Острів Смерті

ВЗИМКУ. ДВА ДНІ ТОМУ

Канае засидівся допізна в редакторській, а потім повечеряв сам-один у найближчій, добре знайомій їдальні. Смеркалося, коли він, не кваплячись, ішов до станції державної електрички. Година пік минула, і вагони були порожні. Та після одної пересадки Канае не поїхав додому, а зійшов на станції Сіндзюку і, змішавшись з людським натовпом, подався до бару „Леда”, де Мотоко трохи підробляла.

По дорозі туди на нього находило поперемінно то відчуття сорому, то невинності, яка намагалася заглушити сором. Ще й раніше в подібних випадках у нього щеміло серце від усвідомлення того, що він зустрінеться з нею одною, а не так, як завжди на квартирі Нісімото, з обома. У нього склалося враження, що Мотоко та Аяко творять одне нерозривне ціле; в них він знайшов і щирих співрозмовниць, і друзів, і привітну родинну атмосферу. Коли ж часом заставав удома тільки одну з них або зустрічався з нею десь-інде, то зразу відчував, як дух йому запирає, губився — наче людина, що жмуриться від яскравого сонця.

Цілком природно, що Канае почав навідуватися в цей невеличкий бар, як тільки Мотоко стала там підробляти. Він заходив сюди під різними приводами, скажімо, хотів ознайомитися з її новою роботою або забрів сюди по дорозі, йдучи в службових справах. Спочатку він розповідав Аяко, що Мотоко-сан освоїлася з обстановкою й закидав їй холодне ставлення до постійних клієнтів, та якось непомітно став усе замовчувати. Зустрічі з Мотоко в барі почав вважати за їхню маленьку таємницю. Мотоко Моегі працювала в барі тричі на тиждень — у вівторок, четвер і суботу, і лише тоді Канае сюди заходив. Одне з одним вони майже не розмовляли. Найчастіше, зіпершись ліктями на стійку, Канае мовчки попивав віскі з содовою й льодом, а Мотоко, сплівши руки на грудях, так само мовчки дивилася на нього. Поряд хазяйка бару або подруга-офіціантка перекидалися люб’язними словами з відвідувачами. Відчуття таємниці з'явилося в Канае тоді, коли він помітив, що Мотоко начебто не розповідає Аяко про його вчащання до бару „Леда”. Те, що між щирими приятельками про це не говорилося, відбилося у його серці дивним щемом і заважало відкритися Аяко. Якось непомітно сталося так, що з певного часу Канае прагнув зустрічатися з Мотоко або Аяко сам на сам.

І лише того вечора в нього не було підстав для докорів сумління. Річ у тім, що Аяко сама попросила його піти в бар на розвідку. Напередодні вона навмисне забігла до нього на квартиру і схвильовано повідомила, що останнім часом з Мотоко щось коїться. Згадавши її поведінку позавчора ввечері, Канае погодився з тим, що Мотоко справді була дивна , але ніяк не міг зрозуміти, чому. „Вона завжди поводилася незвично, і саме це вабило мене до неї” ,— пояснював він собі. Та сьогодні, коли він цілісінький день сидів над версткою, в його уяві з'явилося чарівне обличчя Аяко й немов сердите Мотоко. „Якщо Аяко так переживає, то треба піти в бар і побачити все на власні очі” ,— вчасно згадав Канае.

Як тільки він, штовхнувши важкі двері бару, просунув голову всередину, то відразу побачив, що Мотоко немає. У довгому й вузькому, добре опалюваному приміщенні „Леди” було тільки троє — хазяйка бару, офіціантка і якийсь молодик біля стійки. Канае залишив парасольку під стіною і, не знімаючи пальта, вмостився на високому табуреті та замовив віскі з содовою й льодом. У цьому барі не було бармена і готувала напої сама хазяйка. Тому охочі до хитромудрих коктейлів сюди не вчащали.

