Материками й океанами

УГЛИБ ТАЙМИРСЬКОЇ ЗЕМЛІ

Озеро Таймир розташоване десь за триста кілометрів від мису Челюскін. Навколо нього — безмежна тундра. Це один з тих глухих країв, про які казали: «ведмежий куток». Щоправда, недалеко від озера водяться не бурі, а білі ведмеді…

Незабаром після Великої Вітчизняної війни газети повідомили, що з Таймирського півострова повернулась експедиція, яка провела там літо. Майже два місяці пробиралась вона до озера пішки і на оленях. Їй пощастило виправити «маленьку» помилку: площа озера виявилась принаймні на двісті тисяч гектарів менша, ніж припускали.

«Пробираючись через весняну тундру, загрузаючи в болоті, перепливаючи річки, які скресли, ми особливо виразно уявляли всю велич наукового подвигу видатного дослідника Таймиру — російського академіка Міддендорфа і його супутника топографа Ваганова, які понад сто років тому здійснили те, що пощастило повторити лише радянським людям», — писав у газеті один учасник експедиції.

Хто б міг гадати! Цей кволий міський хлопчик так загартував себе, що, переночувавши на болоті, та ще восени, в заморозки, не підхопив навіть нежиті!

Але все ж батько зовсім неправильно виховує його. Сашкові тільки десять років, а батько подарував йому справжню мисливську рушницю і дозволяє по два дні не з'являтися додому. Гувернера замінюють хлопчику грубі мисливці, прості мужики. Фе!

Але батько цілком байдужий до таких розмов.

— Нічого, хай росте на волі, ближче до натури, — твердив він. — Буде справжнім мужчиною. А петербурзьких фертиків і шаркунів паркетних без того розвелось предостатньо. Так-с…

Коли самого Сашка питали, ким він стане, коли виросте, хлопчик відповідав:

— Мандрівником.

Сашко багато читав. Прочитавши про яку-небудь незвичайну подорож, намагався випробувати себе: а зміг би він знайти вихід із важкого становища, в якому опинився книжковий герой?

І хлопець ішов у ліс без кусня хліба, харчуючись лише тим, що там росло і що давав влучний постріл. Сам видовбував човни. Перепливав річки в одязі, з рушницею і в важких мисливських черевиках. Ходив по тридцять-сорок верст у день без доріг, за компасом і картою.

Якось Сашко Міддендорф прочитав вираз: «Тому, хто хоче бачити світ, чужий цивілізації, я радив би запастися лікарським капелюхом — найчудовішим ковпаком для подорожі». Ці слова вразили юнака. Справді, лікар скрізь кращий друг!

І Сашко, вступивши до Юр'ївського університету, взявся вивчати медицину. Та ж настирливість, яка допомогла йому невтомно блукати болотами, пригодилася і в лабораторії.

Із міста Юр'єва Сашко поїхав з дипломом лікаря. На титульному аркуші своєї дисертації він, на подив професорам, написав той самий вираз про лікарський капелюх, який змусив його зайнятися медициною.

Тепер молодий Міддендорф жадав вирушити в яку-небудь важку подорож. Куди — не, власне, не мало для нього великої ваги. Він говорив, що однаково охоче поїде в центр

Африки і до Льодовитого моря, в Пекін і до підніжжя Арарату.

Першим випробуванням була для нього подорож на північ разом з російським академіком Бером. Міддендорф пішки перетнув Кольський півострів, почуваючи себе в тундрі майже так упевнено, як в околицях Петербурга. Під час подорожі виявились його неабиякі здібності до наукової роботи — і незабаром Міддендорф став професором зоології.

Незабаром після цього він і попросив Академію наук послати його в невідому Таймирську землю — вивчити полярний континентальний клімат і розв'язати суперечки, які велися про вічну мерзлоту.

Крім учасників Великої північної експедиції XVIII віку Лаптєва і Челюскіна, нікому не щастило проникнути вглиб Таймиру. Півострів був мало не найбільшою «білою плямою» на картах Росії. Таймирське озеро картографи або не позначали зовсім, або зображували його як кому заманеться.

Академія наук охоче пристала на пропозицію професора Міддендорфа, який, попри свої двадцять сім років, уже був відомий як серйозний вчений.

Таймирська експедиція покинула Петербург наприкінці 1842 року. Але при слові «експедиція» цього разу не уявляйте собі велику групу людей у дорожніх костюмах, безліч ящиків і пакунків із спорядженням. Ні, вся експедиція Міддендорфа складалась з нього самого, лісника Брандта і служника, навченого препарувати птахів і звірів. Уже в Сибіру приєднався до них молодий топограф Ваганов, який став улюбленим, нерозлучним товаришем Міддендорфа, його найближчим помічником.

Мандрівники проїхали мало не п'ять тисяч верст кіньми, дісталися річки Єнісею і рушили далі на північ спочатку второваною дорогою сибірських золотошукачів, потім по нерівній, торосистій кризі річки.

У великому селі Назимові експедиція зупинилася. Міддендорф передусім розшукав висланого сюди декабриста Якубовича.

— Ми мандруємо як моряки, — сказав Міддендорф після перших привітань. — Плаваємо неоглядним сніговим морем, пристаємо до попутних селищ. Сьогоднішня наша пристань для мене особливо приємна, вірте мені. Я так радий познайомитися з вами.

Якубович зніяковів. Не часто доводилось йому слухати сердечні слова.

— Я хотів би уклінно просити вас допомогти російській науці, — вів далі Міддендорф. — Чув, що ви, за особистим почином, вивчаєте тутешній клімат. Якби ви погодились провадити тут правильні барометричні і метеорологічні спостереження, збирати відомості про мінерали…

— Пане Міддендорф, — відповів схвильований Якубович, — якби ви знали, як я вдячний вам! Але єнісейський губернатор…

— Не турбуйтесь, я спробую все владнати…

І професор міцно потис руку засланцеві.

Губернатор справді поступився настирливому проханню вченого, але поставив умову, щоб ім'я декабриста ні в якому разі не було згадане, коли повідомлятимуть у пресі про зібрані ним дані про клімат. Губернатор натякнув також професору, що спілкування з засланими кидає тінь на репутацію вченого в очах усіх вірних слуг государя імператора.

