Острів Смерті

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

З тонким томиком літографій у руці Канае Сома поспішав сходами на другий поверх будинку Нісімото. Коли на ґанку господиня сповістила, що дівчата вдома, і пропустила Канае всередину, він зрадів — видно, його вважають за доброго знайомого, якщо не проводять нагору.

Піднявшись на другий поверх, він ще з коридора гукнув:

— Це я, Сома! Я вам не заважатиму?

Двері кімнати в японському стилі відчинились і звідти показалось усміхнене обличчя Аяко Аймі.

— Прошу, заходьте. А ми працюємо.

— У таке свято? — пожартував Канае, проходячи в кімнату, і побачив у профіль за мольбертом у майстерні Мотоко Моегі. Аяко мерщій взялася прибирати із столика розкладені книжки й зошити.

— Мабуть, погано, що я перебив вам заняття?

— Та нічого. Які там заняття! Я тільки те й роблю, що балакаю. Але ж це не дає Мотоко-сан зосередитися. І я хоч-не-хоч мусила зайнятися книжками.

Сидячи на дзабутоні перед столиком і стежачи, як Аяко готує чай, Канае спитав:

— Котацу вже нема? Коли прибрали?

— Коли?.. Здається, минулої неділі.

— Я був би вам допоміг…

— 3 таким я сама можу впоратися. А вам, Сома-сан, доручу коли-небудь щось важче.

— Я завжди до ваших послуг. А без котацу кімната стала просторішою, правда?

У цю мить почувся різкий голос Мотоко:

— Тихше! Заважаєте.

— Мотоко-сан, добрий день! — привітався зніяковілий Канае.

— Даруйте,-перепросила Аяко.— Може, і ви перепочинете? Напевно, втомилися, вже так довго працюєте.

— Коли я малюю, то втоми не відчуваю. Та, мабуть, таки розвіюсь.

Відклавши пензель на робочий стіл, Мотоко ввійшла до кімнати й сіла поряд з Канае. Від неї пахло фарбою. Відсунувши обидві ноги вбік і зіпершись рукою об татамі, вона глянула на гостя.

— Дивно, що ви сьогодні завітали. Адже сьогодні не неділя!

— Але ж свято. День народження імператора. Довгожданий Золотий тиждень настав, то можна було б поїхати кудись на екскурсію.

— Сьогодні?

— Не обов'язково. Можна й найближчими днями. Взяти з собою бенто й вирушити. Як ви на це дивитеся?

— Бенто я приготую,— радісно промовила Аяко.

— Ага…— невиразно промимрила Мотоко і кинула погляд на книжку літографій.

— Що це таке?

— Літографії картин Бекліна. Пригадуєте, якось я обіцяв вам їх показати?

Мовчки кивнувши головою, Мотоко взяла книжку в руки й розгорнула на першій сторінці. Власне, то не був альбом літографій, а монографія німецькою мовою про того художника з ілюстраціями майже на кожній сторінці. Траплялись серед них і кольорові вставки.

— Тут є й кольорова літографія „Острова мертвих”. Десь усередині.

Але Мотоко нічого не відповіла, лише мовчки перегортала сторінки одну за одною. Аяко налила чаю в три чашки і, примостившись біля подруги, зазирнула в книжку. Канае запалив цигарку і, попиваючи чай, поглядав то на дівчат, то на монографію в руках Мотоко.

— Чай охолоне,— нагадав він.— Роздивляйтеся, не поспішайте, я залишу вам цю книжку.

Мотоко наче й не чула його, мовчки розглядаючи літографії. Сюжети більшості картин були навіяні міфологією. Їх населяли мавки, німфи, фавни. Та, здається, художникові подобалося малювати руїни над морем. Коли Мотоко дійшла до картини, яка зображала художника з палітрою в руках, а за його спиною кістяка із скрипкою, то підвела голову.

— Це що, автопортрет?

— Так,— підтвердив Канае, прочитавши пояснення під літографією.

— Здається, це знаменита картина? Я нібито її вже десь бачила.

— Таки знаменита. Беклін відомий, власне, трьома картинами: „Автопортретом”, „Островом мертвих” і „Війною”.

Мотоко простягла руку до чашки і, сьорбаючи чай, запитала:

— Навіщо йому це здалося?

