Материками й океанами

ДВА КАПІТАНИ

Правда ж, дуже знайомий лист? Адже саме його прочитав Саня Григор'єв, герой роману письменника Каверіна «Два капітани», розбираючи в місті Заполяр'ї давні щоденники, які збереглись у доброго лікаря Івана Івановича.

Але якщо розгорнути сьомий розділ четвертої частини роману, то легко переконатися, що лист списано звідти неточно. Там сказано: «Штурману Ів. Дм. Климову», а зовсім не «Вал. Ів. Альбанову». І потім, лист підписано в романі капітаном судна «Св. Мария» Іваном Львовичем Татариновим. Тут же судно чомусь названо «Св. Анной» і підписано лейтенантом Брусиловим.

У чому ж річ?

А в тому, що розпорядження Георгія Львовича Брусилова штурманові Валеріанові Івановичу Альбанову справді існувало. Воно потрапило в роман «Два капітани» з справжніх документів морського архіву, і Веніамін Олександрович Каверін змінив тільки прізвища. Навіть дата зовсім точна: лист було написано, як і сказано в романі, 10 квітня 1914 року далеко в льодах океану…

Корабель, пофарбований білою фарбою, який привернув увагу петербуржців благородством своїх ліній, покинув місце стоянки біля Миколаївського мосту на початку серпня 1912 року. Коли він ішов по Неві, можна було прочитати на його носі золоті літери: «Св. Анна».

Другого дня газети коротко повідомили, що ще один російський полярний мандрівник, лейтенант Георгій Львович Брусилов, покинув рідні береги і має намір пройти через весь Північний Льодовитий океан з Петербурга у Владивосток. Журналісти додавали, що експедицію мандрівник спорядив на кошти свого багатого дядечка.

Той рік, коли «Св. Анна» почала рейс, був особливо несприятливий для плавання в Арктиці: важка крига захаращила всі головні протоки.

Крига закрила і вихід з протоки Югорський Шар у Карське море. Кілька пароплавів — їх добре пом'яло, коли вони спробували пробитися на схід, — диміли біля краю непрохідної криги. Капітани збиралися вже повертатися назад, коли в протоці з'явилась біла «Св. Анна».

Саме до її приходу вітер трохи розрідив кригу. Виник вузький і ненадійний прохід. Капітани побоялись вести свої судна в льодову пастку. Але «Св. Анна» похмурого світанку сміливо пройшла в Карське море. Майже зразу ж крижані поля повільно зійшлися за кормою корабля.

Це було 16 вересня 1912 року.

Відтоді «Св. Анну» ніхто і ніколи не бачив.

І, можливо, все, що сталося далі, так і залишилось би невідомим — хіба мало трагедій розігрується у крижаній пустелі, хіба мало експедицій зникає там безслідно, — якби через два роки до одного із скелястих мисів Землі Франца-Йосифа не підійшов корабель «Св. Фока».

У густому тумані з капітанського містка «Св. Фоки» помітили серед величезних прибережних каменів маленьку людську постать. Це було так несподівано, що вахтовий не повірив своїм очам. Але, протерши скельця бінокля і знову глянувши на берег, він побачив, що маленька постать зштовхнула малюсінького човника і пливе до «Св. Фоки».

Скоро невідомий моряк у подраному кітелі вже дерся по штормовому трапу і щось гукав хрипким кволим голосом. Його бліде обличчя, заросле русявою бородою, з'явилось над бортом.

— Я прошу допомоги… Чотири чоловіки на мисі Гранта… Вони залишились там… допоможіть… — тільки і міг вимовити моряк.

«Св. Анна», увійшовши в крижаний мішок Карського моря, все ж таки пробилась під парусами і під парою досить далеко, до берегів півострова Ямал. Тут вона вмерзла у лід і разом з ним у темряві полярної ночі, що настала, почала дрейф — повільний рух на північ.

Моряки не сиділи без діла, нудьгувати не було коли. Через ополонки промірювали дно, ремонтували судно, возили з берега плавник, діставали драгою з дна морських зірок, рачків, риб для колекцій. У вільні години бігали на лижах і ковзанах, а вечорами збирались у затишній кают-компанії: грали на піаніно, слухали грамофон, а одного разу влаштували навіть аматорський спектакль. Судновий кок Калмиков написав вірші, які так сподобались, що їх весь час співали хором:

Але до середини зими на судні вже не все було гаразд.

