Материками й океанами

ЗАГАДКИ МЕРТВОГО МІСТА

Вітер гнав змішаний із снігом пісок назустріч каравану. Вершники раз у раз зіскакували на землю і бігли поруч з кіньми і верблюдами, щоб зігрітися. Навіть хутряні шапки, які майже закривали обличчя, не рятували від обморожування. Монголи, стискаючи на грудях руки, бурмотіли посинілими губами:

— Куйтун-байна! (Дуже холодно!)

Караван вів знавець Монголії, який розраховував, що коли пройти північні монгольські степи не в морозяні дні наприкінці зими, а ранньої весни, то в пустелю Гобі попадеш саме під пекуче літнє сонце. Розрахунок був правильний. Намерзнувшись у степу, караван підійшов до пустелі вже весняної пори, коли там мандрувати легше, ніж в інші пори року.

Монгольська весна не така ніжна, як північна, і не така пишна і святкова, як весни півдня. В неї свої барви, свої прикмети.

У блакитному небі з клекотом кружляли бурі грифи. Повітря стало незвичайно прозорим. Заспівали жайворонки. Вітри дули тільки вранці і вщухали після полудня. Дивні весняні сутінки, коли нескінченно переливаються фарби заходу, переходячи від пурпурних до рожевих і фіолетових, змінювались густою чорнотою холодних і зоряних ночей.

У лютому 1908 року, після півторамісячного кочового життя, експедиція перевалила через відроги Монгольського Алтаю, де ще голубіли снігові кучугури і панувала така тиша, що було чути, як дзвякає стремено, як високо в небі прокричить сокіл.

Караван спустився до буддійського монастиря, що притулився біля підніжжя хребта. Ліниві монахи, чухаючись, грілись на весняному сонечку, байдуже поглядаючи на подорожніх.

Увечері начальник експедиції побував у юрті в давнього свого знайомого, дрібного монгольского князька. Співбесідники сиділи на килимних подушках і неквапно сьорбали густий підсолений чай з молоком.

— Нема доріг до річки Ецзин-Гол, нема, — повторював князь, добродушний сухенький дідок, і два його радники підтакували йому. — Там така пустеля, що навіть кращі верблюди не зможуть її пройти. І навіщо йти туди? Хіба там є який-небудь великий інтерес?

— Авжеж, — сказав начальник експедиції. — Ви маєте рацію. Там є дуже цікаві руїни стародавнього міста…

— А звідки ви про це знаєте? — здивувався і розхвилювався князь.

Потім, зрозумівши, що його гість знає багато, монгол ствердив: так, древнє місто Хара-Хото, напівзасипане піском, справді існує. Але він, князь, ніколи в ньому не бував. Жителі пустель приховують всі шляхи до руїн і самі шукають там скарби.

— От підете побачите, а можливо, що-небудь чудове і самі знайдете. Ви, росіяни, все знаєте, і тільки вам під силу такі роботи, — сказав князь і наприкінці попрохав — Тільки, будь ласка, нікому не кажіть, що я вам розповів про руїни.

Співбесідник міцно потис йому обидві руки.

Отже, це місто — не казка, не вигадка! Схвильовано і радісно билося серце мандрівникові. Першу дороговказну нитку йому дали Потаніни. В книзі, яка описує їхні мандри по Монголії і Китаю, згадувалось про стародавні руїни в пустелі Гобі. Там була наведена розповідь кочівників про те, що десь недалеко від річки Ецзин-Гол є руїни кріпосних стін і будинків. Нічого вірогіднішого Потаніним дізнатися не пощастило.

Але навіть ці побіжні рядки схвилювали тоді нашого мандрівника, який почав збирати відомості про давні караванні шляхи, про оазу, яка зеленіла колись у долині Ецзин-Голу. Забута древня фортеця оволоділа його мріями. Він вирішив знайти її, але розказав про свої задуми тільки найкращим друзям перед самим від'їздом з Петербурга.

Однак нам давно слід назвати ім'я мандрівника. Проникнути до Хара-Хото збирався Петро Кузьмич Козлов, гідний учень і супутник великого Пржевальського.

Учень зі славою продовжував у Центральній Азії справу вчителя. Він брав участь в експедиції на Тібетському нагір'ї, мало не загинув у горах Тянь-Шаню, багато ходив по пустелі Гобі, зробив кілька великих відкриттів у Східному Тібеті — Камі, побував біля джерел річки Меконг. Тепер почалась нова його експедиція, споряджена Російським географічним товариством.