— Що?

— Малювати смерть.

— Це звичайна художня манера романтиків. Її часто використовували.

— Он що! Але ж це автопортрет… Та мені здається, ніби здорових людей ця смерть не лякає, а цілиться тільки на мене. Може, це не так?

— Хто його знає.

Канае задумався, намагаючись пригадати інші картини з подібною тематикою, а тим часом Мотоко знову взялася переглядати літографи. І коли натрапила на спокусливих водяників і сласних напівбогів, він помітив, що Аяко трохи відхилила голову від книжки. Йому кортіло покепкувати з її мимовільної сором'язливості, але він утримався, бо подумав, що при зацікавленій картинами Мотоко його поведінка могла б здатися наругою над мистецтвом.

— Ви цю мали на увазі?

Перед очима Мотоко відкрилися дві літографії на сторінку — одна чорно-біла, друга кольорова. Майже однакової композиції, вони різнилися тільки роком написання. Це означало, що художник уподобав собі цю тему і згодом ще раз до неї повернувся. Острів із стрімкими скелястими берегами, причал з кам'яними сходами, а далі купка височенних туй. Роздягнутий до половини Харон править човном, на якому видно кілька людських постатей у білому. Човен легко ковзає по морській гладіні й от-от має дістатися до острова…

— На мою начебто не дуже схожа.

— Може, ви й праві. Та вона мені пригадалася через близькість за тематикою й композицією — розміщенням острова на передньому плані.

— Свою картину я назвала просто „Островом”. Мій „Острів” — не „Острів мертвих”, а скоріше „Острів життя”,— Мотоко кинула іронічний погляд на Канае.

— Та ви що! Ваша картина — це справжній „Острів смерті” Більше, ніж Беклінова. До речі, що з нею? Де вона?

— Стоїть у кутку майстерні.

— Негаразд. Ви не могли б її показати?

— Не хочу на неї дивитися,— не роздумуючи, відмовила Мотоко — До закінченого твору я чомусь утрачаю цікавість. А ви, Сома-сан?

— Про мене нема чого говорити, бо я ще нічого не написав. А все-таки негаразд закидати в кут такий шедевр. Беклінова картина не витримує з ним порівняння. Якщо ви збайдужіли до нього, то віддайте його мені. Я берегтиму

його, як зіницю ока.

При цих словах Аяко, що досі сиділа мовчки біля старшої подруги, несподівано заперечила:

— І я хотіла б мати цю картину. Мотоко-сан, подаруйте її мені.

— Просто не знаю, що робити з вами. Не буду ж я малювати копію, як Беклін.

— Аяко-сан, ви дуже хитрі,— напосідав Канае, витріщившись на дівчину.— Вона давно запала мені в душу. Ще на виставці я зрозумів, що це -шедевр.

— А я ще раніше — перед виставкою, коли Мотоко-сан тільки закінчила її,— відповіла Аяко і всміхнулася. Ця усмішка обеззброїла гостя, але він усе одно не здавався.

— Вона вам не підходить — у неї темний колорит. Якщо матимете її перед очима щодня, вона наганятиме на вас смуток.

— А на вас — ні? Ви що, кам'яні?

— Кам'яний. Не те що ви. Ще мало світу ви бачили.

Тепер Аяко витріщила очі на Канае. Ворухнула губами, ніби хотіла щось сказати, але промовчала. А тим часом Мотоко, перегортаючи книжку, несподівано сказала:

— Годі сперечатися, як малі діти! Краще б розглядали картини.

Аяко та Канае замовкли і знову почали стежити за тим, як Мотоко перегортає сторінки. Дійшовши до кінця книжки, вона повернула її Канае.

— Дякую. Ая-тян, налий мені ще чаю.

Поки Аяко виконувала це прохання, Канае спитав:

— Ви все передивилися? Якщо ні, то я залишу вам цю книжку.

— Спасибі, не треба. Я вже склала собі думку про цього художника. Він не співзвучний мені, а, крім того, книжка написана німецькою.

— Позичте мені,— втрутилася Аяко.— Я ще раз уважно її перегляну.

— Гаразд,— відповів гість і, звертаючись до Мотоко, запитав: — І яка вона, ця ваша думка?