У лютому 1843 року експедиція опинилася у затишному місті Туруханську, вже недалеко від полярного кола. Тут до неї приєднались троє сибірських козаків.

Коней замінили собаками, а собак — оленями. Над Єнісеєм часто лютувала хуртовина. Спочатку вітер гнав сніг над самою землею, а блідо-голубе небо залишалось чистим. Потім набігали хмари, ставало темно, як у пізні сутінки, і жорсткий сніг починав періщити в обличчя.

В Дудинці — останньому селищі на річці — Міддендорф дізнався, що в Таймирській тундрі спалахнула епідемія кору. Мисливці, які їздили на схід, занесли хворобу і в Дудинку, причому захворіло багато дорослих.

Лісник Брандт теж почав скаржитися на озноб. Міддендорф оглянув його: кір!

Затримуватися в Дудинці професор не міг. Але й залишати товариша без лікарського догляду теж не годилось. Міддендорф надумав лікувати Брандта в дорозі, зрихтувавши для нього зручний ящик, обшитий оленячими шкірами. Лікарський капелюх став у пригоді з самого початку подорожі.

Разом з похідною лікарнею, встановленою на оленячих нартах, експедиція рушила на північний схід від Єнісею, до річки П'ясіни.

На П'ясіні професор зустрів дуже потрібну людину. Це був маленький сухий дідок років сімдесяти, схожий на казкового гнома.

Попри свій вік, Тит Лаптуков (так звали діда) був ще досить бадьорий. Він об'їздив Таймир, знав мови його кочівників і цілком міг бути за перекладача.

За П'ясіною в сніговому океані зовсім рідкі темні плями оленячих стад і напнуті шкірами чуми — житла кочівників. Зате як швидко мчать до них упряжки, почувши кволий запах диму!

Але ніхто не зустрічає гостей. Вхід в один з чумів занесено великою кучугурою.

— І тут лихо… — зітхає професор.

Він іде до того чуму, над яким ще в'ється димок. Всередині темно. Очі, звиклі до монотонної білизни тундри, спочатку розрізняють лише головешки в багатті. В напівтемряві хтось стогне. Дві постаті підводяться назустріч гостям. Одна з них — у дивному одязі, прикрашеному стрічками і мідними брязкальцями.

— Їхній шаман, — шепоче дід Лаптуков.

Так ось який цей шанований кочівниками знахар і чаклун! Не звертаючи уваги на сторонніх, він починає кружляти, щось бурмочучи і б'ючи в бубон. Його рухи дедалі швидшають, він починає підстрибувати, ніби скажений.

— Хворобу, бач, виганяє, — шанобливо шепоче Лаптуков.

Шаман кидає в багаття жменю якогось порошку. Смердючий дим виповнює чум. Шаман хрипко вигукує заклинання, на його губах виступає піна. Ще мить — і він падає на підлогу, знесилений своїм безглуздим танком.

— Кажуть, ці шахраї за свої кривляння забирають у бідняків останніх оленів? — питає професор.

Лаптуков киває головою, але йому ніяково від цих слів: видно, він сам побоюється «чаклуна».

Професор хоче оглянути хворих. Шаман, трохи розплющивши очі, слідкує, як незнайомий нахиляється над хлопчиком, що метається в гарячці на оленячій шкурі. Та коли професор підносить до рота хворому ліки з похідної аптечки, шаман схоплюється і штовхає його під руку.

Професору хочеться дати шахраєві ляпаса, але він стримується. Так хворому не допоможеш. Хай Тит Лаптуков пояснить шаманові, що росіянин не хоче йому заважати, а своїм зіллям тільки підсилить шаманські чари. І плати за лікування росіянинові не треба, шаман може забрати все собі.

В середині квітня експедиція була вже в становищі Корінного-Філіпповського, розташованому біля 71-ї паралелі. Ніхто тут не погоджувався дати професорові оленів, щоб їхати далі на північ, поки не почнеться весняне перекочування. Але Міддендорф не особливо шкодував про затримку: становище було якраз на кордоні тундри і лісотундри, і тут варто зайнятися деякими дослідженнями.

На пагорку, розчищеному від снігу, похідний бур ледве проникав у тверду, як камінь, землю. Дійшли спочатку до п'яти, потім до десяти-дванадцяти метрів.

— Олександре Федоровичу, все те ж саме! — здивувався Ваганов, який допомагав професорові. — Не можу зрозуміти! Коли ж земля встигла так промерзнути?

Професор зняв хутряні рукавиці і дістав записну книжку:

— Може, за багато тисяч років.

Він згадав твердження німецького вченого Буха: «Я цілком переконаний — потрібно вважати ненадійними всі відомості про те, ніби на глибині кількох футів від поверхні залягають грунти, які не відтаюють навіть і влітку».

От тобі і «цілком переконаний»! Та щоб відтанув цей шар, який вони промацали буром, потрібна принаймні жара Сахари. Адже ще невідомо, як глибоко він залягає. Може, під верхнім шаром грунту, який трохи відтає влітку і знову замерзає на зиму, мерзлота, до якої не доходить ні жара, ні мороз, залягає на десятки, сотні метрів.

Але не тільки вічна мерзлота цікавила молодого вченого. Він влаштував у таборі метеорологічну станцію, придивлявся до побуту кочівників, записував їхні звичаї, а гарної днини їздив далеко в тундру.

Одного разу оленяча упряжка вимчала його на берег Хатанзької затоки. Міддендорф знав ці краї за описами своїх попередників. З хвилюванням розглядав він старий човен, на якому, однак, збереглась не тільки обшивка, але навіть смола і цвяхи.

То був човен Харитона Лаптєва, залишений тут сто два роки тому.

Довго простояв над ним професор.

