Острів Смерті

ВЛІТКУ, СТО СІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ (ПРОДОВЖЕННЯ)

Канае йшов, стискаючи в долоні руку Ген-тяна, і не смів оглянутися назад. Відразу за ворітьми хлопець схопився другою рукою за руку Аяко, але вулицю заповнювало стільки людей, що йти всім трьом пліч-о-пліч було важко, а тому непомітно дівчина відстала. Однак і зараз перед його очима пливла її постать ,в білому літньому кімоно з тонким квітчастим візерунком, чимось схожа на цвіт прив'ялої березки.

У їдальні Нісімото-сан Канае прийняли, як свого, дружньо розмовляли й добре частували, після чого Ген-тян попросив піти на храмове свято, якщо поїхати на море не вдалося. Гість уважав, що треба хоч якось віддячити цим щирим людям, та, коли хлопець умовив і Аяко піти з ними, то подумав: „Це ж безумство, якщо дівчина, з якою вдень трапився сонячний удар, під вечір вийде на прогулянку!” З тривогою в голосі застерігала від необачного кроку й господиня, але Аяко запевнила, що зовсім одужала, і пішла перевдягатися. Тим часом у Канае серце калатало дедалі швидше й швидше. Йому пригадалась минула прогулянка разом з нею в парк на початку травня. Розмова тоді не клеїлась і під кінець настрій у неї геть чисто зіпсувався. Недарма вона не хотіла йти туди. А причиною, видно, було те, що між ними привидом стояла Мотоко. Сьогодні це вже не повинно повторитися. Може, наперед не запланована прогулянка дозволить одержати від Ая-тян відповідь на його пропозицію щодо поїздки на Хоккайдо.

Аяко з'явилася в літньому кімоно з віялом лише після того, як хлопець кілька разів покликав її з нижнього поверху. Поки вони йшли поруч провулком мимо бакалійної крамниці, Ген-тян пустував, і Канае не мав часу як слід поговорити з супутницею. Він тільки й устиг помітити, що вона ледь-ледь нарум'янилася. Тротуар уздовж автобусної лінії був вузький, і йти рука в руку стало важко.

— Ген-тян, ще далеко? А що як свята не буде?

— Ще трошки. Всі ж люди спішать туди. Ая-тян, не відставай!

— Не журися! Я йду за тобою.

Хлопець на мить озирнувсь й потяг гостя вперед. Тішачись, хоч як це смішно, тим, що Ген-тян зараз нічого не помітить, Канае й собі нарешті обернувся, але барвистого кімоно позаду не було видно.

— Я тут!

Аяко озвалася з іншого боку. Від неї повіяло духами.

— Все гаразд?

З усміхом на устах вона кивнула. Що означало це „гаразд”? Радість від того, що Аяко віднайшлася, чи від того, що одужала?

— Я сумніваюсь, що ви Ген-тянова няня. Скоріше навпаки.

— Е, ні! Таке скажете! — Засоромлена дівчина глянула на Канае й прошепотіла: — А все-таки на душі стає спокійніше, коли ви приходите.

Ряд крамниць на правому боці змінився кам'яним муром, за яким у затінку дерев показалася головна будівля храму. Мощена бруківкою дорога на його території пролягала повз рундуки, над якими плив неприємний запах ацетиленових світильників, а по ній снували юрби людей, невідомо звідки прибулих.

— Ось тут! — широко розкривши очі, радісно закричав хлопчина.

Канае зупинився й відчув навіть у людському натовпі прохолодний вітерець. Витираючи піт хустинкою, він відпустив Ген-тяна, і той потяг за собою Аяко повз ятки з пухкими тістечками, бенгальськими вогнями, целулоїдними іграшками, з карликовими деревами в горщиках, старими журналами, галантереєю, бананами, аж поки не застиг перед крамничкою золотих рибок. З її піддашшя звисав дзвоник і срібно видзвонював на вітрі.

— Ген-тян, хочеш золотих рибок? — запитав Канае, наздогнавши його.

— Хочу. А купите?

— Та хіба Ген-тян їх зловить?

— Я спробую!

— Ген-тян, ти ж обіцяв бабусі, що не будеш канючити!

Хлопчина дивився розгублено то на Аяко, то на Канае.

— Дядю, то що, не можна?

— Та вже куплю. Спробуй-но впіймати.

Ген-тян аж скрикнув на радощах, а тоді взяв з рук продавця невеличкий сачок і присів навпочіпки перед широкою плоскою вазою.

— Сома-сан, ви м'якотілі, правда?

