Материками й океанами

РЕЙС КАНОНЕРКИ

У червні 1924 року у Владивосток надійшла з Москви термінова телеграма.

Того ж дня канонерський човен «Красный Октябрь» одержав по радіо наказ повернутися з лиману Амуру до Владивостока, а до деяких моряків з'явились на квартиру вістові з пакетами з сургучевою печаткою.

Через кілька днів канонерський човен з'явився вже на рейді Владивостока. Це був невеликий корабель з досить високою трубою і двома щоглами. Він мало нагадував військове судно. Кожен хлопчак у Владивостоці знав, що цей канонерський човен недавно був портовим криголамом «Надежный», який взимку прокладав кораблям шлях у гавань.

Тільки-но канонерка кинула якір, як по її трапу піднявся невисокий моряк з коротко підстриженими вусами.

— Давидов, — назвав він себе капітанові. — Призначений начальником експедиції на довіреному вам судні.

Капітан потиснув гостеві руку:

— Чув. Радий познайомитися. Коли ми маємо вийти в рейс?

— Через місяць. Капітан звів брови:

— Товаришу Давидов, жодна полярна експедиція у світі не споряджалась так швидко.

— Що ж, хай наша з вами буде перша, — спокійно відповів Давидов. — Ми зобов'язані покинути Владивосток через місяць, товаришу капітане, — ні на день пізніше.

Багато далекосхідників знали Давидова як одного з найдосвідченіших моряків-гідро-графів. І капітан, вирішивши: сперечатися зайве, попрохав, щоб Давидов ознайомив його детальніше з планом і завданнями експедиції.

Наступного дня бригади ремонтників уже стукали молотками на кораблі, готуючи його до далекого рейсу, а вантажники заходились тягти в трюми всяку всячину — борошно, бочки з рибою, дошки, канати, інструменти.

Далекий Схід був тільки недавно очищений від інтервентів і білогвардійців. Кожну з тисячі речей, необхідних для всякої експедиції, доводилось довго шукати по різних складах і установах.

Харчів брали на чотирнадцять місяців — на випадок вимушеної зимівлі. Харчі були так собі, тепле обмундирування можна було назвати полярним з великою натяжкою. Не першосортним було і вугілля. Але що ж вдієш — країна тільки починала зводитись на ноги.

В середині липня канонерський човен «Красный Октябрь», пускаючи дим з високої труби, покинув Владивосток і взяв курс на північ.

Від цілі плавання його відокремлювали п'ять з половиною тисяч кілометрів.

А всього за два дні до того відбулись урочисті проводи прекрасно спорядженої парової шхуни «Герман». Це було на другому континенті, в американському місті Номі.

Містечко виросло під час «золотої лихоманки». Мало не сорок тисяч золотошукачів, а також бандитів, банкірів, шинкарів та інших авантюристів, приваблених чутками про небачені поклади золота, оселились тоді на березі Аляски. Але потім золоті розсипи виснажились, авантюристи, наповнивши кишені, повіялись геть, і містечко надовго принишкло, збезлюділо.

Проводи шхуни були для жителів Нома такою розвагою, якою не варто нехтувати. Капітан Лен розгулював по містку «Германа», поглядаючи на натовп городян. Найдовше погляд капітана затримувався на будинкові, який фасадом виходив до моря. Вивіска — золотими літерами «Карл Ломен» на солідному чорному тлі — прикрашала його. Незважаючи на велику відстань, гостре око моряка розрізняло і дрібні літери квадратної таблички нижче: «Ми не обслуговуємо ескімосів та інших кольорових».

Капітан Лен у сотий раз глянув на годинник: однак цей «оленячий король» змушує себе чекати! Але в цю ж мить двері будинку відчинились і на порозі з'явився рум'яний, вишукано одягнений пан. Ескімоси подалися назад, білі розступились, і Карл Ломен неквапно підійшов до трапу «Германа».

Капітан Лен зійшов з містка: цей грошовий мішок любить, щоб навколо нього ходили навшпиньки. Загарбав мало не всіх оленів Аляски, обдер ескімосів і задається тепер, як наслідний принц…

— Хелло, капітане! — «Оленячий король» простягнув руку Лену. — Сподіваюсь, ви здорові і ваша команда теж?