Так, Росія почала дослідження півночі з гідним розмахом і сміливістю. Майже шістсот чоловік — моряки, лікарі, вчені, геодезисти, рудознавці — вирушили у минулому XVIII столітті до її полярних околиць. На величезних просторах узбережжя Північного Льодовитого океану — від Печори до Колими — вони боролися з кригою, мерзли в курних зимовищах, ховали товаришів, які загинули від цинги і нечуваних нестатків. І, попри все, виконали свій обов'язок, обстеживши і поклавши на карту найнедоступніші місця материка. Недаремно історики науки назвали їхній похід Великою північною експедицією.

На цьому човні, що лежить тепер на березі затоки, не раз плавали, мабуть, Харитон Лаптєв і Семен Челюскін.

Могутня Лена винесла їхній корабель «Якутск» в океан. Від Ленського гирла вони повернули на захід. З великими труднощами зміг пробитися «Якутск» до мису, позначеного нині на картах іменем Фаддея. Адже це там Лаптєв записав у щоденник: «Біля цього мису стоячи, бачили морських звірів, великих із себе, схожих на рибу — шерсть маленька, біла, яко сніг, писок чорний. По-тутешньому називають білуга». Лаптєв припустився описки: не «білуга», а «білуха».

На зимівлю «Якутск» повернувся ось сюди, в цю Хатанзьку затоку. Життя на зимівці було нестерпно тяжке. Лаптєв часто чув від матросів «люті і нерегулярні слова».

Наступного року «Якутск» розчавили льоди. Майже дві доби команда з нечуваною мужністю намагалася врятувати свій наполовину затоплений корабель. Люди покинули судно тільки тоді, як вода піднялась до палуби. Лаптєв і Челюскін зійшли на лід останніми. Це було за 75° північної широти. Насувалась полярна зима, а над моряками замість даху було холодне небо, за постіль їм правив вологий мох, за страву — кислі ягоди тундри та житні сухарі.

Але Лаптєв, цей хоробрий моряк, не впав у відчай. І чи варто звинувачувати його в тому, що він іноді навіть нагаєм змушував тих, що зневірилися, встати з мерзлої землі, іти туди, де жалюгідні халупи покинутої зимівки могли захистити їх від загибелі.

Міцні люди були лейтенант Лаптєв і штурман Челюскін! Корабель загинув, але вони не здались і до тих мисів, куди їх в море не пустила крига, пішли долом, через тундру. Не дійшли, повернулись у Туруханськ. Грудневої темної пори, в п'ятдесятиградусні морози, коли людина чує шелест дихання, залізо стає крихким, птах мерзне на льоту, Челюскін з трьома солдатами, залишивши хворого Лаптєва в Туруханську, знову вирушив до північного краю материка. Він іде через тундру п'ять місяців, перетинає весь Таймир і опиняється біля того самого мису Фаддея, від якого «Якутску» довелось повернути назад. Іде далі вздовж побережжя, описуючи бухти, миси, острови. Перетинає 77-му паралель. На всьому материку не було тоді людини, яка перебувала б північніше від нього. 9 травня 1742 року Семен Челюскін, цей залізний штурман з дерев'яного корабля, пише в дорожньому журналі: «Погода похмура, сніг і туман; після полудня о 5-й годині поїхали в свій путь побіля морського берега… Приїхали до мису… Тут поставлено маяк — одна деревина, яку віз з собою. Цей мис кам'яний приярий, середньої висоти, побіля нього крига гладенька і торосів нема. Тут названий мною цей мис: «Східно-Північний мис».

Чи можна коротше, скромніше сказати про подвиг, рівних якому набереться не так вже багато в історії полярних подорожей! Першому у світі досягти суходолом крайньої північної точки Азії — і не написати про це жодного урочистого слова, не похвалитися перед нащадками хоч би трішечки…

Лаптєв і Челюскін зняли береги Таймиру. Вони зробили ніби рамку, в середині якої ціле століття так і залишалась у багатьох місцях порожнеча. Тепер належить заповнити її.

Поки професор їздив на побережжя, Ваганов збирав відомості про Таймирське озеро. Але дізнався він небагато: самі кочівники — нганасани — рідко бували в тій дикій місцевості.

— Каміння там гостріше ножа — підошви з найкращої оленячої шкіри рвуться за день, — казали діди. — Однак зовсім погані місця — олешкам їсти нема чого.

— Наші чоботи підковані залізом… То як же пройти до озера?

— Навіщо тобі? — дивувались діди з наполегливості Ваганова. — Ходімо краще з нами до великої солоної води. Риба є, птахи є. Гарно!

Нарешті з допомогою Тита Лаптукова Ваганов довідався, що шлях кочівників пролягає недалеко від річки Таймири, якою можна спуститися до озера. Топограф наказав робити човна. Професор, який повернувся, немало здивував козаків, узявшись разом з ними Теслювати: пан, а сокирою орудує краще за мужика.

Все довшими ставали дні. Нганасани вже оглядали нарти, ремонтували упряж, готуючись перекочовувати на північ; жінки кістяними голками шили з оленячої замші літній одяг.

Одного разу професор зібрав своїх супутників.

— Ми починаємо справу небезпечну для життя, — сказав він, уважно вглядаючись в обличчя тих, що слухали його. — Говоритиму одверто. Той, хто захворіє за час дальшої нашої поїздки вглиб півночі, має залишитися па дорозі один, де б це не сталося, і чекати, поки інші повернуться до нього на зворотному шляху.

Брандт зіщулився, служник Фурман зблід. Ваганов захитав головою. Старий Лаптуков і козаки слухали з спокійними, ніби кам'яними обличчями.

— Я гадаю, — підкреслюючи кожне слово, вів далі Міддендорф, — що нам нема необхідності рушати всім разом. Панові Брандту, а також тобі, Фурмане, краще залишитись тут. Томілов, — він кивнув на одного з козаків, — допоможе вам займатися спостереженнями на нашій метеорологічній станції.