Похмурого березневого ранку караван виступив до Ецзин-Голу. На прощання старий князь шепнув мандрівникам:

— Прощай! Я впевнений, що ти потрапиш у Хара-Хото і знайдеш у ньому чимало цікавого…

Козлов їде верхи попереду каравану. Як знайоме йому все навколо — пустеля з пасмами горбів і руслами пересохлих рік, стада лякливих антилоп і величезні грифи, які висять у повітрі, поодинокі колодязі і курява старовинного караванного шляху… Незабаром озеро Сого-Нор. Он його срібна смужка, немов затягнута рухливою сіткою. Це птахи. Зараз саме розпал їхнього весняного перельоту.

Озеро ще не звільнилось від криги. Лапатим снігом над густо-синіми ополонками в'ються чайки. То ніжно-білі, то сріблясті ключі лебедів, журавлів, чапель пливуть у небесній блакиті. Гомін, писк, плескіт крил лунають у прибережних очеретах. Ночами над озером переможно сурмлять лебеді.

Короткий відпочинок біля Сого-Нору — і знову пустеля.

Дме вітер, по-літньому пекучий. Пилюка скрипить на зубах, набивається у рот, вуха, від неї дере в горлянці. Очі запалені.

Караван збивається з дороги. Пустеля не хоче відкривати людям свої таємниці.

Але під ногами верблюдів уже трапляються сліди стародавніх зрошувальних канав, хряпають черепки. Глиняні субургани — монгольські надгробні написи, здаля схожі на невеликі гостроверхі вежки, — стоять по одному, по два, по п'ять, немов показуючи шлях до засипаного пісками міста.

Козлов бере з собою кілька чоловік, запас води, інструменти. Коні скачуть по висохлому руслу якоїсь річки, над яким видно руїни невеликої фортеці. Мабуть, тут стояли передові дозори Хара-Хото. Хвилювання Козлова і його супутників дедалі зростає…

— Ось воно!

Стіни з вежами, гостроверхі субургани, будівля з куполом, як у мечеті, здіймаються над морем пісків. Через кілька хвилин вершники в'їжджають у мертве місто через його західні ворота.

Колись тут вирувало життя. Чергуються руїни великих глиняних будівель, крамниць, будиночків бідноти, храмів, складених із обпаленої цегли. Високі стіни, завтовшки в кілька метрів, зберегли сліди бійниць; але в одному місці зяє такий пролом, що через нього можна вільно проїхати верхи. Чи не про нього згадує народна монгольська легенда?

… У давнину, про яку навіть діди забули, багато караванних шляхів сходилось біля Хара-Хото, і незліченні багатства накопичило це місто за своїми стінами. Його володар був такий могутній, що не боявся навіть китайського імператора. Але в жорстоких боях воїни Хара-Хото були розбиті і сховались за стінами рідного міста. Переслідувачі не могли взяти його приступом. Тоді вони відвели вбік рукави річки, що обмивали місто, перегородивши їх гаткою з мішків з піском. Обложених почала мучити спрага. Вони стали копати глибокий колодязь, але до води так і не докопались.

Володар Хара-Хото вирішив дати останній бій. Він уже не вірив у перемогу. Умертвивши сім'ю і закопавши у безводному колодязі всі багатства, він наказав розібрати бреш у стіні там, де напасники найменше чекали на вилазки, і кинувся на чолі своїх воїнів на ворога. Після цього бою слава Хара-Хото закотилась назавжди. Володаря було вбито. Імператорські війська зруйнували місто, а піски пустелі згодом сховали його руїни…

Козлов заходився оглядати і вимірювати фортецю. Табір влаштували посередині міста, біля руїни, де мешкав сич, який зловісно кричав щоночі.

Копали від світанку до першої зірки.

Ніхто не відчував утоми: так збуджували, радували знахідки. Серед них були уривки стародавніх рукописів і книг, живопис на шовку, дерев'яні дощечки з різноманітними зображеннями, монети — справжні скарби для науки.

Петру Кузьмичу Козлову дуже не хотілось покидати руїни після поверхових розкопок. Але ж пошуки Хара-Хото не були головними в планах Географічного товариства, яке спорядило експедицію. Вона мала через пустелю Алшань пройти до озера Куку-Нор, у китайську провінцію Сичуань. Щасливе відкриття уже й так затримало караван у Гобі.

