Материками й океанами

ПО КРАЇНІ ДОЛАРІВ БЕЗ ДОЛАРІВ

Це було біля ста років тому.

У маленькому приволзькому містечку кілька юнаків зачитувались повістями й оповіданнями з американського життя. Океан, прерії, Нью-Йорк, Міссісіпі, чистильники чобіт, які без особливих зусиль стають мільйонерами, — це життя здавалось їм таким заманливим!

— В Америці, брат, кожен може потиснути президентові руку. Взяв і потиснув. От як тобі. Дуже просто, — казав багатозначно один.

— Дивна країна! Правильно сказано — Новий Світ, — докинув другий.

— Хоч би краєчком ока глянути на живого індійця, пополювати б на буйволів! — зітхав третій.

Був серед мрійників молодий вчитель Михайло Володимиров. Думка про те, щоб самому побувати в Америці, міцно запалась йому в голову. По підручниках він старанно зубрив англійську мову, практикувався в токарній і палітурній майстернях, вивчаючи різні ремесла.

Одного прекрасного літнього дня 1872 року друзі виряджали вчителя до Америки. Гаманець його не був туго набитий, але молодість і віра в те, що за океаном його чекають щастя й удача, окрилювали нашого мандрівника. Він сподівався, що завжди знайде там пристойний заробіток і зможе, переїжджаючи з міста в місто, подивитися всі Сполучені Штати.

Шалено калатало серце у нашого волгаря, коли він сходив з океанського пароплава на нью-йоркський берег…

Але через тиждень-другий його ентузіазм охолонув. Увесь цей час він ходив нью-йоркськими вулицями з російсько-англійським і англійсько-російським словниками під пахвою, повторюючи завчену фразу:

— Чи не знайдеться у вас якої-небудь роботи?

Йому або чемно відмовляли, або мовчки показували на двері. Підвернулася було робота токаря, але, як на лихо, майстерня, куди влаштувався Володимиров, згоріла, а робітників звільнили.

Якось Володимиров сидів у своїй комірчині, міркуючи, що робити далі. Чи не все одно, де голодувати — тут або на новому місці? Чи не поїхати куди-небудь на південь — скажімо, у Флоріду?

Його роздуми перервав стук у двері і вигук:

— Хелло, Майкле! О, та ви живете, як видно, трішки гірше середнього мільйонера!

Володимиров схопився. Перед ним стояли робітники, з якими він до пожежі працював у майстерні. Вони зайшли навідати свого російського товариша і сказати, що, можливо, бос (хазяїн) скоро побудує нову майстерню і тоді знову буде робота.

— Спасибі, любі друзі, — сказав зворушений «Майкл», — але я вирішив виїхати з Нью-Йорка — бог з ним. Настраждався я тут.

— Та що ви, Майкле, опам'ятайтесь! На світі один Нью-Йорк. Чого ви не знайдете тут, того не знайдете ніде.

— Ні-ні, їду у Флоріду, — упирався «Майкл».

Перед від'їздом з Нью-Йорка волгар зробив перший «бізнес» — продав увесь зимовий одяг. Нічого, адже у Флоріді тепло…

Флорідське містечко Джексонвілл з гарними будиночками, які виглядали із-за квітучих апельсинових дерев, було залляте сонячним промінням. На вулицях пахло трояндами.

Але Володимиров переконався, що флорідське сонце надто гаряче для тих, хто, обливаючись потом, змушений за кілька центів тягати на спині важкі дошки. А скоро йому відмовили і в цій роботі. З усіх можливих занять «Майкл» вибрав досить популярну тоді в Америці торгово-підприємницьку діяльність — продав свій піджак…

З напівпорожнім чемоданом і одним доларом у кишені волгар вирушив через півострів Флоріду до Мексіканської затоки. Поїзд мчав крізь соснові ліси. Мимо мелькали потворні хатини негрів-лісорубів; інші не мали й таких халуп, мешкаючи з сім'ями під навісами.