„Отже, її тут немає,— подумки повторив Канае.— Позавчора ввечері вона ж казала, , що останніми днями не працює в барі”. А як добре було б, якби він застав її тут. Йому хотілося з’ясувати стільки питань! Скажімо, що означав її поцілунок? Боячись почервоніти, Канае поспішно перехилив склянку, а тоді підвів голову й запитав у хазяйки:

— Момоко-сан сьогодні вихідна?

— Останніми днями вона загалі не з'являється. Що з нею трапилося?

— Відколи її немає?

— Сакура-сан, ви не пригадуєте, відколи?

Хазяйка звернулася до офіціантки. Насупивши брови і ледь-ледь закопиливши губи, дівчина відповіла:

— Цього тижня я її тут не бачила. Та й у суботу минулого тижня, бо, пам'ятаю, було чимало роботи. Що з нею? Невже застудилася?

— Її здоров'я не з міцних. Але ж могла б попередити… Правда, не думаю, що вона так мовчки й покине роботу.

Хазяйка бару намагалася приховати свій немолодий вік під товстим шаром пудри і хоч казала, що багато пережила — її діло не процвітало. У її невеликому барі могло водночас працювати не більше трьох офіціанток, яких за давнім звичаєм звали Сакура, Умеко, Момоко, але такого збігу майже ніколи не бувало. Коли Мотоко взялася підробляти тут, прибравши собі ім'я Момоко, Умеко вже звільнилась і залишилася тільки Сакура, що працювала лише місяць, тому й нею, новачком у цій справі, хазяйка дорожила.

— Сьогодні четвер? Значить, уже тиждень, як її тут не видно,— підвівши голову, втрутився в розмову молодик, що досі мовчки забавлявся гральними кісточками.

— О, і ви, Яма-сан, пам'ятаєте? — усміхаючись, запитала хазяйка.

— Звичайно. Бо заглядаю я сюди тому, що Момоко-сан тут обслуговує…— відповів молодик і, звертаючись до Канае, спитав: — А ти? Теж, мабуть, з цієї причини забігаєш? Значить, ми з тобою — одна компанія, що з'являється лише

у вівторок, четвер і суботу?

На раптовий град запитань Канае мимоволі усміхнувся. Той молодик таки вгадав: поки Мотоко тут не працювала, Канае ні сном ні духом не знав, що є такий бар „Леда”.

— А хіба мене немає? — кокетливо заперечила Сакура.

— А чого ж… Правда, є два типи жінок: одних помічаєш

лише тоді, коли нагадують про себе, інших бачиш перед собою навіть тоді, коли їх немає. Танку про сакуру і сливу знаєш?[18]

— Ні.

Сакура ображено закопилила губи, і молодик зареготав! Поглядаючи на нього, засміявся й Канае. Разів зо два він бачив його й раніше в цьому барі. На правильних рисах обличчя цього чоловіка лежала тінь пережитого, а це означало, що він старший за Канае років на три-чотири. Принаймні спочатку так здалося Канае. І тільки коли молодик сміявся, вираз його обличчя ставав невинним і дуже молодим. Загравати з жінками й теревенити — в цьому він не мав рівних. Навіть Мотоко Моегі, завжди холодна до людей, сміялася від його жартів, і це дуже непокоїло Канае. „От шалапут!” — подумав нього. Хоч віскі не було міцне і Канае пив його маленькими ковтками, він одразу відчув, горять його щоки. „Певно, той чоловік службовець, а не утриманець якоїсь фірми, що має своє представництво в Токіо, бо тоді він був би з компаньйоном.” ,— вирішив Канае. Незнайомець завжди сидів біля стійки сам, як і Канае. Поглядаючи збоку на його старанно прилизане волосся, Канае почувався приголомшеним зухвалою заявою молодика про те, що його вабить сюди Момоко. „А втім, таких відвідувачів тут, мабуть, немало” ,— подумав він і замовив ще одну склянку віскі з содовою. Тим часом молодик знову

причепився до хазяйки:

— То Момоко-сан — новачок? У барі працює вперше?

— Начебто. Ще не розбещена, га?

— Я теж не розбещена! — хизуючись своєю молодістю, вигукнула Сакура.

