Материками й океанами

ДО ВЕРХІВ'Я НІЛУ

Загадка Нілу належала до найдревніших загадок географії.

Пониззя цієї річки було відоме вже за тисячоліття до нашої ери. Пізніше грецький історик і мандрівник Геродот вирішив описати велику африканську річку.

Геродот запитував у багатьох наймудріших і найосвіченіших єгиптян, де починається Ніл. Ніхто не зміг відповісти на це, крім хіба що сторожа священних речей у єгипетському храмі богині Мінерви. Але і той, зауважує Геродот, здається, жартома сказав, що він знає, звідки бере початок могутня ріка.

Після подорожі Геродота минуло понад два тисячоліття. Людина проникла в найвіддаленіші куточки своєї планети, винайшла складні машини, створила пароплав і паровоз, почала водити кораблі навколо світу, але таємниця Нілу так і залишилась нерозгадана. Як і досі ніхто в світі не міг точно сказати, де народжується ця річка.

Адже відкрити витік Нілу означало б відповісти не на одне, а на кілька запитань.

Наприклад, у пустелях, які оточують пониззя Нілу, влітку не буває дощів. Жодна крапля не падає з безхмарно-синіх небес. Здавалось би, річка до кінця літа повинна майже пересихати. Зовсім ні. Під осінь, у серпні, вода в Нілі прибуває, та ще як! Після літньої чотиримісячної посухи річка найповноводніша.

Де шукати розгадку цього дивовижного явища? Певно, що тільки у верхів'ях: адже вода приходить звідти.

Води Нілу залишають на берегах шар казково родючого мулу. Звідки він береться? Зрозуміло, не з розмитих водою пісків пустель. Річка приносить його звідкись з верхів'їв.

Шукати нільський витік почали давно. Порівняно швидко пощастило виявити, що річка вище пустелі розгалужується на дві — на Білий Ніл і Голубий Ніл. Але який же з двох рукавів головний?

Здавалось би, чого простіше — попливти спочатку по одній, потім по другій «гілці» Нілу, і річка сама приведе до своїх верхів'їв. Це спочатку спадало на думку кожному, хто вирушав углиб Африки.

Але мандрівника зустрічало безліч перешкод. Бурхливі пороги — «катаракти» — перетинали шлях човнам. Ще страшніший був нільський «сєдд» — мільйони болотяних рослин, які, переплітаючись між собою корінням, перетинали річку живими греблями. Пробитися через цей сєдд, що в перекладі з арабського означає «перешкода», не могло жодне судно.

А хижі звірі, а виснажливі пропасниці, а отруєні стріли африканців, які причаїлися в хащах? Чимало мандрівників знайшли собі могилу, не встигши проникнути навіть до кордонів великого екваторіального лісу, розташованого в центрі Африки. Тільки найсміливіші і найщасливіші повертались зі славою і багатими колекціями. Їм щастило багато побачити в Африці, і все ж таки жоден з них не міг сказати: «Я знаю, де народжується Ніл».

Минала вже перша половина дев'ятнадцятого століття. Ні з чим повертались чотири експедиції віце-короля Єгипту. Їх учасникам пощастило тільки виявити, що загадкових Місячних гір, в яких — так стверджували стародавні перекази — бере початок річка, взагалі не існує в природі.

Питання про витік Нілу стало ще туманнішим. Де ж тоді вести пошуки?

«В Абіссінії», — заявили мандрівники — брати Аббади, які вирішили перебувати в Африці хоч десять років, але довести справедливість своїх слів. І вони вирушили в гори.

А незабаром, у грудні 1847 року, на африканський берег висадився ще один мандрівник, про експедицію якого йтиметься далі.

Зранку почалась неймовірна метушня.

Ревли верблюди. Вони стояли на колінах, на них складали ящики, паки, шкіряні мішки з водою. Сперечалися між собою погоничі: кожен з них запевняв, що на його верблюда нав'ючено більше вантажу, ніж на сусіднього.

