Острів Смерті

ЗИМА КОХАННЯ

„Обличчя суворе. Навіть страшне, — подумала А. — Як у мертвої”. Зіпершись на столик в кабінеті, що поринав у надвечірню сутінь, А. Розглядала в овальному дзеркальці своє обличчя. Мабуть, воно в неї суворе від напруження. Коли вона запхала свої особисті речі у валізу, все її тіло дрижало. Напевно тому на її блідому обличчі так різко виділяються широкі, наче злякані очі. К. Якось казав, що в неї по-дитячому привабливе личко. А що ж у ньому такого привабливого?

А. злегка всміхнулася. Обличчя в дзеркальці зробило те саме. Вона поклала дзеркальце зверху в валізу й закрила її. От і скінчилося. На столику — так, щоб його відразу помітили, — лежав лист для батьків. Вона повечеряє, забере валізу і нишком, щоб не побачила стара служниця, покине рідний дім. Перед храмом Хонгардзі її чекатиме К., і на таксі вони поїдуть на його квартиру. Вона попрощається з батьківською оселею, забуде все, навіть знущання мачухи й меншої сестри, і заживе щасливо з К. Покійна мати простить їй цей гріх…

Була пізня осінь, і в вікно кімнати лилося червоне світло надвечірнього соня. Та над столом уже гусли сутінки — в такий час, читаючи книжку, вона вмикала світло. Зіпершись на спинку крісла, А. обвела поглядом кімнату. Ця невеличка, завбільшки в три татамі, кімнатка на другому поверсі належала повністю їй. Коли її внизу, в вітальні, сварили, вона, засмучена, знаходила тут сховок. І тоді їй поволі відлягало від серця. У цій кімнатці вона лежала, коли застуджувалася. З-над одвірка на неї позирала репродукція (батьків подарунок після смерті матері) знаменитої картини з Лувру „Художниця з донькою”. Круглоока дівчинка тулиться до матері. Так і вона, А., колись тулилась. Дивлячись на цю картину, вона завжди засмучувалася…

Знадвору долинули дзвінкі дитячі голоси:

А. змалку любила цю гру[4]. Здається, наче це було тільки вчора. Вони ходили по колу, взявшись за руки, до самого вечора, і, коли котрусь із них кликала мати, вона ляскала сусідку по плечу і, примовляючи „Три гостинці у хустинці!”, мчала додому. А. була неуважна і їй завжди перепадало від товаришок. Коли ж хтось просився у гру, то вигукував: „Аба, тіба, канатіба!”. На ряди платанів сіялося червоне світло надвечірнього сонця. В його промінні, обігнувши кінець хвилеріза, вгору каналом за храм Хонгадзі піднімалися рибальські човни. Коли їхні щогли, обвішані мокрими сітями, обагрені сонцем, з'явилися коло берега, з навколишніх будинків вибігали жінки з бамбуковими кошиками — купувати молюски й краби. Вслід за старшими бігла до берега й А. Вона прикладала до вуст цупкі уміходзукі[5], випрошені в рибалок, і їй здавалося, наче над каналом пливе солоний запах морського узбережжя.

„Чому на пам'ять навертається лише те, що вже давно минуло?” — думала А. Після війни вона вже не бачила баркасів з молюсками. Пам'ять про них була пов’язана із смачною юшкою, яку варила покійна мати. Мачуха теж уміла готувати таку їжу, але пам'ять вертала А. в дитинство школи. У домі з'явилася нова мати. Згодом народилася молодша сестра, і поступово А. стала в родині зайвою. Навіть батько перестав захищати її. Його скроні вкрилися сивиною, а обличчя зморшками.

„Але завтра мене вже тут не буде, — міркувала А. — Мачуха скаже: „От невдячне дівчисько!”, а менша сестра — „От поганка!”. А батько… Ну що він може сказати? Зате К. Поклянеться, що вічно її любитиме. Власне, я залишаю рідний дім не тому, що він мені остогид, мачуха не дає жити, а тому, що закохалася. Батько й мачуха навряд чи погодяться на моє одруження, тому я й іду з дому. Я люблю К. і хочу бути вільною”.

