Гриня бездумно дивився на засипану сіруватим снігом таку ж сіру вулицю Міста крізь величезне акваріумне вікно. Піцерія вирувала: сміялась, курила, матюкалась, понтувалась, знімала дівчат і раз-у-раз пищала зуммерами мобільних телефонів. Єдиними ж супутниками Климовського були дві порожні і одна розпочата пляшка пива, блюдце з солоним арахісом і купа недопалків у попільничці.
Гриня не хотів нікого бачити. Не хотів чути. Не хотів розмовляти.
Класний новорічний подарунок, чувак!
“Капітолій” – в десятці.
“P.S.” – в десятці.
Група… дякуємо за участь…
В „Гайці” люблять унікалів. Я знав це завжди. Патлатих, обкурених „митців” з відсутнім поглядом, основним достоїнством яких є те, що вони „не такі”. Хороші, погані, розумні, дурні – байдуже! Головне, щоб не такі як всі. Потруси голою сідницею перед моніторами – клас! Саундтреки до мультиків – супер! Погарчи, Діоген! Це ж ідея, блін! Цього ще не було! Ви, напевне, таланти? Я так і знав. Дайте автограф!..
Парад уродів.
Гриня все розумів. Але полегшення не було. Злість душила хлопця. Він роздратовано закурив. “Капітолій” – в десятці! “P.S.” – в десятці! Що ж це таке в світі робиться?
Хотілося сказати якесь погане і цілком непристойне слово. Причому голосно і цілеспрямовано. Знову все безрезультатно. Знову все спочатку. До слідуючого концерту, фестивалю, будь-якого галімого сейшну! Знову нервуватись, старатись, викладатись на всі сто. Знову і знову.
Знову і знову.
Гриня сумно посміхнувся. Він чомусь пригадав як у Михася посеред концерту на Майдані „поїхала” струна, як Фашист напився перед першим виступом, як Павлік одного разу кадрив якусь неповнолітню дурепу мужньо опираючись на бас-гітару (цікаво, що би сказав на це дідусь Фрейд?)… Все було окей. Тільки безрезультатно.
„Бутерброд” цей завтра… Теж нуль перспектив, скоріше за все. А що робити?..
Ще й ця сволота блискуча вже дістала… Знову щоночі спати нормально не дає. Прилетить, потриндить, потриндить, крикне: „Слабак! Ти хоч пам’ятаєш коли востаннє пісню писав?” чи ще щось образливе, засміється і втече – не наздоженеш. Комаха дурнувата!
І в цю мить біля піцерії з’явився Кутузов.
Він підійшов до смітника, неквапом оглянув його і почав у ньому порпатись. Знайшовши для себе щось привабливе, старий запхав це до сумки і огледівся. Погляди бомжа та хлопця зустрілися. Кутузов підняв руку, помахав хлопцю і посунув геть. Привітальні маніпуляції старого не залишилися непоміченими у піцерії. Вона зашепотіла, загигикала, стиха затицяла пальцями. Гриня розізлився вкрай. Він підхопився, натягнув куртку, підхопив недопиту пляшку, взяв з тарілочки жменю арахісу і вийшов на вулицю.
Кутузов не відійшов далеко. Хлопець швидко пішов за ним.
– Алло! – окликнув Климовський старого. – Юрій Іванович!
Бомж здивовано повернувся.
Гриня підійшов. Старий зацікавлено дивився на юнака.
– Ти щось хотів мені сказати? – запитав Кутузов.
Гриня мовчав, не знаючи як почати.
– Що, важко сформулювати свою думку? – продовжив старий. – Поширена проблема… Спробуй подумати про те, чого ти хочеш від своїх слів.
Климовський дратівливо відмахнувся.
– Окей! Коротше кажучи, – різко почав він, – в мене й так проблем вистачає! І без афішування нашого знайомства! Зрозуміло?!
– Хочеш поради? – спитав бомж.