— Ну чого ти всюди пхаєшся? Момоко-сан і ти — що журавлиця і курка.

Цього разу навіть на обличчі хазяйки з'явився вираз невдоволення, але гість спритно викрутився:

— Зате хазяйка тут особлива — як лебідка.

Було видно, що лестощі — найкращий спосіб полоскотати самолюбство хазяйки. Зиркнувши на її проясніле обличчя, Канае ладен був підозрювати, що той гість добре все розрахував і втерся в довір'я до неї. Розмова тим часом тривала, і Канае не міг встати й піти геть.

— Як та Момоко-сан жила досі? Справляє враження жінки з минулим

— Гм…

— Вона заміжня?

— Здається, ні. А хіба ви самі не можете розпитати? У вас же руки на всі штуки.

— Може, вона ще дівчина, а може, і вдова. В усякому разі, якби не знала чоловіків, то її погляд не був би таким страшним.

— Яким? Хіба в Момоко-сан негарні очі?

— Здається, ніби вони заглядають тобі в саму душу. Є в них щось демонічне. Ніби вони мають зло проти всіх чоловіків на світі. А ошукати їм нашого брата — як раз плюнути.

— Кажете, в неї страшний погляд? Можливо. Але ж і ви, Яма-сан, умієте дурити жінок своїми очима,— давши здачі, хазяйка привітно усміхнулася. Гість трохи збентежився.

— Мені не до жартів.

— Якщо вже так, то я пригадую… коли ж це було?.. певно, тиждень тому… що ви проводили додому Момоко-сан, хіба ні?

— Невже?

— Ох і коротка у вас пам'ять! Пригадуєте, сивий Іто-сан, той старий, з яким ви чаркували, сказав: „Мені з Сакура-тян по дорозі, бо ми живемо в Сугінамі”, а ви: „Тоді я проведу Момоко-тян”. Пам'ятаю, вона заперечувала, бо, мовляв, їй

далеко, а я радила не слухати її. Чого ж зараз одкручуєтеся? — стрімко наступала хазяйка, і збентежений чоловік почухав потилицю.

— Вибачте, пригадав.

— Підозріло, чого це ви приховуєте? — сказала Сакура.

— Я тільки провів її.

— Ох і страшний звір вистежив Момоко-сан! — Сакура знову закопилила губи, а в її очах можна було прочитати: „Краще б він мене переслідував”.

Канае ставало чимраз не приємніше. Він мовчки пив віскі з содовою, наче воду.

— Правда, дивно, що відтоді Момоко-сан перестала ходити на роботу? — спитала хазяйка.

— Між цими фактами я не бачу жодного зв'язку. Вона вийшла з машини, подякувала, а я їй сказав на добраніч і ми розійшлися, ото й усе. А сьогодні мене вразило, що її нема. Я хотів дещо спитати її.

— Що саме?

— Та нічого особливого.

Задумавшись, чоловік забавлявся гральними кісточками. Канае, не промовивши й слова, встав.

— Вже йдете?

— Ага. Прошу рахунок.

Розплатившись за дві склянки віскі з содовою, Канае кивнув головою молодику і, взявши парасольку, вийшов з бару. Надворі мрячило і було досить холодно. Вечір тільки починався.

Електричкою на лінії Ямате Канае дібрався до станції Ікебукуро, а потім пересів на автобус. Тепер йому хотілось якнайшвидше побачитися з Мотоко, й оскільки та зустріч мала відбутися в домі Нісімото на очах в Аяко, то він анітрохи не хвилювався. Зійшовши з автобуса, Канае поспішив вулицею, що тонула в ореолі тьмяного світла електроламп. Хміль потроху вивітрювався.