Брантд почав мляву суперечку — мовляв заради безкорисного служіння науці він ладен іти на всілякі нестатки і навіть на смерть. Але Міддендорф без зусилля переконав його, що інтереси науки вимагають присутності такого досвідченого метеоролога саме тут, у цьому таборі…

Травневого дня нганасани по ущільненому вітрами снігу, схожому на застиглі морські брижі, рушили на північ. Далеко тундрою розтягнувся «аргиш» — оленячий караван. Дев'ять саней зайняло майно експедиції: кістяк човна, різні прилади, провіант на все літо і навіть трохи дров. Хто знає, чи знайдеться біля озера паливо…

Над весняною тундрою боролись холодні і теплі вітри. Тумани, які синювато-сірою габою прикривали тундру, раптом щезали, і повітря ставало незвичайно прозоре. Очі ніби перетворились у підзорні труби, помічаючи який-небудь малюсінький горбок мало не за версту. Даурські модрини, найморозостійкіші дерева на земній кулі, які забрались навіть за 72-гу паралель і обернулись тут на кволих карликів, здавались лісовими велетнями.

Одного разу під час перевалу професорові спало на думку оглянути два невисокі горби. Підв'язавши лижі і взявши з собою одного з козаків, він добіг до першого горба. Але ледве лижники заковзали до другого, як той повільно поплив кудись убік.

Міддендорф, приписавши таку дивну поведінку горба сильній втомі очей, повернув до табору. Але тут вітер, який перемінився, приніс густий туман, і професор ледве встиг по компасу засікти напрям. Вони пішли, і злополучний горб знову промайнув перед ними. Міддендорф узяв у руки підзорну трубу. Як крізь густе матове скло, він побачив свій намет і сани біля нього:

— Біжімо, табір поруч!

Вони поспішили до намету, який тепер виразно бачив і козак. Раптом табір, до якого залишалось кілька кроків, зник, розтанув.

Лижники зупинились. Чи вже не проскочили вони зопалу повз намети?

Повернули назад. Табору не було.

Уже в перші дні весняної подорожі по тундрі Міддендорф помічав, що інколи відображення оленячих упряжок, які йдуть попереду, починали тремтіти, підніматися над сніговою поверхнею. Якось він навіть побачив розпливчасте відображення оленя, перевернуте догори ногами. Ці явища, що нагадували марева пустель, тоді тільки забавили його. Тепер марево тундри утнуло з ними злий жарт.

Знову і знову міняючи напрям, метались вони по тундрі, падаючи і знову підводячись. Вітер замітав, згладжував їхні сліди. Минуло п'ять, десять годин, імлиста напівтемрява розвіялась, туман з лілового став перламутровим. Зовсім знесилившись, голодні, замерзаючи, вони впали на сніг. Насилу ставши на коліна, козак потягнувся до підзорної труби, в сотий раз підніс її до очей і раптом радісно скрикнув.

Міддендорф вихопив у нього трубу. В молочному колі тремтів, танцював намет. Наприкінці двадцять третьої години безперервних блукань по тундрі професор і козак доповзли, нарешті, до нього.

Частина кочівників, які пішли раніше із зимового табору, мала заздалегідь влаштувати на річці Новій проміжний табір. Але Міддендорф застав там одного здорового і тридцять хворих. Професору, висловлюючись фігурально, знову довелось надіти лікарський капелюх…

— Ти добра людина, хвороба тебе боїться — тікає. Ми дочекаємось тебе тут восени, — прощалися з професором кочівники кілька днів потому. — А один не йди — пропадеш.

Останній провідник розлучився з експедицією, коли оленячі упряжки вийшли на низинний берег річки Верхньої Таймири.

— Пливи — припливеш в озеро, — сказав він професорові, показуючи на річку. — А краще залишайся, кочуй з нами. Лікуватимеш нас. Кращий чум тобі дамо, олешок.

— Що це за місцина? — спитав Ваганов.

— По-нашому, Сяттага-Милла… Залишайся і ти, друже. Тобі теж дамо трошки олешок, допомагатимеш лікареві.

— Гаразд, гаразд! — сміявся Ваганов. — Приїзди сюди на твоїх олешках восени. Можливо, надумаємо з лікарем назовсім у вас залишитись.

Чекаючи льодоходу, експедиція стала табором у Сяттага-Милла. Весна на Таймирі була волога, туманна. Сонце світило тьмяно, мов лампа в парній лазні. Навколо нього з'являлись величезні райдужні кола, які, перетинаючись між собою, створювали яскраві, променіючі плями «оманливих сонць»: це сонячні промені заломлювались у великій кількості льодових кристаликів, які кружляли в повітрі.

Хоч ртуть у термометрі лише інколи піднімалась вище тридцяти градусів морозу, на крутих берегових скелях сніг уже підтавав. Весна і зима поперемінно тіснили одна одну, і тільки до середини червня весна перемогла остаточно.

На південних схилах горбів ноги грузли в розкислій глині. Веселі снігові подорожники стрибали по перших проталинах, з'явились голосисті лапландські подорожники, а слідом за ними потягнулись табуни гусей. Весняні трелі куріпок не змовкали навіть в сонячні ночі. Під прозорою крижаною кірочкою ожили перші рослини — кошлаті, вкриті пухом, який захищає від холоду; і ось уже поруч з ними розпустила жовтий бутон сіверсія, таймирська рожа, яка цвіте раніше, ніж розтане сніг.

Льодохід тривав майже тиждень. З клекотом випірнали з води брили льоду, який утворився восени на дні. Сірі від вмерзлого каміння і піску, вони зштовхувались, виповзали на берег, щоб повільно танути тут мало не все літо.

Слідом за крижинами у човні, який назвали «Тундрою», вирушила до Таймирського озера й експедиція. Позаду тягнувся на вірьовці легкий нганасанський човник.

За кілька теплих днів на захищених від вітру берегових схилах, які дуже нагріває сонце, ледве помітна зелень перетворилась на барвистий квітучий килим. Крім яскраво-жовтих сіверсій, розквітли блакитні ломикамні, червоні армерії.

Плавання було спокійне, навіть занадто спокійне для Таймиру. Тільки раз — знявся дужий вітер — річка змусила мандрівників понервувати. Біля скелястого миска вони почули раптом шум вируючої води. Не інакше як водоспад!

