Острів Смерті

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Одним духом Канае подолав сходи і штовхнув двері майстерні. При запнутих вікнах усередині було напівтемно. Канае поспішив одслонити завісу, і в порожню кімнату полилося несміливе бліде світло похмурого зимового дня. „Я ж був тут учора ввечері! Як же я не завважив, що отакий порядок тут не нормальний?” — стоячи біля вікна й оглядаючи майстерню, думав він. Голі стіни, приставлені до них лицем полотна, замазані набіло, складені в коробку фарби, палітра, вазочка для пензля, мольберт. З підлоги по ногах Канае знову почав підніматися знайомий від учора холодок. І чого це він усього цього не помітив? Канае перевів погляд на суміжну кімнатку: перегородка була відсунута. але при запнутому вікні й тут панувала напівтемрява. Канае відслонив завісу і взявся гарячково чогось шукати, а чого — й сам не знав. Заглянув у шухляду трюмо. Йому здалося, ніби вчора він у ній копався, та хіба можна вірити пам'яті, коли ти сам не свій? Руки Канае машинально обмацували комод і буфет, а в голові снувалося щось зовсім інше. „Що мені недавно спало на думку?.. А-а, пригадую: ще в коридорі я подумав, що саме тут треба шукати записку, якщо вона взагалі є”. Та в шухлядах листа не було. Канае ще раз окинув майстерню неуважним поглядом. „Час не жде. Якщо в передмісті Хіросіми дівчата спробували отруїтися, то зовсім не обов'язково, щоб у домі Нісімото вони залишили передсмертного листа. Тож замість того, щоб тут чогось шукати, треба якомога швидше їхати на місце нещастя” ,— наморщивши чоло, думав він і, немов заворожений, перебігав очима по майстерні. Голі стіни, повернуті до стіни полотна, коробка фарб і палітра на столі, стілець, програвач, пластинки… „Цікаво, котру з них слухала вона востаннє?”

Наступної миті Канае зіскочив з підвищення кімнатки в японському стилі на підлогу майстерні й поспішив до програвача. Підняв кришку — на обертовому диску лежав складений учетверо аркуш паперу. Канае розгорнув його тремтячими руками і, стоячи спиною до вікна, прочитав:

„Сома-сан, якщо я не повернуся, вважайте, що цей програвач з пластинками ваш”.

На аркуші поштового паперу розгонистим почерком було поспіхом написано лише це коротке речення, схоже на телеграму. Здається, вона ще щось писала, але потім все начисто закреслила. Підпису не було, але Канае й так зрозумів, що записка належить Мотоко Моегі. „Якщо я не повернуся…” Невже вона зважилася на все вже тоді? Так, очевидно, зважилася. А програвач з пластинками задумала залишити на згадку. Та як же тоді Аяко? Невже нічогісінько не знала про її намір? — зіпершись спиною до підвіконня, мучився у здогадах Канае.

— Щось знайшли?

На порозі з'явилася, наче привид, постать Нісімото. Канае опам'ятався.

— Ось тільки це.

Господиня простягла було тремтячу руку, щоб узяти записку, але передумала і спитала:

— А що там написано?

Канае прочитав, а вона кивнула головою і зляканим порожнім поглядом окинула майстерню.

— Невже Мотоко-сан вирішила накласти на себе руки? А чого ж тоді Аяко-сан не зупинила її?

Канае мовчки згорнув аркуш і встромив його в записник, а потім мимо господині вийшов у коридор і помчав сходами вниз. І лише тоді, обернувшись, вигукнув:

— Я їду! Було б добре, якби встиг!

З цими словами він відчув, як тягар дійсності з нездоланною силою наліг йому на плечі.