Раптом Канае спало на думку, що він досі майже не згадував про Аяко Аймі. Здається, вчора ввечері він прийняв її дуже холодно, а тому зараз почувався винним за те, що, напевне, зіпсував їй настрій. Йому навіть почало видавати, що вона збиралася сказати йому щось важливе, але потім, наткнувшись на його відчуженість, змінила свій намір. Річ у тім, що під час тих відвідин в його уяві виринала постать вчорашньої Мотоко. Вона з'явилася напередодні, тобто позавчора ввечері, з таким виглядом, наче скоїла щось незбагненне, і зараз перед ним стояло привидом її бліде обличчя. Певно, тому Канае почувався незручно перед Аяко. Дотепер він завжди був щирим з Аяко і тому міг гордитися своєю любов'ю до неї. Але ж і вона була з ним відвертою, серйозною, чуйною і нічого не приховувала від нього. А те, що вчора ввечері хотіла у чомусь йому звіритись, але передумала, мабуть, означало: його холодність вона вважала за зраду дружби. Звертаючи в темний провулок, Канае відчував бажання попросити в Аяко вибачення. Якби він застав удома й Мотоко, то в розмові з нею глибше проник би в її душевний стан. А якщо б її не було (такого можна було сподіватися, зважаючи на її дивну поведінку), то Канае збирався випитати в Аяко те, чого вона не доказала вчора ввечері. Такі думки роїлися в його голові, аж поки він не опинився перед будинком Нісімото.

Відхиливши вбік парасольку, Канае глянув на вікно другого поверху: світло там не горіло. Він і гадки не мав, що не застане обох удома. Зупинившись під огорожею, занепалий духом, Канае все ще сподівався, що вони сидять і розмовляють внизу, в їдальні. Коли він натиснув кнопку дзвінка, двері відчинив йому онук Нісімото-сан.

— Добрий вечір, Ген-тян!

— Це ви, дядечку?

Малюк зустрів гостя усмішкою і, обернувшись, погукав бабусю. Нісімото-сан показалася на порозі з таким же приязним виразом обличчя, як і в онука.

— Прошу, заходьте. Напевне, змерзли?

— А дівчат нема? Там начебто не світиться,— заговорив Канае, розшнуровуючи черевики.

— Ще нема,— першим відповів Ген-тян.— Я подумав, що це вони прийшли, аж це ви…

— Зранку поїхали й досі нема,— пояснила господиня.

На її прохання Канае зайшов до їдальні й сів коло хібаті. Видно, Нісімото-сан щось шила, бо всюди лежала барвиста одежа.

— Давно ви до нас не заглядали. Були зайняті?

— Дуже.

— Сумно без вас. А Ген-тян — той нудьгує за вами, як за нерозлучним другом.

Правда, на обличчі малого не було видно особливої радості: він лежав животом на татамі, піднімаючи то одну, то другу ногу, й уважно читав книжку з ілюстраціями. На столику в кутку кімнати виднів його ранець.

— Обоє поїхали? — спостерігаючи за Ген-тяном, запитав Канае.

— Ага.

— Куди?

— Сказали, що самі ще не знають, куди. Тільки-но я сьогодні вранці випровадила онука до школи, як Мотоко-сан каже: „Тітонько, ми збираємося в подорож”. Мені одразу все це не сподобалося, бо Аяко-сан теж їхала,— пояснила господиня, наливаючи Канае чаю.

— Отже, ви так і не дізналися, куди?

— Ні. Мотоко-сан тільки сказала, що певного плану в них нема, але вони, мовляв, щось придумають, поки доїдуть до токійського вокзалу. Взяли з собою одну валізку і я подумала, що їдуть ненадовго.

— Сьогодні повернуться чи десь заночують?

— Та хто його знає…

„Від Мотоко можна сподіватися чого завгодно: куди їй раптом заманеться, туди й поїде,— міркував Канае.— Але з нею Аяко-сан. Така ретельна…”

— І Аяко-сан на це згодилася? Поїхали разом отак навмання? Дивно…

— Якщо з токійського вокзалу, то, може, подалися на один з островів Ідзу?

— Та хіба при такій поганій погоді можна малювати з натури?

— Але ж дощу не було, коли вони виїжджали.

Ця новина особливо не хвилювала Канае. Ображало тільки те, що вчора ввечері Аяко не обмовилася про це жодним словом. Мабуть, вагалася, сказати про цю мандрівку чи ні. Та коли врахувати, що вони й господині не сказали, куди відправляються, то виходить: ідея прийшла їм у голову сьогодні вранці.