Новачки боязко поглядали, як жваво схоплюється верблюд спочатку на задні, потім на передні ноги, тільки-но вершник доторкнеться сідла.

Але ось, здається, все нав'ючено і можна рушати.

Ні, ще нова витівка: погоничі збирають каміння і складають з них… могильні горбки. Потім сідають навколо і починають голосити з тужним виглядом. Це нагадування мандрівнику, що він може знайти смерть у пустелі. Але якщо мандрівник не хоче залишити своїх дітей нещасними сиротами, хай він дасть кілька монеток, щоб умилостивити джіннів — злих духів пустель…

Одержавши гроші, хитруни тут же розкидали могили і з радощів навіть затанцювали, що вже саме по собі в таку спеку було варте винагороди.

Верблюди розмірено закрокували між піщаних горбів, порослих колючою засохлою акацією. Потім зовсім не стало рослинності, крім жмутів жорсткої трави. Пустеля не була рівна, плоска: залишки вивітрених скель стирчали то тут, то там, змушуючи караван звертати вбік. Там, у печерах, ховались гієни.

Другого дня потяглись уже зовсім безводні піски Великої Нубійської пустелі. Навіть ворон, який спочатку супроводжував караван, сподіваючись чимсь поживитися, повернув назад. Вибілені сонцем скелети верблюдів і волів так густо лежали вздовж караванної стежки, що збитися з неї було просто неможливо.

Лютневе сонце розжарило пісок. Жменя його обпікала руку, мов приском. Язик присихав до піднебіння. Одяг, закурений, спітнілий, викликав сверблячку.

Навіть звичні до подорожей через пустелю африканці страждали від усього цього. Що ж тоді казати про начальника каравану Єгора Петровича Ковалевського, а особливо про його супутників — ученого-ботаніка Льва Семеновича Ценковського та гірничих майстрів-уральців!

Проте начальник чимало дивував жителів пустель, які супроводжували караван. Інші росіяни боялися спочатку навіть підходити до верблюдів, та й тепер страждали від сильної, рівномірної хитавиці на верблюдячому горбі. А начальник сидів на верблюді так, ніби народився в Сахарі.

— Панові Ковалевському вже доводилось мандрувати по Африці? — спитав перекладач.

— Ні, я тут уперше.

— Але ваше уміння…

— А, ви про верблюда? Атож, з цією твариною ми давні знайомі. Мені доводилось бувати в пустелях. Не в таких сумних, як ваша Нубійська, але все ж…

— Насмілюсь запитати, де саме?

— В пустелі Каракуми, у країні туркменів.

Перекладач ніколи не чув про таку пустелю і про такий народ, але тямуще захитав головою.

— Так, верблюд… — задумливо, немов про себе, сказав росіянин. — Мабуть, мені доведеться і помирати на верблюді?

— Помирати на верблюді? Пан Ковалевський любить мандрувати?

Надміру балакучий і підозріло цікавий до всього перекладач починав дратувати мандрівника, і він відповів недбалим кивком голови. Перекладач визнав за краще замовкнути.

Справді, Ковалевський любив і вмів мандрувати.

Але перекладач помилився, гадаючи, що росіянин — вправний їздець на верблюді. Ковалевський почував себе на горбі верблюда, як катований на палі.

У попередніх експедиціях він навіть по сипучих пісках їздив на коні. Однак у Нубійській пустелі були тільки верблюди й віслюки. Отже, потрібно триматися у верблюжому сідлі так, ніби тобі байдужі незручності: з начальника беруть приклад підлеглі.

Але в душі Ковалевський розумів тепер одного знайомого, котрий після подорожі на верблюді казав, що коли побачить цю тварину хоч би на картині, то виколе їй очі…

У жаркому повітрі вроджувались, тремтіли, знову танули озера, оточені пальмовими гаями, струмували, манячи прохолодою, сині річки. Але провідники-араби відпльовувались: адже все це тільки марево, яким диявол намагається бентежити душі бідних подорожніх.

