Острів Смерті

ВОСЕНИ, СТО ТРИДЦЯТЬ ТРИ ДНІВ ТОМУ

Канае навідався в майстерню Мотоко в дощову суботу — через два дні після того, як вона пізно ввечері на його на квартирі повідомила, що Аяко зникла. А він же міг заглянути скоріше, тобто наступного дня. Зволікав тому, що, по-перше, від самої весни звик приходити в гості по суботах („Регулярно, як пароплав чи літак, правда?”), а, по-друге, поставився легковажно до зникнення Аяко — вважав, що стосунки між дівчатами дружні, і повернення Аяко неминуче. Та десь глибоко в душі Канае таїлося побоювання, що, прийшовши наступного дня, він заронить у серце Мотоко підозру — начебто він оддає перевагу Аяко. Бо в нього було зухвале бажання: втішатися прихильністю обох, але створити враження, ніби кожну з них він любить сильніше за іншу, хоча сам не знав, до кого справді горнеться. „Кого ж я люблю?” — запитував він себе, а вдень і вночі, на роботі і вдома думав навпереміну то про Аяко, то про Мотоко. Дивна річ — вони подобалися йому однаково і так сильно, як жодна інша жінка раніше. „Якщо це не любов, то що ж таке любов?” — міркував він, та ніяк не міг зробити вибору — визначити один об'єкт своїх почуттів. Ціле літо його раз по раз мучило питання: „Що сталося зі мною? Хіба можлива така дивина?” І поки він не знайшов на це відповіді, роман писався через силу. Правда, в блокноті з написом „Work in progress” же було кілька його уривків під спільним заголовком „Човен Харона”, але для розробки зачепленої теми бракувало матеріалу. Зупинилася робота і над іншою частиною роману — „Туонельським лебедем”: мабуть, не стало фантазії, якою він завжди хизувався перед дівчатами, називаючи її основою мистецтва. У „Човні Харона” Канае задумав описати спільне життя жіночих персонажів, а в „Туонельському лебеді” розгорнути перед читачем минуле одного з них, що мав прообразом Мотоко Моегі. Що ж до другого персонажа, з прототипом в особі Аяко Аймі, то його тема ніяк не викристалізовувалася — Канае не знав, що і як про нього писати.

Та от позавчорашні відвідини Мотоко Моегі й розкриття важливих моментів біографії Аяко Аймі раптом розбудили в ньому потяг до писання. Гарненька, але досі ійна собі панночка, Аяко в його очах перетворювалася загадкову особистість. І, запалившись творчим вогнем, позавчора Канае розпочав писати нову частину роману — „Зима кохання”. Працював він над нею і вчора після роботи. Можливо, двох персонажів свого роману він любив дужче за живих Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Правда, і тепер, уже як автор, він не знав, кому з них віддає перевагу — М. чи А.

Того дня після обіду по дорозі до будинку Нісімото Канае не міг позбутися прикрого відчуття: невже писання роману важить для нього більше, ніж реальні люди? „Чому це я, дізнавшись про зникнення Аяко-сан, не поцікавився її долею, або простіше — її найближчим майбутнім, а натомість захопився новим розгортанням сюжету власного роману? Чому я відразу вчора ввечері не взявся розшукувати Аяко-сан, а, забувши про все на світі, писав собі далі? Так, ніби реальна Аяко-сан була лише тінню героїні твору, що живе в мені. Невже я закінчений егоїст?”

Безперестану картаючи себе, Канае натиснув кнопку дзвінка в домі Нісімото.

— Це правда, що Аяко-сан зникла? Що з нею? — поспішив він спитати в господині, коли та з'явилась у дверях.

— Вона в себе наверху. Звідки ви це взяли? — трохи недовірливо, але спокійно відказала стара, і Канае розгубився.

— Ой, а я так спішив…

Більше не дорікаючи йому, стара гукнула: „Аяко-сан!”

— Що таке?! Я зараз!

Канае миттю роззувся і побіг сходами нагору. Коли на порозі показалася Аяко, він відчув одночасно і заспокоєння, і розчарування.

— Добрий день! Чого це ви так розхвилювалися?

Як завжди, Аяко зустріла його лагідним усміхом і провела в кімнату. За своїм звичаєм Мотоко працювала в майстерні над картиною так зосереджено, що й не помітила гостя. Пам'ятаючи, що вона не любить, коли їй заважають, Канае тихенько спитав:

— Аяко-сан, що сталося? Я так переживав.

— За що? — запитала Аяко простодушно. Було видно, що вона не прикидається.

— Позавчора ввечері приходила Мотоко-сан і повідомила, що ви втекли з квартири.

