Острів Смерті

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ВІСІМДЕСЯТ ДНІВ ТОМУ

— Ще раз заглянули? — спитала Мотоко, і Канае трохи знітився.

— Я подумав, що в суботу пополудні обов'язково застану вас удома.

— У вас теж сьогодні короткий робочий день?

— У видавництві? Та начебто. Правда, коли роботи завал, то і в суботу доводиться працювати допізна. А буває, і в неділю.

— Видно, ви серйозний редактор.

Канае відчув у тих словах деяку іронію, але тепер Мотоко вже не здавалася йому такою неприступною, як першого разу.

— Аймі-сан нема?

— Мабуть, скоро прийде. Ви що, з нею хотіли зустрітися?

— Та ні. У мене до вас діло. Ще раз вирішив просити вас про ту обкладинку.

— Це що, примха? — спитала Мотоко й повернулася до мольберта. Вважаючи, що заглядати на розпочату картину нечемно, Канае підійшов до вікна й подивився надвір.

Він приходив до Мотоко Моегі з пропозицією щодо художнього оформлення книжки у понеділок, тобто кілька днів тому. А те, що й сьогодні посмів навідатися, означало: Сімма таки добре муштрував редакторів. Та, здається, до цього домішувалося підсвідоме зацікавлення як художницею, що сухо відкинула пропозицію видавництва, так і її подругою Аяко Аймі. На ґанку він повідомив господиню про мету свого приходу, і хоча та гукнула: „Мотоко-сан! До вас гість! Той, що недавно заходив! Сома-сан!” — і у відповідь почулося: „Просіть!” — йому уявлялося, що він застав обох подруг, а тому, піднявшись на другий поверх і побачивши в майстерні лише Мотоко, трохи розчарувався. Художниця говорила з ним, але пензля з рук не випускала, тож розгубленому гостеві не залишалося нічого іншого, як підійти до вікна й виглянути надвір.

Сад тонув у теплому промінні післяобіднього сонця, у вікно завівав свіжий легіт.

— Пахне весною,— не обертаючись, проказав Канае.

— Можливо. Та мені байдуже, яка погода.

— А хіба для малювання вам не треба сонячного світла? — повернувшись обличчям до Мотоко, запитав гість.

— Це імпресіоністи без нього не обходяться. А я волію працювати при запнутих вікнах та електричному світлі. Я б навіть сказала, що намальоване в темряві в мене виходить кращим.

— Отже, всі ваші картини — плід уяви?

— Майже всі. А що ви скажете про себе?

Раптове питання збентежило Канае. Він мало не відповів, що картин не пише, але потім збагнув, що Мотоко натякає на роман. І його втішило, що вона пам'ятає розмові про його заповітну мрію.

— Ви маєте на увазі роман?

— Звичайно.

— Напевне, він теж буде плодом уяви. Бо я не збираюся писати в стилі „сісьосецу” — роману про себе. Однак я ще нічого не написав, у мене є тільки план.

— А коли ж почнете?

— Ще задум не визрів.

— Он що.

Мотоко знову примовкла, а Канае виглянув надвір. „Якщо це правда, що Аяко от-от прийде, то звідси я найшвидше її побачу” ,— думав він.

— А що значить: „Задум не визрів?” Невже ви не можете починати, коли маєте під руками добрий матеріал?

— Цього не досить. Я повинен ясно уявляти, собі, що хочу написати, яка основна тема мого твору. Здається, я вже намацав її, але не знаю, як конкретно її втілити. Вона має умоглядний характер і тому мені невтямки, як до неї підступитися. Поки я не зрушив з місця, все переді мною — наче в тумані. А щоб запустити машину в рух, потрібен ключ запалювання, тобто в моєму випадку — сюжет, задум. Та от біда, я ніяк не можу знайти того ключа.

— Видно, це непросто. То, може, краще починати писати, і тоді все з'ясується?

— Е ні, так не піде. Це, можливо, в живописі форма визріває у процесі малювання, а от щоб писати роман потрібно конкретно уявляти зображуване. І тому так, як ви пропонуєте, нічого не напишеш, тим більше роману. Все це непросто робиться. А ви як гадаєте?

Канае стояв спиною до вікна, зіпершись ліктями об підвіконня. Мотоко дивилася на нього, тримаючи в лівій руці палітру, а в правій — довгий пензель.

— Сідайте он на той стілець.

— Та я можу й постояти.

— Будьте як удома. Я теж присяду.