Пустеля здавалась безкраєю. І яка пустеля! Без найменшої ознаки життя. Хоч би черв'як, муха, хай навіть засохла травинка…. Пустка!

Караван ішов без перерви по дванадцять-тринадцять годин на добу, і можна було тільки дивуватися невибагливості людей, які задовольнялися кількома ковтками огидної на смак води, і витривалості верблюдів, які одержували після тяжкого переходу по дві жмені проса.

— Якщо ви коли-небудь у себе вдома захочете одержати цю пекельну суміш, яку ми тут п'ємо, то ось вам простий рецепт, — говорив Ковалевський бідолашному Ценковському, якого нудило від хитавиці і поганої води. — Візьміть склянку чистої води, розмішайте в ній дві ложки грязюки, додайте солі… Що ж іще? Ага, гниле яйце. А потім настойте цю суміш на гіркому полині, і ви матимете чудовий освіжаючий напій Великої Нубійської пустелі.

Ковалевський уже звик і до спеки, і до постійної спраги. Він робив зйомки місцевості, підіймався з барометром на навколишні горби, визначаючи їхню висоту.

З горбів начальник каравану в підзорну трубу дивився, чи не з'явиться де смуга темного туману. Цей туман означав би наближення самуму, або хамсину, вихору африканських пустель, який несе хмари дрібного пилу.

Самум починається найчастіше із «співу» пісків — високого, металевого звуку піщаних горбів, що осипаються, і вершини яких починають куріти. Крізь бурувато-червону імлу сонце здається вогняною кулею. Вітер дужчає, самум починає ревти. Люди і верблюди лягають на землю, задихаючись, мов у палаючій печі, і відчуваючи, як їх засипає піском.

Найстрашніше, що самум випаровує воду навіть із шкіряних мішків. Якщо це сталося, подорожнім залишається тільки покладатися на милість аллаха або зразу готуватися до смерті. Їхній останній шанс на порятунок — верблюдяча кров. Якщо після того, як верблюда забито, вони все ж не встигнуть дійти до колодязя, то в пісках ляжуть ще кілька трупів, висушених сонцем, наче мумії. Недаремно жителі пустель називають самум «отрутою повітря», «вогняним вітром», «диханням смерті».

На щастя, десять днів, поки караван долав пустелю, самум дрімав десь у її надрах.

Ценковський, якому в спеку було особливо зле, шкодував, що відмовився далі подорожувати Нілом, а, виграючи десять ^днів, погодився перетнути навпростець Нубійську пустелю там, де Ніл, огинаючи її, робив величезну петлю.

Адже як гарно почалась їхня африканська подорож! Вони пливли Нілом спочатку на пароплаві до першого порога, потім на парусній барці. На зупинках ботанік збирав колекції. А тут? Ковалевський — гірничий інженер, геолог, йому і в пустелі багато цікавого. Але що робити тут ботаніку? Добре, що перехід уже закінчується, Ніл десь близько.

Послали вперед дозорця, він повернувся із свіжою нільською водою. Як її пили! Разом з дозорцем прилетів коршак — перша жива істота за весь перехід через пустелю. Мабуть, хижак сподівався, що людина, за якою він літав, складе свої кістки в розпечених пісках.

Караван вийшов на горб, звідки вже видно було блакитну смугу Нілу, купи пальм і сірі стіни арабського селища. Верблюди з ревом рвонули до річки. Ніщо не могло їх стримати.

Ковалевський привітав своїх супутників.

— Друзі, ми вибралися з могили, — сказав він. — Так, так, Нубійська пустеля — це могила. Навіть гірше — в ній непомітно того мікроскопічного життя, яке є у всякій могилі. Але не завжди буває вона така. Спитайте провідників, та й наш шановний Лев Семенович ствердить… Десь раз на десять років проносяться над нею добрі, справжні дощі, і тоді не впізнаєте ви цієї могили: зелень, птахи, отари на багатих пасовиськах. Якщо природа так швидко може визволити її з рук смерті, то й людина, силою праці й часу, може досягти того ж.

