Материками й океанами

ПІДВОДНИЙ АРХЕОЛОГ

Разючих успіхів досягла за останні роки підводна археологія. Загони аквалангістів спускаються до затонулих у сиву давнину кораблів, знаходять на дні морському сліди забутих цивілізацій, розвінчують або, навпаки, стверджують легенди про сховані в глибинах стародавні портові міста. Тепер ми раз у раз читаємо про нові й нові археологічні відкриття, що їх відважні і допитливі зробили не в землі, а під водою.

Але все це — за останні роки. А ще зовсім недавно, яких-небудь тридцять-сорок років тому…

Ось про це й розповімо. Про одного з перших радянських підводних археологів, про професора Рубена Абгаровича Орбелі.

Ми зустрінемо його пізньої осені в Криму, на морському березі. Високий, з сивим скуйовдженим волоссям, він оточений людьми, які уважно його слухають.

— Подумайте про кладовища кораблів на дні морів і океанів, — говорить він. — А таємнича Атлантида? Ви чули, певно, про цей острів, який населяло могутнє плем'я атлантів? Старогрецька легенда розповідає, що Атлантида після страшного землетрусу опустилась на морське дно. От підняти б звідти зразки її мистецтва, посуду…

Професор каже все це так, що не можна зрозуміти — жартує він чи говорить серйозно. Шум осіннього моря скрадає відтінки його голосу.

Слухачі — запізнілі курортники, які потрапили на південь у найневдаліший час, — щуляться під ударами норд-оста.

Біля моря на камінні лежали мокрі костюми із прогумованої парусини, схожі на шкури невідомих тварин. Накрапає дощ, і важко уявити собі мармурові храми атлантів, блакитне небо, зелень виноградників, пронизану пекучим сонячним промінням…

Коли курортники наступного дня знову прийшли до бухти, море було спокійне. Важко ступаючи по камінню, на берег вийшов водолаз. З нього збігали струминки. Потім з'явився другий водолаз, за ним — третій. Вони оточили уже знайому курортникам людину з сивим волоссям і щось говорили їй, показуючи на море.

Чи не напали вже водолази на сліди Атлантиди? А втім, яка дурниця. Адже вчора ж професор — як шанобливо називали його водолази — сказав, що, на думку деяких учених, величезний острів міг, найімовірніше, зануритися після сильного землетрусу де-небудь у Егейському морі. Шукати його біля берегів Криму, в Коктебельській бухті, було б просто смішно.

Але тут хтось звернув увагу на річ, яка лежала там, де професор розмовляв з водолазами.

Це була чимала кам'яна прямокутна брила.

… Ще в давнину людина намагалась проникнути під воду за коштовними перлиновими раковинами, за смачними устрицями, за красивими коралями. Потім її стали приваблювати золото і коштовності загиблих кораблів: «водолазна лихоманка» почалась у Європі після того, як біля берегів Шотландії потонув величезний іспанський флот, з допомогою якого король Філіпп II гадав підкорити Англію.

А потім людина почала спускатися під воду і заради наукових досліджень. Обличчя нашої планети не раз змінювалось. Високо в горах здивовані туристи наштовхуються нині на закам'янілі відбитки черепашок і риб, а гідрографи, вивчаючи морське дно, несподівано виявляють підводні хребти з ущелинами і скелястими піками.

У найміцніших стальних камерах — батисферах, — які опускають з кораблів на довгому тросі, вчені проникли в такі глибини океану, де панує вічна темрява, а тиск величезної маси води досягає багатьох сотень атмосфер. Але навіть там було виявлено живі істоти: риби з дивовижними щелепами, гігантські спрути — кальмари, черв'яки, що світяться, а ще нижче — фантастичні бруднувато-білі раки і краби.

Людина проникла і нижче дна. Там теж знайдено багато цікавого. Наприклад, під верхнім шаром на дні Чорного моря знайшли шар темного маслянистого мулу — залишки морських тварин, які загинули дуже давно з якоїсь причини.

Дослідники знайшли цю причину: Чорне море інколи дуже опріснювалось, і тоді морські жителі починали поголовно вимирати.

У таємниці підводного світу поступово почали проникати гідрологи, біологи, геологи, хіміки, фізики. Але ж на морському дні є робота і тим, хто вивчає сліди матеріальної культури наших пращурів. Там, де море наступало на сушу, його води заплескотіли над стародавніми портами, сховали храми, в яких приносили жертви богам торгівлі і мореплавання. То ж чи не час і археології перестати бути сухопутною наукою?

Професору Орбелі не довелось довго доводити це. В його розпорядження було виділено все, що він попрохав. Підводного археолога гаряче підтримала Академія наук.

Професора особливо приваблювало Чорне море, біля якого людина жила вже багато тисячоліть тому. На чорноморських берегах мешкали загадкові кіммерійці, напинали свої намети скіфи, жили стародавні народи Кавказу, поселялись греки, йшли в куряві воєнних доріг римські легіонери.

Професор Орбелі і його помічники, які вивчили техніку роботи під водою, почали розвідки. Вони приїхали в Севастополь і вирушили до руїн Херсонеса. Це місто існувало ще до нашої ери. За багато століть його приморську частину поступово сховали хвилі.