— Дякую вам, пане Ломен. Для нас всіх велика честь…

— Гаразд, капітане, ви знаєте, я не люблю церемоній. Але дивіться, якщо вас випередять більшовики… — Ломен звузив очі.

Капітан випростався і зблід. Ні, це вже занадто, чорт забери! Пан грошовий мішок, здається, намагається погрожувати йому, кращому полярному капітанові узбережжя!

Ломен і сам помітив, що перебрав лишку, і загув примирливо:

— Ну-ну, ви ж славний хлопець…

І він по-приятельськи поплескав капітана по плечу. Клацнув фотоапарат, фіксуючи цю історичну мить для місцевої газети, яку видавав сам Ломен.

Незабаром швидкохідна парова шхуна «Герман» покинула гавань Нома і взяла курс на захід.

Від цілі плавання її відокремлювали всього тільки тисяча двісті кілометрів.

Канонерський човен «Красний Октябрь», поринаючи в зелені хвилі, минув води Японського і Охотського морів, вийшов у Тихий океан, пройшов уздовж берегів Камчатки і наблизився до крайнього північно-східного рогу країни. У бухті Провидіння йому належало востаннє запастися вугіллям і прісною водою для плавання в Північному Льодовитому океані.

Канонерка була добрим і ходким, але надзвичайно «ненажерливим» судном. Топки її чотирьох казанів поглинали неймовірно багато вугілля. Паливом забили кожний куток корабля, кожен вільний метр палуби. Від вугільного пилу ніде не було порятунку, і суп на столі кольором мало відрізнявся від жолудевої кави.

Перевантаженість корабля турбувала Давидова: міцний стальний пояс, який захищав нижню частину борту від ударів крижин, осів глибоко під воду. Криголам на деякий час перетворився у звичайний пароплав.

Поки канонерка стояла в бухті Провидіння, Давидов із розмови з місцевими жителями довідався, що чотири роки тому сюди приходило американське оборонне судно. Непрохані гості ходили по березі з фотоапаратами, щось записували, збирали зразки каміння, розпитували, чи не багаті околиці на хутрового звіра. Корабель зник так само раптово, як і з'явився, і жителі селища його не бачили.

Дізнавшись про все це, Давидов особливо чітко уявив, наскільки важлива була доручена експедиції справа.

10 серпня вщерть завантажений корабель обійшов скелястий виступ мису Дежнєва. Криги не було. На судні зайнялись звичайними роботами. Трал «промацував дно». З великих глибин діставали рачків і водорості.

Перші два дні плавання в Льодовитому океані минули зовсім спокійно. Серед команди почались розмови, що, поки все спокійно, не завадило б поговорити про ту місцевість, куди йде корабель.

Начальник експедиції зібрав на палубі всіх вільних від вахти.

— Колись давно, — почав він, — наші землепрохідці почули розповідь про те, що десь на північ від материка Сибіру лежить велика і багата земля. Живе там нібито стародавнє плем'я онкілонів, яке раптово зникло з океанського узбережжя. Що тут правда, що казка, розібратися було нелегко. Сибір тоді знали погано, небилиць про нього ширилось багато. Але от років понад двісті тому землепроходець Іван Львов позначив у океані великий острів. Ломоносов назвав його островом Сумнівним і теж наніс на свою карту. А пізніше два чоловіки — чукча Дауркін і російський геодезист Андрєєв — почали запевняти, що в океані є не острів, а ціла земля і що починається вона десь проти гирла річки Колими, за Ведмежими островами, а тягнеться, можливо, до самої Америки. Андрєєв сам бачив здаля її береги, а Дауркін дізнався про неї із розповідей чукчів.

— Отож, — вів далі Давидов, — після цього невідому землю — її назвали «Землею Андрєєва» — почали посилено шукати. Шукали, шукали — і нічого не знайшли. Потім за це діло взявся російський морський офіцер Врангель. Разом з другом Пушкіна, мічманом Матюшкіним, він чотири рази пройшов по зимовому морському льоду вздовж океанського узбережжя, відходячи далеко од суходолу. І довів, що ніякої землі проти гирла Колими нема і що взагалі всім вигадкам про велику землю в океані вірити не можна.