Неохоче Козлов наказав виступати на південь. Напередодні походу він записав свої думки: «Ніч швидко опустилась на вічно сонне, мертве місто. Бівуак швидко затих — всі поснули. Мені якось не спалось; я довго блукав серед руїн і думав про те, яка таємниця схована в придбаних рукописах, що відкриють нам невідомі письмена?.. Чи скоро пощастить розгадати, хто були стародавні мешканці покинутого міста… Смутно стає мені на думці, що завтра опівдні я мушу покинути моє дітище — Хара-Хото. Скільки радісних, захоплюючих хвилин я пережив тут! Скільки нових прекрасних думок відкрив мені мій мовчазний товариш!»

В останню мить, коли ящики із знахідками були вже запаковані, відкопали жмут стародавніх паперових грошей з ієрогліфами і червоними печатками. Про те, що в Стародавньому Китаї вже були паперові гроші, історики знали. Але мало хто з російських учених міг похвалитися, що йому коли-небудь щастило бачити ці гроші.

Цікава знахідка показувала, що Хара-Хото ховає ще багато заманливого для дослідника. Козлов послав з монгольською поштою звістку в столицю про своє відкриття, яке могло змусити Географічне товариство переглянути план експедиції.

Двадцять п'ять днів долав караван піщано-кам'янисті простори Алашанської пустелі. Сонячні, пекучі дні часто змінювались тут ночами, коли вода замерзала у чайнику. Одного разу налетіла снігова буря такої сили, що вихори підхоплювали і несли чималі камінці. Термометр показував сім градусів холоду.

Після дуже коротких привалів монголи знову поганяли верблюдів. Козлов вважав, що пустелі треба переходити якомога швидше, не витрачаючи дорогоцінні сили і енергію, необхідні мандрівникові в далеких подорожах. Він давно переконався, що одноманітність і мертвенність пустель пригнічують незвиклу людину, можуть породити тугу і млявість у найсильніших натур.

За хребтом Алашань, здибленими кручами вапнякових скель, знову потяглись суцільні сипкі піски. Сонце розжарювало їх до 70 градусів, і ноги палило навіть через підошви чобіт.

У липні 1908 року експедиція вступила за межі Китаю. Через місяць вона була біля берегів Куку-Нору — «Блакитного озера».

Козлов одійшов від супутників і довго сидів на березі, задумливо дивлячись, як вітер жене темно-сині солоні хвилі високогірного Куку-Нору. Тридцять п'ять років тому тут, біля озера, стояв табір Пржевальського. І знову воскресло минуле, їхня перша зустріч, перша розмова. Коли це було? Давно… Але пам'ятається так ясно, немов усе відбулось учора.

Спогади переносять мандрівника ще далі, і бачить він себе вже Петриком Козловим, учнем шостого класу в місті Духовщина, на Смоленщині. Тонкий, трохи згорблений, пощипуючи борідку і допитливо поглядаючи на учнів, стоїть біля столу Василь Порфирович Вахтеров, улюблений учитель. О, як він умів розповідати навіть про найнудніше! А весною Василь Порфирович водив хлопців у ліс і вчив з допомогою астролябії провадити зйомки місцевості, позначати дороги, ниви, млини.

Минуло швидкоплинне дитинство, але юнак Петя Козлов частенько забігав до свого вчителя, брав книги, радився. Мабуть, і від Василя Порфировича почув він і ім'я Пржевальського, мабуть, і з його рук отримав першу книгу знаменитого мандрівника, теж уродженця Смоленщини. Цю книгу він узяв з собою, коли пішов працювати конторником у містечко Слободу.

А далі… Згадаєш — і досі серце завмирає. Він, дев'ятнадцятилітній юнак, пізнього вечора мріє на ґанку будиночка про подорожі по пустелях Азії, про те, щоб стати таким, як Пржевальський.

— Що ви тут робите?

Він зводить очі — і завмирає: перед ним Пржевальський! Такий знайомий за портретами, сплутати його ні з ким не можна. Юнакові забракло слів, його трусить лихоманка.

— Милуюсь красою неба, — нарешті вимовляє він. — Там у вас… у вас в Азії воно ж ще чистіше, ще прозоріше…

Пржевальський каже задумливо:

— Що ж, зайдіть до мене, поговоримо. Чи не сон усе це? Ні, випадок, щасливий випадок. Пржевальський шукав на рідній Смоленщині куточок, де можна було б спокійно писати книги в перервах між подорожами. Тихе містечко Слобода сподобалось йому…

Трохи згодом, 1883 року, Козлов уже йшов з караваном Пржевальського. Тільки смерть великого мандрівника розлучила їх. Назавжди запам'ятав молодший слова старшого: «Твоя весна ще попереду, а для мене наближається осінь».

