Материками й океанами

«ДИЯВОЛОВА» ЗЕМЛЯ

1913 року славетний норвезький мандрівник Фрітьоф Нансен на кораблі «Коррект» дістався гирла Єнісею. Свою подорож по Сибіру, який він назвав «країною майбутнього», Нансен розпочав з пониззя великої річки.

У розташованому за полярним колом селищі Дудинка мандрівнику відрекомендували високого на зріст, міцного чоловіка. Новий знайомий назвався Никифором Бегічевим і почав розповідати норвежцеві про свої пригоди на Таймирі.

Але чим більше говорив Бегічев, тим дужче супився, недовірливо похитуючи головою, Нансен.

Бегічев стверджував, що недалеко від гирла річки Хатанги йому пощастило відкрити в морі великий острів з багатими покладами вугілля. «Звідки міг взятися такий острів, — думав Нансен, — там, де пропливали кораблі багатьох мандрівників? Мабуть, цей здоровань просто хвалько, не позбавлений уяви».

Норвежець не повірив Бегічеву. Повернувшись до каюти, він ще раз подивився карти. На картах острова не було. «Залишається припустити, — записав Нансен, — що в цифрові дані Бегічева вкралось кілька зайвих нулів».

Але візьміть карту, і ви легко знайдете острів, в існування якого не повірив Нансен. І напис не залишає ані найменшого сумніву: острів Бегічева.

Про життя Никифора Олексійовича Бегічева тепер написані книжки. Там детально розповідається про всі пригоди цього «останнього землепрохідника». Про його дитячі роки, що промайнули на Волзі. Про його матроську службу на військовому фрегаті «Герцог Эдинбургский». Про його першу експедицію в Арктику на кораблі «Заря», послану розшукувати загадкову Землю Санникова. Про те, як боцман «Зари» Бегічев мужньо і вперто шукав серед криги безслідно зниклого начальника експедиції — російського вченого Толля. Про те, нарешті, як боцман військового корабля Бегічев відзначився в російсько-японську війну і був нагороджений георгіївським хрестом за врятування міноносця «Бесшумный», пошкодженого японцями.

Але ми розповімо тут лише про ті пригоди Никифора Бегічева, через які він став людиною-легендою на берегах Єнісею.

Він з'явився в Дудинці влітку 1906 року — високий, хвацький на вигляд, із закрученими догори кінчиками вусів. Спочатку гадали, що він хоче зайнятися в Дудинці торгівлею. Але приїжджий не по-купецьки щедро пригощав, легко давав гроші в борг і не прицінювався до хутра. Скоро дудинці дізналися, що приїжджий — моряк і на Таймир забрався не заради зиску, а з цікавості.

На початку зими Бегічев виїхав у тундру. Про нього вже почали забувати, коли він знову повернувся в Дудинку. До його оленячих нарт були прив'язані мішки, туго напхані песцевими шкурами.

Думали, що Бегічев скуповував їх у кочівників, але мисливці, які повернулися з тундри, розповіли, що новачок сам ставив пастки, сам здобував песців. Як виявляється, його вже знав увесь Таймир. Кочівники навіть встигли дати морякові ім'я «Улахан Анцифор» — «Великий Никифір». Це ім'я вимовляли з повагою — тундра знає ціну сміливим і щасливим.

Наступного року Бегічев знову поїхав на промисел.

Одного разу він грівся в чумі старого Захара Бетту і неуважно слухав його розповіді, де бувальщина перепліталася з небилицями. Захар пригадував минувшину і, звичайно, говорив, що раніше люди були міцніші, хоробріші, взагалі — кращі…

— Ходили, однак, до «Дияволової Землі»… Тепер хто піде? Далеко та земля, бояться йти…

Бегічев насторожився. Що це за земля?

— Я замолоду сам ходив до неї. Стоїть вона в океані. Шайтан там своїх вовків пасе.

— Бетту, нема такої землі.