Доповідач помітив здивування на обличчях слухачів.

— Як бо так? І ті не знайшли, і Врангель не знайшов — за що ж тоді його хвалити? Зараз розберемось. Авжеж, Врангель довів, що великої землі в океані, яка простягнулась мало не до Америки, нема. Але чукчі розказували йому, що в ясні літні дні з мису Якан можна побачити на півночі, за морем, вкриті снігом гори якогось острова. Не великої землі, а саме острова. Врангель вирушив на мис Якан — це набагато східніше гирла Колими — і довго дивився в підзорну трубу. Коли б погода була краща, то він побачив би дещо дуже цікаве. Але, як на лихо, тумани тижнями висіли над океаном… Повернувшись до Петербурга, Врангель почав просити грошей, щоб спорядити нову експедицію. Однак начальство відмовило. Врангель дуже жалкував, що йому не пощастило побувати на острові: що він існує — мандрівник більше не мав сумніву. На карті своєї подорожі Врангель позначив цей острів, написавши біля нього: «Гори видно з мису Якана в літній час».

— Значить, Врангель відкрив острів?

— В усякому разі, точно вказав, де цей острів міститься, — відповів доповідач. — Але минуло ще чимало років, перш ніж один з китобоїв наткнувся на землю саме там, де її позначив видатний російський моряк. Китобій назвав її островом Врангеля і пояснив, що назву він дає на честь того, хто перший повідомив світові вірогідні дані про острів. Після китобоя поблизу острова не раз з'являлись різні кораблі. Нарешті російська експедиція Північного Льодовитого океану на криголамах «Таймир» і «Вайгач» провела 1911 року зйомку острова і підняла російський прапор. Острів Врангеля здавна вважався російським володінням, і ні в кого з цього приводу не виникало ніяких сумнівів. Але незабаром сталися ось які події. Шхуна «Карлук»…

— Льоди-и по курсу-у-у!

Крик матроса, який сидів у бочці на щоглі і в бінокль оглядав обрій, змусив усіх повернути голови.

— Товариші, іншим разом, — сказав начальник експедиції. — Докажу при першій нагоді.

Спочатку вздовж бортів «Красного Октября» пливли окремі крижини. Потім їх стало більше. За сто метрів від корабля вони зливались уже в суцільне біле поле.

Густий дим повалив з труби канонерки. Корабель з розгону врізався в льоди, давив, топив, підіймав їх. Незабаром перед канонеркою з'явились торосисті, важкі крижини, які не один рік плавали в океані.

Давидов і капітан стояли на містку, не відводячи від очей біноклів. Лід, лід і лід… Розводь майже не видно. Звичайно, можна й далі вести штурм. Але чи мають вони право ризикувати запасами вугілля, які й так тануть з катастрофічною швидкістю?

— То як же? Лягати в дрейф? — капітан взявся за ручки машинного телеграфу.

— Що вдієш… — похмуро погодився Давидов.

Корабель завмер посеред зеленувато-білої маси. Разом із льодом вітер і підводні течії повільно потягли його спочатку на північ, потім на південь. Так тривало три дні. Настрій на судні підупав. Декому вже здавалось, що корабель тут і зазимує.

Начальник експедиції чекав, що подмуть вітри з другого боку і розрідять кригу. Але вітер не міняв напрямку і тільки з'єднував поля і брили.

Годині о четвертій ранку капітан і начальник експедиції зійшлись на містку. Капітан помітив, що Давидов уже встиг поголитися.

— Ваша думка?

— Чекати ніби більше нема чого, — знизав плечима капітан.

— Цілком з вами згоден. А якщо відійти назад і пошукати обходу?

— Єсть пошукати обходу! — повторив капітан.

Ледве розвернувшись, канонерка пробилась до виходу із пастки. Але дальший похід уздовж кромки не дав нічого втішного: у спаяній кризі не було ніякої лазівки. І що найгірше — лід повільно дрейфував на південь. Значить, з кожною годиною корабель віддалявся від мети.

Давидов зволікав з рішенням. Чекати якихось змін? Або, ризикуючи застряти на зимівлю, таранити важку кригу?

