Материками й океанами

ЧЕРЕП НЕАНДЕРТАЛЬЦЯ

Аудиторія Московського Політехнічного музею була переповнена.

Серед студентів і школярів сиділи професори і вчителі. Блищали погони: війна закінчилася нещодавно, деякі історики й археологи не повернулися ще до свого мирного фаху. А тема лекції була щільно пов'язана з деяким минулим нашої країни. В аудитори чулися дивні для стороннього слова: «нуклеус», «мустьє», «скребло», «Тешик-Таш».

Пролунав третій дзвінок.

— Слово має доктор історичних наук, професор Олексій Павлович Окладников! — сказав головуючий, коли запала тиша.

Здивований шепіт сколихнув аудиторію. До кафедри стрімко пройшла висока молода людина з коротко підстриженим русявим волоссям. Невже це і є професор Окладников? А де ж сивина, де жовтувата борода, яку під час лекції можна зібрати рукою в жменю або пестливо погладжувати? Справді, зовсім не схожа на вченого, та ще на відомого професора-археолога, відзначеного Державною премією, ця кремезна, плечиста людина з легкими і точними рухами спортсмена.

Професор розіклав папери, підвів очі, впізнав когось у залі і посміхнувся так по-юнацьки простодушно, що багато хто мимоволі посміхнувся теж.

— Товариші, ми будемо говорити сьогодні про дуже далекі часи, — почав він. — Спробуємо на основі незаперечних фактів уявити собі, як жила людина не сотні і не тисячі років, а десятки і навіть сотні тисячоліть тому. Успіхи радянської археології дозволяють це зробити.

Професор нагадав, що найстародавнішими представниками людства були мавполюди: пітекантроп, залишки якого знайшли на острові Ява, синантроп, кістки якого знайшли 1927 року в Китаї, нарешті, гейдельберзька людина, про яку можна гадати по щелепі, яку виявили глибоко в піску біля німецького міста Гейдельберга. Пітекантроп жив понад мільйон років тому, синантроп — трохи пізніше, а гейдельберзька людина зовсім недавно — приблизно чотириста тисяч років тому. Потім ідуть уже не мавполюди, а найстародавніші представники сучасної людини — неандертальці, названі так за місцем знахідки їхніх кісток — у Неандертальській долині, поблизу Рейну. Вони жили в кам'яному віці, котрий, як відомо, тривав в усякому разі не століття, а принаймні сотні тисячоліть.

Професор згадав, що в дореволюційній Росії було відомо всього дванадцять стоянок печерної людини. Тепер їх знайдено сотні, причому радянські археологи знайшли найпівнічніші і найсхідніші на земній кулі місця мешкання людей кам'яного віку. Він розповів, як, розкопуючи «Горб сатани» у Вірменії, археолог Марія Захарівна Панічкіна знайшла кам'яні рубила, зроблені ще на світанку людства. Нікому ще досі не щастило знайти в нашій країні так багато цих безцінних пам'яток часів переходу від мавполюдини до людини. І Марія Захарівна Панічкіна, взявши в руки камінь, грубо отесаний мало не півмільйона років тому, сіла на землю і заплакала від щастя…

— Встановлено, що територія нашої країни була населена триста тисяч років тому, — вів далі професор. — Велике обледеніння тоді ще не починалося. Первісні люди жили у вічнозелених джунглях, де блукали гігантські слони і шаблезубі тигри. Потім настав льодовиковий період. Стало холодно. Змінився тваринний світ. Не витримавши пронизливого, вологого подиху льодовиків, що повзли з півночі, вимерло багато звірів. На зміну їм з'явились інші. Розкопки показують, що навіть у теперішній Молдавії тоді блукали оброслий густою бурою шерстю мамонт, північний олень, полярна лисиця. Але людина, стародавня людина, наш з вами предок, не вимерла, не пішла далеко на південь! Вона кинула виклик природі. Вона одягла на себе шкури диких звірів і стала ховатися від холоду в темних печерах. Спалахнули непогасні вогнища. Настав суворий і важкий для людини мустьєрський час, відокремлений від наших днів десятками тисячоліть….

