІЛ 8

– Ну що, гайз, коли завтра збираємось? – закурюючи, запитав Гриня.

Але Група курила і мовчала. Два тижні пролетіли як один день. Ніби все підтягнуто, зроблено і відпрацьовано. Михась не перекручує “соляків”, Павлік не гальмує, Фашист не збивається, а Гриня не забуває текстів. Все одно страшно. Всім не по собі. Бо вже не раз бортували на рівному місці, не раз казали: “Ви молодці, але ще попрацюйте…”. Це означало “ваша музика – некомерційна”. Дивно, в цілому світі подібний стиль прогресує, а в нас… В нормальному суспільстві Музика робить Гроші, а тут… У-у-у, Країна!

– А на яку годину саунд-чек? – глухо поцікавився Дімон.

– Виступ починається о восьмій вечора, – відізвався Гриня, – значить десь біля шостої здалося би вже там бути…

– Тоді давайте тут на половину п’ятої, – запропонував Студік. – Якраз інструменти складемо, “шланги” позмотуємо і поїдемо.

Гриня нахилився до попільнички і загасив недопалок.

– Може, раніше трохи? – випускаючи залишки диму, сказав він. – Десь на півчетверту… Дімон, Михась, з роботи відпроситесь? Ще би програму раз прокатали…

На цьому і зупинилися. Климовський ще поцікавився чи хлопці попередили своїх друзів, на що отримав відповідь, що друзі були повідомлені і, натомість, дуже цікавилися можливістю безкоштовного входу в “Гайку”. Гриня подумав, що ніхто, мабуть, не прийде і трохи розстроївся. Але одразу ж заспокоївся, коли почув від Михася, що Маркіта обіцяла прийти.

Група ще раз мовчки перекурила і розійшлась по домівках. Гриня і Михась цілу дорогу додому мовчали.

Завтра було занадто близько.

* * * * *

Гриня дивився крізь трамвайне вікно на різнокольорові вулиці Міста. Яскраві вітрини бутіків, суворі вивіски нотаріальних контор, сірі державні установи, багаточисленні продуктові магазини, вуличні продавці, перехожі, автомобілі, маршрутки – Місто кипіло прямісінько перед замисленим юнаком. Поруч стояли Михась, Фашист і Студік. Їх настрій був веселішим. Михась жартівливо називав Циммера “халявником” і казав, що “фашистам завжди таланить”. Свої випади він аргументував тим, що лише Дімону ніколи не треба возити за собою інструмент – ні на концерти, ні на репетиції. Хлопці голосно сміялись.

Гриня краєм вуха слухав Михасеві казки, але думав про інше. Два тижні довбаний метелик, чи хто воно там, йому не снився, а сьогодні на тобі, все спочатку! Проте цієї ночі золоте створіння нічого не сказало, а лише лагідно поскубало хлопця за щоку. При цьому дівчинка дзвінко засміялась, а потім швидко полетіла геть. Нічна гостя не давала Климовському спокою і Гриня постійно думав, що б могли означати усі ці його сни. Він перегорнув вже кілька тлумачників сновидінь – більшість із них гарантували “новини” в зв’язку з подібними крилатими глюками у вигляді метеликів. Які такі новини? Тут таке життя, що кожен день новини… І так знервований Гриня нічого не розумів і від цього дратувався ще більше.

– Чувак, ти не спиш? Нам на наступній виходити, – голос Михася вивів Климовського із стану невагомості.

Гриня подивився крізь Михася, буркнув “угу” і знову втупився у вікно. Розкішне сріблясте авто обганяло товстенький неповороткий трамвайчик. Климовський зітхнув. Гриня знав і розумів, що матеріальне не є основним, принаймні, у цьому житті. Фак, подумав він, але ж як хочеться опинитися за кермом подібної власної цяці! Вдихнути запах шкіряного сидіння, ввімкнути на повну потужність стереосистему і вдавити у підлогу педаль газу!.. А не труситися у цьому забитому чи то людьми, чи то пасажирами трамваї…

– Давайте вибиратися звідси, – буркнув Гриня і хлопці почали обережно протискатися з інструментами до виходу.

