МІСТО СОБАЧИХ СНІВ

РОЗДІЛ 6

Роман протікав надзвичайно бурхливо. Напевно, було навіть яке-не-яке кохання. Юля задовільнила свою природню “жіночу тугу за сильним плечем”, Борис же в свою чергу знайшов міцну підтримку на Фірмі. Їй-бо, крутіше за Володю. Слово секретаря справді робило дива! Фірма здивувалась, попліткувала на перекурах та й принишкла в очікуванні. А Борису почали доручати невеличкі важливі справи, що вимагали зачасту суворої конфіденційності; Володі, безпосередньому начальнику Бориса, було наказано опікувати, наглядати і підучувати по ходу справ свого підлеглого.

Ну, а Борис був хорошим учнем. Дуже швидко він освоїв хитрощі „маркетингу” Фірми – що, куди, скільки і до чиєї кишені. Кому треба хабара всунути, а кого можна на три веселих послати. Ткачук стрімко завойовував провідні позиції на Фірмі.

Скажемо також кілька слів про Симпатюлю. О, Юля була да-а-алеко! непростою жінкою. За якийсь час хлопець зрозумів чому саме у такої привабливої дівчини до цього часу не було ні чоловіка, ні бойфренда або хоча би якогось середньостатистичного коханця – адже вона при зближенні дистанції спілкування все більше і більше полюбляла входити у роль Пані Господарки! Під холоднечу Пломбірчика іноді потрапляв навіть сам Борис. Настрій дівчини передбачити було просто неможливо. Юля Островська належала до когорти тих незрозумілих нікому жінок, які звинувачують вас у жорстокості за те, що ви надавали підсрачників хуліганам, що ображали перехожого. І було ще одне – Пломбірчик завжди хотіла все і зразу. Це не була жадібність чи щось у цьому роді. Це все банальне жіноче „Х А Ч Ю!”, яке у Юлі виразилось особливо гостро під впливом впертого і сухого характеру. Але ні, не будемо перегинати – Островська володіла і ніжністю, і певною добротою. Зрештою, навіщо судити чи осуджувати? Історія знає чимало випадків, коли під кригою ховалось золоте серце…

І взагалі: не буває нехороших людей – просто занадто поширена невідповідність. Невідповідність, яку видно лише збоку, навіть збоку і трохи зверху. Треба відступити і злегка припіднятися над оточуючим, щоб побачити її. Порівняння – пляма на спині одягнутого піджака…

Даааа, тут ти попав, Боря, попав… Розраховував, звичайно, на дівчину попростіше. Таку собі пересічну дурепу. Проте… симбіоз був взаємовигідним і Борис пропускав все крізь вуха, хоча і нічого не забував. В ліжку Островська його майже задовільняла… Зрештою, навіть це не мало особливого значення для Ткачука. Пломбірчик була міцним лоббі Ткачуку. Крапка.

Але про що там говорити – нюансів вистачало і без Юлі. Банальна поїздка до рідного райцентру була нереальним планом. Ні про який відгул на Фірмі не могло бути й мови. Ще й Юля напосідала… А поїхати додому іноді дуже кортіло! Забити на всі і вся, покинути до дідька кляту відповідальність (коли постійно вчишся завжди присутній мандраж – права на помилку не було), вимкнути хоч на два дні мобільний телефон (який йому нещодавно видали на Фірмі!)… Та й понтів на селі покидати не завадило б… Але основне – хоч кар’єра і не давалася Ткачуку занадто дорогою ціною, напруження хотілося зняти. Та 284 кілометри виявилися завеликою відстанню. Навіть для сучасної людини.

За батьків Борис особливо не турбувався – живі, здорові та й слава Богу. Гроші він їм відправляв регулярно, прибуток цілком дозволяв добре підтримувати стареньких. Гроші… У Бориса завівся такий собі непоганий банківський рахунок (ну не тримати ж капітал за фанерними гуртожитськими дверима!). А ще він серйозно замислювався над переїздом до нормального помешкання. Хоча наразі „шпаківня”, як називав свою кімнату Борис, його виручала, так як недорога платня за проживання допомагала відкладати більшу суму до банку.

Друзі. Тут окрема ситуація. Знайомих було багацько, робота вимагала постійного спілкування з дуже різними людьми. Але чого-чого, а от друзів Борис не здобув. Був тільки Юлин друг, так званий Льодік, але це окрема історія. Колеги по роботі почали намагатися підтримувати суто ділові стосунки, пам’ятаючи про канал Бориса до Директора. Стрімкий зліт Бориса нікому не прийшовся до душі. Люди працювали різні, проте мало за кого хоч колись замовляли слівце керівництву. Навіть Володя, друг дитинства!, відчувши круту конкуренцію зі сторони Ткачука, віддалився. Він заробив свою посаду, працюючи в цій галузі від самого закінчення Міського ВЗО і проявивши неабиякі здібності у вирішенні повсякденних справ. Фактично це він підняв структуру роботи відділу маркетингу, а також систему збуту Фірми до наявної планки. Підняв її, користуючись молодечим запалом та сприятливою для афер ситуацією в Країні. І втрачати напрацьовані позиції Володі аж ніяк не хотілось. Проте він реально дивився на речі і бачив, що забагато козирів не в його рукаві. Система була більш-менш налагоджена і про незамінність когось із працівників не могло бути й мови. Триста раз Володя скляв себе за те, що влаштував Бориса на Фірму… Подібного ходу подій план допомоги товаришу не передбачав. Володя нервував і, щоб не гріти далі зміюку на грудях, намагався триматися на безпечній відстані.