Мотоко взяла в Канае ще одну цигарку й закурила. Випускаючи клубок диму, вона наморщила перенісся,— здавалось, замислилася.

— Цей художник, видно, вважав, що смерть перебуває поза нами. Недарма на його картині вона грає на скрипці за його плечима. На його острові смерті посеред моря знаходять останнє пристановище тільки мертві. А це означає, що згідно з його уявленнями людина може жити собі безтурботно доти, поки не надійде фатальна мить.

— Ви хочете сказати, що проблема смерті його не цікавила? — спитав Канае, попиваючи другу чашку чаю.

— Може, й цікавила, але ж він зображав на своїх картинах лише міфічні персонажі. У тому міфічному світі ніщо не гине: бог лісів Пан щодня бігає за німфами, русалки граються з Посейдоном. У такому світі можна жити, не думаючи про смерть. А по-вашому виходить, ніби, зображаючи на полотні той світ, художник цікавився проблемою смерті… Мене ж вона зачіпає з чисто людського боку. Як би вам це пояснити? Я схильна вважати, що смерть перебуває у нас самих,

— Справді…— погодився Канае.

— Мене більше хвилюють картини Дракулова. Його міфічні персонажі несуть у собі смерть. А вам він подобається?

— Ні. Альбоми літографій його картин я іноді надибував у букіністів. А втім, я віддаю перевагу багатьом іншим перед Бекліном.

— Наприклад, кому? — запалюючи від недопалка ще одну цигарку, недбало запитала Мотоко.

— От хоч би Мункові.

— Мункові? Я про нього майже нічого не знаю. Будь-ласка, принесіть наступного разу альбом його картин.

— Нажаль, мені нема чого вам принести. Та в одному я певен: персонажі його картин несуть на собі печать

смерті.

— Мунк — датчанин? — втрутилась у розмову Аяко.

— Ні, норвежець. Його картини теж похмурі. Вони вам, Аяко-сан, не підійдуть.

— Що за люди! Вважають, що я маленька дитина.

Обличчя ображеної дівчини було привабливим.

Мотоко раптом встала й сказала:

— Сома-сан, ви не хочете послухати музики? Виберіть собі платівку, яку хочете. А я тим часом попрацюю.

— А вона вам не заважатиме?

— Нітрохи. Я навіть рада, що ви займетесь програвачем.

Мотоко повернулася до розпочатої картини, а Канае підійшов до програвача і взявся читати написи на грамплатівках. Минулого разу він так поспішно переглядав їх, що не знав, на якій зупинитися, а от сьогодні його погляд одразу привернув „Четвертий Бранденбурзький концерт” Баха. То була довгограюча пластинка з чудовою, хвилюючою музикою. Та от біда: Канае не знав, як обходитися з програвачем. А тому, поманивши Аяко рукою в майстерню, тихо попросив:

— Будь ласка, покажіть, як ним користуватися.

— А ви не знаєте?

— Бо я собі ще не придбав — надто дорогий, хоч платівки купую.

У цю хвилину Мотоко повернула до них голову.

— Якщо говорите, то говоріть голосніше, а не пошепки. Бо це відвертає мою увагу.

— Вибачте. Аяко-сан показала мені, як запускати програвач.

— Ви казали, що купуєте платівки?

— Купую.

— А програвача маєте?

— На жаль, не можу придбати.

Мотоко підступила ближче до гостя.

— Які у вас платівки? І багато їх?

— Чи багато? Я закоханий у Сібеліуса. Маю дещо з його музики. Деякі записи просто чудові.

Аяко обережно опустила адаптер на платівку, і враз зазвучала музика. Мотоко стояла біля Канае й дивилася йому в обличчя.

— Прекрасна музика! — вигукнув він.

— Сома-сан, навіщо вам платівки? — спитала Мотоко.

— Навіщо? Щоб слухати музику. Я таки куплю собі програвача.

— А що ви робите з ними тепер?

— Слухаю їх на програвачі в чайній або у друзів. Наступного разу до вас принесу.

— Добре. І ми послухаємо. А все-таки ви дивна людина.

Мотоко крутнулась і пішла до мольберта. Канае разом з Аяко сіли за столик. Музика заповнила всю кімнату. Канае піддався її чарам. Обличчя його проясніло.

— Справді, дивна людина,— повторила Аяко слова подруги.