Він раптом уявив собі, що десь недалеко, можливо за десять миль, ось так само шукає проходу в кризі судно під чужим прапором, намагаючись будь-що прийти до цілі раніше радянського корабля. На мить йому навіть здалося, що він чує уривчасті слова команди, бачить самовдоволену посмішку капітана, який смокче люльку з запашним тютюном…

— Будемо пробиватися, — сказав Давидов капітанові.

Капітан відчув, що він особисто не впевнений, чи зможе корабель подолати такі льоди, але коли так вирішила особа, відповідальна за експедицію…

— Дійте, — просто сказав Давидов. — Якщо не стане вугілля, будемо палити перебірки.

Машини запрацювали на повну потужність. У відблисках полум'я кочегари, обливаючись потом, без утоми підкидали вугілля в топки. Канонерка тремтіла, в салоні дзвеніли склянки, судновий дзвін гув сам по собі, поки йому не підв'язали язика. Здавалось, казани не витримають і вибухнуть.

У корпусі судна з'явились вм'ятини. Величезні тороси нависали над палубою корабля. От-от вони зовсім зупинять його, стиснуть… А тут ще туман, інколи сніг. Начальник експедиції і капітан не спали дві доби. Обидва стояли на містку з синіми колами під очима, але ретельно виголені.

Вранці третього дня туман, який щойно відсвічував зсередини блідим сяйвом льодів, раптом потемнів. Добра ознака! Вона обіцяла чисту воду.

Канонерка вискочила до темної ополонки. І майже одночасно з містка побачили смужку берегових скель.

Це був острів Врангеля, далека російська земля.

«Красный Октябрь» увійшов у бухту, зручну для стоянки.

На найближчому горбі цілу ніч лунали вибухи. Летіли догори брили вічномерзлої землі. На світанку над островом установили високу щоглу.

Весь особовий склад експедиції вишикувався без шапок уздовж горба.

В урочистій тиші на щоглу було піднято залізний червоний прапор з вирізаними на ньому літерами: «СРСР». Тричі пролунало радісне «ура» — моряки вітали радянський прапор над російським островом.

Недалеко від підніжжя щогли встановили мідну дошку з коротким написом російською і англійською мовами: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Гідрографічна експедиція Далекого Сходу, 19 серпня 1924 року».

Тепер, коли головне завдання було виконано та історичні права Радянської Країни на острів ще раз закріплені, «Красный Октябрь» повільно рушив уздовж південного берега. На острові, безсумнівно, хазяйнували якісь хижаки. У забитих моржів, які валялись на березі, були відрізані тільки голови. Мабуть, хижаки полювали тільки за моржевими іклами, викидаючи все інше.

У бухті Сумнівній моряки наткнулись на невеликі землянки з плавника; поруч сушилися шкури білих ведмедів. У землянках було порожньо. Але тільки-но моряки повернулись на корабель, як із-за мису вигулькнула шлюпка.

У тихому повітрі ще здаля чути було жваві голоси людей, які гребли до корабля. Вони веслували щосили. Чоловік, який сидів біля стерна, надто привітно розмахував капелюхом.

Шлюпка була вже біля самого борту, як раптом її стерновий злякано скрикнув, а інші різко загальмували веслами.

— Вони побачили не тих, на кого чекали! — злісно кинув Давидов. — Здаля ці молодики не розгледіли прапора.

Шлюпка тим часом повернула назад, і злякані гребці налягли на весла з подвоєною силою. Пізно! Сигнал з канонерки змусив їх повернутися до корабля.

І ось вони стоять перед радянськими моряками — дрібні хижаки, послані на розвідку крупними, ласими до чужих багатств. Один з них — у капелюсі, з білою пов'язкою на оці. Він нервово кутається в хутряний комір короткої куртки, його супутники вкрай розгублені.

— Ваше ім'я? Національність? — запитує Давидов у людини з білою пов'язкою.

— Чарлз Уеллс з міста Нома.

— Чудово, Чарлз Уеллс. Але за яким правом промишляєте на радянській землі?