Трамвай зупинився, хлопці разом з іншими пасажирами вийшли на вечірню вулицю. Закурили, мовчки переглянулися і, маневруючи у потоці автомобілів, рушили через дорогу до великої сірої споруди, у якій власне і розташовувалася “Гайка”. Прискіпливо роздивилися власну афішу біля входу, повикидали недопалки і увійшли.

Охоронці клубу зміряли музикантів зневажливими поглядами, неохоче знайшли назву Групи у списку гостей і врешті-решт пропустили хлопців усередину. Проминувши просторий холл, ті потрапили до залу. Там панувала цілковита робоча атмосфера. Звукотехніки у синіх комбінезонах, немов мурахи, монтували портали, розташовували монітори, настроювали ударну установку, під’єднували “комби”… Лунала ритмічна і ненав’язлива музика. Грині в цей момент страшенно захотілось жити. Хотілося лягти на сцені, під лагідними кольоровими променями, з пляшкою світлого пива у руці і дивитися у ще порожній зал, уявляючи собі майбутній успіх… Климовський закурив і спитав у першого-ліпшого Синього Комбінезона хто відповідає за саунд-чек. Той неуважно тицьнув пальцем у довговолосого чоловіка з еспанйолкою, що метушився біля пульта в глибині залу, крикнув “Сергій” і побіг далі. Гриня підійшов до довговолосого.

– Вечір добрий, – привітався він. – Ви Сергій?

Довговолосий уважно оглянув Гриню.

– Так, це я. Чим можу?..

Климовський простягнув долоню.

– Гриня, – представився він. – Я з Групи, ми сьогодні виступаємо… Що з саунд-чеком? Ми б хотіли підключитися, зал відчути…

Сергій відповів на привітання, сказав, що радий знайомству і що саунд-чек дещо затримується, але запевнив, що все буде окей.

– Присядьте десь за столик поки що, – попросив він. – Я вас покличу.

Гриня махнув рукою, хлопці підійшли ближче і розташувалися за сусіднім із пультом столиком. Робити було наразі нічого, тому Група курила і роздивлялась своїх конкурентів, що розбили свої табори за столиками неподалік. Вигляд груп-суперниць був настільки непривітний (як не дивно для музичної тусовки), що знайомитися не пішов навіть товариський і незакомплексований Григорій. Гриня натомість думав про те, що ніякої мінімальної подоби власної гримувальної їм не виділять. “М-да, це далеко не Ріо-де-Жанейро”, – процитував подумки він відомого літературного героя.

Ну і фіг з вами. І тут, в залі, непогано.

Поглянувши на групи-конкуренти, можна було подумати, що це найвідоміші зірки сучасного року. Незрозуміла надмірна пихатість у манерах, жестах, робила їх просто смішними. Чого тільки був вартий один гітарист, що розігрувався на непід’єднаному інструменті з виглядом, який Гриня подумки охрестив “Смерть “Металліці”!

“Цікаво, – подумав Климовський, – як ви, хлопчики, граєте? Втім, скоро все побачимо…”.

Тут підійшов Сергій і повідомив, що вже можна підключитися, поправити стрій на інструментах і спробувати щось зіграти.

Група вийшла на сцену першою. Розчехлили інструменти, підключили “примочки” (позичені напередодні, так як власні пристрої для звукових ефектів були у ненайкращому стані), під’єдналися до “комбів”. Гриня показав як кльово він вміє рахувати до трьох у ввімкнений мікрофон. Веселощі у ворожому таборі викликав Михась, який від хвилювання довго не міг підстроїти третю струну. Проте невдовзі всі проблеми були вирішені. Климовський повернувся до музикантів і тихо сказав:

– Пацани, не забувайте, що це тільки проба. Особливо вимахуватися не потрібно. Граємо програші, звикаємо до сцени… Давайте, з “Кроку”…

Фашист підняв палочки, щоб задати ритм. Раз, два, раз, два, три, чотири…

Всі вступили одночасно. Зігравши вступ, Гриня махнув рукою, мовляв, досить, давайте наступну пісню.

– “Анатомія”! – крикнув він. – І гітари трохи в моніторах додайте! – попросив Климовський звукорежисерів.

