Материками й океанами

КАМІНЬ РОДЮЧОСТІ

Поїзд, який мчав до Мурманська, зупинився на малюсінькій станції.

Хоч був травень, але на горах, що оточували самотній станційний будиночок, білів сніг. Ялини з обламаними вершинами стирчали на схилі, неначе скаржились на те, що їм доводиться рости в краї, де злі вітри, а грунти бідні. За найближчим гірським пасмом здіймались хребти, один від одного вищий. При світлі нічного сонця вони здавались розпеченими, аж червоними.

Товстий кругловидий чоловік у шкіряній куртці легко зстрибнув з підніжжя вагона і задоволено розправив плечі. Оглянувшись, він пішов туди, де шмат скелі розкришився на купу уламків. Чоловік підняв камінь і подивився на злам.

— Нефелиновий сиєніт, — пробурмотів він. — І щось ще… Що ж саме?

Він розворушив купу, постояв у задумі і швидко пішов далі, нагинаючись по каміння. Два пасажири, які спустилися слідом за ним на насип, ледве догнали його.

— Хто такі? Начальство? — запитав стрілочник, підходячи до паровоза.

— У шкірянці? Це, брате, академік Ферсман, — відгукнувся машиніст. — А от той — академік Карпінський. Третього не запам'ятав. Члени урядової комісії. Дивляться, мабуть, чи нема в камінні золота…

Троє повернулись назад не скоро. Їхні кишені розпирали гострі уламки каміння.

У вагоні Олександр Євгенович Ферсман розіклав зібрані зразки на столику і довго, уважно розглядав їх. Він знав мову каміння. Зеленуваті прожилки на деяких уламках натякали на те, що десь поблизу безперечно варто поритися в землі. Але хто ж буде в такий час споряджати геологічні експедиції? Країна голодує, скрізь розруха, на півдні ще точаться бої. А чи давно змовкли постріли тут, на Кольському півострові?

Інтервенти намагались вчепитися в російську північ мертвим хапком. Академіку розповідали: в Лондоні випущено карту, на якій Мурманський край зафарбовано в умовний колір англійських колоній. З білогвардійцями підписано угоду на «постійну і систематичну, протягом дев'яноста дев'яти років, експлуатацію природних багатств» Кольського півострова. Дев'яносто дев'ять років! Не встигло, однак, висохнути чорнило на угоді, як інтервентів викинули геть з півострова. Ні, панове, нам самим потрібні багатства Мурману!

Але з геологічною експедицією все ж, мабуть, доведеться почекати років зо три-чотири…

Урядова комісія, обстеживши напівзруйновану Мурманську залізницю, повернулась до Петрограда. А восени того ж, 1920, року академік Ферсман уже трусився у вагоні-теплушці, на якому розгонисто написав крейдою: «Експедиція». Все відбулось незбагненно швидко і просто. Його вислухали, виписали мандат, дали трохи пшона, оселедців, тютюну: «їдьте, шукайте».

Теплушку причепили у хвіст поїздові. Разів зо три її відчеплювали, надовго заганяли в тупик. Академік просив, вимагав негайно відправити, доводячи, що його експедиція їде розвідувати багатства для народу. Маневровий паровозик знову підштовхував теплушку до товарняка, брязкали буфери, а петроградські студенти-геологи, які їдуть з академіком, заводили частівки з приспівом «відчепили-причепили».

Висадилась експедиція на знайомій станції біля гір. Мрячив дощ, земля розкисла. Без доріг, по компасу та давніх картах, невеликий загін пішов на розвідку.

Хібінська тундра не схожа на болотисту рівнину сибірського Заполяр'я: вона розляглась по плоскогір'ях, розмитих річками і пересічених хребтами. Важко ходити по її камінню, обліпленому набухлими від дощу лишайниками.

— Олександре Євгеновичу, слизько!

— Знаєте що? Підв'яжімо мішки до ніг!

Останні дні осені розвідники місили болота, ходили по льодовикових моренах, мерзли в горах, блукали в тумані, переходили вбрід потоки. Давні карти не годились: і хребти і блакитнувато-зелені озера виявлялись не там, де їх позначив картограф.