Хотіли пристати до берега, але човен нестримно несло вперед і винесло в шумний, але цілком прохідний поріг. Тут його кілька разів підкинуло, гойднуло — і тільки.

Але ось і озеро. Не озеро, а справжнє прісне море — свинцеве, похмуре. Протилежного берега не видно. Ледь бовваніє якийсь острівець. На пологих берегових схилах нагромаджені вали з гальки: мабуть, робота льоду, виштовхнутого вітром.

Вивантаживши на берег усе, що було в човні, мандрівники попливли назад за тою частиною вантажу, що залишилась. Знову повернувшись до озера, вони застали його страшенно сердитим. Шторм гнав на берег такі хвилі, що бідній «Тундрі» могло бути непереливки.

Але полярне літо таке коротке, а всіх штормів не перечекаєш. І Міддендорф повів човна до найближчого острівця — низького, порослого травою.

Ваганов мав уже готовий перший ескіз карти шляху до озера і його південних берегів. Спочатку він позначив миси і річки під тими назвами, які чув від кочівників. Але тепер з острівця, де зупинилися, виднілись гори, затоки й острови, невідомі жителям Таймиру, а отже, природно, вони ніяких назв не мали. Ваганов стурбувався:

— Олександре Федоровичу, не можна так. Яка це буде карта? Давайте придумувати.

— Ну що ж… Пишіть: острів Купфера.

— Олександре Федоровичу, а хто це?

— Купфер? Російський фізик. З нашого Юр'ївського університету. А іншим мисам, затокам і островам даватимем імена найшановніших астрономів і натуралістів.

На карті західної частини Таймирського озера, яке поступово перетинала експедиція, з'явились острови Федорова, Савича, Бетлінга, мис Ленца, півострів Гофмана.

«Тундра» ввійшла в затоку. Вода в ній повільно текла на північ. Потім затока, яка дуже звузилась, знову розсунула береги, утворивши досить велике озеро. Коли перетнули і його, за мисом відкрився початок річки Нижньої Таймири.

Звідси можна було повернути назад. Міддендорф назбирав уже дуже цінні матеріали про природу Таймиру, клімат, грунти, тваринний і рослинний світ тундри. Ваганов заповнив на карті деякі «білі плями» півострова.

І не тільки успішне завершення більшої частини задуманих робіт змусило вченого подумати про повернення: він сам та й його супутники були вкрай виснажені. Чого варті хоча б ночівлі у тундрі, коли комарі і мошки щільним шаром обліплюють обличчя, руки, залазять у кожну дірку! Професор пробував спати під хутряним одягом кочівників; прокинувшись, він знаходив на руці червону татуїровку, яка повторювала орнамент нганасанської вишивки. Виявляється, комарі проникли хоботками в усі дірочки, залишені вишивальною голкою. Ваганов заривався в мох з головою, але й це погано допомагало.

Ранками професор ледве впізнавав своїх супутників: розпухлі повіки, обличчя, як подушки. Навіть у Тита Лаптукова, сухого, наче мумія, обличчя стало незвично круглим. Не раз згадував професор мандрівника Гумбольдта, який говорив, що він завжди ладен проміняти сибірських комарів на найкровожерливіших москітів річки Оріноко.

Але «комар-пора», як називають її кочівники, закінчувалась. Вдень, коли зупинились біля берега, професор босоніж бігав по тундрі, ганяючись за рідкісними екземплярами комах, а вночі тонка кірка льоду вже покривала калюжки. Це теж був сигнал повертатися. Он і птахи потягнулись на південь, у вирій.

І все ж «Тундра» від верхів'я Нижньої Тай-мири не повернула назад.

Адже залишилось так недалеко до океанського побережжя, де, мабуть, багато цікавого для натураліста. Ваганову теж хотілось побувати в гирлі Нижньої Таймири і зняти лінію побережжя: тоді його зйомки зімкнулись би із зйомками Великої північної експедиції.

Води Нижньої Таймири підхопили човен…

Він то плив над темними, глибокими ямами, то дряпав днищем гальку перекатів, то черпав бортами воду в порогах.

Глибока печера, яка темніла серед скель, дуже схвилювала професора:

— Вона! Вона! Хутчіш до берега.

— Та хто «вона»? — здивовано відгукнувся Ваганов.

— Печера Харитона Лаптєва.

І професор, оглядаючи печеру, розповів Ваганову, що після загибелі свого корабля Лаптєв пішов із Хатанги через пустельний і мертвий півострів до озера Таймир. Голодні собаки ледве тягли нарти. Снігова сліпота жорстоко мучила Лаптєва, але він все ж перетнув замерзле озеро і пішов по Нижній Таймирі до океану, назустріч Челюскіну, щоб разом з ним повернутися в Туруханськ. Як видно з щоденників Лаптєва, він під час походу по Таймиру був саме біля цієї печери.

Стала в пригоді вона і нашим мандрівникам: розпаливши біля входу багаття, вони тільки вранці відчули, що вдарив перший морозець.

Днів через три Ваганов, пішовши на берег за паливом, знайшов мамонтовий бивень, охайно розпиляний на три частини. Він лежав поруч з кінським черепом, обгорілими головешками і топорищем.

— Знову Лаптєв… — сказав професор.

— Та, можливо, зовсім і не він?

— А череп? Адже з Лаптєвим були якути, охочі до конини… Але дивіться, як чудово збереглись тріски і головешки в цьому кліматі! Ніби й не промайнуло над ними століття…

А назавтра, коли пливли вздовж високого правого берега, Міддендорф помітив раптом велетенські кістки, що стирчали із землі. Ваганов так круто повернув «Тундру», що вона мало не перевернулась. Професор виплигнув на берег, слідом за ним стрибнули топограф і козаки. Тільки Тит Лаптуков байдуже поглядав на них і не рушав з місця.

Наполовину прикритий мерзлою землею, з яру стирчав скелет велетенського мамонта.

— Оце так страховисько! Як у казці. — Ваганов шанобливо помацав кістку товщиною мало не в людський тулуб.

— Чудовий екземпляр. Шкода, що доведеться залишити його тут. Йому місце в петербурзькому музеї.