Група зіграла ще кілька програшів до пісень і врешті задоволений Гриня дав “відбій”. Він подякував звукорежисерам в мікрофон і повернувся до своїх.

– Досить, – сказав він. – Як на мене, все окей. Тепер куримо, а вони хай лабають. Подивимось на що вони здатні…

Група повід’єднувала інструменти і повернулась за свій столик. “Вороги” піднімалися на сцену. Гриня підійшов до Сергія, який длубався за пультом.

– Хто це? – запитав він, кивнувши на сцену.

Сергій на мить підвів погляд.

– Та ці, столичні… “P.S.”, чи як їх там… А он ті, – довговолосий кивнув у напрямку іншого ворожого табору, – це “Капітолій”. Вони теж, здається, не з Міста… Ти порядок знаєш? – раптом запитав він Климовського.

– Який порядок? – перепитав Гриня.

Сергій облишив пульт і розвернувся до хлопця.

– Зараз прийде наше вельмишановне Журі, – закурюючи, сказав він. – Вони бахнуть по чарці за барною стійкою і всядуться он за той столик. – Сергій тицьнув пальцем у “знаменитий” стіл. – Буде жеребкування. В сенсі, хто за ким виступатиме…

В цей час столичні грали якусь пісню. Лисий вокаліст посилено гарчав у мікрофон. Гриня піймав себе на думці, що їх тексти доволі таки примітивні. “Я розкину руки, я злечу у небо, я обійму хмари…”. Політ фантазії п’ятнадцятирічного юнака, подумав Климовський. Ну, полинеш ти в небо. Що ти хочеш цим сказати? Що ти даєш людям цими словами? Ти хочеш показати, що на землі фігово? Чи ти просто хотів в дитинстві стати космонавтом? Музікогагарін… Гриня незадоволено похитав головою.

Попса.

Незважаючи на рокове аранжування.

– А хто в Журі? – неуважно запитав він Сергія, продовжуючи дивитись на сцену.

Довговолосий так же неуважно відповів, що до складу Журі входять Поважний ДіДжей, Відомий Вокаліст і Забутий Рокер. Одним словом, заслужені люди “Гайки”. Гриня подякував Сергію за інформацію, подумав, що він непоганий чувак і повернувся до своїх. За цей час на сцені підлаштовувались вже “капітолійці”. Климовського вразив їх склад: гітарист, трубач і співаючий барабанщик. Ще більше здивував хлопця репертуар “Капітолія”: оброблені-перероблені пісеньки з “совкових” дитячих мультфільмів.

В цей час Михась, Павлюша і Фашист відверто реготали. Гриня подивився на них і теж посміхнувся. Михась філософськи розмірковував на теми: “Навіщо цьому ударнику червоні шорти?” і “За які гріхи група “Капітолій” пропила басиста?”. Зненацька Михась змінив напрямок своєї думки і розповів анекдот про рок-групу, в якій було лише два барабанщика і гітарист:

– … і тоді їм кажуть: “Як же ви в такому складі грати будете?!”. Барабанщики переглянулися і один з них видає фразу: “Казав тобі, що не треба було гітариста брати!”.

Анекдот був старим і бородатим, але настільки актуальним, що всі засміялися.

– … або ще такий прікол: зібралась Справжня Рок-Група виступити на одному сейшні. Прийшли, а басиста нема. Чуєш, Студік, то напевно був твій брат! Бо такий же халявник! Бу-га-га! Так от, басиста нема. Чекають його, матюкаються, курять одну цигарку за одною – а його нема! Тут вже їм і виступати час, публіка скандує, решта груп теж нервуються – чого це вони не виходять? Ну, Рок-Група переглянулась… А що робити? Пішли на сцену без басиста. Почали лабати – лажа повна! Відлабали, значиться, вийшли за сцену, курять, руки у всіх тремтять, злю-у-учі! Аж тут з’являється басист, як красне сонечко, посміхається, щасливий такий. Його всі питають: „Де ж ти, падло, був?!”, а він: „Чуваки-иии, я тут нас із залу слухав – без баса така хєрня виходить!”.