Якось у лютий мороз моряки надумали полювати на білого ведмедя. Гнали його мало не десять кілометрів, але ведмідь утік, а розпалені мисливці застудились.

Єдина жінка на кораблі, Єрмінія Олександрівна Жданко, яка була за лікаря, падала з ніг, доглядаючи хворих. Можливо, нежить ослабила людей, і тоді якесь дивне захворювання, схоже на цингу, поступово перетворило корабель на лазарет. Гірше за всіх почував себе Брусилов, який крижем лежав у ліжку.

Хвороба пішла на спад тільки над весну, коли стало ненадовго з'являтися сонце, а свіже, з присмаком риби м'ясо білих ведмедів не зникало зі столу.

На кораблі готувалися продовжувати плавання. Навколо вже синіли прогалини чистої води.

Але крижина, в яку вмерз корабель, повільно танула і, як і раніше, цупко тримала його.

Море, бажане відкрите море, з рідкими, не страшними плямами крижаних полів, ніби дратувало моряків. Воно було і близьке, і недосяжно далеке, як вулиця під тюремним вікном, на яку крізь грати жадібно дивиться в'язень.

Моряки намагались вирватись. Вони закладали заряди пороху, різали, кололи, довбали лід, прокладаючи канал.

Але справа погано посувалась. А дні вже знову стали коротшати. Разом з полярним літом відходила надія визволення.

З середини серпня моряки почали готуватися до другої зимівлі. Їхнє судно перебувало саме біля 80-ї паралелі, в малодоступному районі Полярного басейну. Його повільно несло все далі і далі на північ.

Коли знову настала нічна темрява, ніхто вже не відкривав кришку піаніно. Грамофон заржавів. У кают-компанії пара від дихання осідала холодними краплями на закіптюженій стелі. Закінчився гас, закінчились свічки. В саморобних каганцях, потріскуючи, чадів ведмежий жир. Пічки топили корабельними перебірками.

Але страшніш над усе був розлад, який почався на кораблі. Нервовий, палкий Брусилов після довгої хвороби став вельми роздратованим і причепливим. Він не порозумівся із штурманом Альбановим, чудовим, досвідченим моряком, але теж не дуже витриманою людиною. Дійшло до того, що Брусилов, на прохання штурмана, усунув його від виконання службових обов'язків.

Альбанов, роздумуючи над дрейфом «Св. Анны» і згадуючи знаменитий дрейф «Фрама», корабля Фрітьофа Нансена, дійшов висновку, що звільнитися з льодовитого полону раніше осені 1915 року марно й мріяти. Але харчів на кораблі для всіх ледве могло вистачити до початку 1915 року. Значить — голодна смерть.

А що, думав Альбанов, коли частина екіпажу піде з корабля? Найближче від «Св. Анны» Земля Франца-Йосифа. Цей архіпелаг майже безлюдний, але там, можливо, збереглись бази продовольства, залишені різними полярними експедиціями, вдалими і невдалими.

У січні 1914 року, коли корабель був уже за 82-ю паралеллю, Альбанов прийшов до Брусилова і попросив дозволу покинути «Св. Анну». Брусилов дозволив. Не заперечував він і тоді, коли до Альбанова приєдналась велика частина екіпажу. На тих, що залишились, могло вистачити харчів до кінця дрейфу. Керувати ж кораблем на чистій воді могли всього лиш кілька чоловік.

Штурман почав енергійно готуватися до походу через весняну рухому кригу. Тут потрібні були одразу і човни, і сани. Легкі човни — каяки — зробили з парусини, натягнутої на дерев'яний каркас. На полози використали буфетний стіл. Працювали в холодному трюмі, при каганцях, у напівтемряві.