На заході Флоріди безробітних було більше, ніж працюючих, і Володимиров, не гаючись, вирішив пробиратися далі вздовж узбережжя Мексіканської затоки. В той бік якраз відпливав великий рибальський човен, і «Майкл» був упевнений, що рибалки не відмовляють безробітному. Але хазяїн човна виявився діловою людиною:

— П'ять доларів!

— Я не маю грошей…

— П'ять доларів або забирайся під три чорти!

Росіянин простяг своє осіннє пальто. Хазяїн уважно оглянув річ — чи нема дірок — і сказав:

— Ол райт!

Човен ішов до відмілин, де добувають устриці. З води стирчали кілки, які означали, що ця ділянка затоки належить такому-то босу. Особливими залізними граблями рибалки зачеплювали на дні устричні черепашки і витягали їх у човен. Порожні черепашки викидали назад у море. Покуштував було волгар устрицю: холодно, слизько у роті — і виплюнув у воду. Видно, цей делікатес добрий для тих, у кого повен шлунок.

Плантатори міста Пенсакола, куди незабаром дістався росіянин, зітхали про ті часи, коли негри були їхніми рабами. Були?

Он іде з паличкою син плантатора, фертикуватий підліток у легкому білому костюмі. Зустрічні зіскакують на бруківку, туляться до стін будинків. Чорний широкоплечий красень згинається в поклоні: ця «вільна» людина не хоче, щоб її побили за те, що, не давши дороги, вона «образила» білу людину. Досить нікчемної приключки — і зловісно спалахнуть уночі дерев'яні хрести на горбах: сигнал до нещадної розправи над чорними.

Щоранку Володимиров ішов у порт. Безробітні тупцювали там біля човнів, у які боси-підрядчики набирали собі вантажників. Одного разу підрядчик мовчки тицьнув пальцем у вчителя.

У порту вантажили ліс. Важкі колоди треба було підіймати на борт корабля, а потім ломами штовхати їх у трюм. Тільки-но Володимиров освоївся з цією виснажливою роботою, як мало було не вирушив на той світ: посковзнувшись, він упав у нічим не відгороджений люк.

Росіянина відтягли убік і залишили лежати в трюмі з розбитим обличчям і грудьми: ніхто не смів переривати роботу, боячись боса. Тільки ввечері вантажники знесли свого покаліченого товариша в човен і перевезли на берег.

Абияк оклигавши, Володимиров перебрався з Пенсаколи в Новий Орлеан, який лежав поблизу Мексіканської затоки. І тут та ж сама картина: в порту юрмляться тисячі обідраних і голодних негрів, поруч з ними — безробітні білі вантажники.

Але, кажуть, у верхів'ях Міссісіпі завжди можна заробити кілька доларів.

Вирішено: прощай, південь! Пароплав «Бісмарк» з нашим мандрівником на палубі вирушає по Міссісіпі. Низькі береги, облямовані непрохідним баговинням, поодинокі будиночки серед кукурудзяних ланів, каламутна, брудна вода, міста, що, подібно до Мемфіса, наполовину вимерли після відвідин «жовтої красуні» — холери… І це — славетний «батько річок»!

На пароплаві Володимирова обікрали, і, зійшовши на берег у Сент-Луїсі, він передусім відніс лихвареві останню свою коштовність — годинник. На щастя, робота знайшлась уже на другий день: місцеві власті вирішили, побоюючись спалаху епідемії, хоч трохи вичистити місто від сміття і бруду.

Наш волгар переконався, що діловий американець уміє «зробити гроші» навіть з холери.

Просто на вулиці кучерявий джентльмен, називаючи себе лікарем Мак-Брайтом, стверджував, що він був у Китаї і зробив там «останнє і найбільше відкриття».

— Мій препарат з різних сортів чаю, — надривався пройдисвіт, — холеру виліковує за дві хвилини! Дві хвилини — і ніякої холери!

Тут же «лікар» пропонував бажаючим купити його ліки по доларові за каламар.