— Жаль хлопця, треба щось купити йому, а то сумуватиме. Тим більше, що це не ласощі. А ви, Аяко-сан, не спіймали б золотої рибки?

— Я теж дуже любила храмове свято. У дитинстві марила ним. Бувало, прошу батька: ходімо та ходімо. І про пухке, як вата, тістечко не можу забути. Здавалося, наче їм якісь заморські делікатеси.

— І часто батько дозволяв вам ласувати такими негігієнічними продуктами?

— Навпаки, як лікар він був категорично проти цього. Та мені служниця нишком купувала, бо сама, видно, любила їх.

— А в мене на Батьківщині не відкривають стільки рундуків на храмове свято. І з їстівного продають тільки смажену кукурудзу та цубу[45].

— Що це таке?

— Цубу? Молюск. Він трохи відрізняється від того, який зустрічається в центральній Японії, і смажать його в соєвому соусі з цукром на деревному вугіллі. Коли б ви знали, яка це смакота! Це сезонна страва, й готуватимуть її через місяць, наприкінці серпня, коли на Хоккайдо прийде осінь.

Канае вже збирався спитати: „Так що, поїдете зі мною туди?” — як хлопчина перебив його думки словами:

— Дядю, в мене не виходить.

— Скільки впіймав?

— Дві.

Канае глянув у банку — в ній плавало дві маленькі недолугі рибки.

— Ще одну на додачу,— попросив Канае.

Продавець виловив ще одну рибку й передав її в сачку Ген-тянові, а Канае розплатився.

— Ген-тян, хто понесе: я чи ти?

— Я.

— Тільки міцно держи банку, бо як перекинеш її, рибки помруть.

— Зрозуміло. А ви, дядечку, тримайте Ая-тян за руку, не загубилася.

Територія храму кишіла людьми, що теж прийшли сюди подихати вечірньою прохолодою. Канае тільки посміхнувся, а Аяко зніяковіло дорікнула:

— Ген-тян, що ти говориш?

— Ти ж така неуважна.

Хлопець мав серйозний вигляд, ніщо не показувало, що він насміхається зі старших. Канае послухався його поради — одну руку простягнув Аяко, а другою обхопив Ген-тяна за плечі.

— Ну от, Ая-тян уже не загубиться, а ти, Ген-тян, будь обережний з банкою!

Проходячи між людьми повз рундуки, Аяко сором'язливо прикривала віялом праву руку, яку тримав Канае, але ніхто, крім, може, нього, не звертав уваги на таку дрібницю.

— Літо на Хоккайдо коротке,— пояснював Канае.— Можна сказати, швидкоплинне. Зима довга, та коли нарешті приходить весна, за нею відразу настає літо. А як тільки повіє осінній вітер, до зимової пори вже недалеко. Найкращий сезон для подорожі на Хоккайдо — літо. Прохолодне

повітря, блакитне небо й зелені трави, краєвиди не такі строкаті, як у центральній Японії. Коли їдеш поїздом, за вікном тягнеться пейзаж однакового, але не обридливого колориту. Людину охоплюють тоді благородні почуття.

— Ви завжди подорожуєте влітку?

— Торік я не зміг узяти відпустки й просидів літо в Токіо. А от у студентські роки я часто пускався в мандри, а тому з радістю послужив би вам провідником. За один тиждень я показав би вам чудові місця.

Аяко злегка кивнула й замахала віялом. „Є ще надія”,— захоплено подумав Канае, але в ту ж мить з ледь помітною усмішкою на устах вона заперечила:

— Нічого з цього не вийде. Ви забули найголовніше.

— Що саме?

— Гроші. В мене їх немає. Тож поїхати у таку далечінь я не зможу.

Канае спочатку здивувався, але потім уявилось йому зовсім інакше, ніж досі її теперішнє становище. Хоч його й не покидало перше враження про неї як про панночку з порядної сім'ї, з її власних уст наприкінці квітня він довідався, що вона втекла з батьківського дому й живе на утриманні Мотоко Моегі. Інших подробиць про неї він не знав, бо вона застерігала, щоб не докопувався до її минулого.

— Аби на дорогу вистачило, а там щось придумаємо. Навіть якщо візьмемо каюту другого класу на лінії Аоморі-Хакодате, то нам досить буде п'яти тисяч ієн для поїздки в обидва боки.

— Сумніваюсь. Треба буде більше.

— Я сам про це подбаю.