Хлюпають сині хвилі Куку-Нору, монотонно шумить прибій. Так, тепер уже і для нього, учня Пржевальського, наближається осінь…

Лист з Петербурга догнав експедицію в оазисі Гуйде. Зважаючи на важливість відкриття, Рада Географічного товариства пропонувала Козлову не заглиблюватися в Сичуань, а повернутися в Гобі для дослідження мертвого міста. «Не шкодуйте ні сил, ні часу, ні коштів на дальші розкопки», — підкреслювалось у листі.

Але чи варто повертатися в пустелю Гобі зараз, взимку? З другого боку, просто гріх було б не використати вільний час для екскурсії в гірську країну Амдо — північно-східний куток Тібетського нагір'я, населений войовничими племенами.

Чим далі заглиблювався караван у Амдо, тим частіше озброєні загони вершників у яскравій червоній або жовтій одежі, облямованій хутром леопарда, раптово з'являлись біля каравану і так само раптово зникали.

Новий 1909 рік росіяни зустріли на землях підступного князя Лу-Хумбо. Він явно задумував лихе. Ночами поблизу табору чувся гавкіт собак, приглушена розмова, інколи гортанні вигуки.

Одної особливо темної ночі всіх підняли на ноги постріли і тривожний крик:

— Стій, стій!

Козлов зразу ж вишикував своїх людей у бойову лінію. Тупіт коней по мерзлій землі показував, куди віддалялися вершники, які напали на вартового.

Минуло кілька хвилин. Десь поблизу люто валували собаки. Але от знову почувся тупіт. Він дужчав, наростав. Безліч вершників мчало до табору.

Уже було чути хропіння коней, уже блиснули списи і шаблі, коли Козлов скомандував: «Вогонь!»

Дружний залп збентежив напасників. Вони збились докупи і раптом круто повернули назад. Через хвилину тільки завмираючий гул копит долинав із сусідньої лощовини.

З цієї пам'ятної ночі Козлов і його супутники спали, не випускаючи з рук рушниць. Ще не раз під час екскурсії по Амдо їхнє життя висіло на волоску. Тільки винахідливість супутника врятувала одного разу Козлова від зрадницького удару в спину.

І як було не радіти жменьці росіян, коли Козлов повів нарешті загін знайомою дорогою до Хара-Хото!

У мертвому місті експедиція знову провадила розкопки, розпочаті чотирнадцять місяців тому.

Роботу переривали тільки в саму спеку, коли об каміння можна було обпектися. Воду і харчі з найближчих монгольських таборів привозили в мертве місто на віслюках. Поки їх розвантажували, два чорних коршаки, старожили Хара-Хото, націлялися що-небудь ухопити на обід, приводячи в шаленство експедиційного собаку Лянгу. Коршаків не чіпали — вони збирали покидьки і влаштовували кумедні сутички із псом.

Караван не приходив тільки в ті дні, коли вихори здіймали такі хмари пилу, що можна було заблудитися навіть у стінах мертвого міста.

Про розкопки в Хара-Хото Козлов записав так:

«Ідеш, бувало, повільно тихими, вимерлими вулицями і дивишся на землю, вкриту дрібною галькою, немов візерунчатою підлогою. В очах мерехтить і все зливається в одну сіру масу; подивишся вгору, охопиш зором околицю і знову ідеш, повільно переставляючи ноги; он блиснув цікавий черепок, он намистинка, он монета, а там — далі — щось зелене, якийсь нефритовий предмет… Обережно відкопуєш руками знахідку і довго милуєшся її оригінальними гранями і дивною, незнайомою формою…. Всяка нова річ, яка з'явилась на світ з піщаних нетрів, викликає в людині надзвичайну радість…»

І було з чого радіти. У північній стіні фортеці знайшли таємне молитовне приміщення. У руїнах вулиць знайшли багато металевих і паперових грошей, речей домашнього вжитку.

Але найцінніша знахідка була попереду. Коли всередині міста головне було зроблено, дійшла черга до субургана, який стояв осторонь фортеці, на березі пересохлої річки.

О, найщасливіші хвилини! В субургані, який потім назвали «знаменитим», була схована ціла бібліотека книг, сувоїв, рукописів; до трьохсот живописних малюнків на полотні, шовку і на папері, мистецьки виткані гобелени, бронзові і позолочені статуетки. Сухий клімат пустелі прекрасно зберіг усе це.