Аяко залилася легким рум'янцем і зиркнула в майстерня

— Мотоко-сан до вас приходила? А я й не знала. Вона мені нічого про це не казала.

— То, значить, ви не тікали?

— Мотоко-сан сама наробила шуму. Того-таки вечора я повернулася. Бо куди ж мені тікати?

У її бадьорому голосі вчувалася не тільки жартівливість, але й сумна нотка, а тому Канае вирішив, що було б недоречно зараз нападати на неї. Мотоко-сан наробила шуму та ще й його добряче налякала. Але ж мусила бути якась причина для цього. Він кинув нишком погляд на Мотоко, але вона, здавалось, нічого не чула.

— А навіщо вам було зникати і тривожити Мотоко-сан? І мене також. Тим більше коли вам ясно, що тікати нема куди.

— Вибачте. Я повелася негарно. Та що було робити?

„Що вона має на увазі?” — роздумував Канае. Крізь відчинене вікно залітав, гойдаючи завісами, прохолодний вологий вітерець, і трохи засмучене обличчя Аяко то світліло, то темнішало. „Певно, минуле залишило в її душі не вигойну рану, яка й досі ятриться” ,— подумав він і зразу відчув до неї співчуття. „Аяко-сан, ви мені дорогі!” — хотів він вигукнути, але стримався і пригнічено запитав:

— А яка ж цьому причина?

— Ніяка.

І Мотоко позавчора казала, що якоїсь підстави для втечі не було. Мабуть, після незначної суперечки Аяко пішла з дому, а Мотоко подумала, що вона втекла назавжди, і тому кинулась її шукати. Однак Аяко того-таки вечора сама повернулася жива і здорова. Як то кажуть, гора народила мишу. Та все-таки переполох Мотоко мусив мати якусь основу…

— Я не зовсім розумію…— сказав Канае.

— Чого?

— Якщо ви пішли з дому тільки на прогулянку, то чому Мотоко-сан зчинила бучу? Адже загалом вона така врівноважена, спокійна. Через якусь там дрібницю вона б не примчала до мене. А може, вам захотілося її налякати, просто так, без причини?

— Я ж вам казала, що повелася негарно.

— Отже, ви їй погрожували втечею?

— Та чого ви до мене прискіпуєтеся, як суддя? — Аяко глянула сердито на Канае.

Він до неї не прискіпувався. Просто його не залишала цікавість: хотілось узнати, що скоїлося між ними того вечора. Мотоко визнала, що Аяко вже не раз тікала з дому. Спершу, коли зійшлася з якимось молодиком. А з якої причини того вечора?

Питання одне за одним пролітали в його голові, а перед очима стояло трохи змарніле замріяне обличчя Аяко. І хоч скільки він дивився на неї, все одно бачив у ній лише необізнану з життям дівчину, а тому навіть подумав, що, може, Мотоко зі злості набрехала. Та нараз Аяко підвела голову й несподівано для Канае почала розповідати:

— Сома-сан, як письменник ви повинні зрозуміти мій настрій. Якоїсь особливої причини я не мала. Просто мені стало нестерпно. Що бачила, що чула — все остогидло. І вина в цьому не чиясь, а моя. Зір і слух у мене нікудишні, а тому я не хочу нічого бачити й чути. Не хочеться тут жити, тягне кудись далеко, хоч на край світу. Іноді думаю: от було б добре щезнути. Отож не шукайте якоїсь причини, однаково не знайдете. Словом, я сама собі приїлася.

— Дивно. Невже у вас завжди такий настрій? — промимрив Канае, дивлячись, наче заворожений, на співрозмовницю. Спалах рум'янцю на щоках дівчини, коли вона отак запально щось говорила, надавав їй особливої принади.

— Тільки іноді. А то не можна було б жити.

— Але ж, гадаю, є якась причина вашого невдоволення собою?

— Ніякої. Воно находить на мене, як хвороба. Їй-бо, правду кажу.

До певної міри Канае починав розуміти її. Однак, хоч як старався, не міг знайти зв'язку між характером Аяко і тим, що вона казала.

— Коли отак порозмовляєш з вами, то складається враження, ніби вас підмінили. Мотоко-сан ще можна збагнути, бо її думкам властиві ризиковані повороти. А вас я вважав щодо цього абсолютно здоровою. Невже ви підпали під її вплив?

— Ого, ви поганої думки про мене. Мабуть, тому, що я не така кмітлива, як Мотоко-сан.