На судні не було надійної карти тієї місцевості, куди думав піти штурман. У судновій бібліотеці була книжка Фрітьофа Нансена про експедицію на «Фрамі», до якої для зручності читачів додавалась маленька схема. На ній приблизно було позначено Землю Франца Иосифа, північніше неї — Землю Петермана і північно-західніше — Землю короля Оскара. Ще Нансен переконався, що австрійська експедиція досить приблизно позначила межі островів архіпелага Землі Франца-Йосифа.

Тепер «Св. Анна» перебувала саме там, де належало бути Землі Петермана, а навколо, як і раніше, простелялась похмура крига. Отже, ця «Земля» існувала тільки в уяві учасників австрійської експедиції, яка «відкрила» її. Карта не точна. Але хай краще хоч така карта, ніж ніякої. І Альбанов ретельно перемалював схему в записну книжку, а оригінал віддав Брусилову.

Наближалась весна. Закінчували готуватись до походу. Все частіше підіймався штурман у «вороняче гніздо» — в бочку, прикріплену високо на щоглі корабля. У січні звідти недовго бачили щось схоже на дуже віддалений острів. Тепер же ніде не було навіть ознак землі. Тільки крига.

Багато передумав штурман, годинами просиджуючи високо на щоглі, і свої думки довірив тільки щоденнику:

«Ледве чутно шепоче вітерець у снастях, покритих сріблястим пухнастим інеєм. Як у білій одежі, лежить і спить красуня «Св. Анна», прибрана примхливою рукою морозу і по самий планшир[2] засипана снігом. Інколи гірлянди інею зриваються з такелажу і з тихим шурхотом, як квіти, обсипаються, вниз на сплячу… Півтора року уже спокійно спить вона на своєму крижаному ложі. Чи суджено тобі і далі спокійно проспати важкий час, щоб одного прекрасного ранку непомітно разом з ложем твоїм, на якому ти заснула далеко в Карському морі, біля берегів Ямалу, опинитись де-небудь між Шпіцбергеном і Гренландією?.. Чи в холодну, буремну полярну ніч, коли навкруги виє завірюха, коли не видно ні місяця, ні зірок, ні північного сяйва, ти раптово будеш грубо збуджена від свого сну жахливим тріском, злісним вищанням, сичанням і тремтінням твого спокійного досі ложа, з гуркотом полетять вниз твої щогли, стеньги і реї, ламаючись самі і ламаючи все на палубі?

В передсмертних конвульсіях затремтить твій корпус, затріщать, ламаючись, всі суглоби твої, і через деякий час тільки купа безформних уламків та ще один свіжий льодовий горб укажуть твою могилу. Хуртовина буде співати над тобою похоронну пісню і скоро запорошить свіжим снігом місце катастрофи. А біля найближчих ропаків купка людей у темряві буде у відчаї рятувати що можна з свого майна, все ще хапаючись за життя, все ще не втрачаючи надії…»

З гірким почуттям готувався Альбанов до походу. Його турбувала не тільки доля тих, що залишаються. Люди, які підуть з ним, вірячи йому, — чи уявляють вони, який далекий шлях, як болісно важко дертися хворими ногами на тороси, тягнучи за собою санки з вантажем? Чи не занадто велику відповідальність бере він на себе?

Але передумувати було пізно.

Настає день виходу. Нарти з вкладеними каяками стоять біля борту судна. Починається прощальний обід. Хтось пробує жартувати. Удаваний сміх зразу ж обривається. Мерщій би вже з-за столу…

На льоду, біля корабля, Брусилов вручає штурману те саме розпорядження, яке можна знайти і в морських архівах, і на сторінках роману «Два капітани». Альбанов знімає шапку. Хтось несміливо кричить «ура», інші підхоплюють. Ті, що йдуть, налягають на лямки. Ті, що залишаються, ідуть їх проводжати. Ідуть мовчки, тільки сніг повискує під полозами.

У наметі, на місці першої ночівлі санної експедиції, Брусилов дістає пляшку шампанського— останню з корабельних запасів. На кожного припадає по наперстку. Та не в тому річ: в останні хвилини забуто всі чвари, а добрі, сердечні слова краще всякого вина зігрівають людину.