– Та не треба мені порад! – вибухнув Гриня. – Досить мене вчити! Всі тільки вчать навколо! Відчепись ти від мене!
Кутузов мовчки дивився на хлопця.
– Домовились, – тихо сказав він. – Бувай здоровий.
Старий повернувся і поплентав вздовж вулиці.
Гриня охолов. Йому знову стало незручно. Він розвернувся і зі всієї сили влупив ногою по ліхтарному стовпу. „Нічому я в житті не вчуся, – зло подумав він. – Вже втретє, до речі!”.
Гриня наздогнав старого і закрокував поруч. Кутузов здивовано глянув на нього, але промовчав. Певний час вони не розмовляли.
– Пива хочеш? – врешті буркнув Климовський.
– Давай, – бомж посміхнувся. – Давненько не куштував.
Гриня простягнув пляшку Кутузову. Той узяв і подякував. Климовський спостерігав як старий смакує напій і думав про те, що людині справді мало потрібно для щастя.
Кутузов допив пиво і витрусив залишки піни на тротуар.
– Ну, і які в тебе тепер проблеми? – м’яко запитав він, ховаючи пляшку до сумки.
Гриня коротко розповів. Старий замислився. Гриня закурив.
– Слухай, Іванович, а ти серйозно тоді говорив про Місто? – спитав він.
Кутузов кивнув.
– Звичайно, малий. Місто самолюбиве і не сприймає нічого, що виходило б за його рамки, за його правила і норми поведінки.
– А як з цим боротися?
Кутузов засміявся.
– З цим не потрібно боротися, малий. Треба просто робити своє. Постійно пам’ятати про те, що існує Сенс – той, який нам не доступний. І ти знаєш, в тебе вже навіть трохи виходить!
Гриня здивувався.
– Дивись, – пояснив старий, – ти йдеш по людній вулиці поруч з бомжем, незважаючи на суспільну думку і косі погляди в свою сторону. Ти будеш заводити публіку завтра на виступі, хоча сьогодні тобі дали зрозуміти, що найближчим часом твоя праця потрібною не буде. Кохана дівчина допікає тебе через недостатню кількість уваги з твоєї сторони – а ти все рівно робиш своє!
Гриня засміявся.
– А й справді, – мовив він.
– Я радий, що твій настрій покращився, – сказав Кутузов. – Бувай здоровий, малий. З наступаючим тебе.
Бомж поплескав Климовського по плечу і завернув в провулок.
– Дякую, Іванович! – гукнув йому вслід Гриня.
Потім повернувся і швидко пішов в напрямку гаражу. Як не крути, комаха має рацію – він справді давно нічого не писав.
Треба щось робити!
Плюнули в душу – розбіглося колами…
Дзеркало чисте спотворило хвилями, -
Мого обурення хвилями кволими,
Болю мого мерехтіннями білими.
Чи розумієте ви що накоїли?!
Запам’ятайте, якщо не осягнете!
Бо ще не раз зі своєю недолею
Ви до моєї криниці потягнетесь.
Станете в чергу з цеберками срібними,
Хоч джерелу вже не бути прозорому, -
Але чомусь не почуєтесь винними
Й не зачерпнете хоч крапельку сорому…
Здіймете шквал філософської критики,
Зборкавши лють аргументами голими,
І, наостанок, ще раз, про всяк випадок,
Плюнете в душу. Побавитесь колами…
…Гриня вийшов з гаражу вже десь під вечір – замерзлий, голодний, але на диво щасливий. Написав, йоханий ти бабай! Поїду до батьків, вихідний все-одно завтра, закурюючи подумав він. З Юлькою пограюсь.
Хлопець натягнув в’язану шапочку з емблемою якогось далекого аутсайдера Хокейної ліги і підмогнув скелястим будинкам, що оточували гараж.
– Ми ще подивимось хто кого, – весело сказав він.