Якусь хвилину Канае не знаходив, що відповісти на цей докір. Та раптом з майстерні озвався різкий, як хльоскання батога, голос Мотоко:

— Сома-сан, ви що, не вмієте серйозно думати?

Канае злякано обернувся: Мотоко повільно наближалася до перегородки між кімнаткою в японському стилі й майстернею. А коли опинилася на однаковій відстані від гостя та Аяко, то прикипіла поглядом до нього.

— В якому розумінні?

— Хіба ви не кепкуєте з її щирого зізнання? Ая-тян не з тих, що піддаються чужому впливу. Вона має сильну волю і дорожить своїми поглядами. У цьому я не можу з нею зрівнятися. Вона вам відкрилася, а ви розводитесь про якісь там здорові думки. По-моєму, ви цим ображаєте її.

— Просто жах! І чого це ви на мене напосілися?

— Сома-сан, якби ви висловлювали тільки так звані здорові думки, то я зневажала б вас. Ви вважаєте, що в сучасну епоху щось подібне може в нас зародитися? Хіба людство не переживає критичного моменту своєї історії? Війна скінчилася, а японці — і не тільки вони — всі люди на світі відчувають непевність у завтрашньому дні, але мимоволі забувають про неї, покладаючи надію на мир та співіснування, і гадають, що якось усе щасливо обійдеться. Та дехто думає інакше. Я маю на увазі не політику й суспільне життя, а те, що відбувається в людських серцях. Жити в переломну епоху — значить відчувати, як щось руйнується, гине, вмирає. Саме це і властиве Ая-тян. Невже ви не розумієте, що в такому разі про здорові думки не може бути й мови.

— Навіщо… — почала Аяко.

— …так строго… — вторив їй Канае.

— …судити, — вела вона далі.— Сома-сан тільки злегка покартав мене.

Все ще блискаючи очима, Мотоко підійшла ближче до гостя та Аяко й сіла збоку, а потім випалила:

— Як тільки я приходжу Ая-тян на допомогу, вона відразу м’якне, правда, Сома-сан?

Спійманий на слові Канае хотів було щось відповісти, але раптом відчув, ніби потрапив у пастку. Підтверджувати слова Мотоко було нерозумно. Поки він роздумував, обличчя збентеженої Аяко було вкрите якимось дивним рум’янцем.

— І я добре розумію, що сучасна людина переживає кризу, — звертаючись до Мотоко, промовив Канае. — Звичайно, Аяко-сан не виняток з загального правила, але по ній цього не видно, чи не так? Здається, вона вміє жити й будувати життя на міцній основі.

— Хоча ви й романіст, але судите про людину поверхово, — нападала Мотоко.

— Мотоко-сан, ви сьогодні в поганому гуморі,— сказав Канае й зітхнув. Він не мав охоти сперечатися, а вщиплива іронія на його адресу як романіста зовсім його спантеличила. „Овва!” — подумав він і перейшов у оборону: — Я розумію ваш поганий настрій. Ви так напереживалися, коли помітили, що Аяко-сан утекла з дому. Але ж вона щасливо повернулася. То чи не краще було б, якби ви не накидалися на мене, а приязно всміхнулися?

— Можливо…— погодилась Мотоко і попросила Аяко приготувати чаю. Дівчина жваво підвелась і вийшла з кімнати.

— То як склалось того вечора? — запитав Канае.

— Опівночі повернулася.

— Де ж вона була?

— Каже, що сиділа на лаві в парку. Там заговорив до неї якийсь підозрілий чоловік, і вона побігла до постового, а потім на таксі приїхала додому.

— От дурненька! Не знає, що завжди причепиться п'яниця, коли сидиш сама.

— Певно, злякалася?

Мотоко кинула на гостя насмішкуватий погляд.

— Ви так гадаєте, бо судите про неї поверхово. І, напевно, жалієте її. А насправді Ая-тян чогось такого не боїться. І звернулася вона до постового не зі страху, а тому, що той чоловік докучав їй. Це ви, Сома-сан, лякливий.

Становище Канае знову погіршало.

— А ви?

Мотоко була незворушна.

— Я смілива, тільки не з собою, а з іншими. Та, мабуть, ви цього не розумієте. Коли позавчора Ая-тян кудись запропастилася, мене трясло від обурення, бо я не могла набратися духу. Від кризи мене стримує Ая-тян,— здається, я збагнула це того вечора. У неї міцніше коріння, ніж у мене. Коли вона щось вирішить, то не відступить, поки не досягне свого.

У цю хвилину відчинилися двері й повернулася Аяко із закипілим чаєм.

— Знову мене обмовляли? — проказала вона з невинним, як у дитини, усміхом на губах.