Поруч з ним намагався привернути увагу натовпу його конкурент, «лікар» Фріц. Цей найняв скрипаля і тим, що зібрались послухати гру, тицяв афішки, де було написано, що лікар Фріц виліковує холеру, глухоту, сліпоту й інші хвороби за допомогою цілком нового способу лікування. «Тільки-но ви ввійдете в наш кабінет, як ми скажемо вам вашу хворобу, не поставивши жодного запитання», — запевняла афішка.

Жертвами цих пройдисвітів виявились передусім хворі робітники, які не мали змоги звернутися до хорошого лікаря: адже тому треба платити багато грошей.

Над осінь, коли почались дощі, роботи в Сент-Луїсі скоротились, і Володимиров задумав пошукати щастя в Чікаго. Перше, що він почув у цьому місті:

— Погано тут — роботи нема…

З величезного озера Мічіган, біля якого розташоване місто, дув холодний осінній вітер. Дерева вже скинули листя, перехожі піднімали коміри пальт. Уздовж озера, на так званому «Золотому березі», стояли будинки багатіїв. Тут же, біля Мічігану, знаходились квартали ділового центру міста — «Лупа». «Луп» — це в перекладі «петля»: тут робили коло лінії міської залізниці. Але чи не з цих кварталів спекулянти худобою і пшеницею закидали петлю фермерам на шию?

Готелі «Золотого берега» не поспішали розчинити двері перед обідраним «Майклом», і йому довелось познайомитися з нетрями Чікаго, які влучно називались «малим пеклом».

Володимиров потрапив на береги Мічігану в лихий час: у Сполучених Штатах якраз спалахнула чергова криза.

Ось як описував потім Володимиров ці дні в своїй книзі «Росіянин серед американців».

«Криза, яка почалася з Нью-Йорка, щодня ширшає; фабрики, заводи, майстерні закриваються з такою швидкістю, неначе вони змагаються між собою. Робітники із злісними обличчями блукають хмарами по місту без всякого діла; газети щоденно приносять звістки дедалі гірші та гірші. Важко і страшно подумати про те, що буде в розпал зими. Заробітна плата впала до неможливого… На вулицях з'явилась сила-силенна американських злидарів».

Капіталісти всіляко намагались відвернути увагу голодних людей від кризи і безробіття. Преса одверто закликала до війни.

Коли б нашому мандрівникові не пощастило потрапити в маленьке селище польських переселенців недалеко від Чікаго, навряд чи він переніс би важку зиму. В селищі Володимиров копав землю, рубав ліс, будував бараки і так-сяк протримався до весни.

Квітневої ночі невтомний мандрівник вийшов на шлях, який вів до залізничної станції. Із східною частиною Сполучених Штатів він уже трохи познайомився, тепер його цікавить західна. У нього нема грошей — що ж, він буде подорожувати по країні доларів без доларів. Він вирішив… але хай краще про це розповість запис у його щоденнику, зроблений у квітні 1873 року:

«Іду пішки до Сан-Франціско. Шлях — до 3 000 кілометрів. Мене лякають смертю від спраги, індійцями і т. ін. Я йду, хоч би що мені загрожувало…»

І пішов наш волгар уздовж залізничного полотна через Американський материк, до берегів Тихого океану.

Почав він свої мандри звідти, де рівнинні нижні прерії — степи — переходили в напівпустельні плато верхніх прерій, у передгір'ях північноамериканських Кордільєр. Цей ланцюг хребтів, розділених долинами, тягнувся на багато сотень кілометрів. Найвищими в ланцюзі були Скелясті гори, до яких прямував росіянин.

На одній із станцій учитель побачив нарешті трьох справжнісіньких індіанців. Вони кутались у неймовірне лахміття, але скільки природженого благородства було в поставі цих людей!