У залі погасло світло, і на екрані з'явилось зображення мустьєрських печерних людей, які помітили якогось звіра. Приземкуваті, м'язисті, вони стискали в руках важкі дрючки і гострі уламки каміння. З темряви печери виглядали злякані жінки.

… Два школярі, які сиділи в другому ряду, підвелися з своїх місць: їм було погано видно. Тепер вони заважали тим, що сиділи позаду, на них зацитькали. «Та виведіть їх, щоб не пустували», — пробасив хтось.

Професор протестуюче протягнув руку в напівтемний зал і похитав головою. Діти — завжди діти. Їм цікаво — от і добре. Навіщо їх виводити? Хай би спробували вивести його, Альошу Окладникова, з тієї кімнати, де заїжджий лектор поставив чарівний ліхтар і на побіленій вапном стіні з'явилось ось таке ж зображення печерних людей! Давненько, щоправда, це було, давненько. В рідному сибірському селі, що загубилось у тайзі біля верхів'я Лени. І звідки тоді з'явився в ній цей лектор? А після лекції він вийняв з кишені жменю гострих камінців і сказав: «А це я знайшов у вас у селі біля кладовища. Кам'яні наконечники для стріл. Чуєте, хлопці?» Хлопчаки не повірили. Біля їхнього села печерні люди?! А потім побігли до кладовища і самі знайшли там наконечники — цілу купу. Хтозна, може, і ці двоє, які з такою палкою хлоп'ячою цікавістю розглядають зараз мустьєрських людей, теж стануть археологами. Ще, чого доброго, зустрінуться де-небудь на розкопках: «А пам'ятаєте, Олексію Павловичу, як ви у Політехнічному музеї…»

Зображення зникло, в залі знову спалахнуло світло.

— Печерні люди, як ви бачили, багато де в чому відрізнялися від сучасної людини, — вів далі професор, дивлячись на двох школярів і ніби звертаючись тільки до них. — Та ви, мабуть, самі помітили, що в неандертальців ще збереглись деякі риси мавп: скошений череп, навислий над очима лоб, нижня щелепа без підборіддя. Ходили вони ще не так прямовисно, як ходимо ми; у них, як кажуть, було недосконале прямоходження. Після розкопок поблизу Рейну кістки неандертальців знаходили в інших місцевостях Європи, а також в Африці і в Палестині. Але в Радянському Союзі дуже довго, попри ретельні пошуки, не щастило знайти кістки мустьєрських людей.

— Чому? — не витерпів хтось у залі.

— Та тому, що такі знахідки взагалі надзвичайно рідко трапляються. Кістка може перетворитися в порох за десятки років, а не те що за десятки тисячоліть. Але ось нарешті археолог Бонч-Осмоловський, розкопуючи 1926 року печери в Криму, знайшов кілька кісток дорослого неандертальця і дитячий скелет, який погано зберігся. Це було найважливіше наукове відкриття. Але особливо хотілося нам, радянським археологам, знайти залишки неандертальця в Середній Азії. Саме в Середній Азії.

Професор зійшов з кафедри і ступив до слухачів.

— Розумієте, це була б не просто знахідка, а ще один удар по расистах. Ці пани всіляко відхрещувались від своєї спорідненості з неандертальцем. Біла раса, твердили деякі з них, походила, не так як негри, або китайці, а безпосередньо від особливих стародавніх людей, які населяли Середню Азію. З Середньої Азії предки цієї майбутньої «раси панів» переселились у Європу, витіснивши неандертальців, які тут жили. Тому шукати в Середній Азії залишки неандертальців зовсім марно: їх там ніколи не було. Всякі кістки, скільки б десятків тисячоліть не були сховані вони землею, все одно будуть схожі на кістки сучасного європейця. Так стверджували расисти. Але ми, радянські археологи, знали, що все це — абсурд, який чогось спільного з наукою не має.