Академік визначив, що гірський масив Хібін дуже давній, і, мабуть, був островом навіть мільйони років тому, коли море покривало більшу частину теперішнього суходолу.

На привалах Олександр Євгенович малював своїм супутникам картини далекого минулого.

Пашить нестерпною спекою розплавлений океан первісної Землі. На ній перші острови — материки гранітних порід. Помалу остигає земна поверхня, материки зближуються між собою, підіймаючи і підгинаючи під себе все, що їх розділяло. Так зштовхуються крижини в льодохід.

Минають тисячоліття, десятки тисячоліть. Між материками або стародавніми щитами то розверзаються морські глибини, то випинаються гірські ланцюги. Вулкани викидають могутні потоки лави, міріади розпечених струменів вогняними зміями оточують щити. Гарячі джерела приносять метал, утворюючи рудні жили; витягуються пояси рудних місценароджень.

Кидаються, перемішуються, розсікаються і знову нагромаджуються в землі окремі хімічні елементи.

І це нагромадження відбувається не випадково. Поклади металів, руд, солей народжуються у цілковитій згоді з законами фізики та хімії.

Зовсім не хаотично розкидані ці поклади на земній кулі. Той, хто пізнає закони їх народження, сполучення, переміщення, — той зможе відкрити своєму народові небачені викопні багатства.

Він буде шукати ці багатства не сліпо, не навпомацки. Йому допоможе нова наука — геохімія. Вона намагається збагнути хімію земної кори, поведінку в землі кожного атома хімічного елемента, його сполучення з іншими, шляхи його мандрівок у різних геологічних умовах і за різних геологічних часів. Цій науці належить майбутнє!

Олександр Євгенович завжди нагадував, що творцем геохімії був його вчитель, академік Володимир Вернадський; свої ж величезні заслуги в створенні і розвитку нової науки він незмінно залишав у затінку.

Після першого тижня хібінського походу в його учасників позападали щоки: їли одну кашу, присмачену грибами. Ферсман був нещадний. Він не давав поспати зайву хвилину вранці і не дозволяв дрімати на привалі доти, поки не буде висушено одяг і поки кожен не приведе до ладу свої записи.

— Часу обмаль, роботи багато, — твердив він. — Потерпіть, потерпіть…

Експедиція Ферсмана поїхала із Хібін з кількома пудами мінералів, які довели тільки, що на Кольський півострів безумовно вар-о спорядити другу експедицію.

Але ж дехто із студентів сподівався повернутися в Петроград уже з планом нових найбагатших покладів і зі славою щасливих розвідників.

Та академік утішав своїх супутників, кажучи, що так буває, на жаль, дуже рідко. Без запеклої боротьби таємницями природи не опануєш. І в цій запеклій боротьбі — щаслива доля вченого. В цьому — його життя, сповнене радощів і прикрощів, захоплень і пристрастей.

Олександр Євгенович повертається в Хібіни наступного року. Минає ще одна зима — і коротке північне літо знову застає його в Хібінах. Навантажені наметами, казанками, барометрами, молотками, ідуть за ним його давні і нові супутники. Загони мають намір проникнути в центральну частину Хібін — до гори Кукісвумчорр, до прозорого і холодного озера Малий Вудьявр.

Шляхів нема, край безлюдний. Олександр Євгенович веде свій маленький загін ущелиною, яку тут же назвали ущелиною Географів. Другий загін пробивається десь поруч.

Сходяться на північному березі озера. Над ними у хмарах — Кукісвумчорр.

Цілий день згаюють, щоб знайти туди шлях.

Але ось і вершина, зрізана, плоска, як стіл. Нічний холодний вітер освіжає розпалені обличчя.

На півночі — прямовисне урвище. Унизу, в прірві, — дзеркала гірських озер з сліпучими плямами крижин. Зі скель важко звисають снігові шапки: ось-ось зірвуться вниз нестримною лавиною. Вдалині видно інші плато з уривистими, неприступними стінами. Дикі Хібіни, дикі…

Вітер дедалі гостріший, холодніший. Це тільки спочатку він здався приємним. Починає накрапати дощ. Зігріваючи диханням руки, поспішно накреслюють геологи розташування гір, квапливо накладають у рюкзаки зразки.