Дід розхвилювався. Як це — нема? Хай йому відсохнуть ноги, якщо він бреше. Є «Дияволова Земля», він сам її бачив з високого мису біля гирла Хатанги. Він, Бетту, брехати не буде: ходити на ту землю — не ходив, побоявся, а бачити бачив. Ходити туди страшно, шайтан напускає на людину своїх вовків.

Наприкінці зими 1908 року Бегічев з двома супутниками перетнув увесь Таймир. Він знайшов мис, про який говорив Бетту. Морозна мла скрадала далечінь. Але одного разу в скельці бінокля з'явилася примарна синювата смужка.

Бегічев узяв на неї напрямок по компасу і погнав оленячі упряжки через крижані тороси.

То ось яка вона, «Дияволова Земля». Голий і пустельний острів. Сила-силенна песцевих слідів. Чорне каміння стирчить з-під щільного снігу.

Вранці троє з крокометром і бусоллю пішли обходити острів. Ішли цілий день, ночували біля річечки. На світанку боцман проснувся з неприємним відчуттям близької небезпеки. Виглянувши з намету, побачив вовка. Звір відбіг на горб і стояв там, принюхуючись до повітря. Бегічев вискочив з намету:

— Олені! — В його голосі була тривога. — Хлопці, оленів нема!

Це загрожувало загибеллю. Пішки Таймир не пройдеш. Супутники заскиглили, заходились дорікати Бегічеву. Він показав їм здоровенного боцманського кулака, схопив рушницю й побіг до урвища. Сліди оленів губилися серед крижин протоки.

Надвечір Бегічев пригнав табун. Олені були цілісінькі. Почувши вовків, вони помчали знайомою дорогою до материка.

Після цього спали по черзі, залишаючи одного вартувати оленів, щоб «шайтан» знову не напустив на них вовків.

Цілий місяць троє йшли вздовж узбережжя острова. Була вже весна, тундра розкисла. Бегічев збирав зразки каміння і рослин. Вже був недалеко мис, звідки місяць тому вони пішли навколо острова. Приглядаючись до тундри, впізнаючи місцевість, Бегічев раптом побачив дещо таке, що змусило його схвильовано протерти очі.

Осторонь берега стояла хатинка.

Невже на острові були люди? Бегічев, грузнучи в глині, важко побіг уперед, штовхнув двері. Всередині було темно. Тхнуло пліснявою. Бегічев черкнув сірником. Жовтий вогник освітив купу напівзотлілих шкур. Коли очі звикли до сутінок, боцман розпізнав старовинні алебарди — сокири на довгих держаках.

— Никифоре Олексійовичу, подивись-но: шахи!

На підлозі валялися фігурки дивної, незвичної форми, майстерно вирізьблені з мамонтової кістки.

— Либонь, не ми перші… Адже хатині років з двісті, якщо не більше.

У чорному сюртуці, в невміло зав'язаній краватці, зовсім зайвій на могутній шиї слідопита, Никифор Олексійович Бегічев ходив по Петербургу.

І в Академії наук, і в Гідрографічному управлінні зацікавилися його відкриттями. Там довго розглядали карту острова, яку він сяк-так намалював, копирсали привезену звідти масну землю з запахом нафти, милувалися тьмяним блиском шматків вугілля.

Авжеж, острів був багатий. Бегічев здійснив важливе відкриття. Він повернувся в Дудинку з цидулкою, в якій таймирській владі наказувалось надавати йому допомогу.

Слідопит почав готувати нову експедицію на «свій» острів. Багато хто просився з ним: манили лови неляканих песців. Бегічев узяв з собою колишніх супутників і двох новачків.

Експедиція щасливо перейшла протоку. Біля старовинного зимівника поставили хатинку з плавнику. Літо минуло непомітно: мисливці майстрували песцеві пастки, Бегічев обстежував острів. Тепер він мав з собою й інструкції Академії наук, і кілька книжок. Він уже вмів визначати деяке каміння, почав розумітися на окам'янілостях, міг правильно написати етикетку до кожного зразка, позначити на карті місце знахідки.