Професор говорив тепер різко. Стало помітно, що він набагато старший, ніж здавалося спочатку.

— І ми заходились шукати неандертальця в Середній Азії, щоб заповнити величезну прогалину у всесвітній історії кам'яного віку. Я на той час набув доброго досвіду. Я проплив по трьох великих річках Азії — Амуру, Ангарі, Лені, вивчаючи прибережні стоянки і печери, об'їздив багато місцевостей у Сибіру і на Далекому Сході. Тепер належало попрацювати ось тут… — Професор повернувся до карти Середньої Азії. — Приїхавши сюди 1938 року, ми вирушили на південь Узбекистану, прямо в долину гірської річки Туган-Дар'ї, яка пробиває дорогу через Байсун-Тау. Ми вже мали перші нитки для пошуків. Сміливий гірський слідопит Ламаєв, дізнавшись від місцевих жителів про якісь таємничі печери, пішов разом з директором музею Парфьоновим у розвідку і знайшов у горах кам'яні знаряддя. Ми також вважали, що найімовірніше саме тут, у цій гірській країні, можна було знайти печери, де мешкали неандертальці. Ви побачите зараз, який вигляд мала долина Туган-Дар'ї, до якої прибула наша експедиція.

На екрані виник суворий гірський пейзаж. Круті скелі були порізані глибокими поперечними ущелинами. Скельні карнизи нависали над прірвами.

Професор узяв указку:

— Ми почали підйом ось тут…

Він торкнувся указкою зображення і почав розповідь про те, як експедиція просувалась від печери до печери.

Але читач може тепер покинути аудиторію Політехнічного музею і перенестись просто в долину Туган-Дар'ї.

Це було вже на восьмий день виснажливих блукань згори вниз і знизу вгору по слизькому камінню ущелин.

Окладников, випереджуючи своїх стомлених супутників, облазив сам чимало гротів, вологих і темних, високих і таких, у які можна було вповзати тільки на животі. Він забруднився, подер одяг. Боліло роздряпане коліно. Ні, все це не те! Можливо, в деяких печерах і варто трохи покопатися, але призвичаєне око і чуття археолога вели його все далі і далі. От якби знайти яку-не-будь ознаку, хай найменшу, що тут жили «вони»!

Нова вузька ущелина, або, як називають в Узбекистані, «сай», по якому дерлася експедиція, була особливо крута і захаращена.

— Поруч є сай, називається «залізні ворота», — сказав провідник, коли вони сіли на каміння, щоб перевести подих. — Той сай розколов увесь хребет. Наскрізь. Не віриш? Років тисячу, а можливо, більше тому ходили по тому саю з Самаркандського царства в Індію. Тимур… чув про нього?.. наказав повісити там залізні ворота. Нікого не пропускали через ті ворота без данини.

Окладников читав уже раніше про ці знамениті ворота. Де? Здається, в записах іспанського посла Клавіхо, який їздив до палацу Тимура. Що ж, ці ущелини — певніше, щілини — такі вузькі, що їх цілком можна закрити ворітьми. До речі, треба визначити висоту. Ого, півтори тисячі метрів над рівнем моря! Це вже справжня альпійська країна. А як гарно навколо!

Цвіте блідо-рожева шипшина. Могутні арчеві дерева, схожі на гігантський яловець, вчепились корінням у камінь поруч з чорним кленом і гірким мигдалем. У яскраву синяву неба врізані похмурі скелі, і якийсь птах, ледь ворушачи крилами, пливе над ними в повітряних струменях.

Відпочивши, археолог, його дружина Віра Дмитрівна (теж археолог, і до того ж художниця), співробітник краєзнавчого музею і, нарешті, Ламаєв пішли далі. Ламаєв, який уже бував раніше в цій місцевості, дивував провідників тим, що ловив отруйних змій голіруч.