У Олександра Євгеновича неможливий характер: він вимагає, щоб кожний зразок загорнули в папір і записали, де, за яких обставин знайдено…

А спускатися уже не можна: туман, і який густий! Він не розвіюється вночі і весь наступний день, не рідшає і до вечора.

На вершині Кукісвумчорру нема нічого, що може горіти. Від каміння віє холодом. Одяг просякнутий вологою. Оце нічка!

Зате вранці розвідники натрапляють на жилу, багату на мінерали. Тут є навіть вишнево-червоні кристали евдиаліту.

Але Олександр Євгенович забуває і про евдиаліт, коли до рук йому потрапляє якийсь зеленуватий камінь.

— Апатит, — каже академік. — Це він, облудник…

— Олександре Євгеновичу, хіба апатит — така дивина, — питають студенти, бачачи, як схвилювався і зрадів академік.

— Дивина? Апатит — камінь родючості, камінь фосфору. Без фосфору нема ні життя, ні думки.

— А ви назвали його облудником.

— Апатит — це й означає облудник. По-грецьки. І назва дуже точна. Зовнішній вигляд апатиту навдивовижу різноманітний. То це прозорі кристалики, схожі на кварц, то щільний камінь, який нагадує вапняк або мармур, а то й розсипчаста маса. Апатит може обдурити навіть знавців. Але нас з вами він не обдурить, ми до нього доберемось.

Експедиція везе в Петроград перші зразки апатиту.

Відтоді повелось: ледве відшумлять над Мурманом зимові хуртовини і весняні води промчать ущелинами, — голоси людей лунають у горах.

У академіка з'явились друзі в Хібінській тундрі. Це саами, або, як їх називали раніше, лопарі. Вони кочують саме там, де працює тепер експедиція, шукаючи зеленуватий камінь. Саами Олексій стає її провідником. Вилицюватий хлопчик Хомка закоханий у великого російського начальника.

На привалах, коли синій дим вогнища в'ється вершинами ялин і юшка булькоче у великому казані, академіка оточує тісне коло. Одні лежать, підклавши під голову руки, одні підкидають хмиз, дехто, не дочекавшись обіду, крадькома жує хліб.

— Ех, відкрити б що-небудь таке, щоб на всю країну прогриміти! — каже студент-геолог, перебираючи зібране вранці каміння.

— І відкриємо, — підтримує його Олександр Євгенович. — Обов'язково відкриємо! Але, можливо, не цього року і не наступного. Доведеться нам сюди не раз мандрувати! А добре подорожує той, хто багато знає і багато роздумує.

Тут академік не забуває додати, що найгостріший і найважливіший інструмент у дослідника — його око, від якого ніщо, ніщо не повинно сховатися. А ненадійний інструмент — пам'ять. На неї ніколи не можна покладатися. Розвідник повинен записувати все негайно, точно і безпомилково, його записна книжка — це «свята святих», яку треба берегти краще, ніж зіницю ока.

Уважно слухають студенти: адже сам Олександр Євгенович не тільки учений, але і найдосвідченіший мандрівник, який об'їздив півсвіту, його поради чого-небудь та варті! Він побував у Німеччині, Швейцарії, Франції, Італії, бачив дивовижні поклади самоцвітів на острові Ельба. Він жив багато місяців у тайзі, серед уральських «горщиків» — шукачів золотистих топазів і аметистів, які горять холодним вогнем. Його обдував вітер льодовиків Алтаю, захищала печера на березі Байкалу, смалило сонце монгольських пустель. Намети його експедицій стояли в сибірській тайзі, на берегах затоки Кара-Богаз-Гол, у горах північного Таджикистану. Адже це про Олександра Євгеновича і його супутників сказав Олексій Максимович Горький: «… По Уралу, непрохідними горами, блукають, складають фантастичні колекції коштовного каміння для Академії наук, місяцями не бачать шматка хліба. Питається, з чого живуть? З полювання живуть, як дикуни, так-с! І це, чи знаєте, не Каліфорнія, не золота лихоманка. Безсрібники, а не добувачі до своєї скрині. Пишатися треба таким народом».

… Димить вогнище, булькає в казані юшка.