Якось осінньої ночі Бегічева розбудило виття. Знову вовки! Вони не показувалися все літо, тому вночі оленів уже не стерегли. Тепер довелось розплачуватися за безпечність. Вовки напали на табун і розігнали оленів. Пошуки були марні. Бегічев стурбувався:

— Друзі, треба йти на материк.

Але двоє, Гаркін і Семенов, затялися. От іще, кидати промисел, багатство! В найгіршому разі можна обійтися й без оленів. Переконати впертих Бегічев не зміг. Темної полярної ночі він з рештою своїх супутників перебрався через протоку на материк. Дійшовши до найближчого табору, Бегічев купив там їздових собак, харчу і напровесні, вже сам один повернувся на острів.

Гаркін і Семенов зраділи йому. Останній час вони берегли кожний кусень хліба.

До осені на острові жили дружно. Коли протока почала замерзати і Бегічев заходився лагодити нарти, готуючись до зворотного шляху, двоє заявили, що вирішили залишитися на острові. Боцман розсердився:

— Чи ви збожеволіли? Де у вас харчі? До весни ані крихти не залишиться.

— Диких оленів полюватимемо. Як-небудь проживемо. Не хочеться від песця йти.

Гаркін простягнув Бегічеву заздалегідь написаного листа. Там було сказано, що купецький прикажчик Юхим Гаркін і дудинський мисливець Микола Семенов добровільно залишаються на острові і якщо з ними щось станеться, то вони ні в чому Н. О. Бегічева не звинувачуватимуть.

Бегічев повернувся на материк. Але турбота за двох упертюхів, які захотіли будь-що розбагатіти, не давала йому спокою.

Навесні 1913 року Бегічев знову перебрався через протоку. Ще здаля він побачив, що зимівник заметено снігом до самого даху. Серце Бегічеву стиснулось…

Увечері він писав у щоденнику:

«Я зайшов у хату, але в ній було поночі. Вікна забиті снігом. Я наткнувся на ліжко, де лежало щось тверде. Я вийшов і приніс свічку, запалив її. Відкрив ковдру — там лежав мертвий Гаркін, а Семенова не було. На столі лежав щоденник».

То були записи Гаркіна про події на острові. Мисливці, залишившись самі, згаяли кращий час промислу. Їх почали мучити голод і цинга. Перший помер Семенов. Він упав у сніг біля порожньої песцевої пастки. У Гаркіна не було сили поховати товариша.

Гаркін ще довго боровся з голодом. Він варив старі кістки песців та оленів, гриз розхитаними зубами сухі пояси з моржевої шкури.

«Всі сподівання втрачені, якщо не прийдуть люди, хоч би ви, любий Никифоре Олексійовичу…» — читав Бегічев.

Останній запис — від 19 березня:

«Я чекаю скону».

Нещасний помер за кілька днів до приїзду Бегічева…

Засмучений, Бегічев назавжди покинув острів і повернувся в Дудинку. Саме тоді він і зустрівся з Нансеном.

Чутка про події на острові із запізненням на два роки доповзла до Петербурга. Журнал «Вокруг света» надрукував статтю «Трагедія полярного кола». Як видно, редакція не хотіла повірити, що острів відкрив простий боцман. Стаття починалася так: «Експедиція під керівництвом Бегішева…» Щоб було «цікавіше», автор перетворив Гаркіна і Семенова в золотошукачів і видумав ще якогось японського лоцмана Котцу, який нібито підступно обдурив їх.

Коли журнал потрапив у Дудинку, «інженер Бегішев» був далеко від неї. Перед ним вирувала повінню широка річка, не позначена на картах. До берега горнувся величезний оленячий табун. «Улахан Анцифор» в болісному роздумі дивився на каламутні хвилі; кілька кочівників мовчки стояли навколо.