Пробираючись між брилами льоду, провалюючись у сніг, люди тягнуть нарти. Зимівля виснажила їхні сили. Ноги опухли, взялись ранами, мучить задишка, паморочиться голова. Доводиться спочатку тягти «всім народом» частину нарт, потім повертатися за іншими.

Тільки на шостий день дороги зникають з очей щогли «Св. Анны» — так недалеко від судна відійшов штурман зі своїми супутниками. Троє матросів просяться назад на корабель: вони почувають себе зовсім зле. Альбанов відпускає їх: санним слідом ті, що повертаються без нічого, за день можуть пройти більше, ніж з вантажем — за тиждень.

Сніг, що трохи відтанув, вкритий тонкою матовою кіркою, яка сильно відбиває сонячне світло. Окуляри з пляшкового скла не рятують від снігової сліпоти. Як колись Харитон Лаптєв, бреде тепер Альбанов, майже нічого не бачачи, раз у раз витираючи сльози. Важко писати на коротких привалах — літери зливаються, зелені плями мелькають на папері:

«Тепло і тихо. На небі ні хмаринки. Сонце сліпуче світить мені в обличчя, і очі щільно заплющені. Розплющивши їх на хвилину, щоб подивитись напрям і переконатися, що, як і раніше, тягнеться рівнина, знову заплющую їх… Розмірено, в ногу, одночасно похитуючись уперед, налягаючи на лямку грудьми і виправляючись, тримаючись однією рукою за борт каяка, йдемо ми.

У правій руці — лижна палиця з кружком і гострим наконечником, яка з механічною точністю заноситься вперед, з рукою хитається вправо і повільно залишається позаду…

Як одноманітно, як виразно рипить сніг під наконечником палиці! Ця палиця немов відмірює пройдений відрізок і, невдоволена результатом, наполегливо бурчить. Мимоволі прислухаєшся до цього ритмічного порипування, і от вам ясно чується. «Далеко, да-ле-ко, да-ле-ко».

Альбанов іде попереду, прокладаючи дорогу, за ним плентаються його напівосліплі супутники. Торосів нема тільки там, де темніють ополонки. Обходити їх неможливо, перепливати на каяках не дає каша з дрібних крижин. Доводиться чекати, поки нічний холод заморозить цю кашу, затягне ополонку ламкою плівкою. А за ополонкою — знову тороси, оголені або прикриті снігом, що ще гірше. Хоч би трохи гладкого, рівного льоду — ото було б свято.

Матрос Баєв пішов у розвідку, видерся на високий торос і виявив, що краще йти західніше: там видніється поле рівного льоду.

— Сам своїми очима бачив, — запевняв Баєв. — Така рівнина, що кінця-краю не видно. І сніг щільний — копитом не проб'єш. Не інакше, як прямо до острова тягнеться.

Спробували йти туди, куди кликав Баєв, але замість рівного молодого льоду наткнулись на ті ж ропаки і тороси. Збентежений матрос попросив відпустити його ненадовго, на пошуки своєї «рівнини». Пішов — і не повернувся.

Стурбований Альбанов поспішив по його сліду. Слід вів далеко вбік від табору. Повалив сніг, сліди матроса ставали дедалі непомітнішими, потім зовсім загубились. На стрілянину і крики ніхто не відгукнувся. Можливо, Баєв повернувся до табору?

Ні, Баєв не повернувся. Тоді зробили з лиж, каяків, нарт, палиць високу щоглу і вночі підняли на ній прапор. Баєв обов'язково мав би побачити його вранці, якщо тільки під час снігопаду він не потрапив у ополонку…

Матроса марно шукали три дні, хоч кожна згаяна година зменшувала надії на успішне завершення всього походу.

Адже минуло вже понад місяць, як санна партія покинула судно, а за цей час їй пощастило пройти всього сто кілометрів. З кожним днем вона долає менше й менше шляху.

А скільки нових, несподіваних перешкод! Троє роззяв утопили двостволку і саморобну кухню і ледве врятувались самі. Тепер доводиться жувати сире м'ясо. Захворів матрос Луняєв. Дедалі частіше трапляються ополонки, нарти грузнуть у глибокому снігу, знизу просоченому водою, запаси сухарів тануть неймовірно швидко.