Помічники Орбелі спустились на дно — і після недовгих пошуків знайшли сліди стародавньої херсонеської гавані.

А що діється під водою біля основаної на берегах Дніпро-Бузького лиману майже дві з половиною тисячі років тому Ольвії, того самого міста, де колись бував «батько історії» Геродот?

У лощовині на березі «наземні» археологи займались розкопками міських кварталів. Учені зраділи приїздові Орбелі:

— Бачите, квартали обриваються біля самої води. Ми тут безсилі…

Перед підводними розвідниками в зеленуватих сутінках відкрились обриси якихось руїн. Свинцеві черевики торкнулись кам'яних напівзруйнованих сходів. Очевидно, це був парадний в'їзд у Ольвію, її «морські ворота». Ще далі, як і в Херсонесі, тягнулись залишки стародавніх портових споруд. Нижня частина Ольвії, мабуть, поступово сповзла у воду — береги тут нетривкі. Крига і хвилі за довгі сторіччя зруйнували, стерли споруди, але водолази все ж намацали частину стіни, біля якої причалювали за кільця човни і кораблі.

Чутка про те, що приїжджі люди шукають підводні древності, зацікавила багатьох краєзнавців. Один дід розповідав Орбелі, що ще від батька він чув, ніби запорожці затопили в бузьких ковбанях судна із золотою зброєю. Другий стверджував, що гарної днини рибалки бачили в морі біля Феодосії складену з каміння підводну стіну. З особливою увагою вислухав професор людину, яка сказала, що хлопці, купаючись у Бузі, знайшли під водою якогось човна.

— E-є, друзі, цей човен може виявитися дорогоціннішим від золотої зброї запорожців! Якби тільки нам не спізнитись!

І професор хвилювався недаремно: знайшлись любителі, які самі спробували дістати човен і… відірвали йому корму.

Обережно розчищаючи намул, Орбелі і його помічники вийняли щось схоже, з першого погляду, на колоду.

Човен був зроблений з цілого дубового стовбура. До стовбура не приторкалась пилка: мабуть, його терпляче видовбували і випалювали.

Знахідку відіслали до Ленінграда. Знавці встановили, що бузький човен зроблено дві з половиною — три тисячі років тому, його накрили скляним ковпаком і виставили в Центральному Військово-морському музеї.

Професору Орбелі надсилають листи з різних куточків країни. От, наприклад, листівка з берегів Ладоги: в посушливі роки із боліт біля річки Сясь трохи виступає кістяк дивного судна з високим носом. Баговиння заважає пробратися до нього, але хлопцям це інколи щастило, і вони навіть видобували з борту мідні цвяхи.

Каспійський рибалка пише про залишки підводної стіни поблизу Дербента.

Але не тільки листи говорять про місця, де варто попрацювати підводним археологам! Професор продивляється паки книг і рукописів. «З півострова Таманя, стародавнього Тмутараканського князівства, відкрились мені береги Криму, — з хвилюванням читає він, — морем приїхали ми в Керч. Тут побачу я руїни Мітрідатового гробу, тут побачу я сліди Пантікапеї… Нема сумніву, що багато дорогоцінного приховано під землею, насипаною віками…»

Це писав Пушкін. У ті роки, коли він був у Керчі, там працював археолог Дюброкс. Дюброкс бачив якісь руїни під водою Керченської протоки, і чи не з стародавнім Тмутараканським князівством пов'язані вони?

У хмарах куряви прийшли колись до протоки воїни в кольчугах, з червоними щитами, переперезані важкими шаблями — військо князя Святослава. Далеко від стін рідного Києва, на Таманському півострові, Святослав заснував російське князівство, і в літописах з'явилось слово «Тмутаракань». Це російське місто згадують і в знаменитому «Слові о полку Ігоревім».

А потім Тмутаракань безслідно зникла, і розпочаті через багато сотень років розкопки не дали ніяких наслідків. Знайдено було тільки камінь, на якому вибито напис про те, що в тисяча шістдесят восьмому році князь Гліб від Тмутаракані вимірював по льоду ширину Керченської протоки.

В одному з літописів згадується, що Тмутаракань знаходилась на острові. А в Керченській протоці море поглинуло чимало островів…

Взимку професор — частий гість у сховищах старовинних документів. Із Ленінграда він їде в Москву, з Москви — у Київ. Він хоче написати історію водолазної справи від стародавніх часів до наших днів — особливо історію російської водолазної справи.

Після кропітких пошуків у астраханському архіві професор знаходить нарешті в одному з старовинних документів те, чого шукав.

Це документ — судова справа за дворову ділянку, затіяна триста років тому. Здавалось би, того, що цікавило Орбелі, вона не торкається. Але архівні розшуки — зайняття, яке вимагає неймовірного терпіння і настирливості. Проглядаючи аркуші судової справи, Орбелі читає в списку свідків: «посадський чоловік Офонька Степанов Огородников і патріарша домового водолаза Янкіна дружина…»

Водолаза! Отже, уже тоді були люди, які займались водолазною справою і вважали її за свою основну професію.