Давня дружба застрягла в минулому.

А Борис, незважаючи на усі негаразди, вперто тримався своєї лінії. Невдовзі його вже призначили замісником Володі. Старого замісника тупо звільнили. Без пояснень і „за власним бажанням”. Відверто кажучи – Юлі заслуга. Відділ був в шоці. Ця подія теж не принесла Ткачуку додаткових пунктів серед колективу. Невідомо коли і за що Фірма дала йому прізвисько Семимісячний. Чи то за суворий тупуватий вигляд, чи то по козацькій традиції називати навпаки, чи то пак за недоношеність моральних аспектів… Історія замовчує. З легкої руки невідомого офісного жартівника прізвисько міцно закріпилося за плечима Ткачука.

Борис почав трудову діяльність на посаді замісника з того, що ввів у відділі Журнал. Хто коли прийшов, коли пішов – прізвище, підпис. Володя тихо офігів, поматюкався з Борисом віч-на-віч („Борь, ти вже в корінь заїбав, це ж, блять, не армія!”), але… Юля, Юля… Що ж таке ти робила з Іваном Петровичем? Нагадувала шкільне кохання? Дорогу двоюрідну бабусю?!.. Нове правило прижилося і дуже швидко цією заразою захворіли всі відділи Фірми.

Ось так і жив Семимісячний, чи то пак Борис. Щось завойовував, щось безповоротно втрачав, сам того не знаючи. Або не звертаючи на подібні речі увагу, як на абсолютно незначущі. Можливо не все його задовільняло стовідсотково, але Ткачук знав, що життя не кусень хліба з маслом. І вперто!, я би сказав навіть фанатично!, добивався свого…

– Борис Володимирович? – донеслось із слухавки.

– Я слухаю, – сухо мовив Борис.

Голос враз змінився і став грайливо-привітним.

– А вас турбують із приймальні Директора, Борис Володимирович. – Юля захихотіла, але враз посерйознішала. – Борь, зайди негайно, тебе Шеф хоче бачити.

– Окей, сонце, – І Ткачук поклав слухавку. Переклав мобілку зі столу до кишені піджака, поправив вузол краватки… Витягнув з нижньої шухляди столу замурзану щітку і протер туфлі. Туфлі задоволено заблищали. „Що там такого важливого Шеф вигадав? Були ж на нараді зранку…” – раптовий виклик дещо збентежив Ткачука, проте ніякого виробничого гріха за собою Борис не згадав і тому сміливо рушив до приймальні Директора.

Приймальна розташовувалася у іншому приміщенні, названому рядовими співробітниками Фірми Штабом, розташованому на другому, затишнішому кінці внутрішнього дворику. Борис закинув до рота жуйку і із задоволенням вийшов на свіже травневе повітря. У подвір’ї, як і завжди, було людно і гамірно. Робітники відгружали товар у вантажівки, з виробничих приміщень долинали глухі звуки працюючих електромоторів. Кілька працівників курили біля смітника, але зауваживши Ткачука, покидали недопалки і неохоче повернулись до роботи. Борис швидко йшов, погордливо вітаючись та ретельно оминаючи темні маслянисті калюжі.

Біля директорського корпусу він озирнувся, окинув поглядом, немов просканував, подвір’я, кивнув охоронцю і увійшов усередину.

Хтось із робітників гидливо сплюнув в сторону Штабу. Дивом-дивним, але Семимісячного знали всі.

Світлий просторий коридор охоче відбивав відлунням стук каблуків Бориса. Тут, немовби іронізуючи над галасливим пеклом виробничої території, панував спокій і прохолода. Зрідка пробігали працівниці з якимись паперами у руках. Вони з’являлись з невідомо яких кабінетів і розчинялись таємничим чином у інших. Дисципліна у Штабі була залізна.

Піднявшись на другий поверх, Борис підійшов до великих напівпрозорих дверей. Вони грізно глянули на парубка великим чорним написом „ПРИЙМАЛЬНА”. Ткачук злегка постукав і, не чекаючи відповіді, увійшов. У великому залі, заставленому суворими етажерками з бозна чим, біля вселяючих повагу дверей за столиком сиділа Юля. Дівчина визирнула з-за комп’ютерного монітору і, при вигляді коханого, посміхнулась.