От якби було хоч кілька їздових собак, хай найпоганших! І справжні нарти, а не абияк зрихтовані з суднових столів. І надійний компас — адже доводиться іти за маленьким компасом, вробленим у бінокль. Навряд чи ходила коли-небудь по таких льодах експедиція, споряджена гірше санної партії «Св. Анны».

Альбанов, визначаючи широту, помітив одного разу, що лід, по якому вони бредуть, дрейфує вже на південь. Відкриття спочатку порадувало його. Але чим більше провадив штурман визначень, тим тривожнішими ставали записи в його щоденнику:

«Неділя, 1 червня. Нас дуже швидко несе на південь. Мене бентежить одна обставина, про яку я намагаюсь змовчати перед своїми супутниками. Якщо лід так швидко посувається на зюйд-зюйд-вест, то, значить, там ніщо» не перегороджує йому шляху. Адже ж це «що» — острови, до яких ми прагнемо. Адже якщо ми радіємо нашому швидкому дрейфу, то тільки заради цих островів. А їх, мабуть, і нема там, куди несе лід. Якби був цей швидкий дрейф тоді, коли ми були набагато північніше, він нічого не приніс би мені, крім радості, бо завдяки йому ми наближалися б до землі. Але тепер, коли ми, досягнувши широти Землі Франца-Йосифа, продовжуємо швидко рухатися на південь і однак не бачимо і натяку на острови, стає ясно, що нас проносить повз цю землю».

Проносить мимо! Західніше Землі Франца-Йосифа у цих широтах тільки мертві льоди, до самого Шпіцбергену. Значить, треба дужче забирати на південний схід.

Але як важко зробити це, коли крижини кружляють у повільному хороводі! Тільки вчора, переправившись через кілька тріщин, Альбанов наткнувся на лижний слід. Це було дико, неймовірно — хто міг тут пройти? Але, придивившись, штурман зрозумів, що це слід його партії: крижина, по якій вони пройшли кілька годин тому, описала коло і знову опинилась на їхньому шляху.

Щоб зачепитися за суходіл, за останні миси Землі Франца-Йосифа, треба йти набагато швидше, ніж зараз. А супутники Альбанова зовсім розкисли. Жоден з них до цього походу ніколи не ходив по арктичних льодах. Серед них є досвідчені моряки, але нема жодного справжнього полярника. Одному здається, що треба кинути нарти і йти без нічого, другий бурчить, що переходи неймовірно тяжкі, третій переконаний, що штурман хоче всіх заморити голодом.

Альбанову доводиться самому беззмінно протоптувати слід та ще й повертатися час від часу назад, щоб підганяти відсталих. Тільки воля штурмана, тільки його настирливість, інколи навіть жорстокість змушують купку людей рухатися вперед.

Одного разу Альбанов бачить раптом на імлистому обрії «щось» — дві рожевуваті хмарки, які довго не змінюють форми і кольору. Але штурман не поспішає розказувати про своє відкриття: раптом це тільки пасмо торосів? «Щось» тим часом ховається в імлі.

А через кілька днів у щоденнику Альбанова з'являються рядки, сповнені надії:

«Понеділок, 9 червня. Цього разу я побачив на зюйд-ост від себе, при гарному обрії, щось таке, від чого я схвильовано присів на ропак і поспішно почав протирати і бінокль і очі. Це була різка сріблясто-матова смужка, трохи випукла догори, яка іде від самого обрію і ліворуч поступово губиться. Самий «носок» її, що прилягає до обрію, особливо різко і правильно виділяється на тлі голубого неба… Вночі я разів п'ять виходив подивитись у бінокль і щоразу знаходив цей шматок місяця на своєму місці, інколи його було ясніше, інколи слабше видно, але найголовніші ознаки, тобто колір і форма, залишались ті ж.

Я дивуюсь, як ніхто з моїх супутників нічого не бачить. Яких зусиль коштує мені стримувати себе, не вбігти у намет, не закричати щосили: що ж ви сидите опудалами, що ви спите, хіба не бачите, що ми майже біля мети, що нас підносить до землі?»