— А може, спробуємо? — Ваганов глянув на заступ, що лежав у човні.

— Такий подвиг нам не під силу, — обізвався професор. — Ця мерзлота тверда, мов залізо. Та й як ми його повеземо?

Він пальцем поколупав землю навколо величезного мамонтового ребра. Біля самої кістки земля була темно-бура, пухка, жирна. Далі починався мерзлий шар глини.

— Адже жирна земля — залишки мамонтового м'яса.

Ваганов взяв пучку, розтер між пальцями, понюхав:

— Гм! Та-ак…

— І ясно, що грунт ще не був мерзлий, коли наше чудовисько потрапило в нього. А якщо мамонти жили десятки тисячоліть тому, то й мерзлота в тутешньому краї їм ровесниця.

Друзі забрали в човен зуб велетенського допотопного звіра і позначили на карті «Яр мамонтів».

На другій стоянці професор спробував розкопати на горбі нору песця — полярної лисиці. Над входом звисали гострі бурульки з пасмами прилиплої до них шерсті — вони, як видно, неабияк заважали мешканцям нори. З-під землі пищали маленькі песці. Полинялі, облізлі тато й мама, відбігши осторонь, довго і гнівно гавкали на професора.

«Тундра» обійшла великий острів Фоміна — так Лаптєв назвав його в честь свого супутника, якута Фоміна. Ось і останній мис, за яким — збаламучена далина морської затоки.

— Ану, позначте на карті мис Ваганова, — звернувся професор до топографа. Той знітився. — Пишіть, пишіть! Мис Ваганова, який стереже вхід у Таймиру.

О третій годині ранку 13 серпня 1843 року човен пристав до скелястого острівця, який обмивали вже хвилі Льодовитого океану.

На схід йшло порізане затоками скелясте узбережжя. Шумів прибій. Море було чисте: дужі вітри одігнали кригу на північ. Ген-ген над тундрою ледь синіли відроги хребта, який кочівники називали Бирранга.

Але яка ж непоказна була сама тундра поблизу океану! Хвилясту її поверхню ледь прикривали рідкі плями мохів, освітлені блідим, затуманеним сонцем. Стертий і пошарпаний килим тундри з жовтими, вже мертвими травами нагадував папір, забруднений сіро-жовтими пробами малярського пензля.

Повітря біля океану було дуже вологе: шкіряні пояси, намети зволожилися, одежа прилипла до тіла, на сухарях з'явилася цвіль. Тит Лаптуков бідкався, що на узбережжі катма білих ведмедів. Старий сподівався повезти з собою їхні ікла, які дуже цінують південніше, в тайзі. Лісові мисливці носять їх як амулети. Вони вірять, що страшні зуби «дядечка» — білого ведмедя — налякають і віднадять його бурого «племінника», якщо він надумає напасти на людину…

Наступного дня човен поплив на схід, уздовж побережжя.

Це була смілива, але приречена на невдачу спроба: вітер, який раптово перемінився, легко відкинув «Тундру» назад, до гирла Тай-мири.

Розпаливши на березі багаття, щоб обсушитися, Міддендорф і Ваганов обмірковували своє становище. Власне, залишалось тільки чимдуж поспішати до Сяттага-Милла, щоб ще застати там кочівників.

— Ех, дурні наші голови, от у чому лихо. Якби ми свого часу купили на Єнісеї шкури та зробили шкіряного човна…

Ваганов зітхнув:

— Авжеж.

— І місткіше і легше, — вів далі професор. — У такий човен ми захопили б із Сяттага-Милла до озера все зразу. Встигли б, мабуть, і пройти на схід уздовж побережжя. А втім, хоч би яким судном користувався майбутній полярний мандрівник, він, на мою думку, повинен пам'ятати — в полярних краях на собаках можна досягти набагато більше, ніж на кораблі. Челюскін це довів.

Козаки притягли до багаття потрощене, розсотане дерево. Його вирвало повінню у верхів'ях якоїсь сибірської річки, винесло в океан, і тепер хвилі викинули його на берег. Дерево кинули в багаття. Стовп іскор знявся догори.

— А все-таки Челюскіна не оцінили нащадки так, як він того заслуговує, — задумливо сказав Ваганов.

— На всіх своїх картах я назвав мис, якого досяг Челюскін, його іменем. Здається, ця назва прийнята зараз уже багатьма. Челюскін, безперечно, найсміливіший і найнаполегливіший серед наших моряків, які діяли в цьому краї!

Козаки, обігрівшись біля багаття, дрімали.

Старий Тит Лаптуков, який зараз більш ніж коли нагадував гнома, мішав ложкою в казані, як завжди, щось бурмочучи собі під носа.

— Отже, вирішено, — сказав професор: — завтра — назад. Навантажте тільки на «Тундру» якомога більше сухого плавника. Хтозна, чи знайдемо ми паливо, якщо піде сніг. А зараз — спати.

Погано пізньої осені на Таймирі, коли над тундрою починають двобій вітри з материка і з океану, коли сонце майже не гріє, а ночі тягнуться нескінченно.

То під парусом, то на вірьовці човен повільно йшов від зими. Нижня Таймира обміліла, в'язкою тванню біля берегів засмоктувала ноги. Пороги стали ще лютіші і небезпечніші.

Вітри, які раз у раз змінювали напрямок, дратували мандрівників. Вітер, з яким вони марно боролись годину тому, раптом повертав звідти, куди щойно промчався.

Варто було сонцю на хвильку сховатися за хмару, як негайно налітав холодний, пронизливий вихор. Одного разу дужим протягом повітря з бокової ущелини «Тундру» так шпурнуло на скелю, що зламалось кермо.

— На вірьовці йти певніше, — порадив

Лаптуков. Останнім часом старий став дійовим, навіть метушливим. Проживши вік на Таймирі, він краще, ніж інші, знав, що загрожує людям, коли вони застрянуть у безлюдній тундрі.

— Сили треба зберігати, — заперечив Лап-тукову професор. — Вітер — наш єдиний помічник…

Ваганов, який ремонтував кермо, зі злістю відповів:

— Дуже норовистий цей помічничок! Тут у спину, а там он, диви, подме у лоб.