Канае підсунув до вікна старенький стілець, бо сподівався побачити звідси, як іде вулицею Аяко. Однак розмовляти з Мотоко й водночас дивитися надвір було неможливо. Поклавши палітру на стіл, а пензель усе ще тримаючи в руці, художниця сіла на низенький табурет і заклала ногу на ногу.

— У вас є що закурити?

Канае простяг їй пачку цигарок. Вона не ворушилася, коли він, нахилившись, підніс їй запаленого сірника, й очима показала на білу череп'яну мисочку — мовляв, туди киньте недопалок.

— А хіба не в цій мисочці ви розчиняєте фарби?

— Байдуже. Я її по-різному використовую. Ая-тян завжди сварить мене за це.

Все ще не випускаючи пензля з правої руки, а між пальцями лівої затиснувши цигарку, Мотоко усміхнулася на диво приязно й пустотливо.

— Отже, ви ледачі?

— Страшно. Мої цигарки в тій кімнаті, тому я у вас виканючувала. Будь ласка, підсуньтеся ближче.

Канае підтяг стільця ближче до Мотоко, і йому відкрилося полотно розпочатої картини. На темно-попелястому заґрунтованому тлі проступали легкі жовті лінії малюнку, що подекуди тонули під мазками темно-зеленої фарби. Було неясно, що збирається малювати Мотоко.

— У цьому начерку є якийсь задум?

Художниця мимоволі кинула очима на полотно.

— Звичайно, є.

— А ви можете сказати, який? Мабуть, це наївне питання, але я не розумію, що зображає ця картина.

Мотоко знову ледь-ледь усміхнулась і, роздушуючи недопалок, відповіла:

— Ну й добре, якщо в ній до самого завершення буде щось незрозуміле. Зате в моїй голові все ясно. А чи можна сказати те саме про роман?

— Та годі про нього. Я ще нічого не написав. Моегі-сан, ви малюєте без моделі? Тож і „Острів” і „Міський краєвид”, що я бачив на виставці, не списані з натури?

— Ні. Але ескізи я іноді роблю на природі, та коли хочу, можу творити цілком реалістичні речі… Між іншим, обкладинку ви хотіли б бачити виконаною саме в такій манері?

— Навпаки, я б волів щось символічне. Коли я побачив ваші картини на виставці, то подумав: це якраз те, що треба.

— Знаєте, я не можу похвалитися, що мені вдаються реалістичні картини.

У цих словах учувався жаль, і Канае мимохіть засміявся.

— Минулого разу, коли вас не було, онук господині показав мені альбом з малюнками. Цілий зоопарк. Хіба це не чудова робота?

— А-а, ви про альбом Ген-тяна? Але ж зображене там — це не звичайний реалізм. Я працюю в жіночій школі й мушу навчати дітей малювати по-реалістичному. Мені це важко.

— Певно, тому, що реальність — це не тільки те, що лежить на поверхні. Ваш „Острів” — шедевр. Мені здається, це найповніший узагальнений образ усіх можливих реальних островів, доведений до абстрактного поняття…

— Я вас не розумію. Що ви маєте на увазі?

Канае загасив цигарку й на хвилину задумався.

— Як би вам сказати… Я вбачаю в ньому не звичайний острів, а прабатьківщину, якої побоювалася і до якої прагла первісна людина. Мабуть, ви знаєте, що в японських міфах згадується Країна Вічності. Згідно з гіпотезою Сінобу Орікуті[23], уявлення про неї запозичили з легенди про Нірайкай, відомої на островах Рюкю. Нірайкай — це острів богів і водночас пристановище мертвих. На цій прабатьківщині людина народилася і туди, в Країну Предків, згодом повертається. Я про це не думав, коли розглядав вашу картину. Тоді мені пригадався Беклін. І тільки пізніше я помітив у ній щось суто японське, а згодом — щось загальнолюдське, екзистенціальне.

— А хто такий Беклін? — запитала Мотоко, все ще тримаючи в правій руці пензель — як зброю для оборони.

— Беклін — це художник, який малював на містичні теми в реалістичній манері. Не дуже славетний. Активно працював у Німеччині та Швейцарії у другій половині дев'ятнадцятого століття. Я можу показати вам літографії його картин, якщо захочете. Одна з них, „Острів мертвих”, нагадує вашу.

— А я й не знала.

— Невже? Композиція схожа, а манера виконання інша. Вона настільки реалістична, що навіть тінь на воді ніби справжня. На ній зображено постаті мертвих у білому на човні, що наближається до сходів на острові. Ваша ж картина похмура, зловісна. Отже, їх об'єднує лише міфічний елемент. Узагалі я вважаю, що споконвічний страх людини перед смертю і потяг до неї ще й у сучасну епоху живе у вигляді міфу.