Коли розкопки закінчились, навантажений неоціненними для історії скарбами караван вийшов через західні ворота Хара-Хото.

Чим більше віддалялась експедиція від мертвого міста, тим дужче охоплював її начальника несвідомий сум. Йому здавалось, що серед мертвих руїн залишилось щось близьке і дороге.

Багато разів оглядався він на оповиті курним туманом стіни фортеці, поки вони не розтали в сірій імлі пустелі.

Великі зміни відбулись у житті людства. Червоний прапор замайорів над Росією.

З перших же років існування Радянська Країна продовжила справу багатьох поколінь російських учених і мандрівників. Одна за одною радянські експедиції вирушали в далеку дорогу — в Чілі, Перу, Бразілію, Іран, Афганістан, Абіссінію…

Перший радянський експедиційний караван показався 1923 року і на дорозі до центру Монголії. Вела його людина, яку, незважаючи на сивину і глибокі зморшки, монголи скрізь одразу впізнавали і, зустрічаючи як давнього друга, простягали йому розкурені люльки.

Петро Кузьмич Козлов знову ступив на караванний шлях Центральної Азії. Мандрівникові йшов уже сьомий десяток, але він ще був бадьорий і міцний.

Третій раз прямуючи до дорогих йому стін Хара-Хото, Козлов цікавився й іншими пам'ятками старовини, на які так багата Монголія. В цій країні мандрівникові розповідають про минуле таємничі написи і малюнки на скелях, незліченні могили, то викладені камінням, то прикрашені статуями або обелісками.

Випадково почута на хуторі біля міста Улан-Батора розповідь про скарб старовинних виробів з нефриту змусила Козлова змінити маршрут. А незабаром від радянської експедиції з Монголії почали надходити дивовижні вісті, і археологи різних країн заходились розшукувати на картах хребет Ноін-Ула.

У цьому прекрасному кутку Північної Монголії, де в рідких хвойних лісах токують тетеруки і де взимку сніг довго зберігає сліди звірів, Козлов знайшов понад двісті могил. Розтоплюючи багаттями мерзлоту, він почав розкопки. Спочатку траплялись поламані іржаві вудила. На глибині десяти метрів заступи вперлись у колоду. Нижче була дерев'яна похоронна будівля з гробом, поставленим, як потім виявилось, дві тисячі років тому. Це була могила воєначальника східних гунів.

З інших могил витягли килими, тканини, бронзові курильниці, залишки сідел, янтарне намисто, дерев'яну дощечку з обвугленою паличкою (як видно, для добування вогню тертям), залізні наконечники стріл, оздоби з червоного золота — та всього і не перерахуєш. Все це чудово збереглось. Знайшли навіть чорну косу з вплетеним у неї двадцять віків тому шнурком. Очевидно, коси відрізали тоді на знак жалоби і трауру за померлим вождем.

Знахідки в курганах — могильниках Ноін-Ула, на думку відомих учених, підкреслювали схожість культури стародавніх народів Азії і Європи.

Влітку 1925 року, закінчивши розкопки в Ноін-Улі, експедиція Козлова вирушила далі. Мандрівник виявив у одному місці гранітну. статую черепахи. Але знахідку не можна було захопити з собою: вона важила півтори тонни! У печерах долини Теплих скель Козлова зацікавили вирубані на камені малюнки оленів, зайців, гірських баранів, змішані з незрозумілими значками і письмом.

Безумовно, щастя подорожувало разом із знаменитим мандрівником на всьому його шляху до Хара-Хото. Він розшукав руїни китайського військового міста з довгою і по-східному барвистою назвою, яку можна перекласти так: «Військова фортеця, яка поширює велич і славу». З глини гобійських горбів експедиція витягла кістки первісного носорога, трипалого коня, жирафи.

Влітку 1926 року Козлов ішов серед блідо-зелених заростей тамариску на берегах річки Ецзин-Гол. Перед ним знову був його Хара-Хото. Легко зрозуміти почуття, які охопили старого мандрівника…

По суті тут треба було зробити небагато: заповнити деякі прогалини, що залишились після перших розкопок, дещо уточнити, ретельніше скласти план руїн. Під час цих робіт було знайдено ліпні оздоби будівель, статуї з незвичайно виразними обличчями. Поповнилась колекція монет, оздоб, посуду. Пощастило знайти і скелет, вивчення якого могло підтвердити або спростувати припущення вчених про стародавніх мешканців міста.