У прибережному містечку Бербері, куди караван прийшов через чотири доби, Ковалевський мав знову змінити верблюдів на човни або барки. Але хоч він приїхав на запрошення єгипетських властей, місцеві чиновники після розмови з перекладачем всіляко намагались перешкодити дальшій подорожі.

— Повірте, човнів у нас нема, і я сам хотів би обернутися на барку, щоб везти вас! — присягався берберський чиновник, притискаючи руки до грудей. — Але це неможливо, і я ладен нести кожного з вас на плечах… на-своїх плечах…

Однак його красномов'я було марне: мандрівник виявився наполегливий і домігся, щоб йому дали дві барки. На них — де під парусами, де на вірьовках — і вирушив він вгору по річці. Коло Хартума — тут зливалися Білий і Голубий Ніл — вода з лівого берега була білувата, мулиста, з правого — світліша, блакитно-зелена.

У Хартумі Ковалевський зустрів єзуїта, отця Рилло з гуртом місіонерів. Святий отець прибув сюди за дорученням самого папи римського. Спритний єзуїт мало турбувався за проповідь слова божого. Ковалевський поговорив з ним, записав: «У Рилла багато інших задумів, до яких якщо і входить релігія, то тільки боком, як знаряддя, а не як мета». Святий отець і його помічники розвідували, рознюхували, де й чим можна поживитися. І чи не в будинок отця Рилла непомітно прослизнув перекладач російського мандрівника, щоб у кімнаті, де висить розп'яття і багато говорять про бога, розповісти святому отцю, що вперта людина з далекої північної країни, незважаючи на спритно організовані йому перешкоди, не полишає думки проникнути в найпотаємніші закутки африканського материка…

Від Хартума барки Ковалевського повернули вгору по Голубому Нілу. Маленька флотилія весь час лякала крокодилів. Ці істоти ніжились на піску зрання до вечора, інколи роззявляючи жовті, всіяні страшними зубами пащі.

До води підходили стада сарн і диких віслюків. Потім почались піщані обмілини, майже невидимі із-за тьми-тьмущої птахів. То були міріади журавлів, що поспішали покинути Африку раніш, ніж розпочнуться тропічні зливи.

Цілу ніч до світанку стурбовано кричали птахи, розганяючи сон. Хтозна, можливо, чимало з них полетять на простори російських рівнин… Хай же донесуть вони туди звістку, що російський прапор вперше відбивається у водах Голубого Нілу!

Відпливали назад береги, де в незайманих лісах, густо обплутаних ліанами, мелькали папуги, гралися спритні мавпи. Жителі поодиноких прибережних селищ пропонували купити цих кумедних звірят. Мавпочка коштувала всього шість копійок!

А ловили мавп дуже просто. Африканський мисливець не бігає за спритним звір'ям, не лаштує пастки і сільця. Наповнивши дзбан підсолодженим пивом, він ставить посудину в лісі на видному місці, а сам ховається де-небудь поблизу.

Мавпи розхвильовані, їх розбирає цікавість: що за незнайома річ стирчить посеред галявини? От сплигнула з дерева одна — і бочком, бочком до дзбана. За нею друга, третя — і почався бенкет.

П'яні мавпи верещать і б'ються доти, поки хміль не звалить їх на землю. Мисливець тільки того й чекав. Кілька хвилин — і сонні тварини вже зв'язані міцними мотузками. Проспавшись, мавпа бачить, що потрапила в полон, кричить, кусається, рветься на волю. Гірке похмілля…

На привалах Ценковський працював без відпочинку, збираючи гербарії. Що за роздолля ботаніку в тропічному лісі, в цьому живому зеленому музеї! Ковалевський теж захоплювався пошуками рідкісних рослин.

— Леве Семеновичу, любий, гляньте-но, як гарно тут! Природа розкинулась розлого, на російський лад. Це вам не Єгипет. Там у неї взяли, вимучили все, що вона могла дати.

Ковалевський вів ботаніка все далі від річки, де негри і араби стягували з обмілини барку. Тільки лев'ячий рев змусив учених поквапитися назад до Нілу.