— Ген-тян, що там у тебе таке цікаве? — Канае перевів очі на хлопця і, витягши шию, заглянув у книжку.

— Це мені подарували.

Уважно придивившись, Канае побачив, що це не друкована книжка, а ручної роботи — з акварельними малюнками й рукописним текстом.

— Хто це тобі подарував? Мото-тян?

— Ага. Прийшов зі школи, дивлюся — а вона лежить. Така цікава книжечка, що аж-аж-аж.

— Мотоко-сан залишила перед від'їздом,— втрутилася господиня.— Вона не раз виготовляла йому такі книжки.

— Ти б мені її не показав? — попросив Канае.

Хлопець сів на татамі, з ляскотом закрив книжку й передав її гостеві. То був великий альбом з картонною обкладинкою, обклеєною тонким європейським папером, на якій серед плетива абстрактного візерунка значилося: „Пригоди Ген-тяна”. Канае розгорнув першу сторінку. Такого роду

книжки він бачив не раз. У ній був зображений цілком реальний дитячий світ і лише в оздобах на краях, віньєтках і в характері письма великими ієрогліфами проглядало щось абстрактне. Навіть у цих малюнках для хлоп'яти було видно неабиякий художній дар Мотоко Моегі — простота ліній, яскравий сміливий колорит, енергійність руки.

— Правда, схожий на мене? — напрошувався на схвальну відповідь Ген-тян.

Канае кивнув головою. Насправді герой книжки — звичайнісінький собі хлопець років семи-восьми, круглоокий, міцний, як горішок, і жвавий — був далеко не Ген-тяном. На тлі невеличкого села, оточеного горами, було зображено, як у товаристві песика Ліліпута він іде на річку ловити рибу. На другій сторінці Ген-тян, обхопивши вудлище обома руками, тягне вздовж берега велику рибину, що попалася на гачок. Під берегом гойдається порожній човен. Разом з песиком Ген-тян сідає на нього і добирається до великої ріки. На виднокрузі з'являється місто, а згодом — море.

— Далі цікавіше. Швидше перегортайте,— квапив Ген-тян, надуваючи щоки.

— Ген-тян, тобі час спати. Вже пізно.

Малюк трохи насупився, але послухався бабусі.

— Дядечку, подивіться до кінця, а тоді покладіть мені в ранець. Я завтра в школі покажу.

— Гаразд, покладу. Добраніч!

— Добраніч!

Хлопчина вийшов з їдальні, і Канае знову вернувся до альбому. Пригоди мальованого Ген-тяна і справді ставали щораз ризикованішими. Під кінець, побувавши в череві велетенського кита, всі троє — хлопець, песик Ліліпут і спіймана вудкою риба — вилетіли з нього в струмені води, мов крем'яхи.

„Невже це кінець? — не вірив Канае.— Справді, апетит з їдою прибуває”. Більше ніж третина альбому залишилася невикористаною. Здавалося, ніби тятива тріснула в мить найбільшого натягу, коли стріла мала от-от покинути її.

Та Канае над цим довго не роздумував — адже книжка для дітей могла кінчитися де завгодно. Однак його щораз більше вражав, так би мовити, неоплачений ніким запал, з яким авторка готувала цей альбом. „Такий довершений твір, сповнений любові, не може виникнути з почуття обов'язку. Виходить, десь там, за її байдужістю, ба навіть зневагою до людей ховається безкорислива прихильність до дітей?” Ще раз перегортаючи альбом, Канае пригадав слова, що сказав молодик у барі: „У її очах є щось демонічне. Ніби вони мають зло проти всіх чоловіків на світі…”

„Одне одному суперечить,— подумав Канае.— Але ясно, що Мотоко Моегі — суперечлива істота. Десятої части часу, витраченого на альбом, було б досить, щоб підготувати обкладинку для книжки „Шлях до миру”. Щось не видно плодів її наполегливості. Власне, що вона собі думає?”