Треба було розвідати переправу. Будь-що. Бегічев ішов на допомогу російським кораблям «Таймыру» і «Вайгачу», затертим кригою біля побережжя. Там чекали харчів; хворі сподівалися вибратись на материк. Бегічев пообіцяв неодмінно визволити моряків з біди. І ось тепер ця річка…

А, була не була! Бегічев вибрав двох оленів, зв'язав мотузком. Почав роздягатися, переступаючи босими ногами по замерзлій за ніч глині. Взяв у зуби ножа. Кочівники одсахнулись.

— Улахан Анцифор з глузду з'їхав, — перелякано шепотіли вони один одному. — Зовсім збожеволів, лихо!

Бо ж хто, крім божевільного, роздягатиметься на вітрі, від якого і в хутряній шубі холодно!

Бегічев погнав у воду оленів. Стрибнув слідом за ними, охнув, задихнувся, судома звела тіло. Встиг схопитися за мотузок. Олені пливли через річку, злякано косячи на нього очима. Тільки б не розтиснулася закоцюбла рука.

На середині річки олень заплутав на рогах мотузок, потягнув другого, той почав захлинатися. Зібравши залишки сил, Бегічев вдарив ножем по туго натягнутому мотузку. Олені повернули назад до табуна. Бегічев поплив сам.

Через півгодини він, весь синій, цокаючи зубами, пригнав однесеного вітром на другий берег човна і наказав починати переправу.

17 червня 1915 року із судна «Еклипс», яке зимувало біля узбережжя, помітили в бінокль оленячі упряжки. На це судно, яким командував Нансенів товариш, капітан Свердруп, уже встигла перебратися частина людей з «Таймыра» і «Вайгача».

Бегічев прийшов до мети. Це було сорок сьомого дня подорожі.

З «Еклипса» гримнув салют. Бегічева обіймали, підкидали в повітря.

Коли «Еклипс» передав по радіо на «Таймыр» про прихід санної партії, звідти двічі запитували: чи точно, що прибув саме Бегічев? Адже весняним бездоріжжям ще ніхто і ніколи не перетинав усю таймирську тундру.

Скоро караван, забравши частину моряків, повернув на південь.

Минуло кілька років. Вже не трикольорові, а червоні прапори майоріли над щоглами пароплавів, що привозили в Дудинку сіль, порох і віддруковані на обгортковому папері брошури.

Восени, під льодостав, прийшов у Дудинку гідрографічний бот «Иней». Матрос з бота прибіг по Бегічева. Капітан розповів, що 1919 року вславлений полярний мандрівник Амундсен, який дрейфував у кризі на судні «Мод», послав двох своїх супутників, Кнутсена і Тессема, з зібраними науковими матеріалами до гирла Єнісею на острів Діксон. Вони не прийшли туди досі… Надіслана з Норвегії шхуна «Хеймен» нічого не знайшла. Що, як тепер спробувати Бетічеву? Між іншим, це не його, капітанове, особисте прохання, а почесне доручення Радянського уряду.

— Пошукаю, — просто сказав Бегічев.

Весною 1921 року він вийшов з острова Діксон на схід. Разом з ним пішли капітан шхуни «Хеймен» і матрос, який знав російську мову.

Невеселий щоденник походу: «Олені падають»; «Холодно»; «Йдемо по водянистому снігу. Олені бредуть у ньому по черево»; «Кинули 9 оленів»; «Дров нема». І нарешті запис: «Кинули санки й пішли пішки. У нас подохли всі олені».

До мису, де Тессем і Кнутсен, як було домовлено, мали залишити листа, експедиція йшла п'ятдесят днів. Під купою каміння Бегічев розкопав тут записку: «Ми почуваємо себе добре і збираємося сьогодні йти в порт Діксон». Нижче стояла дата: 15 листопада 1919 року. Відтоді час міг стерти всі сліди.

Тепер треба було негайно повертатися до Діксону, заглядаючи в кожну бухту, на кожний мис, у кожну щілину в камінні. Норвежці могли пробиратися вздовж берега, могли податися навпростець через тундру, могли йти морською кригою. Потрібно було кожний раз чуттям вгадувати, що вони вибрали. Найменший недогляд, найменший прорахунок — і загін промине яку-небудь річ, кинуту або загублену два роки тому.