Всі зареготали. Анекдоти про Справжню Рок-Групу були Михасевою фішкою.

– Виступає, карочє, Справжня Рок-Група на сейшні. Почали лабати, злабали вступ, перший куплет, приспів, лабають програш. І тут вокаліст викупає, що начисто забув початок другого куплету. Він в ритмі танцю підгрібає до гітариста. Той патлами махає, он як той пінджюрас з „P.S.” (всі засміялись), соляк витягує, всі діла. Вокаліст йому кричить: Чувак, як другий куплет починається? Той: Хєр його знає, іди в басиста спитай. Вокаліст в ритмі танцю гребе до басиста. Той стоїть такий серйозний, подумки долі рахує, на гриф уважно дивиться. Вокаліст йому: Чувак, як другий куплет починається?! Басист відповідає: Та хєр його знає, іди в барабащика запитай! А програш то закінчується! Вокаліст просто біжить до драмсів, там сидить такий собі барабанщик – лупить по кухні, як коваль по наковальні; по чому тільки можна, по тому і валить! Вокаліст йому кричить: Чувак, йопта, як другий куплет починається?!! А барабанщик, луплячи що є дурі по зілжинах *: Та хєр його знає, чувак! А яку пісню граємо?!..

Гриня, сміючись, глянув на годинник. 19.45. Де ж це Журі? Вже публіки так добряче зібралося, а їх нема…

Проте Климовський даремно турбувався. Невдовзі Журі з’явилося у повному складі, провело ритуал, описаний Сергієм, і вмостилося за своїм столиком. Гриня подивився на Сергія, той махнув рукою, мовляв, йди до них. Климовський піднявся і підійшов до Журі. За ним слідом підтягнулися Лисий та співаючий ударник. Грині кинулася у вічі кумедна бейсбольна кепка Відомого Вокаліста. Поважний ДіДжей окинув хлопців зверхнім поглядом.

– Значить правила такі, – жорстко сказав він. – Кожна група представляє по п’ять пісень. Зараз потягнете жереб, хто за ким виступатиме… В цілому проводиться десять відбіркових турів, по три колективи. Десять ми відбираємо на гала-концерт, що буде проводитися на День Міста, решті дякуємо. Результати ми оголосимо десь перед Новим роком. – Поважний ДіДжей виклав три листка. – Ну, вперед, на барикади…

Музиканти взяли по листку. Гриня витягнув номер “1”. “Капітолій” виявився другим, завершувати програму мали “P.S.”. Журі записало послідовність виступів, непереконливо побажало успіху і виявило бажання починати. Гриня підійшов до своїх музикантів. На серці в нього повеселішало: поруч хлопців попивали коктейлі Маркіта і ще якась дівчина, очевидно її подруга. Гриня посміхнувся Мар’яні, теж отримав посмішку і взяв гітару.

– Пішли, орли, – звернувся він до музикантів. – Ми сьогодні “розігріваємо”. Всі послідовність пісень пам’ятають?

Група моментально загасила недопалки, підхопилась і рушила до сцени. Там вже красувався Сергій, що був одночасно і конферансом. Але Гриня не слухав, що вигукує довговолосий. Він думав про те, що ніхто з друзів не прийшов. Ні його, ні Михася, ні Фашиста… Сім гриваків за вхід до клубу виявилися великим западлом. Навіть Михасевої Ксюші нема! Ще він думав, що не повинен облажатись. Забагато праці вкладено в цей виступ. Все має бути добре. Перед сценою Климовський зупинився.

– Ми порвемо їх, – серйозно сказав він хлопцям. – Ми варті цього довбаного Фестивалю. Ми варті, пацани…

– …і відкриває сьогоднішній вечір… – довговолосий на сцені зробив ефектну театральну паузу і несподіванно рявкнув: – Гру-у-упа!

Глядачі мляво зааплодували. Хлопці ще раз переглянулися і швидко піднялися на сцену. Кілька хвилин, щоб під’єднати інструменти, провести по струнах і переконатися, що стрій не збився. Гриня поправив неслухняного чуба, витер об джинси зрадливо спітнілі долоні і зиркнув у зал. Практично всі столики були зайняті, багато народу також товпилося поблизу сцени і при вході, з десяток людей висіло на барній стойці..