Перебравши ще тисячі закурених сторінок, професор незабаром остаточно встановлює, що принаймні три століття тому в гирлі Волги працювали російські водолази. Вони споруджували найміцніші підводні частоколи — ловити рибу. І працювали там не одинаки, а цілі загони підводників на чолі з своїми отаманами.

Працю цих людей вважали дуже важкою, їм навіть дозволялось курити, хоч всіх інших за це суворо карали: тютюн церква оголосила гріховним зіллям. Дозвіл давав сам патріарх; зате до його столу курці посилали багато риби з волзького гирла.

В одному з документів Орбелі прочитав, як святий старець Йосиф привіз у Астрахань за розпорядженням патріарха 40 відер «зеленого вина» — все для тих-таки водолазів, без яких, як видно, рибка в «учугах» — так називались підводні частоколи — ловилась погано…

Крок за кроком Орбелі виявив, що водолази орудували від водою сокирами, ножами та іншим інструментом, виконуючи досить складні роботи. Не міг він установити тільки, чи дихали водолази під водою через довгі очеретяні трубки, як це робили воїни слов'яни, чи користувалися якимось іншим пристосуванням.

Зате професорові Орбелі випала честь цілком розгадати іншу таємницю. Вона займала західноєвропейських учених майже чотири століття. Відомо, що після великого мислителя, художника та інженера Леонардо да Вінчі залишились такі рукописи, зміст яких так і не пощастило збагнути.

Леонардо був лівша. Він часто писав справа наліво, не дописував слів, з'єднував двоє слів в одне, перевертав деякі літери, користувався значками, зміст яких залишався зрозумілим тільки йому одному. Нарешті він залишав на рукописі малюнки, розкидаючи їх як попало.

Професор Орбелі, зацікавившись деякими з цих малюнків, із звичайною своєю настирливістю передивився рукописну спадщину Леонардо. Озброївшись лупою і дзеркалом, яке відбивало перевернутий текст так, що він ставав схожим на написаний звичайно, зліва направо, професор розшифрував уривчасті записи і начерки: на світанку XVI віку Леонардо винаходив водолазний костюм і спорядження для підводних робіт!

Відкриття Орбелі здивувало закордонних учених. З Парижа, з Лондона, з Італії, де зберігаються оригінали Леонардо да Вінчі, посипались запити: чи не знайдено в Радянському Союзі нові рукописи великого мислителя? Довелось пояснювати, що відкриття зроблено шляхом найретельнішого вивчення копій давно всім відомих рукописів.

А тепер повернемось у Коктебельську бухту, з якої починається наша розповідь, повернемось до курортників, які оточили Орбелі і його помічників.

Було схоже, що підводних археологів можна привітати з успіхом. Професор гордо поглядав на темну і слизьку брилу біля своїх ніг.

— Це, можливо, камінь з пристані скіфотаврів, — багатозначно сказав він курортникам.

Але таке пояснення нікого не задовольнило.

Тоді професор пояснив, що греки любили описувати береги так, як людина бачить їх з борту корабля. Ці описи називались периплами. В одному з периплів, написаному вісімнадцять віків тому, згадано про «спорожнілу пристань скіфотаврів», яка знаходилась недалеко від Феодосії.

Як же було не зацікавитися цією загадкою! Адже скіфи, які населяли Кримський півострів задовго до появи на ньому грецьких колоній, — одні з предків слов'ян. Але де шукати «спорожнілу пристань»? Довелось не тільки звіряти різні перипли, але і оглянути побережжя Криму з моря — так, як його бачили стародавні греки. І всі прикмети вказували ось на цю Коктебельську бухту.

— Підніміться вище і тихого сонячного дня подивіться на бухту. Шкода, що сьогодні хмарно… Під водою ви побачите темну пляму обмілини, яка йде в глиб моря. Але це не просто обмілина.

Високий, у робочій блузі, з непокритою головою, професор нагадував художника або мислителя старовини. Вітер ворушив пасма його довгого сивого волосся.

Водолази шанобливо дивились на камінь, який самі ж дістали. Їм здалось спочатку там, в глибині, що перед ними — підводна скеля. Однак її тріщини були підозріло правильно розташовані. Удари залізного лома — і кам'яна брила, безсумнівно, обтесана. людською рукою, відокремилась від «скелі».

— Тут ще треба чекати відкриттів. І в морі і вище, на горі Тепсень. Треба шукати одразу і тут і там. Пов'язати розкопки і підводну розвідку.

Але професорові Орбелі не пощастило цього зробити. Того року, коли він мав продовжити роботу в Криму, почалась війна.

В обложеному Ленінграді, в холодному ненатопленому кабінеті, при світлі каганця професор Орбелі працював над книгою з історії водолазної справи і мріяв про той час, коли знову можна буде шукати під водою сліди епох і культур.

Цей час для нього не настав. Весною 1943 року професор Орбелі помер, схилившись над рукописами.

В науці естафета відкрить, яка випала з одних рук, підхоплюється іншими. І сьогодні ми, переглядаючи газети, звикле читаємо ще одну — можливо, соту або тисячну замітку про ще одне з багатьох відкрить підводних археологів…