Останній цвях забито в ящик з новими знахідками. Козлов розчулено попрощався із своїм дітищем, яке подарувало йому стільки прекрасного, і, залишивши його досипати свій сон у глибині пісків, повів караван на північ.

Все знайдене в Хара-Хото було вивчене якнайретельніше. Над цим працювали знавці стародавнього письма, монголознавці, археологи. Колекції експедиції були такі великі, що їх дослідження зайняло багато років.

Що ж ми знаємо тепер про Хара-Хото?

Учені стверджують, що долину річку Ецзин-Гол було населено ще до нашої ери. Тут стояли китайські фортеці, побудовані для захисту від наскоків північних кочівників. Потім долину зайняли тібетські племена.

Тут виникла держава тангутів. У XI столітті вона називалася Си Ся, або Велике Ся. Це була одна з наймогутніших держав Далекого Сходу, вона зуміла відбити напади армій імператорського Китаю і в боях ствердила свою незалежність…

Країна тангутів у центрі Азії займала досить широкі простори. Вона мала все, що тоді потрібно було для розквіту — багаті пасовиська і родючі долини, зручні торговельні шляхи і велике хоробре військо. Хара-Хото — тангути називали його Едзіною, — було тільки одним з багатьох міст тангутської держави. Імператорський двір містився в столиці Син-цині. Тангути мали свою культуру. Вони створили свою писемність, котра відрізнялася од китайської.

На початку XII століття над Си Ся нависла загроза монгольської навали. Спочатку це були окремі спустошливі наскоки. Але 1225 року величезне монгольське військо на чолі з самим Чінгісханом напало на країну тангутів. Тангути чинили одчайдушний опір, і Чінгісхан наказав нікого не милувати, нищити геть усіх, — «до потомків нащадків їх і навіть до останнього раба». Цього бузувірського наказу було виконано. Держава тангутів зникла з лиця землі.

Едзіна, Чорне місто, було одним з перших тангутських міст, що їх захопили монголи. Певно, це було до наказу Чінгісхана, і місто не зазнало участі дотла зруйнованої столиці Си Ся. Монголи почали називати його Хара-Хото. Під цією назвою воно згадується, як монгольське торгове місто, в стародавніх літописах; у XIII столітті про нього писав славетний мандрівник Марко Поло.

Місто в пустелі стало мертвим містом тільки в другій половині XIV століття, коли китайські війська вибили з нього монгольського правителя. Відтоді століття простояло воно в забуті, аж поки російський мандрівник відкрив його поховані в пісках скарби.

Серед цих скарбів найціннішим, мабуть, виявилася бібліотека, знайдена в «славетному субургані». Цінним, але «німим»: адже багато її книжок були написані забутою мовою зниклого або, точніше, винищеного народу. До знахідок у Хара-Хото вчені різних країн, маючи лише кілька зразків незрозумілої писемності тангунів, намагалися збагнути її, але їм пощастило розшифрувати лише небагато ієрогліфів.

І от, розбираючи бібліотеку «славетного субургана», сходознавці скоро натрапили на складений сімсот років тому тангутсько-китайський словник. У їхніх руках опинився ключ до скарбів! Але по-справжньому скористатися цим ключем вдалося набагато пізніше. Оживив мертву мову російський вчений Микола Олександрович Невський.

Професор Невський довго жив у Японії і чудово знав не тільки японську і китайську, але й тібетську мови. Розшифруванню тангутської писемності він присвятив усе своє життя. Працюючи над колекціями «мертвого міста», він склав словники зниклої мови. Навіть більше — і це справді дивовижно, — професор Невський змусив зазвучати тангутську мову. Завдяки його багаторічній упертій праці ми знаємо не тільки як писали, але й як розмовляли стародавні мешканці Хара-Хото! Ми можемо почути звуки ожилої мови.

Бібліотека «мертвого міста» багато чого розповіла талановитому вченому про самобутню культуру тангутську. Він переклав вірші, прислів'я, збірки законів… Він не завершив своєї величезної праці, але й те, що встиг зробити, дістало світове визнання. Ім'я Невського стало поруч з іменами видатних відкривачів стародавніх писемностей. Ленінська премія увінчала його заслуги перед наукою…

Петро Кузьмич Козлов дожив до тих днів, коли професор Невський своїми відкриттями ствердив особливу вагу знахідки в «славетному субургані».

За своє славне і довге життя соратник Пржевальського здійснив чимало видатних подорожей і великих відкриттів. Але найпопулярнішим його науковим подвигом було й залишається відкриття й дослідження мертвого міста Хара-Хото.