Коли господиня, вклавши онука спати, повернулася до їдальні, Канае вже запхав альбом у ранець.

— Мотоко-сан нічого не казала про малюнок для обкладинки? — спитав він її.

— Нічого. А що, це спішне діло?

Господиня сіла й узялася знову наливати чаю.

— Вона знає, спішне чи ні. Давно могла б усе зробити. І куди це вона подалася, нікого не попередивши?

— Через це ви й переживаєте?

— Не скажу, щоб та обкладинка була потрібна мені по заріз. Зрештою, я сам вибовкав, що справа з книжкою затягується і можна не квапитись.

Канае спробував усміхнутися, але стара дивилася на нього з тривогою в очах.

— Я не про це. Я хотіла спитати: ви переживаєте за Мотоко-сан? Тому й навідалися до нас? Я вас так давно не бачила.

— А хіба були для цього якісь підстави?

Канае засовався — йому було незручно признатися, що саме з цього приводу вчора ввечері до нього забігала Аяко.

— Начебто ніяких. Я навіть полегшено зітхнула, коли сьогодні вранці побачила, як вони життєрадісно вирушали в подорож. Бо досі Мотоко-сан була така пригнічена… І взагалі вона — нещасна людина. Особливо погіршало їй, здається, перед появою Аяко-сан.

— Тобто рік тому? Я почав навідуватися до вас торік у квітні. Якраз тоді Ген-тян пішов у перший клас.

— Справді… Аяко-сан оселилася в нас десь рік тому. Тоді було ще досить холодно.

— А перед тим за нею не помічалося нічого дивного?

— Чогось дивного — ні, тільки от була вона похмура, мовчазна і нетовариська.

— Як оце й тепер? Вона страшний песиміст. Та в цьому і її привабливість.

— А що ви скажете про Аяко-сан? — Мабуть, щоб передихнути, господиня добродушно усміхнулась, і Канае трохи розгубився.— Начебто в ній нема нічого особливого. Звичайнісінька собі дівчина.

— Ні, не звичайна. Всередині вона міцна, тільки цього не показує.

— Невже?

— Вони одна на одну не схожі. Мотоко-сан тільки з вигляду сильна, а насправді може легко зламатися, зате Аяко-сан усе витерпить, хоча здається слабкою. Вона дуже співчуває Мотоко-сан. Тому-то я й переживаю.

— За що?

— Та…— і господиня затнулася.— Взагалі старим властиво брати собі все близько до серця.

Вона задумалась, усмішки на обличчі наче й не було. Канае майже ні разу не доводилося розмовляти з нею отак віч-на-віч. А тому, скориставшись з цієї нагоди, він вирішив розпитати про все, що його давно цікавило.

— Скажіть, як сталося, що Мотоко-сан поселилась у вашому домі? Коли це було?

— Це…— господиня насупила брови і примружила очі.— Це було позаторік, пам'ятаю, спека тоді стояла. Десь за півроку до появи Аяко-сан.

— А перед тим Мотоко-сан не була ученицею вашого чоловіка?

— Ні, не була.

Мимоволі стара кинула оком на невеличку картину над одвірком. На ній було зображено розквітлі троянди в глечику. Зовсім недавно Канае довідався, що це твір покійного Харубіто Нісімото. Манерою виконання — ретельним копіюванням дійсності — вона дуже різнилася від усього, що створила Мотоко Моегі.