Американець удавано здивований. Як? Це радянська земля? Тут якесь непорозуміння. Але хіба не на ній жили люди з екіпажу роздавленої кригою 1914 року канадської шхуни «Карлук»? А 1921 року тут висадився молодий канадець Крауфорд із супутниками. Щоправда, всі вони, крім кухарки-ескімоски, загинули, але вони підняли тут британський прапор. І хіба росіяни не знають, що пан Мекензі Кінг, всіма шановний прем'єр-міністр Канади, заявив тоді ж, що острів Врангеля — то володіння короля Георга. Щоправда, особисто він, Чарлз Уеллс із Нома, думає інакше. Ці англійці скрізь пхають свого носа. Він особисто вважає, що острів Врангеля — американська територія, оскільки на ній зараз перебувають чотирнадцять жителів Аляски, які висадились тут із шхуни «Дональдсон» минулого, 1923 року. Вони чекають на шхуну з Нома, на якій пан Карл Ломен…

— Досить, Чарлз Уеллс, — перебиває американця Давидов. — Ви не гірше мене знаєте, чий прапор по праву перший піднятий над цим островом. А от чим ви тут займались?

— Полюванням, сер, — відповідає американець. — Половину здобичі ми повинні віддавати компанії, яка послала нас. Я особисто вважаю, що це надто багато, але що вдієш. Але, сер, я не стріляв моржів. Це все ескімоси, сер. Вони не можуть втриматися, щоб не стріляти у всякого звіра, який їм трапив на очі!

— Ну що ж, — з посмішкою сказав Давидов. — Збирайтесь, сер! — І додав холодно: — Вас і всіх, хто з вами перебуває на острові, ми беремо на борт корабля. Ми не вважаємо вас, і тим більше ескімосів, відповідальними за вчинені дії. Ескімоси — невільні виконавці чужих розпоряджень. Відповідальними є люди, які послали вас і втягнули в брудну справу. Знаряддя лову і здобич будуть конфісковані згідно з міжнародним законом. Чи все вам зрозуміло?

— Так, сер. — Переконавшись, що йому не загрожує нічого страшного, американець повеселішав і навіть надів капелюха, якого досі м'яв у руках.

— Додам ще, що ми, радянські люди, розуміємо, кому і навіщо знадобився наш острів. Ті, хто послав вас, і не приховують цього. Ваші державні діячі заявляють, що острів Врангеля повинен служити їхнім повітряним силам, так само як Фольклендські острови служать крейсерам і шхунам. Так от, Чарлз Уеллс, запам'ятайте: ніколи не буде цього!

Матроси, які оточили Давидова, схвально загомоніли. Американець криво посміхався, намагаючись триматися якомога незалежніше.

Якби «оленячий король» Аляски міг все це бачити, він надовго втратив би душевну рівновагу. Але що було б з Карлом Ломеном, якби він, крім того, дізнався, що саме зараз капітан Лен на «Германі» безнадійно застряв біля маленького острівця, де й підняв американський прапор, призначений для острова Врангеля. Не пропадати ж марно прапорові…

Можна було б розповісти ще про те, як на зворотному шляху канонерський човен, який блискуче виконав завдання, зустрів непрохідну кригу і став на зимівлю; як після спуску пари буря несподівано розбила льодову перепону і як, знову склавши уже розібрану машину, моряки наважилися пробиватись до Владивостока.

Але ми тільки згадаємо, що майже біля самого виходу в Тихий океан, коли в топки кинули прядив'яні троси, оліфу, фарби і взагалі все, що могло горіти, крига раптом знову потягла канонерку на північ, і їй загрожувала тяжка зимівля без палива. Добре, що залишки розбитої в бухті Уелен шхуни і сирий плавник допомогли кочегарам підтримати в казанах пару, для того щоб корабель зміг обійти скелі мису Дежнева і вийти на чисту морську дорогу.

Варто б також розповісти і про те, як радянські люди освоїли острів Врангеля і як радянські вчені наблизились нарешті до розгадки таємниці «Землі Андрєєва». На думку одних, Андрєєв бачив великий острів Новий Сибір, відкритий остаточно набагато пізніше; інші вважають, що Андрєєв відкрив у океані один з гігантських льодових островів, подібних до тих, які знайдені і досліджені радянськими полярниками в останні роки. Але все це вже виходить за межі нашого короткого оповідання про полярне плавання радянських моряків і провал авантюри посланців коронованих і некоронованих королів…