Вранці, при гарній погоді, землю — казкову, фантастичну, дивного, незвичайного кольору — видно вже зовсім ясно. Це якийсь острів. До нього всього кілька десятків кілометрів.

Але який болісний цей останній етап: суцільні ополонки, повні дрібної криги. А тут ще туман, вітер відганяє кригу від невідомої землі.

Тут двоє малодушних і нетерплячих нехтують святим почуттям товариства. Забравши найцінніші речі, вони «без нічого» тікають до близького вже острова. Негідники! Якби їх пощастило догнати, то суд був би швидкий, справедливий і нещадний.

Ті, що залишились, ледве доплентались із своїми каяками до голубуватого обриву льодовика, який сповз із острова в море. Обрив рівний, крутий, неприступний.

«Середа, 25 червня… Попереду стрімка 15-сажнева стіна, на яку не видерлась би й мавпа… Так, тепер, мабуть, і я починаю занепадати духом! Про супутників же своїх і говорити не буду: зовсім мокрі курки. На довершення лиха — я вже четвертий день почуваю сердечні припадки…»

Але Альбанов не здався. Вихід має бути. Треба боротися, шукати. Неймовірно, щоб у льодовій стіні не було виступу, тріщини.

І тріщина, забита снігом, знайшлась. Вирубуючи у льоду сходинки, задихаючись, падаючи, люди втягли наверх тяжкі нарти і каяки. І вчасно: ледве вибрались на острів, як крижина, по якій вони підійшли до стрімкої стіни, тріснула і перевернулась.

Попереду — льодовик, мертвий, як поверхня Місяця. Харчів залишилось на один день. Підтримуючи один одного, моряки бредуть по льодовику. Альбанов знімає шапку, прислухається: внизу, на обмілинах, якийсь шум. Та це ж кричать птахи, багато птахів, що прилетіли сюди висиджувати пташенят! Врятовані!

Льодовик кінчається. Як незвично чорніє каміння! З-під ніг вилетіла гага. У гнізді теплі яйця: їжа! Ще гнізда. Луняєв стріляє у птахів. І раптом десь близько скрикує людина.

Так, ось він, жалюгідний, один з двох втікачів, які обдурили товаришів. Плаче. Судити його? Але сонце світить так радісно, під ногами тверда земля, радіючи, кричать птахи. Відхідливе серце у нашої людини…

Альбанов пішов на розвідку. Він вийшов на найближчий мис. В один бік море, скільки сягає око, чисте від криги. Ох, «Св. Анна», от би куди, красуне, тобі потрапити!

Але що це за горбок з каміння? Вже занадто правильна його форма. Розкидали каміння. Під ним — бляшанка, в ній — прапор і записка, котра повідомляла, що експедиція мандрівника Джексона 1897 року вирушила з мису Флора шукати нових земель і благополучно прибула сюди, на мис Мері Гармсуорт.

Так от куди вони вийшли — на найзахідніший край Землі Олександри, крайнього острова архіпелагу Франца-Йосифа! Отже, коли б Альбанов трохи забарився, лід відніс би їх всіх за межі архіпелагу на певну смерть.

Тепер треба було пробиратися на південь архіпелагу — до мису Флори, де, можливо, збереглись житлові будівлі табору експедиції Джексона, на який свого часу так щасливо набрели Нансен і Йохансен. Якби через ганебний вчинок утікачів не довелось перед самим островом кинути третій каяк, всі могли б пливти на південь разом. А тепер частина людей пішла без нічого по береговому льодовику, інші попливли вздовж нього на двох каяках, що залишились.

В закриту бухточку, де умовилися зустрітися обидві партії, каяки припливли перші. Довго чекали тут моряки своїх товаришів, прислухаючись до шуму «пташиного базару», що обліпив скелі. Нарешті на схилі льодовика з'явилась берегова група. Але виходило п'ятеро, а прийшло четверо.

«Середа,2 липня, — розповідає щоденник. — О 10 годині ранку на льодовику показався Луняєв, який випередив інших, бо цього разу він мав їхати з нами на каяках. Незабаром підійшли ще троє. Архірєєв помер… Зараз я беру з собою на каяки трьох хворих — Луняєва, Шпаковського і Нільсена. У всіх болять ноги. Пухлина схожа на цинготну. Гірше від усіх виглядає Нільсен, який навіть з судна пішов уже хворим».