— Сома-сан, ви якось надто складно міркуєте.— Мотоко врешті поклала пензель на стіл і попросила ще одну цигарку, а потім, задоволено випускаючи струмок диму, сказала: — Спасибі вам за інтерес до мене, але я так не думала коли малювала ту картину.

— Вважайте, що цим я роблю собі рекламу великого знавця вашої творчості,— сказав Канае і, посмоктуючи цигарку, засміявся.

— Великого знавця? Звичайно, порівняння з видатним художником для мене честь, але я дала вияв чомусь, що мітиться в моїй душі. А чому — ви, мабуть, не здогадуєтеся…

— Ні,— здався Канае. Він не мав охоти входити в суперечку; досить того, що зумів виказати своє зацікавлення художницею.

Якийсь час Мотоко курила мовчки, а потім коротко призналася:

— Я теж не знаю, чому.— Канае засміявся, а вона вслід за ним.— Як би це вам пояснити?.. З численних моїх спогадів відстоялося тільки дещо,— все інше пішло в забуття, — воно скупчилося в підсвідомості і проситься на полотно. От його я й малюю.

— Так у тому й полягає сила уяви,— заводив своєї Канае.— Вона народжується з сукупності підсвідомо закарбованих фактів. Навіть коли митець пише з натури, побачене раніше напливає на реальні об'єкти й цим йому допомагає. Тож і тоді, коли ви малювали ту картину, в вашій пам'яті виринали забуті острови. Якраз таку властивість і називають художнім покликанням.

— Можливо.

— Саме це і є свідченням вашого обдаровання.

— Ну що ви! Правда, змалку я бачила чимало островів.

— Звідки ви родом?

— Народилась на узбережжі недалеко від Хіросіми, а виросла в самому місті.

— Тож напевно бачили не один острів Внутрішнього Японського моря. Але на вашій картині той острів чомусь один-однісінький.

Мотоко нічого не відповіла, лише старанно душила недопалок. Здавалось, вона над чимось думає, хоче щось сказати, але вагається. Тільки-но Канае вирішив, що треба їй допомогти, як вона підвела голову і запитала:

— То ви казали про обкладинку до книжки „Шлях до миру”?

— Так. До публіцистичної книжки Сінсаку Йосіди, написаної спеціально для нашого видавництва.

— Вона що, приурочена до річниці воєнної поразки?

Мотоко вжила не загальноприйнятий термін „кінець війни”, а „воєнна поразка”. Це свідчило про певну ідейну позицію. „Ну, тоді ще є надія” ,— подумав Канае.

— І це взято до уваги,— зізнався Канае.

— А встигнете ви до річниці атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі?

— Було б добре, якби Йосіда-сан швидко написав. Зараз середина квітня, отже, залишилося якихось три місяці.

— Коли заходить мова про мир, то відразу згадується вибух атомної бомби.

— Я не думаю, що Йосіда-сан зачепить і це питання, хоча воно, звісно, дуже важливе.

— А чому ви до мене звертаєтеся?

Канае не зрозумів її, а тому у відповідь спитав:

— Що ви маєте на увазі?

Художниця дивилася йому просто в очі, на її споважнілому обличчі не було й сліду від недавньої усмішки.

— Тому, що в розмові про мир у сучасній Японії не можна обійти мовчанкою атомне бомбардування?

До Канае все ще не доходив зміст її запитання.

— Це я запропонував удатися до вас. І головного редактора перетяг на свій бік. Мовляв, мене глибоко вразили на виставці ваші картини і було б добре замовити обкладинку вам. Що ви на це скажете?

Мотоко легко зітхнула і, не спускаючи з гостя очей, спитала:

— Сома-сан, ви не дізнавалися про моє минуле?

— Ні. А що таке? Хіба вас судили?

Канае засміявся. Мотоко насупила брови, але в її очах уже зник холод.

— Що ви? Не судили. Отже, ви нічого про мене не знаєте?

— Нічогісінько. А хіба не досить того, що я бачив три ваші картини?

Мотоко кивнула головою і ще раз зітхнула.

— А я подумала: ви знаєте, що я постраждала від атомної бомби і тому звернулися до мене з такою пропозицією.

— Атомної бомби?..

Приголомшений Канае ще раз глянув на художницю: на її гарному, з правильними рисами обличчі, обрамленому пасмами чорного волосся, не було видно рубців.

— Так, я в той час була в Хіросімі.

— Невже? А я й не підозрював.