Левів на барках побоювались. Не так давно, розповідали місцеві жителі, ці хижаки роздерли біля самої річки п'ятьох чоловік і кількох в'ючних мулів.

Розповідь ця особливо налякала лоцмана експедиції. І коли якось увечері поблизу стоянки барок пролунало рикання левів і замиготіли тіні звірів, лоцман сполошено закричав, що треба мерщій одчалювати від берега. Але Ковалевський зупинив його і зажадав, щоб спочатку порахували людей. Так і є: кількох чоловік не було.

Почали гукати. Ніякої відповіді, тільки леви після деякої мовчанки зарикали ще лютіше. Чи не потрапили вже нещасні араби їм на вечерю? Але тут розгледіли в пітьмі купку людей, які мчали по відмілинах хутчіш вітру.

А втім, на відмілинах теж було небезпечно. Якось араби вірьовкою тягнули барку, бредучи по коліно у воді. Раптом один з них скрикнув, змахнув руками і зник під водою. Мелькнуло його обличчя з витріщеними очима і судомливо роззявленим ротом.

Опам'ятавшись, люди почали галасувати, стріляти з рушниць у повітря, кидати вірьовки туди, де вирувала і пінилась закривавлена вода. Шум злякав крокодила. Араба витягли з води. Нога в нього була понівечена гострими зубами, він смертельно зблід від втрати крові.

Але чого ж стріляли у повітря, а не в крокодила? Та тому, що вбити цю хитру і підступну істоту з рушниці надзвичайно важко. З води видно тільки ніздрі, очі і частину спини, скуту закостенілим панциром, од якого відскакує куля. Отже, щоб убити крокодила у воді, треба поцілити йому в око.

Біля непрохідних порогів, які перетинали Голубий Ніл, експедиція покинула барки. Мандрівники пішли вздовж річки, до гирла її притоки Тумату.

У Туматі не було ні краплі води. Не віри-лось, що після дощів він перетворюється на велику річку. Але коли копнули заступом пісок у руслі, ямку заповнила вода.

Пройшовши вверх по Тумату, експедиція стала табором. Ковалевський зайнявся справою, заради якої його направили в Африку після наполегливих прохань єгипетського уряду: пошуками й організацією видобутку золота. Талановитий інженер, блискучий знавець гірничої справи, він заперечував думку багатьох європейських знаменитостей, які стверджували, що в центрі Африки золота нема. Незабаром Ковалевський зміг написати друзям:

«Успіх увінчав нашу працю і змусив тих, котрі не могли збагнути, що золото було там, де ми його шукали, покласти в рот не палець, а цілу руку на знак подиву…»

Але мріяв мандрівник зовсім про інший успіх. Він мріяв про подорож на південь, до витоку Нілу.

Ще в Єгипті Ковалевський довідався з газет, що брати Аббади нібито досягли нарешті місця, де починається Білий Ніл. Звичайно, це найкрупніше відкриття, якщо… якщо тільки брати Аббади не помиляються.

Ковалевському, який вивчив усе, що було відоме про Африку, і розпитав десятки африканців, здавалось неймовірним, щоб Білий Ніл починався недалеко від початку Голубого, як запевняли Аббади. Але щоб заперечити їм, треба було самому проникнути в ті широти, де, як говорили брати, знаходився витік Нілу.

Шлях туди пролягав через верхів'я Тумату, позначені на всіх картах блакитним пунктиром. Це означало, що річка позначена навмання, за уривчастими і непевними розповідями. Ні європейці, ні араби не ризикували проникнути у верхів'я Тумату, на землі войовничого абіссінського племені гала, яке мужньо захищало себе від рабства.

Ковалевський вирішив іти туди з нечисельним загоном. Решту людей він залишив на щойно відкритих золотих родовищах.

Наприкінці березня 1848 року загін заглибився в гори. Ковалевський суворо заборонив солдатам, які його супроводжували, найменшу наругу. Він сподівався, що галла зрозуміють його дружні наміри.