Біля ніг в індіанців лежала шкура буйвола. Вони втрьох продавали цей, можливо, останній свій скарб — мовчки, з гідністю. Володимиров згадав настирливі вигуки «лікаря» Мак-Брайта і зазивне тирликання скрипки «лікаря» Фріца із Сент-Луїса…

«Бродяча Америка» — люди, які кочують з кінця в кінець у пошуках роботи, створили мистецтво безплатної їзди на товарних поїздах. Спробував і «Майкл». Але тільки-но він стрибнув на підніжку вагона, як кондуктор освітив його ліхтарем і наказав забиратися геть. Потім нашого мандрівника навчили деяким прийомам, і один перегін він проїхав, влаштувавшись між двома вагонами поїзда.

Пустельна місцевість з горбками, порослими жорсткою травою, з бурими пустками, яка простяглася за містом Шайєнном, мало була схожа на гірську країну. Але розташована була вона вже на висоті трьох. кілометрів над рівнем моря, і десять місяців у році тут трималась погода, яка найменше сприяла пішоходам.

Надвечір дощ, змішаний із снігом, загнав Володимирова в будову із старих шпал, схожу на курінь. Перед ним палахкотіло багаття. Тут уже влаштувались ночувати двоє волоцюг.

З гуркотом проносились поїзди повз росіянина і двох американців, які вечеряли хлібом, розмоченим в окропі. Прийди до них сюди сам президент, якому в Америці, кажуть, нібито кожен може потиснути руку, — навряд чи вони зустріли б його привітно…

А вранці — знову в дорогу. Горби перетворюються в гори. Дорога зміїться ущелинами. На станції Шерман, яка рекламувалась як «найвища залізнична точка в світі», Володимиров пробрався у вагон емігрантського поїзда. Висадили його на ходу, коли паровоз уповільнив хід біля навислих над полотном дороги снігових карнизів. Було дуже холодно, і мандрівник з тугою дивився на поїзд, що віддалявся.

— Це ви були там?

Болгар обернувся: перед ним стояв колійний сторож з ліхтарем у руці.

— Був, та прогнали.

— Якої ви нації, друже?

Володимиров сказав. Сторож зрадів і почав тиснути йому руку:

— А я чех. Дуже радий! Ходімо до мене. От приємна несподіванка!

У маленькій хатинці хазяїн зразу ж зварив каву і почав частувати гостя бісквітами. Чех довго розпитував про Росію. Потім нові друзі почали вчити один одного своєї мови: хазяїн називав речі по-чеськи, а гість — по-російськи.

Чех розповів Володимирову, чому майже непомітний підйом до найвищих верховин між двома океанами: плато верхніх прерій, весь час підвищуючись, плавно переходить у передгір'я Скелястих гір.

— Завтра ви ввійдете уже в справжні хребти. Он вони синіють, — сказав чех, прощаючись з Володимировим наступного ранку. — Щасливої дороги!

Назавтра Володимиров пішов повз похмурі гранітні громади, перейшов через лунку, глибоку ущелину, за якою потягнулись соснові ліси. Хурделило; навіть швидка хода мало зігрівала.

По дорозі росіянин наздогнав безробітного, який ішов у Каліфорнію. На маленькій станції їм пощастило залізти у товарний поїзд.

Але не встигли вони від'їхати і кількох миль, як їх освітив ліхтар провідника:

— Хелло, друзі мої! Звідки і куди ви їдете?

— Добрий день, пане провідник, — відповіли «зайці». — Як ваше здоров'я, пане провідник?

— Дякую вам. Куди ж ви прямуєте?

Одержавши відповідь, провідник підставив долоню:

— Ну?

— У нас тільки долар і п'ять центів.

— Гаразд, — сказав провідник великодушно, — долар я візьму собі, а п'ять центів залиште у себе — знадобиться.

Однак вагон, у який вони сіли, відчепили на маленькій станції в горах.

Перекинуті через безодні мости, похмурий граніт скель, шум потоків в ущелинах, сліпучі снігові шапки на соснах — все це було нове і прекрасне. Але коли в шлунку порожньо, а ніч застає пішохода в зовсім безлюдній місцевості, коли луна повторює тужливе виття і в темряві зеленіють вогники вовчих очей, — тоді найменше думається про красу природи.