Канае не знав, як її розрадити. „Напевно, вона будь-що хотіла приховати це, наче ганебну таємницю. Мабуть, вважала, що я все знаю, і тому остерігалася мене”.

— Вибачте.

— От дивна людина! Та за що?

— Якось так з язика зірвалося.

Гість розгубився і, щоб вийти із скрутного становища, закурив. Мотоко взяла зі столу палітру й пензель.

— Я ще трохи попрацюю. Гадаю, скоро прийде Ая-тян.

Поки Канае курив, Мотоко повернулася до мольберта. Йому здалося, ніби всю її огорнула атмосфера неприступності й самоти, а між ним і Мотоко виросла невидима скляна перегородка. І відразу стало йому незручно сидіти на стільці, ба навіть перебувати в цій кімнаті. Але ж справу з обкладинкою ще не було вирішено, і розходитись на цьому не годилося. „Хоч би Аяко-сан швидше повернулася!” — думав він, підійшовши до вікна й поглядаючи на надвечірній краєвид.

— Он там лежать платівки. Можете поставити,— озвалася ззаду Мотоко. У її голосі знову вчувалася приязнь.

— А не заважатиму?

— Нітрохи. Я завжди працюю при музиці.

Канае й сьогодні раз по раз поглядав на знайомий програвач у кутку кімнати, поряд з яким стояло ребром зо два десятки платівок. Забувши про все на світі, він заходився читати наклейки. Майже все — інструментальна музика Баха, Моцарта і Бетховена. Серед платівок тільки одна була довгограюча, але й від простих у нього аж очі розбігалися, — так хотілося послухати. Він мало не охав. Та поки вибирав, одчинились двері і пролунав дзвінкий голос:

— А ось і я! Вибачте, що спізнилася.

Канае обернувся — в кімнату заходила Аяко Аймі з великим пакунком.

— Добрий день, Сома-сан! Нісімото-сан сказала внизу, що ви завітали.

— Наш гість засмутився, коли побачив, що Ая-тян нема,— промовила офіційним тоном Мотоко, і Аяко зразу почервоніла. „Так спішила, що аж змарніла” ,— збрехала вона не дуже переконливо.

— Моегі-сан прийняла мене холодно, і я мало не пішов додому,— виправдовувався Канае.

— Чим це я вам не догодила?

— Мотоко-сан, невже ви не пригостили гостя чаєм? — запитала Аяко.

— Ви ж не погодилися на мою пропозицію, хіба не так? — відповів Канае.

— Ви про обкладинку? А невже вам горить?

— Та ні, але хотілося б мати її до кінця червня.

— Ну що ж, подумаємо. Ви ще зайдете?

— А дасте тоді послухати ваші платівки?

Мотоко кивнула головою. Чорне волосся заслонило їй очі, і вона роздратовано відгорнула його рукою, що тримала палітру.

— Сома-сан, ідіть сюди. І ви, Мотоко-сан, перепочиньте.

Вгощаю чаєм,— почувся голос Аяко з маленької кімнаті

— Може, допомогти? — запитав Канае.

— Відкрийте, будь ласка, оцю пачку з тістечками.

— Мені аж незручно: ніби напросився на частування.

— Сома-сан, вам пощастило. Я роздобула в універмазі подарунок для Мотоко-сан, тож приєднуйтесь до мене.

Посередині кімнати, як і раніше, стояло котацу. В таку гарну погоду не було бажання гріти ноги під його ковдрою.

— Сьогодні вісімнадцяте квітня, а ви ще тримаєте котацу.

— Та…

— Що, полінувалися прибрати?

— Зовсім ні,— лагідно сказала Аяко, потім тихо додала: — Мотоко-сан мерзлякувата.

— Ая-тян, Сома-сан уже знає,— озвалася з майстерні Мотоко.

— Про це?

— Я йому сьогодні розповіла… Сома-сан, мені не вистачає білокрівців, та, на жаль, котацу не помагає.

Канае опустив голову, бо зрозумів, як нерозважно поводився. Тим часом Аяко спритно розливала чай, а він розкладав по тарілочках тістечка. Поглядаючи на її профіль, Канае міркував: „Таки не вдалося мені побачити, як вона йшла додому. Певно, я читав тоді наклейки на платівках”.

— Мотоко-сан, ідіть сюди.

Услід Аяко й Канае повернувся обличчям до майстерні. Мотоко зиркнула на них і мовчки опустила голову. Канае здалося, що за цю коротку мить він побачив у її очах відчай, мішаний з роздратуванням — таке буває у погляді людини, що простягає руку потопельнику, а той відмовляється від порятунку. „В її душі таїться якесь загадкове почуття”,— подумав він.