Першою знахідкою були сани норвежців. Потім сліди загубилися. У Бегічева і його супутників не стало хліба. Вони на два дні розтягли банку консервів. Одна надія на рушницю.

Коса біля мису Примітного привернула увагу Бегічева. Він повільно пішов уздовж неї. Наткнувся на купку попелу. В ній були обгорілі людські кістки. Тут же він знайшов оправу від окулярів, залишки кишенькового барометра, монету.

Підійшов капітан «Хеймена», зняв шапку.

Один з двох загинув тут. Другому, мабуть, несила було довбати вічну мерзлоту. Він спалив труп товариша, щоб не з'їли песці…

Але хто загинув біля мису Примітного — Тессен чи Кнутсен? І куди побрів звідси той, кого змилувала смерть?

Шукати далі перешкодила зима. Білий сніговий саван надовго огорнув тундру. Капітан і матрос з «Хеймена», які потоваришували з Бегічевим, погостювали в нього в Дудинці, а потім повернулися до Норвегії. Шхуна пішла з Діксону ще раніше. Норвезький уряд заявив, що далі шукати марно.

Але Бегічев думав інакше. Він хотів завершити справу і приєднався до геологічної експедиції, що досліджувала таймирське узбережжя. Знову і знову обшукуючи миси й бухти, Бегічев в купі плавнику недалеко від Діксону знайшов два пакунки. Це були донесення Амундсена, з якими вирушили норвежці.

Через два тижні в розколині скелі Бегічев помітив прикритий напівзотлілим одягом кістяк, що тьмяно білів. Біля нього лежав годинник, і на його кришці було написано «Тессем»…

Нещасному норвежцеві залишалося дійти всього лиш чотири кілометри до радіостанції Діксону, коли щось сталося, і він загинув. Що ж саме? Можливо, він упав із скелі? Чи сплохувало серце, не витримавши напруження тисячоверстового походу через тундру?..

Норвезький уряд подякував Радянському урядові за блискучі наслідки пошуків. Полярному слідопитові надіслали золотого годинника з написом «Хороброму і відважному Бегічеву — від вдячної Норвегії».

У травні 1927 року Никифір Олексійович Бегічев зібрав першу на Таймирі мисливську кооперативну артіль «Білий ведмідь». Він не хотів далі залишатися одинаком: прагнув довести, що й мисливцям треба працювати спільно, допомагаючи один одному.

А далі сталося щось дивне, в що важко було повірити. Люди, з якими Бегічев пішов на промисел, повернулися й сказали, що Никифір Олексійович помер від цинги і похований біля гирла річки П'ясіни.

Від цинги? Новачки вціліли, повернулися, а він загинув?

І пішов по тундрі поголос, що Бегічева вбив, посварившись з ним, один з членів артілі. Вбив, ударивши по голові важкою мідною товкачкою.

Почалося слідство. Але щоб потрапити до могили в гирлі П'ясіни в ті роки, потрібно було спорядити цілу експедицію. Вона застрягла в дорозі. Судову справу припинили.

І ось улітку 1955 року з Москви вилетів спеціальний літак. На його борту були прокурор, слідчий по особливих справах, науковий працівник і кореспондент столичного журналу. Літак сів у морі напроти П'ясіни. Комісія розшукала могилу Бегічева і розкопала її.

Крізь брилу тьмяної річкової криги в гробі просвічував синій морський кітель «Улахан Анцифора»…

Після довгого, дуже ретельного вивчення, після мікроскопічних досліджень комісія дійшла висновку: Никифір Олексійович Бегічев помер від цинги.

Останню сторінку біографії полярного слідопита було дописано, розвіялися підозри, що довго тяжіли над одним членом артілі «Білий ведмідь».

І заради цього варто було споряджати повітряну експедицію на узбережжя Льодовитого океану!