…А хто позаду — відгадай…

Діти все ще гралися. „Напевно, матері не карають їх голодом, коли вони запізняться додому. А хто позаду — відгадай. Ніхто цього не знає. Яка доля чекає мене? Цього теж ніхто не знає. Та я все одно піду з дому, бо тільки так зможу вільно дихати…”

Знадвору долинали веселі дитячі голоси, а в будинку було тихо-тихесенько. Батько подався до своїх пацієнтів і повернеться пізно ввечері. Мачуха з донькою пішла до батьків і там ночуватиме. Отож до ранку цього листа ніхто не побачить. Коли А. скаржачись на слабкість, лягала спати, то ніхто з домашніх не заходив у цю кімнатку. Їм було байдуже, що з нею. Раптом А. згадала про картину „Художниця з донькою”. Вона стала на стілець і зняла її із стіни. Потім вийняла з валізи дзеркальце, мамине фото і дещо з одежі, а картину поклала на дно. Закрила валізу і нишком вийшла в коридор.

У кімнаті стало ще темніше, і тільки лист на столику ледь-ледь виднів у останніх відблисках вечірньої заграви, що проникала у вікно.

Задубілі пальці відпустили край блокнота, і він закрився. Канае знов засунув праву руку під ковдру і почав розігрівати її долонею лівої. Тим часом його погляд знову зачепився за картину на стіні. Дрімота склеплювала повіки, а тому краєвид на картині затягувався імлою і здавався продовженням сну. Однак і тепер, коли з'ясувалася причина нічного кошмару, тривога не розвіялась. На чорне тло картини напливало давно знайоме, по-дитячому привабливе обличчя Аяко Аймі. Його обриси поступово розмилися і замість нього з'явилося інше — те, яке Канае бачив недавно. Коли це було? Вчора чи позавчора ввечері? Ні, не тоді — три дні тому. Аяко приходила в гості і сказала: „Вам не здається, що вона була дивна?”.

Коли вона це казала, її обличчя було таке ж суворе, навіть страшне, як і в А., героїні його роману, коли вона саме втікала з батьківського дому. Ясна річ, Канае не бачив А. в той час, коли вона покидала рідну оселю. Але давно знайоме, іноді суворе, навіть страшне обличчя Аяко Аймі, мабуть, залишало слід і в його романі. Канае щоразу хвилювався, коли бачив її такою. Особливо в такі хвилини, як три дні тому.

„Що Аяко хотіла цим сказати? — перемагаючи дрімоту, міркував Канае. — Це про Мотоко Моегі, що приходила за день до того, Аяко питала: „Вона була дивна?”. Дивна? Вона завжди була така. Навіть якщо Аяко привело до нього побоювання за Мотоко, то що він мав відповісти? Залишилось тільки заперечити. „А все ж таки вона поводилася дивно, — думав далі Канае.— Наступного дня після приходу Аяко (тобто позавчора ввечері) я навідувався на їхню квартиру, але нікого не застав. Учора їх теж не було вдома. Куди вони поділися?”.

За короткий час права рука стала така ж тепла, як і ліва. Канае перевернувся на спину й підтягнув ковдру до самого підборіддя. У його уяві на тлі серйозного, з легкими зморшками на переніссі обличчя Аяко з'явилося інше, бліде. Проникливий, насмішкуватий погляд. Широке чоло й запалі щоки, обрамлені довгими пасмами волосся. Канае пригадалося, як одного разу Мотоко (це було її обличчя), пильно придивившись до власної картини. Сказала: „Якщо вже ви заговорили про душу, то над цією картиною, мабуть, витає моя душа. Як мандрівний вогник”.

А що таке її душа? Погляд Канае знову прикипів до картини. Темний острів на темному острові. Одноманітний чорний колорит картини навівав дрімоту, але Канае не піддавався їй. І раптом у його уяві воскресла згадка про недавній моторошний сон. Тепер уже нема чого лякатися. Це був усього-на-всього сон. А породили його, мабуть, повсякденні тривоги, накопичені в підсвідомості. Та зараз людство ще не втратило розуму, щоб допустити таке божевілля. Але звідки ж тоді береться тривога, що породжує кошмарні сни? Ота найпервинніша тривога, що супроводжує нас ціле життя? Кожну хвилину нашого сучасного життя, схожого на моторошний сон, довшого за саму вічність… Та поступово мозок Канае огорнуло туманом, і він перестав дошукуватися причин тривоги.

„Хоч би там що, а цей сон треба записати, — нагадував собі Канае. Напружити пам'ять і перенести геть усе в блокнот”. Він знову повернувся на бік. Блокнот лежав поруч, біля подушки, авторучка — на столику. Образи в голові Канае мінялися один за одним. Спочатку з'явилося одне обличчя, а через мить на нього напливло друге. Канае простягнув руку до столика. Точніше, подумав, що простягає. Та не встиг він ледь-ледь ворухнутися, як одразу поринув у сон.