Навпроти високого дерева, яке виросло саме посеред ущелини, Окладников помітив у скелі чорний грот.

— Тешик-Таш, — сказав провідник, перехопивши погляд археолога. — Камінь з діркою.

Окладников попрямував до «дірки». Якби він був неандертальцем, то неодмінно поселився б тут: місце зручне, добре захищене.

Грот був неглибокий. Зі стелі текла вода. Краплини видовбали ямки в долівці. Окладников нахилився до однієї з них. Він побачив дрібні шматки кісток, що дуже вивітрились, і каміння — звичайне каміння, як сказав би кожний, кому воно потрапило під ноги. Кожний, крім археолога.

Окладников підняв один з каменів. Йому здалось… Ні, не здалося, він побачив, що камінь грубо обробила чиясь рука. Від шматка лише була відколота пластина. Але як! Не вузька, а широка, трикутна. Удар був спрямований навскоси. Знайомий спосіб!

— Мустьє, — зашепотів Окладников. — Мустьєрська техніка.

Він підійшов до виходу із грота і крикнув:

— Прийшли! Баста! «А-а-ста!» — відгукнулась луна.

Вони стали табором серед шипшини. Наступного дня на допомогу археологам піднялися з долини двадцять колгоспників. Почали розкопувати.

Ви думаєте, що люди дружно налягали на лопати, перекопуючи верхній шар землі в гроті? Зовсім ні. Археологи — це ювеліри земляних робіт. Легкий, міцний ніж, яким з найбільшою обережністю знімають маленькі грудочки землі, — ото їхній головний інструмент. Розкопки — тонке діло, яке вимагає великого терпіння. Забігаючи наперед, скажемо, що розкопки в гроті Тешик-Таш, який за площею не перебільшував підлоги двох великих кімнат, тривали два роки.

Чуття не обмануло Окладникова. Розвідкова ямка — шурф — показала, що похила підлога грота складається з п'яти «культурних» шарів з безсумнівними слідами мешкання людини. Їх розділяли «стерильні» шари землі, які не мали таких слідів. Значить, у печері п'ять разів поселялись люди і п'ять разів надовго покидали її. Що змушувало їх зникати? Можливо, волога: адже і зараз із стелі стікала вода.

Але важливо було не те, чого люди зникали. Головне — дізнатися, як давно це діялось.

— Подивимось, подивимось — бурмотів Окладников, орудуючи ножем.

Поруч з ним навпочіпки сиділи узбеки в своїх зеленувато-лілових халатах. Час від часу хто-небудь вигукував:

— Суяк! Таш!

Це означало: «кістка, камінь». Це були кістки гірського козла — кіїка. Вони були розтрощені, з них, мабуть, висмоктували смачний мозок. А каміння… От воно й було найцікавіше.

Коли заглибились далі, то знайшли нуклеуси, або, простіше кажучи, кам'яні ядрища. Від них ударами були відколоті шматки — відщепи. З таких шматків виготовлювали найпростіші знаряддя. Вони мали бути десь поблизу!

І ножі археологів справді наткнулись на скребла — каміння, оббите так, що ним можна було рубати і різати. Поруч лежали кам'яні гостроконечники, якими користувались, мабуть, на полюванні.

— А це що? — Колгоспник показав на тонку пластину з гострим краєм.

— Не впізнав? — розсміявся Окладников. — Ніж. Авжеж, кам'яний ніж. Спробуй розпороти ним тушу звіра і зняти з нього шкуру. А вони, бач, могли.

Археолог не мав сумніву тепер, що грубе кам'яне знаряддя Тешик-Ташу — з мустьєрського часу, коли на землі мешкали неандертальці. Тут, у цій печері, багато десятків тисячоліть тому жили первісні мисливці. Йому пощастило знайти те, на що так довго не натрапляли дослідники: безсумнівні сліди печерних людей у Середній Азії.