— Як виють, кляті! Певно, теж не вечеряли, — похмуро жартував супутник Володимирова. — Чи не поспішити нам?

Ночували пішоходи під ґанком станційного приміщення. Станція називалась «Гірський струмок», а дві сусідні — «Червона пустеля» і «Чорні краї». Тут росіянин стрибнув на площадку кур'єрського поїзда, який уповільнив хід; супутник не зважився наслідувати його приклад. Зсадили сміливця посеред дороги. Ночував він у ямі, прислухаючись до вовчого концерту і стискаючи складаний ніж.

На маленькій станції Володимирова найняли згрібати сніг, а кілька ночей він провів на підлозі жалюгідного барака. Мимо в обидва боки плелись люди з торбами.

Вздовж дороги стояли солдатські пости — охорона від індіанців. Солдати супроводжували великі групи мандрівників. Однак пішоходи сміливо йшли навіть поодинці. Страх перед довгим безробіттям і голодом був набагато сильніший від страху перед індіанцями, що його всіляко намагались роздмухувати брудні політикани, котрі добивались виселити всіх «червоношкірих» із землі їхніх дідів і прадідів.

Хребет Уосач, останній з великих відрогів Скелястих гір, обірвався стрімкою стіною до Великого басейну — майже безводної пустельної рівнини з поодинокими ланцюгами невисоких горбів і численними солоними озерами. Вона тягнулась на сотні кілометрів до хребта Сьєрра-Невада, за яким лежить Каліфорнія.

Володимиров прийшов до берегів Великого Солоного озера — величезного водоймища завдовжки в десятки миль, наповненого скоріше розсолом, ніж водою, його називають інколи «втраченою рукою океану»; тут фермери після бурі лопатами згрібають сіль, залишену хвилями на камінні.

Не тільки в озерах і струмках не можна було вгамувати спрагу, — навіть у деяких криницях вода була солона, вкрита якимсь зеленуватим нальотом. Безвідрадна місцевість з горбами червонуватих пісків, куди потрапив росіянин, називалась Пустелею Солоного озера.

… Знову вагонні площадки, ліхтарі кондукторів:

— Хелло! Куди їдете, друже?.. Гроші є?.. Нема?.. Злазь ік бісу!

Знову піски, плями солі, змії, які сичать у камінні, поодинокі житла індійців, колючі чагарники, кістки здохлих тварин. Ночі, коли зуб на зуб не трапить, нестерпне південне сонце. Снігові хребти Сьєрри-Невади і нарешті долина «Золотого штату» — сонячної Каліфорнії.

Пішохід ледве повірив собі, коли побачив бухту, облямовану горбами. Вечоріло, і на горбах спалахувало безліч вогнів. Це був Сан-Франціско.

Володимиров підрахував: до Тихого океану він ішов 66 днів 1 годину 30 хвилин.

У Сан-Франціско волгар прожив досить довго. Він учив тут дітей у кількох російських сім'ях. Уперше за довгі місяці він мав справжню роботу.

Між іншим, від своїх нових знайомих він довідався детально про одну брудну справу. Місцеві капіталісти, давши чималі хабарі продажним чиновникам у Владивостоці і Петропавловську, послали цілу флотилію для хижацького промислу морських котиків у російських водах. Парусні судна наших заатлантичних «друзів» полювали звірів і плавали, як у себе вдома!» — з обуренням писав Володимиров на батьківщину.

Зібравши трохи грошей, учитель забажав подивитись каліфорнійські визначні пам'ятки.

Гірська стежка привела росіянина до будиночка з вивіскою «Закам'янілий ліс. Ч. Іване, власник». Тут же висів напис: «За огляд — 50 центів».

Найповажніший Ч. Іванс викопав із купленої ним землі закам'янілі тисячоліття тому дерева… Тут були тонкі і товсті стовбури, вкриті корою, якісь кам'яні оцупки, пеньки. Біля одного стовбура стирчало закам'яніле коріння.