— Та ви стаєте буркотливим, як наш Тит! — розсміявся професор. — Уявіть краще: по тундрі пливуть парусні судна і кожне має свій власний вітер. На всіх вітрилах одне пливе з попутним вітром на південь, а сусіднє — з попутним же вітром на північ. Де ще може бути таке диво? А ви ще бурчите, невдячний!

Надвечір з неба посипалися снігові крупи. Човен обледенів і, покрившись бурульками, вельми поважчав. Він протікав по всіх швах, і перед плаванням через Таймирське озеро його довелось заново конопатити мохом.

Вітряного дня «Тундра», стрибаючи з хвилі на хвилю так, що тріщало днище, помчала під вітрилом по озеру. Зачерпнувши бортом при особливо лютому пориві вітру, вона мало не потонула, та Ваганов устиг скерувати її до вузької коси, схожої на китову спину.

Поки мандрівники гарячково розвантажували напівзатоплену «Тундру», через корму якої вільно перехлюпували хвилі, їхній одяг змерзся і при різких рухах з хрускотом ламався. Процокотівши зубами ніч на вологому острівку, вони вранці перепливли на мис, звідки починалась уже найширша частина озера. Спробували було пливти далі, але знову мало не втопили човна і повернулись під захист мису.

Минуло ще три дні, а погода не покращала. Інколи вітер дув не так люто, зате назустріч.

У мішках залишались тільки крихти від сухарів. Пробували закидати мережу: що закинули, те й витягли. Добре ще — професорові пощастило підстрелити куріпку.

Четвертого дня, полюючи, Міддендорф з горба побачив на озері срібну смужку. Глянувши туди в підзорну трубу, професор поспішив до табору.

— Що сталося? — Ваганов бачив, що начальник експедиції дуже схвильований.

— Крига, — ледве переводячи подих, відповів той. — Вітер жене її сюди… Вона відріже нас.

Козаки зразу ж покидали в човен весь скарб. Усвідомлення небезпеки подвоїло сили, і човен, який підганяли частими ударами весел, поплив до західного берега озера, що поблискувало каймою міцної криги.

Веслярі, змінюючи один одного, працювали до повного знесилення, але вітер то гнав човен на південь, то відкидав його назад, у бік від гирла Верхньої Таймири.

28 серпня несподівано настало повне безвітря. Крижини, винесені в озеро поки ще невідомою, але вже близькою річкою, з неймовірною швидкістю почали змерзатися.

— Кінець надходить… — хрестячись, бурмотів дід Лаптуков. — Вмерзнемо тут. Ні пливти, ні йти… Миколо, угоднику милостивий, не дай померти без покаяння…

Професор став на лавку, оглянувся.

Збоку, за перетинкою крижаних брил, чорніла чиста вода. Адже це Таймира, Верхня Таймира, її гирло! Там — порятунок!

Навіть молодий лід встиг уже так зміцніти, що його ледве розбивали веслами. А давніший поступався тільки сокирі.

До гирла річки залишалось зовсім небагато, коли знову подув дужий вітер і лід почав рухатися. Човника розчавило, і він затонув майже одразу: «Тундра», стиснута з обох боків, розійшлась у пазах, і світлі фонтанчики крижаної води ринули в неї.

— Колекції, рушниці! — скрикнув професор, вистрибуючи на лід.

Снігова тундра. П'ять чоловік. Четверо ще так-сяк тримаються на ногах. П'ятий, хворий, лежить нерухомо. Хуртовина, виючи, мчить від берегів океану, нагадуючи про «білу смерть», яка чекає на кожного, хто заблукає зимою в тундрі. Хворий робить знак рукою, щоб всі наблизились.

— Я просив вас… Тепер наказую… Чуєте — наказую, — насилу вимовляє він, облизуючи губи, які запеклись.

— Нізащо! Нізащо! — вперто повторює Ваганов. — Ви хочете…

— Я хочу, — перебиває хворий, — щоб волю мою виконали… Неухильно, чуєте? Знаючи вашу благородність і відданість…

— А пропонуєте вчинити безчесно!

— Наказую: негайно вирушайте! Шукайте кочівників. Знайдете — згадайте про мене.

Даремно Ваганов переконує, що не сьогодні-завтра сили повернуться до хворого, і тоді можна буде йти всім разом.

— Адже я лікар, — каже той. — Безглуздо обдурювати себе. Моя хвороба може тривати два-три тижні. Хіба ви хочете моєї і своєї смерті? Хочете смерті людям, які довірились нам? А наслідки нашої многотрудної експедиції? Вони теж загинуть.

Ваганов, спотикаючись, бреде снігом. За ним з опущеними головами ідуть козаки і старий перекладач.

… Сили хворого швидко згасали. Болісний озноб трусив його. Він знову бачив себе студентом Юр'ївського університету. Микола Фадейович, професор анатомії, про щось питав його, а він все забув і не міг відповісти ні слова. Потім Микола Фадейович втнув раптом шаманського танку і так гучно бив у бубон, що можна було збожеволіти…

У хвилини просвітління хворий бачив перед собою все ту ж білу пустелю, по якій вітер гнав снігові потоки. Потім почалась хуртовина. Коли хворий знову підвівся, щось холодне звалилось на нього: хуртовина намела над ним кучугуру.

Так тривало три дні.

Хворий майже змирився з неминучістю смерті, як раптом у нього майнула рятівна думка. Спирт! Як це він раніш не здогадався!

Намагаючись берегти сили, хворий відгріб сніг від купки дрібно порубаного плавника, що її склали козаки, покидаючи його. Веселе полум'я побігло по сухій трісці. Розтопивши в казанку трохи снігу, професор узяв банку із зоологічними препаратами і вилив з неї спирт у казанок.

Морщачись, він випив теплувату пекучу рідину і майже зразу заснув. Сон був довгий і міцний. Прокинувшись, професор відчув, що гарячка покинула його.

Він вибрався із свого притулку.