— Олександре Євгеновичу, а в чому ж все-таки секрет пошуків і знахідок? — запитує той самий студент, який хоче прославитися на всю країну. — В чутті?

— В маленькому зрості, — жартує академік. — Маленькому краще видно каміння на землі. — Ні, серйозно — шукати треба вчитися, вчитися наполегливо і вдумливо. Передусім вчитися спостережливості. Спостерігати — це означає помічати подібність і різницю, через один дрібний факт знаходити великі явища, привчити себе вдумливо ставитися до всього. Розвідник не повинен розпорошувати увагу. І, найголовніше, він повинен захоплюватися своєю справою, горіти бажанням знайти для народу сховані у надрах землі багатства.

— А чуття?

— Якщо чуття — це тонке розуміння, підсвідомий нюх, то й чуття. І от ще — розвідник має бути трохи романтиком, людиною великих пристрастей. Справді, я не знаю жодного родовища, відкритого чиновником від науки.

Восени 1922 року до рублених будиночків станції Імандра вийшла бородата людина в поруділій і подраній куртці. Через плече у неї висіла велика торба, на паску — жерстяна кварта. В руках — сукуватий ціпок.

Перехожий присів відпочити на станційний ґанок, зняв зашмарованого картуза, поклав його на коліна і, заплющивши очі, глибоко задумався. Зморшки у нього на обличчі означились різко, по-дідівськи.

Раптом щось упало в картуз. Дід здригнувся і підняв вії: в картузі лежала монета.

Розгублений Олександр Євгенович хотів уже гукнути жалісливу жінку, але раптом весело розсміявся. Гарний же, мабуть, у нього вигляд! Коли блукаєш у горах, забувши про бритву, обдираючи куртку об каміння, коли сам латаєш дірки, пропалені сучком, що відскочив од вогнища, тоді не ображайся, якщо в тобі не відразу впізнають академіка!

Олександр Євгенович дбайливо сховав монетку в кишеню. Він зберіг її й інколи показував друзям.

Того дня, коли Ферсман одержав милостиню на станції Імандра, в його торбі лежав план, на якому були позначені казково багаті скарби землі.

Минуло ще трохи часу —і про ці скарби заговорили скрізь. Нові розвідки, продовжені мінералогами і геологами, дали приголомшливі наслідки. Виявилось, що в надрах тільки двох розвіданих гір — Кукісвумчорру і Юкспору — нечувано багато мінералу родючості.

— Він прийшов сюди із жерл хібінських вулканів, щоб допомогти мирним трудівникам, — говорив академік у своїх доповідях. — Дайте мільйони тонн порошку, приготованого з апатиту, нашим полям і лукам — і подвояться врожаї, збільшаться розміри буряків, розростуться білосніжні коробочки бавовни, наллється зерно…

На поклади мінералу родючості звернула увагу партія.

Темної ночі, наприкінці грудня 1929 року, у двері бараку, побудованого для геологів недалеко від Кукісвумчорру, вбігла схвильована людина:

— Кіров приїхав!

На вулиці хурделило. Сергій Миронович, обтрушуючи сніг, підвівся із саней-гринджол. Він дуже змерз.

Випивши чаю, Кіров зібрав геологів. Була друга година ночі. Ферсман коротко розповів про роботу чотирнадцяти розвідувальних загонів, які працювали того року. Сергій Миронович уважно слухав, запитував. Він розумівся на справі: в Ленінграді, в його кабінеті, була повна колекція всіх хібінських мінералів. Залишалось тільки вирішити, як треба трусонути цю стару землю, щоб вона віддала всі свої багатства радянському народові.

Нарада закінчилась удосвіта. Сергій Миронович, розстеливши шубу на підлозі і поклавши під голову шапку, приліг трохи відпочити.

Вранці Кіров разом з геологами вирушив вибирати місце для майбутнього міста. Завіяна снігами долина Умптек, що саамською мовою означає «тричі замкнута», лежала перед невеликою групою людей. Сергій Миронович довго милувався верховиною гори Кукісвумчорр, одягненою в сніг.