Наступну прогулянку Володимиров здійснив у знаменитий Мамонтовий гай, де ростуть гігантські секвойї. Ці хвойні дерева живуть до чотирьох тисяч років! Задовго до нашої ери ті дерева, які побачив зворушений екскурсант, уже пнулись до сонця. Вони підняли тепер свої червонуваті стовбури вище двадцятип'ятиповерхового будинку, і поруч з ними звичайні дерева здавались кволим чагарником.

Мільйони років тому секвойї росли і в Європі, але тепер на земній кулі їх залишилось зовсім мало.

Болгар читав дощечки на стовбурах і пеньках. Пеньків було більше, ніж стовбурів. Ось пеньок «Первісного великого дерева». Он лежить на землі «Батько лісу», його стовбур сягає мало не ста двадцяти метрів. Поруч — «Мати лісу», цілком бадьора бабуся, ладна простояти ще століть десять — п'ятнадцять. Але чомусь з неї обідрали кору. «Старий парубок» стоїть з висохлим верхів'ям, а поруч з ним сумний пеньок «Старої діви». Недалеко «Сіамські близнюки» — два велетні, що майже зрослись біля кореня.

Сусідній Південний гай ще величніший. Тут у дуплі одного з дерев непогано влаштувався на постійне мешкання мисливець. Він запевняв, що в його «кімнаті» могло б розміститися понад двадцять коней.

Болгар, надивившись на такі дива і добре стомившись, приліг було біля стовбура секвойї. Але тут щось раптом засвистало у повітрі і важко гепнулось на землю. Наш турист схопився. Виявляється, з секвоїй впала шишка, але яка — з самовар!

Тільки-но вчитель влаштувався на відкритій галявині подалі від шишок, як страшний тріск, а потім дивовижний удар, від якого здригнулась земля, знову змусили його підхопитися на ноги.

Він поспішив туди, звідки долинув тріск, і зустрів лісорубів. Атож, зрубано ще одне мамонтове дерево, сказали вони. До біса важка робота! Бачив російський мандрівник пеньок «Первісного великого дерева»? його свердлили і підрубували три тижні, поки воно гепнулось.

— Та нащо ж було валити? — простогнав Володимиров.

— О, великий бізнес! Бос зідрав з дерева кору і побудував з неї танцювальну залу в Нью-Йорку — здається, «Крихітка й Мамонт» або щось подібне. Цей малий поклав у кишеню п'ятдесят тисяч доларів чистоганом — от як! Кори трохи не вистачало, і бос обідрав також «Матір лісу»…

В Іосемітську долину, найкрасивіший куток Каліфорнії, вчитель пішов разом з росіянином, який кілька років тому приїхав до Америки. Той довго поневірявся по країні, голодував, бідував.

— Бачите гору? — казав він. — Я ламав там каміння. А за тим горбом — будинок фермера: там пресував я сіно. Заклинаю: ніколи не беріться за цю роботу — порох, бруд, а платять мізерно…

Ці спогади трохи заважали насолоджуватися красою Іосемітської долини. А гарна вона була просто казково. Неначе хтось вдавив у незастиглу землю гірський ланцюг, потім вийняв його — і утворилась химерна вм'ятина запаморочливої глибини. У прірву з блакитнуватих стрімких скель летіли перлинові водоспади. А над усім цим — сліпуче каліфорнійське небо.

…І ось наш мандрівник знову перетинає американський континент — цього разу вже залізницею: в Сан-Франціско земляки допомогли йому зібрати гроші на квиток.

Мелькають знайомі місця. На маленьких станціях, як і раніше, зустрічаються поїзди з емігрантами: одні їдуть зі сходу на захід, інші — із заходу на схід. Злигодні і горе на колесах….

Дедалі ближче узбережжя Атлантичного океану. Але хіба можна покинути Америку, не побачивши Ніагари? І Володимиров виходить з поїзда.