Радянська наука отримала ще один доказ того, що тут, як і на всій земній кулі, людство теж пройшло стадію мавполюдей, а потім неандертальців. Ніде воно не ділилось на «вищі» раси, які ніби обминули ці стадії, і «нижчі», які пройшли їх.

Знахідки в Тешик-Таші були дуже важливі для науки. Але темний грот у зарослій шипшиною ущелині ще зберігав найважливішу таємницю.

4 липня 1938 року Окладников працював біля однієї із стін грота. Як звичайно, траплялись розколоті кістки гірського козла. Обережно проникаючи ножем у грунт, археолог несподівано наткнувся на шматок якоїсь іншої кістки. Не зачіпаючи знахідки, він щіточкою змів з неї землю і нахилився нижче.

Перед ним лежав шматок кістки людського черепа.

Звичайний шматок трохи пожовклої кістки.

Це могли бути залишки людини, яка жила всього кілька століть тому і похована в печері, — якого-небудь мисливця або пастуха. Але кістка могла належати і сучаснику знайдених у гроті кам'яних знарядь. Раптом це уламок черепа неандертальця?

Серце билось часто-часто. Невже йому випало щастя, про яке мріє кожен археолог?

Але терпіння, терпіння. Не треба поки зчиняти шуму. Відчуваючи, як тремтять пальці, Окладников обережно розчистив щіткою землю навколо своєї знахідки.

Перед ним була не поодинока кістка, а весь череп — колись обвалилась частина склепіння і розтрощила його на безліч шматків.

Тепер Окладников гукнув дружину, помічників. Всім передалось його хвилювання. Збуджені люди схилились над знахідкою. Череп лежав тім'ям униз. Скоріше перевернути його, подивитися, переконатися в тому, що над очима є надбрівні валики, що підборідний виступ на важкій нижній щелепі відсутній…

— Олексію Павловичу, та не мучте ж!

Але Окладников, опанувавши себе, відклав ніж осторонь:

— Ні. Не будемо зачіпати. — І, помітивши майже злякані обличчя товаришів, додав — Почекаємо до останнього дня розкопок.

— До останнього дня?!

— Авжеж. Де ми знайшли череп? У першому шарі. Пориємось спочатку в ньому гарненько. Дізнаємось, що оточувало цього неандер… вибачте… що оточувало власника черепа, хоч би хто він був. Адже ми не мисливці за рідкісностями. Спробуємо дізнатись, чим займались і як жили ті, на чиї сліди ми наткнулись. Спробуємо дізнатись, як уявляли вони собі навколишній світ. Одним словом, спочатку воскресимо мешканців печери…

— Олексію! — з докором перебила чоловіка Віра Дмитрівна.

— А чому ні? Ми один за одним виявимо на великій площі всі шари, перевіримо їхню послідовність. Тоді заговорять каміння, кістки. Заговорить попіл вогнища, біля якого він грівся. Заговорить знаряддя, якими він діяв. — Тут археолог обережно торкнувся знахідки. — Вони скажуть нам, чи жив він у мустьєрську пору, чи потрапив сюди пізніше. А потім ми перевернемо череп і перевіримо свої висновки.

Той, хто хоче проникнути в найвіддаленіше минуле Землі, має бути страшенно терплячим. Він повинен навчитися спостерігати. Він повинен думати, міркувати над побаченим, закликаючи на допомогу живу творчу уяву, яка відновить усю картину по розрізнених ланках, його думка повинна пробувати зв'язати те, що спочатку здається зовсім роз'єднаним. При цьому він має ретельно зважувати, накопичувати факти, перевіряти їх і з допомогою перевірених фактів оцінювати свої здогади і припущення. Тільки тоді він справжній археолог.

Майже кожен день дальших розкопок збагачував Окладникова знанням ще якоїсь нової рисочки минулого життя Тешик-Ташу.