Поки він хворів, остаточно запанувала зима. Озеро замерзло. Відлетіли на південь подорожники — останні птахи, які співали свої пісеньки навіть після того, як снігові хуртовини уже обрушились на Таймир. Морозяне повітря обпалювало щоки. Далеко над тундрою клубочились темні хмари. І жодного сліду людини…

З одужанням прийшов голод. Їжі вистачило на кілька днів. Потім він жував березовий луб, з якого був зроблений легкий похідний посуд, смоктав шкіряні ремінці.

Минуло вже півмісяця, як професор залишився сам поблизу 75-ї паралелі. Якби він не був загартований і натренований, хуртовина давно б уже поховала його. Але все одно розв'язка невблаганно наближалась. Професор не мав сумніву тепер, що Ваганов і козаки загинули в тундрі під час хуртовини і що допомоги більше чекати нізвідки.

Так лежав він в своєму сніговому лігві і думав про те, що ніхто і ніколи не дізнається, як далеко вглиб Таймиру проникли вони, що зробили, де наклали головами. Хіба тільки який-небудь кочівник наткнеться весною на трупи.

Раптом йому здалось, ніби по снігу рухається біла грудочка. Куріпка! Він потягнувся по рушницю. Руки тремтіли, мушка двоїлась в очах. Од відбою в плече він повалився навзнак.

Куріпка підкріпила його. Поки є сили, треба йти на південь. Якщо бракуватиме сили іти, треба повзти на південь. Недалеко від гирла Верхньої Таймири вони залишили свого часу невеликий склад харчів. Тільки б дістатись до нього…

На маленькі санки —їх зрихтував дід Лаптуков, розлучаючись, — він поклав рушницю, оленячу шкуру. Хитаючись від кволості, потягнув їх за собою. Пройшов сотню кроків і звалився на сніг. Відпочивав довго. Знову поплентався вперед. Ноги одвикли ходити. Санки здавались свинцевими. Серце гупало так, ніби він пробіг цілу верству.

Попереду курилася снігом біла рівнина, яка закінчувалась горбами з якимись чорними цятками на схилах.

Він відпочивав усе довше і частіше. Чи далеко ще до горбів? Глянув — і завмер: чорні цятки на схилі рухались. Ні, це йому ввижається… Це від мерехтіння снігу… Він заплющив очі і через хвилину знову розплющив їх.

З горбів, що виразно виднілися, у хмарі снігової куряви мчали оленячі упряжки.

Він скрикнув, протяг уперед руки — і біла тундра, упряжки, небо попливли в нього перед очима…

Кочівник Тойчум любив розповідати біля багаття про те, як того року, коли злі духи послали в тундру пошесть, йому, Тойчуму, пощастило врятуватися від смерті. Шаман не зміг вигнати хворобу, і Тойчум став готуватися до зустрічі з своїми померлими предками.

Але тут у чум прийшов російський лікар. Він виявився могутнішим від шамана і вилікував Тойчума, зовсім вилікував. Тойчум хотів дати йому за це кращих оленів, але лікар відмовився і дуже сердито замахав руками… Потім лікар пішов чогось до великої солоної води і сказав, що повернеться восени. Але минула зима, а лікар все не повертався. Він, Тойчум, довго чекав його в літньому таборі, хоч олені вже з'їли навколо весь мох. І от, коли стали вже розбирати чуми, у табір припленталися люди, з якими весною пішов лікар. Вони сказали: лікар гине далеко в снігах. Тойчум негайно зібрав кращих оленів, для трьох упряжок. Олені мчали швидше вітру. Лікар був живий, але в нього шкіра бовталась на кістках. Ще б пак, він двадцять днів не знав, що таке повний шлунок! Тойчум годував його найжирнішою оленятиною, і лікар повеселішав, знову став рум'яний, тільки скаржився на обморожені пальці. Лікар дуже дякував Тойчуму і хотів дати йому рушницю. Але він, Тойчум, відмовився і дуже сердито замахав руками…

— Велика людина був лікар, добра людина! — незмінно закінчував Тойчум свою розповідь.

І слухачі схвально хитали головами. Багатьох з них теж вилікував тоді цей лікар, який проганяв хвороби без бубна і заклинань, одними тільки білими гіркими порошками.

А сам «великий чоловік»? Де він, що сталось з ним? Чи охолодили смертельно небезпечні пригоди в снігах його пристрасть до подорожей?

Зовсім ні! Ледь одужавши від потрясінь, пережитих на Таймирі, Міддендорф і нерозлучний з ним Ваганов почали другу, не менш сміливу подорож. Шахта-колодязь у Якутську дозволила їм провести перші в світі наукові спостереження над глибоко залягаючими шарами вічної мерзлоти.

Потім друзі вирушили слідами землепрохідців через хребти і тайгові нетрі до узбережжя Охотського моря. На шкіряній байдарі, ухиляючись від крижин, вони проникли до Шантарських островів. Тільки ранній наступ осені перешкодив їм досягти гирла Амуру.

Назад Міддендорф повернувся вздовж російсько-китайського кордону, який тягнувся на тисячі верст, причому подолав цю величезну відстань по бездоріжжю, покладаючись лише на допомогу провідників-евенків і якутів.

Повернувшись, Міддендорф написав капітальну працю про населення, клімат, гідрографію і рослинний світ Сибіру. Минуло відтоді понад сто років, але й зараз рідко в якій з нових наукових робіт про Сибір ви не знайдете посилання на цю книгу.

Зрозуміло, вчений не зміг би здійснити свої найважчі подорожі, якби не загартував себе з дитинства, якби не мав такого товариша і помічника, як Ваганов, таких витривалих і відданих супутників, як прості сибірські козаки. Ставши вже академіком і віце-президентом Російського географічного товариства, Олександр Федорович, згадуючи експедицію на Таймир, писав:

«Тепер, коли роки різноманітного столичного життя промайнули над пригодами тодішніх наших мандрів, про цих товаришів моїх у найважчій із пригод за мого життя я можу повторити: у всьому світі навряд чи де можна знайти ще таку винахідливість і спритність у всіх найлихіших напастях голої пустелі, як у народному характері простої російської людини…»