— Ні, так не годиться,— заперечила Аяко і збентежено озирнулася навколо себе.— Я справді бідна. Мені так не зручно, що Мотоко-сан оплачує моє навчання. Власне, через це зі мною сьогодні трапився сонячний удар. А про подорож нема чого й казати…

— Тоді я вам позичу трохи грошей. Вам треба загартуватися, поправити здоров'я.

— Та я здорова.

Поки Канае шукав переконливих слів, Аяко зупинилася коло Ген-тяна і проказала: „Яка краса!” Ясна річ, він також глянув у цей бік.

— Щось незвичайне!

В рундуку висіло чимало обертових ліхтарів з розмальованими гранями й маленькими свічечками всередині. Були серед них і з барвистим, і зі скромним, чорно-білим візерунком.

— Ви так вважаєте? — спитала Аяко.

— А хіба ні? Таке я вперше бачу.

— На Хоккайдо їх нема?

— Та хто його зна. В усякому разі, мені не траплялися. Здається, ніби я попав в епоху Едо[46].

— Таке скажете! За мого дитинства їх продавали всюди на храмове свято. І тільки після війни вони стали рідкістю. А жаль.

— Котрий вам подобається? Я хочу купити вам на згадку.

Спочатку Аяко відмовлялась, але Канае так гаряче наполягав, що вона нарешті показала віялом на найскромніший. На його чотирьох гранях була намальована п'ятиярусна пагода, феєрверк, прогулянковий пароплав і плакуча верба, а на інших бігали діти з собачкою, літали бабки і світляки. У цих простих і невигадливих картинках була своя принада.

Виймаючи гаманець, Канае з жалем випустив руку Аяко.

— Дайте мені оцих три.

— Навіщо три?

— Ще для Ген-тяна і для себе.

— Сома-сан, який ви дивак!

Це слово в устах дівчини прозвучало для нього похвалою. Ліхтарі обійшлися йому дорого, але принесли багато радості — наче повернули в дитинство.

— Ну то ходімо додому,— звернувся Канае до хлопця.— Я понесу рибок, а ти візьми Ая-тян за руку, щоб не загубилася.

Хлопчина послухавсь і приєднався до Аяко. За поворотом з автобусної лінії у провулок, коли вже можна було йти всім трьом рука в руку, Канае запитав:

— Так ви справді не поїдете на Хоккайдо? З дорожніми витратами якось дамо собі раду. Зупинимося в моїх батьків, мати годуватиме. Вам нема чого переживати.

— Та…

— Краще раз побачити, ніж сто разів почути. Аяко-сан, ви ж не були на Хоккайдо?

— Звичайно, не була. Ніде не була.

— І вмієте тільки плакати?

Усміхаючись, Аяко кинула на супутника косий погляд. Хлопчина, видно, стомився й хотів спати, бо майже тулився до неї.

Того вечора Канае повернувся додому не тільки з портфелем, але ще з одною дорогоцінною річчю — обертовим ліхтарем. У замкненій кімнаті було душно. Він одчинив вікно, роздягнувся й узяв у руки свічечку. Якось у Нісімото йому показали, що її треба вставляти в ліхтар уже запаленою, бо досить маленької необережності, щоб такий паперовий виріб згорів. Канае повісив його на одвірку — приколов кнопкою за шнурочок, погасив електричне світло і ліг на татамі.

Знадвору крізь відчинене вікно проникало трохи світла, але в кімнаті все-таки було досить темно, а тому ліхтар відкидав на її стіни яскраві візерунки. В міру того, як швидкість його обертання збільшувалася, зростали, ставали рухливішими й тіні на стінах і книжковій шафі — здавалось, сама кімната крутиться навколо Канае, як уві сні. Потягуючи цигарку, він споглядав, як пропливають одне за одним прогулянковий пароплав, плакучі верби, феєрверк і пагода… „Аяко-сан не відмовилась остаточно від подорожі на Хоккайдо,— роздумував Канае.— Якщо наполягати, то врешті-решт вона погодиться на мою пропозицію. Цікаво, що подумала б мати, якби я приїхав з дівчиною додому? Здивувалася б? Якби Аяко сподобалась їй, то в мене було б ще більше підстав одружитися з нею. На відміну від Мотоко-сан, вона не митець, але зате простодушна, лагідна, мовби народжена для сімейного життя. На бідність вона не нарікатиме. Взагалі дивно, що Аяко-сан покинула рідну оселю й перебралася до товаришки. Чого це вона зважилася на такий серйозний крок?”

Так само, як ліхтар повторно показував свої картинки, гра уяви Канае Сома щодо спільної мандрівки на Хоккайдо й таємничих обставин життя Аяко то спалахувала, то гасла.