Було знайдено вугілля і обпалену землю ватрищ. Вологими, туманними ночами до їхнього тріскучого вогню тулились діти і жінки, чекаючи на чоловіків, які пішли полювати. Тіні метались по закіптюжених стінах, дим підіймався над гротом, і, почувши його, з риком тікав геть лютий леопард.

Але чи водився у цій місцевості леопард? Водився. Його кістку виявили при розкопках. Було знайдено також трохи кісток оленя, коня, гієни, ведмедя. Але найбільше в печері було кісток кіїків, нащадки яких і досі зустрічаються в горах Середньої Азії.

— Та як же ваші печерні люди вбивали козлів? — дивувався Ламаєв, якому колись пощастило з великими труднощами підстрелити кіїка для музею. — Адже вони, Олексію Павловичу, по страшних кручах бігають. Я, як побачив уперше козла, коли він по скелі дерся, так і подумав: ну, не інакше у нього на ногах гачки або присоски, чи що… На кіїка полювати — голови не шкодувати; так і дивись, у прірву полетиш. То це ж зараз, з, рушницею. А у ваших печерних — одні камінці.

— Зате у наших з вами печерних людей ніжки були не ваші. І ручки теж. Міцніші. Печерний житель спритністю і витривалістю міг змагатися з кіїком. Але головне було не в цьому, а в колективі.

— Трудова артіль імені Тешик-Ташу по спільному добуванню козлів! — розсміявся Ламаєв.

— Смійтесь, смійтесь! Авжеж, первісний колектив. Мабуть, мисливці гнали тварин до глибоких прірв, і, стрибаючи вниз, козли розбивались об каміння.

— А частіше — самі мисливці.

— Можливо. У них було так: або ризикуй, або помирай з голоду. Але ось ви смієтесь, а в цих же наших предків було вже стільки доброго, людського. Чому в гроті так багато кісток?

— Їли м'ясо, от і кістки! — здивувався Ламаєв з наївного питання.

— Адже вполювавши козла, мисливці могли з'їсти його на місці: неандертальці ще не вміли варити їжу. А вони, деручись по кручах, тягли здобич у печеру. Вони думали не тільки про себе, але й про інших. Чимало кісток у нашій печері свідчить про зародження первісного колективу в загальному житлі, навколо спільного вогнища. Печерні люди мустьєрської пори перебували на вищому щаблі розвитку, ніж це часто вважають. Вони зробили великий стрибок уперед порівняно з мавполюдьми — от вам і перші висновки…

Уже були розкриті на значній площі всі п'ять шарів, і Віра Дмитрівна ретельно позначила на план, замалювала і сфотографувала розташування кожної знахідки в кожному шарі. Тепер череп лежав неначе на земляному стовбурі, який вивищувався над знятими шарами. Можна було уже твердо сказати, що ці шари зберігали сліди людей однієї епохи, хоч, можливо, вони поселялись у гроті з проміжками в сотні і навіть тисячі років: для ранніх періодів історії людства це зовсім невеликий час, протягом якого звичайно мало що змінювалось.

Всі ознаки — кам'яне знаряддя, сліди побуту, потрощені кістки тварин — свідчили про те, що череп справді мав належати мустьєрській людині — неандертальцеві.

Настає нарешті день, коли знову можна повернутися до головної знахідки. Археологи обережно виймають землю. Розмовляють пошепки.

Череп, зважаючи на розміри, належить дитині восьми-дев'яти років. Він знаходиться не в середині «культурного» шару, а в самому його низу, ніби у спеціально викопаному заглибленні.

Із розкопаного грунту з'являються роги гірського козла. Поруч з ними — ще одні. Обидві пари цілі.

— Але ж роги стирчать так, неначе вони встромлені в землю! — здивовано шепоче Ламаєв.

Ось ще залишки рогів. Ось четверта, п'ята, шоста пари.

