МІСТО СОБАЧИХ СНІВ

РОЗДІЛ 1

Дорога була далекою, але сон вперто не приходив. Спочатку йому заважали галасливі зграйки збуджених явно не нарзаном молодиків, що вештались по вагону в пошуках пригод. Потім – ненав’язливий сервіс обслуги купе-ресторану у вигляді жіночки з візочком, повним продуктів сумнівної якості за космічними цінами. Її візочок торохкотів, неначе профілактичний засіб проти хронічної гикавки. До того ж тепловоз щоп’ятьхвилин вибухав ревом дикого доісторичного звіра. Мабуть, напідпитку, приколювалися машиністи.

Близько опівночі, коли звуки останнього гуманітарного рейсу почали блаженно стихати, а машиністи в свою чергу повністю перемістилися у недосяжний для пересічної свідомості вимір гральних карт, десь за стінкою, у сусідньому плацкарті, почалась розмова про погоду, ціни, політику – одним словом про найневідкладніші справи. Клята розмова велась пошепки, але (тому?) кожне слово метрономом відлунювалось у вухах зовсім не умиротворенного Бориса. Зрозумівши, що наразі заснути не вдасться, він приречено зітхнув і почав заглиблюватись в себе.

Так, нарешті я вирвався зі своєї клятої периферії і їду в Місто! – внутрішній голос хотів видаватися оптимістичним, та прозвучав якось вже аж задуже обережно. Хлопець послав його до дідька. Почало нудити.

І тут Борису зненацька здалося, що колеса поїзду, можливо від нудьги, вступили з ним у балачку.

– Привіт, привіт! Привіт, привіт! – настукали колеса.

Проте парубок проігнорував дружнє звертання. Голова розколювалась від думок і клятого невизначення. Очікування Великого і Такогоблизького Чогось занадто давило на втомлену психіку. Занадто навіть для витриманого і холоднокровного Бориса. А тут ще й колеса не вгавали!

– Куди, куди? Куди, куди? – весело перепитали вони.

– Куди треба, туди і їду, – подумки буркнув Борис, і згодом додав: – Зовсім з глузду зійдеш у цьому поїзді.

– Чого ти ждеш, чого ти ждеш? – не вгавали колеса.

– Чого-чого – манни небесної! Принаймні, у Місті в мене буде шанс, а вдома – трясовина! Пора починати здійснювати свою мрію.

– Яку, яку? Яку, яку? – продовжували піддражнювати колеса.

– А щоб вас! – чортихнувся подумки Борис, і тут же додав: – Хочу мати стільки грошей, щоб ніколи не замислюватись над питанням, чим же мені завтра поснідати. – Хвилю подумав і додав: – Та й над рештою теж. Ну, може, чимось батькам допомогти… Чим зможу. Головне стати і почуватись людиною!..

– А далі що? А далі що? – цікавості коліс не було меж.

– Що, що… – Борис чомусь знітився. – Далі побачимо.

– Чуєш, мужик, може тобі ще би влади трохи, власну хату, тачку шикарну, бабу з ногами від шиї? – раптом зовсім не в ритм, прямісінько в лоб запитали бездушні залізяки.

– А чому б і ні? – зухвало відрубав хлопець. – І взагалі – я їду за успіхом!

– Невже ти думаєш, що все так легко?!

Борис важким поглядом окинув напівтемряву запиленого плацкартного купе.

– Прорвуся, не маленький, – процідив він.

– Отже, ти хочеш просто жити?

– Майже, – криво посміхнувся парубок. – Правильніше буде сказати, що я хочу жити просто.

Після цих Борисових слів колеса повністю втратили свою цікавість, принаймні тональність їхніх слів стала більш м`якою і заспокійливою, немовби їм стало шкода парубка.

– Тепер поспи. Засни, засни. Тепер поспи. Засни, засни, – нашіптували вони стомленому Борисові. Засни… Засни… Зас…

Місто зустріло Бориса похмуро. Дув різкий пронизливий вітер, що проймав аж до кісток. Здавалось, повітряний стовп, що давить на всіх нас, був у Місті разів у десять раз більшим за звичний. Борис раптово відчув себе чорною мурашиною у велетенському червоному мурашнику…

Проте це відчуття тривало лише якихось півгодини, допоки парубок не добрався до гуртожитку по вказаній йому адресі. В приміщенні на нього повіяло довгоочікуваним теплом і затишком. Борис звернувся із запитанням щодо свого поселення до чергової вахтерки, яка відповіла силуваною посмішкою і маловиразною тирадою, з якої було зрозумілим лише те, що прийдеться зачекати на коменданта гуртожитку.

Комендантом гуртожитку виявилась пані Люба – жіночка бальзаківського віку з меткими очима. Її очі обмацували з усіх боків, при цьому не фокусуючись на одній крапці довше секунди. Мова була не менш швидкою.

– Поселяєтесь до нас пожити місяць-другий? Так-так, знаю я вас – вам тільки дай ногу через поріг перекласти, так потім звідси і довбнею не витуриш! – Проте записку з проханням поселити від спільного знайомого, сусіда по сходовій клітині, пані Люба міцно затисла в руці.

Борис завченим рухом витягнув з сумки пляшку коньяку і коробку цукерок. Комендант замахала руками:

– Що ви, що ви, як можна, негайно заберіть назад, у нас так не прийнято, – і виразно поглянувши у сторону зачинених дверей тихенько сказала, – у нижню шухляду столу… – А потім голосно додала: – Ну що ж, добрим людям завжди раді допомогти. Ось Вам рахунок на оплату, ощадкаса поруч, приходьте до мене з квитанцією, щось Вам підшукаємо, – і по-змовницькому підморгнула.

Гуртожитська кімната зустріла свого чергового клієнта атмосферою пустки і байдужості. Давно немите вікно, стіни незрозумілого сіро-пісочного кольору, невибагливі тупуваті меблі – все це вирячило свої невидимі очі на новоспеченого господаря з погано прихованим попередженням: “Живи, якщо зможеш!”. Химерні каскади королівства павутиння надійно ховали за собою закутки кімнати. Світло від жарівки з натугою пробивалось крізь густий шар плафонної пилюки.

Борис поставив сумку біля дверей і присів на краєчок пружинного ліжка. Воно обурено рипнуло.

“Хоч до ліжка звикати не доведеться… Як то кажуть „на війні як на війні”, – подумалось Борисові – Ну, нічого… Приберемо, почистимо. Чайник прикупимо… Могло бути і гірше”.

Він підвівся і підійшов до вікна. Борис колись був у Місті із шкільною екскурсією – воно запам’яталось йому не таким. Запам’яталось вищим, світлішим, чистішим. Обуянним зеленими палітрами придорожніх дерев. Червонопикими трамваями. Паралелепіпедами жовтих тролейбусів. Кольоровішим чи що. Уява малювала Борису прогрес цивілізації: прямокутні висотні будівлі з яскравими вивісками, охайні вулиці, часові коктейльні переплетення архітектури (прямопропорційна суміш скла, неону, бетону і дрібка сталі), усміхнені і задоволені міські обличчя. Натомість Місто лиш ліниво кліпало жовтими очима далеких осель, пчихало мимолітними вантажівками, кривлялось сміттям на брудному чорнуватому снігу, хихотіло включеним десь за стіною радіоприймачем…

Місто жило.