Біля мису Гранта каяки знову довго чекають берегову партію, яка відстала. Через протоку видно мис Флора. Якщо там збереглись склади харчів і не розвалилась хатина, то кращого місця для зимівлі і не придумати.

Однак де ж берегова партія? Щось затримало її.

Затримало надовго. Назавжди…

Записи у щоденнику дедалі тривожніші. 6 липня Альбанов, прокинувшись, побачив, що вночі помер матрос Нільсен.

Чотирнадцять чоловік вийшли три місяці тому із «Св. Анны». Троє повернулись на корабель, семеро загинули. А кінця-краю нещастям ще не видно.

Переконавшись, що берегову партію чекати марно, Альбанов з трьома чоловіками, які залишились, поплив на каяках через десяти-мильну протоку до мису Флора. Вітер застав їх на середині шляху. Деякий час Альбанов ще бачив другий каяк. Потім він зник, віднесений штормом.

Альбанов знав, що, коли вітер ще подужчає, їхній каяк не витримає: в ньому повно води. Берегів не видно. Ех, двом смертям не бути, однієї не минути! І Альбанов пристав до високого айсберга, який повільно погойдувався на хвилях.

Зі своїм супутником, матросом Олександром Конрадом, штурман витяг каяк на лід. У вершину айсберга встромили прапор, щоб люди на другому каяку, якщо вони ще живі, наслідували їхній приклад.

Потім двоє на крижині, одягши на себе теплі хутрові малиці[3], лягли так, що ноги одного перебували в малиці за спиною другого, зігрілись і… заснули, або, точніше, впали в забуття від утоми.

«Пробудження наше було жахливе. Ми проснулись від страшного тріску, відчули, що стрімголов летимо кудись униз, а в наступну мить наш «двоспальний мішок» був повен води, ми занурювались у воду і, одчайдушно намагаючись вибратися з цього підступного мішка, шалено відбивались ногами один від одного. На лихо, ми вже дуже старанно влаштовували собі цей мішок, і поли однієї малиці глибоко заходили всередину другої; до того ж малиці перед цим були трохи мокрі і протягом семи годин, цілком імовірно, обмерзли. Ми нагадували котів, яких кинули в мішку у воду, щоб утопити… Тут мої ноги попали на ноги Конрада, ми виштовхнули один одного з мішка, скинули малиці, а наступної миті вже стояли мокрі на підводній «підошві» айсберга, по груди у воді… Тремтіли ми з двох причин: по-перше, від холоду, а по-друге, від хвилювання. Зуб на зуб не трапляв. Стоячи у воді, я сушив голову: що ж тепер нам діяти? Адже ми замерзнемо!

Немов у відповідь на наше запитання, з вершини айсберга полетів у воду наш каяк… Тепер ми знали, що робити. Покидали в каяк мокрі речі туалету, викрутили свої носки і куртки, одягли їх знову, розрубали на шматки нарти, взявши кілька шматків з собою і кинувши решту у воду, сіли в каяк і мерщій гребти! Боже мій, як несамовито ми гребли! Не так турбуючись про швидкість ходу, як про те, щоб хоч трохи зігрітися, ми гребли до знемоги, і тільки це врятувало нас…»

Як у маренні, промелькнули наступні години. Люди боролись за життя. Вибравшись на обледенілий острівець, вони бігали і танцювали — два посинілі, мокрі, брудні обідранці.

Конрад обморозив пальці на ногах; Альбанова тіпала лихоманка. Намагаючись зігрітися в мокрій малиці, штурман бачив, що матрос так і не лягав до ранку, зі стогоном бігаючи по острову і клацаючи зубами.

Вранці, коли трохи пригріло, на обох напала олив'яна сонливість. Альбанов знав: якщо вони заснуть — це кінець. Він розштовхав Конрада:

— Треба пливти. Чуєш?