На першому ж нічному бівуаці вартові помітили, що в горах спалахують, гаснуть, мерехтять вогні. Десь далеко рокотали барабани. Якщо вслухатися, то можна було вловити особливі звукові відтінки в кожному ударі. Чудовий музичний слух африканців дозволяв їм передавати барабанним боєм важливі звістки.

Зараз сторожові пости посилали тривожну звістку: на землю галла ступили чужинці. Вогні не гасли цілу ніч, і в їхньому мерехтінні відчувалось попередження пришельцям.

Уранці експедиція вислала вперед розвідку. Вона повернулася з звісткою, що далі русло Тумату завалено камінням.

— Пане Ковалевський, це не каміння, а гори, які впали в річку. Там не пройти ні коневі, ні верблюдові, — твердив перекладач. — Горе нам, якщо галла нападуть на караван у цій пастці…

— А, от у чому річ! — обірвав Ковалевський. — Стривайте, а пішки?

— Пішки? Дуже важко. І якщо галла…

— Ми підемо пішки.

Хоч як одраджували Ковалевського, хоч як лякав його перекладач тим, що росіянин може попасти до галла в рабство або прикрасити своєю головою жердину біля хатини негритянського вождя, — ніщо не допомогло. Залишивши караван під охороною конвою, мандрівник у супроводі зовсім невеликого загону рушив вгору по долині Тумату.

Зрозуміло, каміння в руслі було не таким величезним, як здалось розвідникам. Тумат зовсім пересох. Вода залишилась тільки в ямах, де чекали на дощі крокодили.

Розвідники спіймали кількох негрів і збиралися вчинити над ними розправу, але Ковалевський наказав звільнити полонених.

Треба було бачити, як відчай одних полонених, горда зневага до смерті других, тупа байдужість третіх змінювалась надією, боязкою, недовірливою. Їх відпускають? Вони ступили кілька кроків, всотавши голови в плечі і чекаючи пострілів у спину. Ні, не стріляють… Тікати, тікати, мерщій тікати, поки білий начальник не передумав! Але двоє все ж не побігли, а пішли неквапно, з гідністю.

Пізніше, коли Ковалевський розповідав про цей випадок європейцям, які зібралися в Каїрі, один співрозмовник зауважив:

— Ви припустилися помилки, пане Ковалевський. Я особисто не бачу великої різниці між негром і мавпою. Ці чорношкірі мають навіть особливий запах. Якщо негр утік, ми пускаємо собак, і вони по цьому запаху…

— Пробачте, панове, але, на мій погляд, вправи в такому звірстві, на яке не зважиться найгірший негр, не роблять честі європейцям. Ваші міркування здаються мені…

— Але запах, запах! — нетерпляче перебив Ковалевського французький місіонер.

— Запах? Адже ж ви, святий отче, не новачок у Африці. Мені залишається тільки дивуватися: невже ви справді не знаєте, що негри змащують тіло пахучим жиром? Що ж до собак, то я знав одного француза, який навчив свого собаку впізнавати єзуїтів і кидатися тільки на них.

Місіонер почервонів.

— Думка тих учених, які ставлять негра на найнижчий щабель людського роду, — вів далі — ніби нічого й не сталося — Ковалевський, — виявляє тільки егоїзм і самовдоволену помилку людей, які вважають себе привілейованою кастою людства. Ці люди ладні стусаном скинути негра з тієї драбини, на верху якої приготували місця для себе.

— Але не станете ж ви заперечувати, що негри далеко відстали од культурних народів? — заперечили йому.

— Авжеж, панове, — відповів» Ковалевський. — Адже тільки в чому тут причина? Хіба в тому, що вони — негри? Це не причина, а наслідок того, що їх постійно пригнічують люди іншого кольору шкіри.

— Та ви справжній адвокат чорношкірих!

— Я захищаю людину, у якої хочуть відняти її людську гідність, — просто сказав Ковалевський.