Тепер. Вже і негайно. Ти в “Гайці”, Гриня. Покажи всім на що здатний. Покажи всім, чувак…

Гриня подивився на хлопців.

– Готові? – запитав він. І, отримавши схвальний кивок, підійшов до мікрофону. – Хеллоу, шановні! Зараз ми зіграєм вам Рок!

Михась ввімкнув “дисторшн” і дав кілька акордів. Гриня майже фізично відчув як зал заповнюється музикою. Раз, два, раз, два, раз, два, три, чотири…

Група розпочала. Климовський подумки знайшов початок вдалим. Після вступу він підняв голову до мікрофону. Давно треба було показати цьому Місту, що таке справжній текст.

Я б вирвав серце і язик,

Та чи зумію я мовчати?!

І жити з відчуттям палати,

Що має номер шість повік…

Хтозна куди веде цей шлях…

А, може, краще і не знати?

І не кричати й не мовчати -

Шукати знак у небесах.

І вивчивши природу болю,

Допити чашу цю до дна…

Яка безмежна глибина

Відкриється переді мною!

Поки душа іще жива

Терпінням я залижу рани,

Щоб на папір лягли рядками

Із серця вирвані слова… *

Оплески. “Крок”. Оплески. Перед наступною композицією Гриня оголосив, що третю чарку в Групі завжди п’ють за кохання, а третю пісню – присвячують жінкам. Зал відповів веселими дівочими вигуками і все тими ж оплесками. Цю річ Климовський починав сам. Так, давай, Гриня, не розслабляйся… Вдих-видих, пішов перебір… Давай, відчуй цю пісню! Ти пам’ятаєш, як писав її? Я знаю, що зараз це виглядає… дитячим, чи що… Але все рівно – давай, Гриня, давай, старий!..

Втекти можливо від усього -

Від влади, чорта і від Бога…

Лиш знаю – не втекти від себе.

Значить можна, значить треба

Утекти мені від тебе!..

Я скоро стану сніжно-білим,

Від свого болю посивілим,

Я закружляю з жовтим листям навколішки

Там, де не буде слова “інший”…

Втечу, та буду завжди поруч -

Біля плеча твого праворуч.

Я стану фарбою на стінах,

Буду полум’ям в камінах,

Віщим світлом в твоїх мріях”…

Бо не сховатися від тебе

Ні на землі, ані на небі.

Я знайду спокій лише в цілковитій тиші

Там, де не буде слова “інший”!

…Я скоро стану сніжно-білим,

Від свого болю посивілим,

Дощем осіннім заридаю, зрозумівши,

Що я для тебе – слово “інший”…

Оплески… Поодинокі “браво!”. Поодинокі. Але ж “браво!”! Треба їх добивати! Гриня повернувся до музикантів і відмітив про себе, як загорілися їх очі за останні хвилин п’ятнадцять.

– Плани змінюються! – гукнув він. – Давайте “Бур’яни”!

Хлопці здивовано переглянулися.

– Давайте, давайте! – насідав Климовський. – Ми зможемо, ми теж її готували! Михась, починай!

Було помітно, що Михась хотів щось спитати, але натомість повернувся до Дімона і сказав:

– Давай, Фашист, настукай ритм…

Раз, два, три, чотири… Молодець, Мішка, чітко вступив… Павлік… Тепер я…

Сьогодні у мене буде свято

І поруч буде всіх багато.

Сьогодні буде все як завжди -

Буде багато ганджі…

Друзі мої, зелені-кольорові,

Неначе трави,

Не бійтесь – буду з вами,

Завжди з вами…

Народжуватись і вмирати з вами

Попід ліхтарями,

Знівеченим чужими напівснами

Й довгими стежками.

Я спокій ваш не порушу,

Хоч залишусь в темних душах

З вами,

Бур’янами…

Зросли ми між людьми-квітками

Засіяними вітром бур’янами.

Про нас почувши кажуть: Хто це? -

Ми ті, що хочуть сонця!