– Привіт, привіт, – промуркотіла вона, – заходи швидше. Він вже двічі перепитував де ти.

Борис зайшов за Юлин столик (на моніторі – пасьянс), нахилився і невиразно цмокнув її у щічку.

– Розкажи мені що трапилось? – пошепки спитав він.

Чого ти, дурепо, так либишся?!

Нерви.

– Поняття не маю, – так же пошепки відповіла Пломбірчик, – вийшов, каже: „Юленька, а покличте до мене будь-ласка Ткачука з маркетингу”. Потім розвернувся у дверях: „І попросіть свого Бориса хай не бариться”…

– І все?

– І все…

Борис випростався, обійшов навколо столика і взявся за клямку директорських дверей.

– Доповідати будеш?

– Та йди вже, – махнула Юля рукою, – Він казав, щоб ти одразу заходив.

Борис глибоко видихнув, звичним рухом легенько постукав і протиснувся досередини.

– Іван Петрович? – запитально мовив він, зачиняючи за собою двері. Відповіді не послідувало і Борис огледівся. У кабінеті нікого не було. – Іван Петрович?! – Вже голосніше покликав парубок.

Раптом з-за дверей. що розташовувались в дальньому кутку кабінету, почувся характерний хрип води, яку спускали до кльозету. За мить з власної вбиральні з’явився і сам Директор, застібаючи на ходу штани.

Борис дещо розгубився. Проте Іван Петрович навіть не думав ніяковіти і посміхаючись рушив до хлопця.

– А, Борис, – мовив він, простягаючи правицю, – заходи, заходи. Щось ти довго добираєшся… Я вже аж зачекався.

Борис штучно посміхнувся, як це годиться перед начальством, відповів на привітання і знову напружився. До незапланованих зустрічей з керівництвом він ставився з обережністю; мабуть, це було щось підсвідоме, нажите ще з ПТУшних та армійських часів, де кожне таке побачення, як правило, віщувало одні неприємності. Директор вмостився за своїм широчезним столом і вказав рукою на стілець поруч:

– Присідай, побалакаємо. – Іван Петрович розвалився у шкіряному кріслі і механічно поправив якийсь папірець на столі. – Як живеться, Борисе, як працюється?

– Та не жаліюсь, – Борис не знав що й казати.

– Ну і слава Богу. Ти в нас порівнянно недавно, а зарекомендував себе непогано… В роботу вникнув, виконуєш старанно… – Директор знову посунув листок, що вочевидь мозолив йому очі. Борис по-котячому проводив поглядом цей рух. – Але візьмемо конкретніше… Що там з поставками на „Захід-сервіс”?

Ось воно. Борис пропрацьовував цю контору два тижні назад. Великий дистриб’ютор. Постійний клієнт. Кілька регіонів. Але замовили товару на чверть менше, ніж завжди.

– Я доповідав Володимиру Павловичу. Беруть, але тільки 15 тисяч.

Директор гмукнув.

– Чому?

– Об’єктивно важко сказати. Темнять. Багато непереконливих причин… – Борис знизав плечима. – Але мені здається…

– От що, – перебив його Директор, – шуруй туди і кажи хай беруть всі 20 штук. На папері буде 15, а в реалі 20. І на 15 відсотків дешевше їм буде, зрозумів? Не на 10, як завжди, а на 15! Але різницю хай тепер налом привозять, після доставки. Тобі особисто. А ти – сюди. І Володі ні слова. Скажеш моє особисте розпорядження.

„Щось новеньке. Володя про такі речі не розповідав…”.

– Так там же така сума буде… – прикинув подумки Борис. – Не закруто мені одному з таким шматком кататись?

– Начальник охорони в курсі. Тільки що – кілька людей і автомобіль у твоєму розпорядженні. Та і досьє твоє свідчить, що не такий простий ти чоловік. Завтра доповісиш. На сьогодні все. Та, ще одне… Бабі своїй теж нічого не кажи. – Іван Петрович підняв слухавку телефону і сказав: – Юля, з’єднайте мене з Ви****ським. Так, будь-ласка.

Борис підвівся. Директор махнув йому рукою: йди, мовляв. Парубок повернувся і вийшов з кабінету.

Юля зустріла його зацікавленим поглядом:

– Ну, що там?

Борис шепнув: „Увечері” і залишив ошелешену Юлю тет-а-тет з пасьянсом у 85 герц.

Йому треба було поміркувати. Наказ Директора був дуже серйозним. Зрештою, посаду зама відділу треба було якось відпрацьовувати. Але чому все-таки я? Чим Володя не влаштовує? Або чим не вгодив? Перевіряють? „Курва мать, – подумав Борис. – в будь-якому випадку це завдання провалити не можна”. Це завдання, у разі успішного його виконання, привідкривало йому дуже великий козир – довіру…

Але переживав Борис дарма. „Захід-сервіс”, в особі його замдиректора довго вмовляти не довелось. Точніше, не довелось зовсім.

В кар’єрі Бориса намічався новий виток.