Почалась боротьба за хібінські апатити. Вибухи кремсали схили Кукісвумчорру. Від маленького роз'їзду протягнулась у гори залізнична колія. Там, де блукав без стежок академік Ферсман, будівельники заклали нове місто…

І от уже вагони з апатитом побігли по всіх залізницях країни. Апатитове борошно повезли морські судна. Камінь родючості, попавши із Заполяр'я на поля і в садки, дав життя і силу колосові пшениці, наповнив соком апельсини і лимони, пришвидшив ріст листочків чайного куща.

Апатит повезли і на заводи — адже він не тільки добриво, а й важлива технічна сировина.

А почалось усе із знахідки кам'яного уламку із зеленуватими прожилками…

Апатит розвідано. Але скільки інших скарбів ще зберігає стародавня земля! І Олександр Євгенович знову іде по сліду, помітному тільки людині, яка любить і знає камінь.

Великий човен перетинає озеро Імандру. Академік налягає на весла. Озеро відокремлює Хібіни від оповитого туманистим серпанком туману хребта Мончі. Уже видно його верховини, його кам'янисті кручі, його ліси, де, як розповідають мисливці, блукають лосі та дикі олені.

Хай поки блукають! Але якщо не обманюють шматки каменю, що їх привіз звідти один географ, лосям хутко доведеться пошукати іншу місцевість. Саме по собі каміння не дуже цікаве, але воно інколи буває супутником у дуже потрібних корисних копалин. Треба буде походити по відрогах Мончі, подивитись камінь, «поговорити з ним наодинці» де-небудь у глухій ущелині.

Човен прослизає у Монча-губу, тиху й вузьку затоку озера. Тут академіка зустрічають друзі — рибалки саами. Не так давно, коли Олександр Євгенович застудився, стара саами Ганнушка турботливо доглядала за ним у своїй «веже» — покритому мішками курені.

Ганнушка пригощала його чаєм, смачною рибою, підсмаженою, за звичаєм тундри, на паличці. Вкритий оленячими шкурами, він слухав світлої літньої ночі саамську легенду про те, як у тундру нагрянули чужі люди — шведи. У саами навіть ножів бракувало, а у шведів — рушниці. Відібрали шведи оленів, зайняли рибацькі місця, заманили людей на озеро Сейтявр і стали там їх нищити. Кров'ю забризкали всі гори, всю тундру. І досі ця кров залишилась. Академік згадав тоді чудесний камінь тундри — евдиаліт, справді схожий на червоні краплі…

Від Монча-губи належить пливти порожистою річкою. Весла тут непридатні — треба відштовхуватися від дна жердинами. А далі — крізь бурелом, придивляючись до зарубок на деревах, залишених якимсь мисливцем.

— До біса! — бурмоче академік. — Краще вже піски Каракумів, де випаровуєшся, як склянка з киплячою водою, ніж це Заполяр'я. Там хоч комарів нема і боліт теж.

Болота змінюються осипами, де, так і дивись, вивихнеш ногу. Але от, оглядаючи в бінокль скелі, академік помічає в одному місці якісь бурі плями.

Так, тут варто вдарити киркою.

Однак, коли в лабораторії закінчено аналіз привезених з Мончі зразків, то виявляється, що відкрито дуже бідне родовище. Повторні спроби дають ті ж результати. Геологи похитують головами. Чи варто вести далі пошуки?

Академік іде до Кірова, ділиться своїми сумнівами, радиться, одержує підтримку. Пошуки посилюються дослідження розширюються.

І розвідники все ж добираються до скарбів Монча-тундри. Через кілька років картографи позначають на картах Кольського півострова ще одну назву — Мончегорськ. Місто нікелю виросло між трьома озерами біля підніжжя Мончі, напроти Кіровська — міста апатиту.

Майже двадцять років Хібіни заполонювали всі думи академіка Ферсмана. Країна відзначила його працю Державною премією.

Разом з ученим працювало ціле плем'я молодих і старих хібінців, слідами яких ішли гірники, які закладали шахти, будівельники, які споруджували. заводи і міста, агрономи, які вирощували овочі в тундрі. І всім їм учений повторював:

— Не захоплюйся своїми перемогами, людино! Не думай про те, що ти збагнула всі таємниці природи і заволоділа всіма її багатствами. Ти ще мало зробила і мало що знаєш!