Вони допливли до мису Флора. Альбанов думав, що, мабуть, Колумб, висаджуючись на нову землю, хвилювався менше, ніж хвилювався тепер він. Три місяці йшов штурман до цього мису, втрачаючи товаришів, терплячи неймовірні нестатки — і раптом все це даремно…

Зійшовши на берег, обидва впали: підітнулись ноги, паралізовані хворобою. Полежавши горілиць, Альбанов підвівся перший. Вони попленталися, спотикаючись і падаючи, і побачили спочатку жердину, а потім будинок. Біля будинку стояв амбар. Сніг запорошив біля нього купи ящиків. Альбанов відірвав дошку: сухарі і консерви!

На стіні будинку і на дверях були написи:

«Перша Російська полярна експедиція старшого лейтенанта Сєдова». Далі повідомлялось, що експедиція прибула на мис Флора 30 серпня 1913 року і 2 вересня вирушила у бухту Теплиць.

Альбанов згадав — Георгій Сєдов пішов на північ, до полюса, того ж року, коли «Св. Анна» покинула Петербург.

Моряки поселились на покинутій зимівлі. Альбанов кидався в лихоманці. Конрад почував себе краще і зміг піти на пошуки берегової партії і тих, хто загубився на каяці.

Матрос повернувся тільки через три доби. Він увійшов у будинок, важко тягнучи ноги. Альбанов запитливо дивився на нього. Конрад безнадійно махнув рукою і раптом розплакався.

… Моряк у подраному кітелі, який видерся на борт корабля «Св. Фока», що прибув до мису Флора, повторював, затинаючись від хвилювання:

— Скажіть Сєдову… Я прощу у вас допомоги… У мене залишилось чотири чоловіки на мисі Гранта…

— Гаразд, гаразд. Ми їх знайдемо. Тільки заспокойтесь.

— Скажіть Сєдову… Я Альбанов, штурман «Святой Анны».

— Сєдов загинув по дорозі до полюса. Але ми допоможемо вам.

Альбанов мовчки зняв кашкет. Потім несподівано запитав:

— А чи нема у вас листів для «Святой Анны»?

Через кілька днів «Св. Фока» вирушив на пошуки супутників Альбанова, які пропали біля мису Гранта. Ніхто не відгукнувся на свистки. Жодного сліду на прибережному снігу.

З усього екіпажу «Св. Анны» залишилось живими двоє — Альбанов і Конрад…

Але жертви не виявились марними. Дрейф корабля і льодовий похід його штурмана залишили слід в історії відкриттів.

«Св. Анна» дрейфувала через ту частину Північного Льодовитого океану, де ще не плавало жодне судно. Вивчаючи карту дрейфу, доставлену Альбановим, можна було дізнатися про морські течії і рух льодів у одній з найменш вивчених ділянок Арктики.

Супутник Сєдова, професор Візе, прийшов до висновку, що східніше одного місця, де лінія дрейфу «Св. Анны» різко відхилилась, мав бути якийсь невідомий острів. Візе теоретично відкрив його в кабінеті і позначив на карті, а через кілька років після цього дивовижного відкриття радянський криголам «Сєдов» справді знайшов землю в тому самому місці, на яке вказував учений. Її назвали островом Візе.

Немалі послуги науці зробив і сам льодовий похід Альбанова. Жменька людей пройшла там, де іноземні експедиції «відкрили» Землю Петермана і Землю короля Оскара. Після походу Альбанова ці землі були остаточно «закриті» і зникли з карт.

Час нам, нарешті, повернутися і до «Двох капітанів». У мужньому штурмані Климові ми впізнаємо штурмана Альбанова. Перегортайте роман — і ви побачите, наскільки співпадають щоденники Климова, прочитані Санею Григор'євим, з оригінальними щоденниками Альбанова.

Але в привабливому образі капітана Татаринова, якого не може не полюбити читач роману, мало рис запального, дратівливого Брусилова. Капітан Татаринов немов увібрав у себе риси багатьох російських героїв полярних морів і особливо Георгія Яковича Сєдова. Енергія, воля, благородні вчинки цієї дивовижної людини, його невдачі, багато в чому обумовлені чужою злою волею, нарешті його трагічна загибель — все це знову згадується нам, коли ми разом з Санею Григор'євим роздумуємо над долею капітана Татаринова.