Повернувшись до Росії, він у журналі

«Отечественные записки» надрукував статтю «Негріція», де переконливо довів нісенітність «теорій» про вищі і нижчі раси.

З приводу цієї статті Микола Гаврилович Чернишевський записав у своєму щоденнику:

«Прочитав «Негріцію» Ковалевського — дуже сподобався він за те, що так говорить про негрів, що вони абсолютно нічим не згірш нас, з цим я від душі згодний…»

Але повернемось у долину Тумату.

Мабуть, великодушне ставлення до полонених переконало галла, що на їхню землю ступив не ворог, а друг. Ковалевський і його нечисленні супутники не зустрічали ніяких засідок, не бачили ознак нападу, який би готувався. Вони безперешкодно досягли тих місць, де високі яскраво-зелені гори, зсунувшись, залишили Тумату тільки завалену камінням щілину. Можна було уявити собі, як бурхала тут річка після тропічних дощів!

Ковалевському гори нагадали Південний Урал: тільки замість беріз — лаври і дикі лимони.

Русло пересохлої річки закінчилось урвистою височиною. Тут з-під землі сочилися кволі струмочки. Єгиптяни зачудовано дивились на них. Ще б пак, жодному їхньому співвітчизнику досі не щастило побачити витік Тумату!

— У Хартумі нам все одно не повірять, що ми побували тут, — скрушно говорили солдати з єгипетського конвою.

Тепер була близька і кінцева мета експедиції. Ковалевський поспішив на горб, неподалеку від витоку Тумату, щоб, як писав він згодом, «досягти поглядом туди, куди марно прагнули дістатися стільки мандрівників, з яких багато наклали головою за своє самовіддане служіння науці».

Вже незадовго до захід сонця Ковалевський вийшов на плоску височину з низькорослими деревами і чагарниками. В підзорну трубу він побачив стада диких слонів. В одному з них нарахував сто тридцять тварин. Так от звідки з'явились дивні вм'ятини в руслі Тумату! Це слони лягали на пісок і своєю вагою продавлювали заглибини, в які поступово набігала вода.

Ковалевський весело і гордо озирався навколо. Він думав про те, що ніхто ще не проникав так далеко всередину Африки з цього боку, найнеприступнішого для мандрівників. У перемозі над природою була висока насолода, котру почуває дослідник, досягши своєї мети після тяжкої праці, нестатків і випробувань його терпіння і сили волі.

— Пане Ковалевський, як називається тутешній край? — спитав його один із супутників.

Мандрівник задумався, потім сказав рішуче:

— Цей край не відвідували ще географи, і він ніяк не позначений. Назвемо його Країною Миколаївською. Бачите, он там русло пересохлої безіменної річки? Позначимо ж її на карті під іменем Невки. Хай ця назва нагадує, куди доходив тут мандрівник і до якої нації він належав.

Закінчивши ескіз місцевості, Ковалевський ще раз уважно оглянув усе навколо. Отже, якщо вірити братам Аббади, то десь тут, неподалік, має бути витік Білого Нілу. Адже ж якби Білий Ніл починався в тому місці, на яке вказують Аббади, він мав би або зустрітися з Туматом, або пролягти близько нього. Однак нічого схожого непомітно.

«Мені не стане сміливості позитивно заперечити важливе, можна сказати, велике відкриття Аббади, але, досягнувши майже широти 8° і не знайшовши Бахр-ель-Аб'яда, справжнього Нілу, навіть не чувши про нього ні від кого з тубільців… я маю привід більш ніж сумніватися в їхньому відкритті», — записав Ковалевський.

Він покинув «Країну Миколаївську» з твердою впевненістю, що витік Нілу треба шукати не тут.

Довівши, що брати Аббади, які зробили багато для пізнання Абіссінії, у питанні про витік Нілу все ж не мають рації, російський мандрівник тим самим застеріг інших дослідників Африки від неправильних шляхів. Крім того, він уперше прекрасно описав геологію Нільського басейну і золотих розсипів Внутрішньої Африки, склав вірогідні карти, описав побут деяких африканських племен. Добре попрацював і Ценковський, який залишився після від'їзду Ковалевського ще на рік в африканських лісах і зібрав багаті колекції.