Кажуть: Хто ви?! – Ми ті, кому ніколи,

На жаль ніколи,

Не допоможуть вже підкови,

Щастя підкови

Народжуватись і вмирати з вами

З теплими ліжками, -

Ми знівечені днями-напівснами

Й довгими стежками.

Ми спокій ваш не порушим,

Хоч залишимось у душах

З вами

Бур’янами…

Сьогодні у мене буде свято

І поруч буде всіх багато.

Сьогодні буде багато ганджі…

Одним словом, все як завжди.

Все, як завжди…

Оплески стали, так би мовити, насиченішими. Тепер “браво!” кричали Сині Комбінезони, що стояли збоку від сцени. Гриня відчув хвилю. Так добре він не почувався вже досить давно.

– Перед нашою останньою на сьогодні композицією, – промовив він у мікрофон, – наша Група хотіла б подякувати всім хто нас сьогодні підтримував, Фестивалю, Журі, нашим батькам і одне одному. Дякуємо!

Хлопці відіграли ще одну пісню та, спітнілі і щасливі, спустилися зі сцени. Гриня глянув на кам’яні обличчя Журі і спохмурнів. Відомий Вокаліст розмальовував щось на серветці, Забутого Рокера, вочевидь, тягнуло на батьківщину, до барної стійки. Поважний ДіДжей теж відверто нудьгував. Климовського щось недобре штрикнуло всередині, але звичка сподіватися на краще взяла верх. Він не поділився своїми спостереженнями з хлопцями. Група присіла за свій столик і розслаблено задиміла. Гриня підсів до Маркіти.

– Привіт, Мар’яна, – сказав Климовський, роздивляючись сцену, де підключались “капітолійці”. – Як тобі наш виступ? Радий, що ти прийшла. Бачу не одна?

Хлопець був негайно познайомлений із… здається, Галею. Гриня так і не запам’ятав імені Маркітиної подруги. Та він його ніби і не чув. Всю увагу хлопця привертали захоплені очі Мар’яни та група “Капітолій”, що вже розпочала свій виступ. Про музику вищезгаданої групи говорити нічого – ритм, гітара і труба плюс саундтреки до мультфільмів. Отож, Климовський сконцентрувався на першому пункті і провадив з дівчиною невимушену бесіду “ні про що”. Раптом Гриня помітив, що Журі оживилися. “Люблять наші люди унікалів”, – із сумом подумав він. Климовський не хотів псувати собі настрій, тому вирішив не звертати на Журі уваги, сподіваючись на їх професійну об’єктивність. Гриня сходив до бару, вислухав компліменти від барменів і повернувся до столика із коктейлями для дівчат. Потім повторив маршрут і приніс собі великий кухоль пива.

Поки Климовський виконував свої нехитрі маневри, “Капітолій” залишив сцену. Їх місце зайняли музиканти з “P.S.”. Теж кілька хвилин для підлаштування і, ось, перша композиція. Гриня сьорбав пиво, курив і знову дивувався наївності тексту. Музика ніби-то і непогана, але… Чого питається цей Лисий так гарчить? Ти ж не Джо Кокер, тобі це не пасує… Гриня зітхнув і повернувся до Маркіти.

– Ти не хочеш перебазуватися у більш спокійне місце? – тихо запитав він.

– Що, не витримала душа поета? – Дівчина посміхнулась. – Я б з радістю, але ж я не сама… – Мар’яна виразно кивнула в бік своєї подруги.

Гриня сказав “ван момент, пліз”, пересів до Циммера і вже через хвилину технічно сплавив подругу “холостому” Фашисту. Ні подруга, ні тим паче Дімон не заперечували. Климовський попрощався із Сергієм, Синіми Комбінезонами (двоє з них навіть обнімали Гриню і кричали йому на вухо: „Пацан, у вас нєдєццкій рок!”), Групою (заодно призначив наступну репетицію), взяв Маркіту за руку і вийшов з клубу.

* * * * *

…Група проводила Гриню і Мар’яну зацікавленими поглядами.

– Пропав наш фронтмен, – сумно сказав Михась. – Навіть “бухнути” не залишився…

– Ну і що? – стенув плечима Студік. – Нам більше буде…

А Фашист обійняв “здається Галю” і промовчав.