Острів Смерті

СВІТАНОК

І знову Канае потроху приходив до пам'яті. Він інстинктивно зрозумів, що навколишня темрява — не продовження попереднього і не початок нового сну. Зір до нього ще не вернувся (він і досі був у полоні страшного видовища), але поволі воскресало відчуття дійсності, повсякденності — одним словом, того, що він, Канае, — це таки він. Канае підсвідомо відчув, що навколишня пітьма не зловісна, нічим йому не загрожує і не може спричинити кошмарів. До неї навіть можна доторкнутися. Напівсонний Канае простягнув догори руку, змахнув нею, як метелик крилом, і на щось наткнувся. Спалахнуло світло. Він стрепенувся й остаточно розплющив очі.

Якийсь час Канае розгублено дивився на сліпуче проміння торшера над узголів’ям. Відчуття дійсності повернулося до нього назавжди в ту самісіньку мить, коли світло електричної лампи розігнало темряву. Він — це таки він. І не лишився він сам-один на світі після вибуху водневої бомби, а спав на теплій постелі у своїй кімнаті і тільки бачив моторошний сон. Ось вона, ця дійсність. Тісна кімнатка шість татамі[1], тепла ковдра, холодна права рука, простягнута вгору, і знайоме світло торшера. Його день, як звичайно, почнеться ось так. Ще в ліжку Канае слухатиме по радіо музику видатних композиторів, а після останніх новин налаштує радіоприймач на передачу „Славетні виконавці перед мікрофоном” і, слухаючи її, встане з постелі, одягнеться в костюм європейського крою, легко поснідає і напхає портфель потрібними матеріалами, а потім, замкнувши двері на ключ, вийде на холодну зимову вулицю. Згодом він гойдатиметься в переповненій електричці, сидітиме на твердому стільці у видавництві, а якщо головний редактор прискіпуватиметься, знову на електричці поїде до свого підопічного автора. Канае миттю входив у ритм свого повсякденного життя. Ось і зараз почнеться для нього наперед визначений день. А колись люди дізнаються, що він був не простим редактором, а честолюбним автором роману нового типу. Колись…

Канае намацав біля подушки ручного годинника. Щойно минуло пів на шосту. Як рано! Про те, що ніч ще не минула, свідчило і кволе світло крізь віконну завісу. Коли очі звикнули до сутіні, Канае побачив, що прикрита абажуром лампа торшера не дає багато світла — середина кімнати лежала в півтіні, а по кутках було зовсім темно. Можна б ще постати. Та ще й як! Коли б не цей поганий сон, він поспав би до сьомої тридцяти, а може, й до восьмої. Дивний сон. І знову до Канае повернувся колишній страх.

І чого це йому таке диво наснилося? Канае задумався. Щоки й підборіддя пощипував холод. Мабуть, на ньому замерзав піт, що виступив під час кошмарного сну. Та хіба тут, у Токіо, така вже холоднеча? От там, на його батьківщині, зовсім інша річ. Канае засунув праву руку під ковдру і вона почала швидко зігріватися. А тим часом у пам'яті зринуло щойно пережите: шалене биття серця, зловісний краєвид і легкий шум вітру. Звідки все це взялося? Думки Канае були безладні, а в серці ще таїлася тривога. Якийсь безпричинний страх знову охопив його душу. Хоч сон уже скінчився, його й досі щось лякало. Може, ось це?.. Він ковзнув поглядом по тісній кімнатці. Вже не вперше йому отак здавалося, ніби він прокинувся, а насправді це починався новий сон. Колись таке траплялося, та зараз усе було по-іншому. Кошмарний сон справді-таки скінчився, бо Канае бачив перед собою давно знайомі предмети — книжкову шафу на всю стіну, корінці книжок на ній, піджак і штани на вішалці, що скидалися на повішеного злочинця, а поряд низенький столик… Потім його очі набрели на картину олійними фарбами, прибиту на стіні над столиком.

Продовгувата, в тонкій чорній рамці, що, здавалося, от-от злетить на своїх крилах із стіни, картина зовсім не пасувала до цієї кімнати, особливо тепер, коли Канае дивився на неї з постелі. В його очах вона була зловісним хижим птахом. Чорним птахом у чорній рамці. Прямі промені світла на неї не падали, і тому вона здавалася ще похмурішою і таємничішою, ніж звичайно. Та Канае міг обійтися без світла і навіть у напівсні уявляв її собі в усіх подробицях.

На темній воді наче темний острів. Випинаючись над її поверхнею, він затуляв частину небокраю: над рештою виднокола, як після тайфуну, тяглася довгою смужкою жовта, ніби вогниста, хмара. Частину неба вкривало імлисте червонясте сяйво (годі сказати, яке — денне чи нічне), але й вона здавалося яскравішою за темно-синє, точніше, попелясте море. Та хто знає, що це було — море чи річка. Одне було ясно: текла якась рідина і на ній не здіймалися хвилі. На тлі темного неба і моря, острів виступав ще темнішим силуетом і здавався отвором у пекельну безодню.

Канае не раз думав: „Ця картина зображає кінець світу”. Те саме він відчував і зараз. Його не залишало відчуття, що фантастичне небо, смужку хмари над небокраєм і спустошену землю (байдуже, що на картині не земля, а море) — усе, що йому приснилося, він уже колись бачив. Лягаючи спати, Канае часто розглядав цю картину, отож її зміст, запавши у його підсвідомість, породив той жахливий сон. Канае знову поглянув на картину, огорнуту сутінню. В її нижньому правому кутку ледь-ледь видніли ініціали ММ.

„А все-таки який це був дивний, жахливий сон!” — подумав Канае. Його варто записати. Бо інакше його, як і всі інші сни, поїсть іржа забуття. Якщо він, Канае, ще раз засне, то повністю забуде цей сон. Адже досить було йому прошепотіти: „Я бачив моторошний сон!” — як тої ж миті враження від нього почало стиратися. „Треба негайно записати його. Негайно”, — вирішив Канае.

Він знову вийняв праву руку з-під ковдри. Коло подушки під торшером лежали два блокноти. На обкладинці одного, товщого, дрібними буквами було написано: „Work in progress”[2], а на обкладинці другого, значно тоншого, — „Nota bene”[3]. Він підніс обидва блокноти до самого обличчя і з показною недбалістю почав гортати сторінки одного з них, товщого. Учора ввечері Канае допізна писав у ньому свій роман, а перед сном перечитав його останню частину. Цей роман складався з окремо написаних розділів і був далекий від завершення, та одного дня люди обов’язково звернуть увагу на це його, Канае, перше творіння.

Однак зараз не менш цінним для нього був і другий, тонший, блокнот. У ньому він занотовував побачене й почуте, а також свої думки з цього приводу. Упорядковані й переплавлені в його мозку, вони пізніше потраплять у товщий блокнот і ляжуть в основу роману. Отож враження від кошмарного сну мали передусім потрапити в блокнот під назвою „Nota bene”. Авторучка лежала поряд на столику. Щоб її дістати, треба було лише підвестися на постелі й протягти руку.

Та Канае не квапився. Лежачи на одному боці, він перегортав сторінки товщого блокнота. Нараз пальці його правої руки завмерли, а очі забігали по стовпчиках ієрогліфів.