Поступово розчищаються кістки дитячого скелета. Деякі лежать розрізнено, інших нема зовсім. На кістках — сліди гострих зубів. Якийсь хижак пробрався в грот незабаром після того, як люди кудись пішли, поховавши дитину. Авжеж, тепер сміливо можна говорити про похорони. Дитину закопали в землю, а навколо встромили роги найбільших гірських козлів. І ці роги принесли, можливо, здалеку спеціально для похорон: адже, як свідчили кістки кіїків, у печеру звичайно притягували тільки те, що годилось на їжу. Навіть ратички у туші відрубували стародавні мисливці, щоб не тягти по горах даремно вагу. А тут — роги.

— Якісь порівняно складні ідеї вже зароджувались під мавпоподібним черепом мешканців грота, — говорив Окладников, роблячи помітки про заключні розкопки. — Це були вже не звірі, а люди. Вони вже розуміли, що таке життя і смерть. Доля тіла померлих уже цікавила їх. Можливо, у них був якийсь обряд встромлювання рогів, був первісний культ гірського козла, м'ясо якого годувало їх. От вам ще один доказ того, що примітивна фізична зовнішність неандертальців змусила багатьох явно перебільшувати примітивність їхнього життя, їхнього духовного світу. Треба й тут переглянути уявлення, що склалися.

Клацнув кілька разів фотоапарат, об'єктив якого був спрямований на залишки стародавніх похорон.

— Ну, підіймаємо… — тихо сказав Окладников.

Проклеєні зверху і скріплені марлевим покривом частини черепа разом підняли і перевернули.

— Надбрівні валики! Ура!

Залишалось знайти нижню щелепу. Вона лежала під черепом, на глибині п'ятнадцяти сантиметрів.

— Підборідного виступу нема. Це неандерталець!

З ретельно запакованими дорогоцінними знахідками експедиція почала спускатися звивистою ущелиною.

Відтоді, як було знайдено ці скарби в Те-шик-Таші, радянська археологія сягнула далеко вперед. Щовесни понад сто археологічних експедицій виїздять у різні закутки країни і за кордон. Рідко коли рік минає без важливих відкриттів, що збагачують світову науку.

Тепер археологові в його іноді важких, болісних пошуках, коли щасливим хвилинам передують роки невдач і розчарувань, допомагає арсенал нових знарядь досліджень. До аерофотозйомок додалася електророзвідка: струм заміняє розвідкового заступа, дозволяючи дізнатися, де саме земля ховає стародавні кам'яні фундаменти. Радіо-вуглецеві лабораторії з великою точністю визначають «вік» органічних залишків, знайдених при розкопках, археомагнітний метод дозволяє сказати, коли було обпалено стародавнього черепка або цеглу. На допомогу археологу прийшла кібернетика. Але, звичайно, фах археолога не втратив од цього своєї романтики, і пристрасна захопленість пошуками шляхів до пізнання далекого минулого, як і раніше, — головний компас відкриттів.

До речі, ми тепер знаємо, який мав вигляд найстародавніший мешканець Тешик-Таша. Цим наука зобов’язана скульптору-археологу Михайлу Михайловичу Герасимову. Він винайшов спосіб, як відновити обриси обличчя за кістками черепа.

Статуя хлопчика з Тешик-Таша прикрасила музей. Цей хлопчик ходив не так, як ходимо ми, а трохи нахиляючись, витягнувши вперед шию і звісивши руки. Мабуть, він здасться вам некрасивим, навіть потворним: невисокий лоб, важко навислі над очима виступи надбрівних дуг, зрізане назад підборіддя. Але він був любий комусь, можливо, батьки вважали його за найкращу на світі дитину…

Перші проблиски високих людських почуттів туманно мерехтять нам з пітьми незліченних тисячоліть, коли ми дивимося на некрасивого нашого пращура і згадуємо, що він був похований чиїмись турботливими руками — руками людини…