Острів Смерті

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Коли в о н о почалося — не знаю. В о н о завжди було там, глибоко в мені. Ховаючи й о г о в собі, я часто жаліла себе. А все-таки, що правило мені за опору в такому житті? Її не було. Зрештою, я від самого початку знала: самотній людині нема на що опертися. Відколи з моїх уст зірвалося: „Мамо, я живу! І я житиму!” — я зуміла обходитися без опори. Я повторювала собі: „Не тільки я жертва. Не тільки я зустрілася віч-на-віч зі своєю долею”. Я ладна була вважати себе вже не людиною, а мертвою річчю. Коли з'явилося в о н о, безглуздо було питати, живу я чи ні. А проте з власної волі я не хотіла стати річчю, не визнавала своєї приреченості. Щоразу, коли я гукала: „Мамо!” — в мені воскресала людина.

…Той лікар у білому халаті, з білою маскою на обличчі й гострим поглядом очей за блискучими окулярами торкнувся її щоки й голови так, наче оцінював якусь антикварну річ. Певно, його рука була така ж тепла, як і її тіло, бо доторку вона не відчула. „Я не бачу дзеркала”,— подумки вирішила вона. Бо знала: той чарівний предмет, що відбиває світ таким, яким він є, простромить її, наче кинджал. Дзеркало тепер заміняли руки — вони допомагали їй бачити шерехаті щоки і безволосу, схожу на вигорілу пустелю, голову. Вона знала, що перестала бути жінкою і перетворилася на щось безстатеве, навіть більше того, перестала бути людиною, обернулась на мертву річ. Бо зовсім не вірила, що силою волі, зусиллям чи сміливістю зможе повернути собі подобу жінки, людини. Однак той лікар посеред натовпу привидів у білому сказав діловито (мабуть, тоді вона слухала його не як людина, а як річ) і водночас привітно (так їй пізніше згадувалося):

— Ви будете жити. Рани на обличчі загояться. Виросте й волосся.

Невже це до неї говорили? Її обступили метушливі, з блискучими очима привиди в білому, а вона нічого не розуміла.

— Роздягніться. Ми вас оглянемо.

Її тілом вертіли, як лялькою-маріонеткою…

Я сиділа перед трюмо й дивилася на своє обличчя. Дивилась не тому, що не було Ая-тян. Просто я хотіла побачити й о г о, не себе. Я розглядала своє обличчя в дзеркалі, бо відчувала, що в о н о ворушиться в мені як щось живе, підштовхує мене, спонукає до рішучості. Я не вважаю себе вродливою. І тоді не вважала. В мене нема навіть половини краси Ая-тян. Моє обличчя безживне, невеселе, байдуже. Воно невиразне. І все-таки можна було сказати, що воно людське, жіноче. Під довгим чорним волоссям моє минуле. Рана на лівій щоці цілком затяглася, і ніхто вже її не помічає. Я скористалася самотністю і обмацала щоки та волосся. Одного разу Сома-сан сказав: „У вас справді гарне волосся”. Може, це був вияв любові? Я почула в його голосі легке тремтіння. „Що ж, можете помацати”. Він погладив моє волосся так, наче торкався священної амфори. У дзеркалі я бачила легкі хвилі м'якого волосся, що спадало вниз. Його торкнулася моя рука, не Сома-сана. Тоді він лише погладив його, потім на мить завагався й відсмикнув руку. Нерозумний!

Здавалось, ніби в дзеркалі відбивається не моє обличчя чи постать, а сама душа. Вона була безживна, невесела, байдужа. Була невиразна. В ній запанувало в о н о, і для чогось іншого не залишилося місця. Я не витримую на собі чужого погляду. Не хочу, щоб бачили й о г о. Та, може, Ая-тян щось помітила, коли я дивилася на себе в трюмо? „Мотоко-сан, чому ваше обличчя в дзеркалі таке страшне?” — несподівано озвалася вона тоді ззаду, і я подумала,

що Ая-тян таки побачила й о г о.

…Вона не могла пригадати, чи сама роздяглася, чи привиди в білому зірвали з неї одежу. На неї було звернуто багато очей, але вона не почувала ні сорому, ні страху. Вона була неживою річчю, і їй не залишалось нічого іншого, як підкоритися. Лікарева рука, що доторкнулась до її голого передпліччя і грудей, була холодна. „У тебе гарна шкіра”,— сказала їй, школярці, колись у лазні мати. „У тебе також гарна”,— відповіла вона й поплескала рукою материну спину. Людський гамір раптом стих і перейшов у напруженутишу, коли лікарева рука, тепер уже тепла, поповзла вздовж хребта. До її вух долинули незрозумілі, сказаніскоромовкою іноземні слова. „Я не бачу спини, бо не дотягуюсь туди рукою”,— міркувала вона. Її клали то навзнак, то долілиць. Лежачи горілиць, вона раптом розплющила очі й побачила, ніби її голе тіло відбивається на стелі лікарняної палати. „І чого це стеля обернулась на дзеркало?” — питала вона себе. Ні, вона не мала бажання дивитися на себе, але мусила. Вона бачила відображення дівчини з наголо постриженою головою. Дівчина лежить навзнак на ліжку в оточенні привидів у білому. Бачила її невеличкі груди. Та бритоголова дівчина, що без них не могла б називатися жінкою, несподівано закричала: „Мамо!”. В ту мить вона перестала бути річчю. Нещасна зойкнула так, наче її збиралися катувати…

У дзеркалі я побачила, що ззаду до мене наближається Ая-тян. Побачила, як вона сіла поруч, поклавши голову мені на плече, і глянула в дзеркало. Я відчула збентеження, коли Ая-тян розглядала моє відображення, бо мені здалося, ніби дзеркало роздягає мене. Мені здалося, ніби в ньому відбивається моя душа. „Що ви робите? Пудритеся?” — добродушно спитала Ая-тян. „А куди ти ходила так пізно ввечері?” — перебила я. „До Сома-сана” ,— відповіло зображення Ая-тян, а моє насупилося. „Ну і що, він був у доброму настрої? Напевне, зрадів з твого приходу? Не та що вчора” .-„ Анітрохи. Які ви все-таки злі” ,— проказала граціозно вигнуте зображення ніби незнайомої мені жінки. Та жінка, молода і вродлива, жила повнокровно. Зусиллям волі я стерла її образ у дзеркалі і тоді побачила лише себе — обличчя, схоже на театральну маску, з блискучими страдницькими очима. Ая-тян захлипала, але це обличчя до неї не повернулося. Його очі, мов зачаровані, втупилися поперед себе. Втупилися в н ь о г о.