— Я б сказала, що Мотоко-сан з’явилася в нашому домі цілком випадково,— почала розповідати стара вдова.— А хіба ви, Сома-сан, цього не знаєте?.. Коли мого чоловіка призвали в армію, я здала другий поверх одному художнику з дружиною. У той час — війна тільки почалася — чоловіка перевели на південь (сам напросився, бо зроду любив мандри), і там, на острові Борнео, він захворів на малярію й помер. Можна було б подумати, що в нього не було іншого заповітного бажання, як шукати собі там смерті. Єдиного нашого сина ще студентом забрали на війну, однак він повернувся додому живим. Проте невдовзі після одруження захворів на туберкульоз і переставився на той світ — видно, далися йому взнаки солдатські злигодні та повоєнна голоднеча. Квартиранта-художника теж узяли до армії, але не надовго. Багато горя принесла ця війна. Сома-сан, вам пощастило, що народилися пізніше. Чоловік і син мій померли, покинула цей світ і невістка через рік після того, як народила Ген-тяна. Якби не дружина художника з другого поверху, я не знаю, чи змогла б його виростити.— Господиня тяжко зітхнула. Канае мовчав, опустивши голову.— Та чого це я вам тільки про себе розповідаю? Незадовго перед тим, як сюди переїхала Мотоко-сан, другий поверх звільнився — художник знайшов собі інший притулок, а я з дозволу хазяїна бакалійної крамниці, що на розі вулиці, виставила оголошення про здачу в оренду художньої майстерні. Житла тоді не вистачало, а тому відразу щодня з'являлося по кілька відвідувачів, але вони мене не задовольняли: я дуже не хотіла міняти заведений у домі порядок і сподівалася на пристойну плату. Так минуло кілька днів, аж от прийшла Мотоко-сан — вона почула про майстерню від учениць приватної жіночої школи, де викладала малювання. Коли я побачила її, ще молоду, але таку бліду та кволу, то завагалася: чи варто, подумала я, здавати в оренду просторий другий поверх учительці малювання, а не професійному художникові? Спершу я таки відмовила їй. „Ну що ж, жаль!” — відповіла вона й вийшла надвір. Я трохи постояла на ґанку, а тоді, передумавши, кинулась її доганяти. І чого я передумала — сама добре не знаю. Може, я вирішила, що незаміжня дівчина принесе в дім радість. А може, тому, що ззаду ця зовні спокійна жінка здалася мені дуже самотньою. Я вийшла за ворота й бачу: Мотоко-сан присіла, зіпершись спиною до огорожі. „Що з вами?” — питаю. „Голова запаморочилася” ,— відповідає вона. Це мене так приголомшило, що я відразу забрала її додому і звеліла лягти. Звістка про те, що я здаю їй квартиру, її не втішила. Мені здалося, ніби їй це було байдуже. „Дивна жінка” ,— подумала я тоді. Пізніше я довідалася, що вона була в той час у великій скруті — мусила виїхати з тої квартири, яку наймала.

— Мотоко-сан взагалі не любить показувати, що в неї на душі. Та мабуть, тоді вона призналася, що постраждала від атомної бомби, і тому ви її пожаліли?

— Що ви! Я Ще довго нічогісінько не знала. Бо, навіть опинившись зі мною під одним дахом, вона чогось мене сторонилася і про своє минуле не розповідала. Та незабаром я вже раділа, що в цьому домі з'явилася добра людина. Тим паче, що й Ген-тян до неї прив'язався. Пізніше Мотоко-сан відкрилася мені: я, каже, збиралася залишити роботу в школі й повернутися у провінцію, якби ви тоді не допомогли.

— Що значить: „у провінцію”?

— У Хіросіму. Вона там жила десь на околиці. Певно, там у неї є рідня. Вона сказала, що я їй допомогла. А чим же? Плату за квартиру я з неї брала і тим сама рятувалася. До того ж, з її появою в хаті зразу посвітлішало.

— У вас самих світла душа,— наголосив Канае.— Це чистий випадок, що й Мотоко-сан виявилася такою. Я був подумав, що коли вона не учениця, то, напевне, родичка або знайома. У вас із нею майже сімейні стосунки.

— Можливо. Крім онука, в мене не залишилося нікого з рідних — ні чоловіка, ні сина, ні невістки,— а тому з людьми я намагаюсь бути приязною. Для мене всі люди — кровно споріднені чи ні — однакові. Ми повинні ставитися до них по-доброму. Якби кожен з нас розумів душу хоч тих, з ким нас зводить доля, то в світі було б набагато спокійніше.

— Ви хочете сказати, що треба бути милосердним самаритянином? -вигукнув Канае.

— Ви так мудро говорите, що я нічого не второпаю,— з недовір'ям у голосі проказала господиня.