Ковалевський проник у самі нетрі Африки в середині минулого століття. Тільки п'яти експедиціям до нього пощастило це зробити. Коли російський прапор майорів над Нілом, коли Ковалевський ішов руслом Тумату, ім'я знаменитого Лівінгстона залишалося ще майже невідоме, а майбутній дослідник Африки Стенлі був семирічним хлопчиком…

У розпал досліджень Ковалевський тяжко захворів. Був період злив. У цей час тропічна пропасниця небезпечна і виснажлива. Частину шляху хворого несли на носилках. Остаточно вимучений і знесилений, він дістався до Асуана, де зміг сісти на пароплав і відплисти до Каїра.

За блискучі успіхи правитель Єгипта нагородив російського дослідника золотим орденом, оздобленим алмазами. Повернувшись до Петербурга, Ковалевський склав доповідь, у якій писав про користь і необхідність російської торгівлі з Єгиптом, пропонував налагодити рейси кораблів між Одесою і єгипетським портом Александрією. Він також накреслив схему зрошення єгипетських пустель. Сьогодні, коли велика гребля Асуана, плід дружби єгипетського і радянського народів, накопичує води для зрошення величезних площ, ми можемо тільки дивуватися з його далекоглядності.

Але царський уряд поставився до всіх пропозицій Ковалевського більш ніж холодно. У Миколи І викликали гнів ті сторінки випущеної мандрівником книжки, де він, говорячи про негрів-невільників, засудив існуюче в Росії кріпосне право. Цар наказав оголосити Ковалевському найсуворішу догану і… посадовити його на гауптвахту.

Ковалевський зробив чимало для вивчення Африки, але витоки Нілу вдалося знайти тільки набагато пізніше його мандрів — після сімдесяти семи нових експедицій у тропічну Африку!

Ми знаємо тепер, що друга за величиною річка світу, яка простяглася на 6671 кілометр, починається з південного боку екватора, в самому серці африканського материка. Її витік — невелика річка Руракара. Вона впадає в річку Мвонго, що несе води в досить чималу річку Нжаворонго. А ця, злившись із річкою Рувуву, утворює повноводу Кагеру.

Кагера впадає у величезне озеро Вікторія. Річка, яка витікає з цього озера, називається Вікторія-Ніл. Пройшовши через друге озеро — Кіога, — річка одержує нову назву: Соммерсет-Ніл.

Але почекайте, це ще не все. Вийшовши з озера Альберт, вона називається вже Альберт-Нілом, а трохи далі — Бахр-ель-Джебелем, що означає «річка гір».

І, тільки прийнявши в себе притоку Бахр-ель-Газаль, ліва «гілка» великої річки одержує нарешті назву Бахр-ель-Аб'яд, або Білий Ніл. Неважко зрозуміти, чому одна річка має стільки назв: кожну з перерахованих її ланок спочатку вважали за самостійну річку.

У верхів'ях Білого Нілу двічі на рік бувають періоди великих тропічних дощів. Але вода не збігає відразу, а широко розливається по рівнинах, затримуючись в озерах. Від щедрого сонячного проміння в ній вибуює рослинність і тваринне життя, утворюються непроходимі сєдди. Численні залишки тварин, а також рослин і закаламутнюють води Білого Нілу.

Голубий Ніл живлять великі літні дощі Абіссінії, що перетворюють його в потік, який скажено розмиває русло. Але Єгипту ця хвиля поводі сягає тільки в липні — серпні.

Білий Ніл приносить перегній. Голубий Ніл несе ще й мінеральні частки. Під час повені в Єгипті річка осаджує мул, в якому сама природа потурбувалась змішати два види добрив. От у чому секрет його родючості.

Загадки Нілу перестали бути загадками. Але для цього попрацювали десятки експедицій, серед яких своє місце займає африканська експедиція нашого славетного співвітчизника Єгора Петровича Ковалевського.