Води чотирьох великих озер — Верхнього, Ері, Гурону і Мічігану — мають один вихід в озеро Онтаріо: річку Ніагару. На цій річці майже з п'ятдесятиметрової висоти вода падає знаменитим водоспадом, 1 300 метрів завширшки.

Скелястий Козячий острів ділить його на дві частини — американську і канадську. На цьому острові індійці, які називали Ніагарський водоспад «Могутнім громовержцем», ховали колись своїх вождів. Білі пришельці, які найменше зважали на святині індійців, почали випасати там кіз.

Вода, вируючи і пінячись у порогах перед водоспадом, густо-зеленою підковою кидалась потім у прірву. І вдень, на сонці, і вночі, при місячнім сяйві, райдужний міст у хмарах водяного пилу з'єднував береги.

Російському туристові дали непромокальний костюм і мотузяні личаки. Він спустився під завісу водоспаду. Крізь зелену товщу води ледве проникало світло. Водоспад ревів так, що можна було оглухнути.

Володимирову порадили залишитись на тиждень. Хай росіянин не пошкодує кількох доларів: тоді він побачить, як у водоспад пустять судно з собаками і козами. Звичайно, це менш захоплююче, ніж спуск людини в закупореній бочці. А після того, як кілька бідняків, спокусившись на гроші, переламали собі у водоспаді хребти, бажаючих поки більше не знаходиться. А втім, кажуть, якийсь цирковий артист пропонував пройти над водоспадом по дроту. Але з ним власники готелів біля водоспаду ніяк не можуть сторгуватись.

Володимирова не приваблювали ці розваги. Він поспішав у Бостон на вибори губернатора.

Мандруючи по країні доларів без доларів, російський учитель бачив те, чого не бачили гультяї-туристи. Яка ж це вільна держава, коли робітники помирають тут з голоду? А американська демократія? На виборах демократ Твід і його поплічники купили десять тисяч голосів по десять доларів за кожний і все ж провалились, бо надто зганьбили себе шахрайством і крадіжками.

«Висуваючи кандидата, партії майже не турбуються — чи чесний він, а просто висувають людину, яка б менше від інших крала, — записав Володимиров у своєму щоденнику. — Нью-йоркський громадянин на моє запитання — за кого він голосуватиме, відповідав:

«За демократів, бо там менше злодіїв, ніж у республіканців». З болем у серці бачиш, що брехня, насильство, підкуп стають справді переважаючими елементами американських виборів… Не бажаючи віддати жодного процента із своїх баришів, капіталісти п'ють кров робітників…»

Після довгих поневірянь повернувся наш мандрівник до Нью-Йорка, на землю якого майже чотири роки тому він ступив, сповнений найрожевіших сподіванок. Він зустрічав за свою подорож чимало чуйних людей, особливо серед американських робітників. Він бачив чудові споруди і великі міста, надивився на дива природи. Як учитель він міг засвідчити, що в багатьох містах Америки добрі шкільні будинки.

Але скільки поруч з цим лихого, потворного, огидного — всього того, що народжено владою грошового мішка!

…І ось Володимиров, улаштувавшись на палубі пароплава між тюками товарів, бачить, як тане у вечірній млі миготливий вогонь маяка нью-йоркської гавані. Біля тьмяного суднового ліхтаря він, ледве розрізняючи літери, пише на останній сторінці своєї записної книжки:

«Так, за ці чотири роки у мене склалась думка, що чужі землі добре і корисно дивитись, але для життя нема країни, милішої рідного краю… Звертаєш свій погляд на схід, спалахують захопленням очі, радісно б'ється серце, стоїш на палубі судна і з полум'яно щирим бажанням блага батьківщині летиш до рідних берегів».

Він ставить крапку і, трохи подумавши, розмашисто приписує слово: «Кінець». Океан розмірено котить хвилі, помітно посилилась хитавиця. Вогонь маяка мелькнув востаннє і зник.

Ритмічно стукає машина, і в її стукові вчувається: «Додому, додому, додому…»