Острів Смерті

ВЗИМКУ, ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ

— Мотоко-сан нема.

— Мотоко-сан нема?

Невідомо, хто сказав перший. Скоріше їхні голоси пролунали майже одночасно. Звичайно такий кумедний випадок викликав би сміх, а от цього разу Канае подумав, що це він випередив Аяко, і пошкодував: ану ж вона вважатиме, що він прийшов саме до Мотоко? Але дівчина не помітила його збентеження й помахом руки запросила до котацу. Не вагаючись ні хвилини, гість сів навпроти неї, запхавши ноги під ковдру.

— Я сподівався хоч у середу застати вас обох. Адже Мотоко-сан працює у вівторок, четвер і суботу, чи не так?

— Цього тижня її ганяють щовечора. Ви ж, мабуть, знаєте, що завтра святий вечір, а для бару це гаряча пора. Сома-сан, мені вас жаль.

Аяко всміхнулася. Приязно, без крихти іронії.

— І даремно. Бо я зайшов не для того, щоб зустрітися тільки з Мотоко-сан. Краще її пожалійте. Я приніс таку гарну штучку!..

— Яку?

— Ось зараз покажу.

Канае обернувся й простяг руку до клуночка, якого поклав разом з пальтом і портфелем на татамі біля дверей. Розв'язав його і витяг чималенький мішечок печених каштанів.

— Напевно, ще гарячі.

— Ой, вони мені так подобаються!

Поки Аяко наливала в чайничок кип'яченої води, Канае добув з клунка три паперові коробки, обв'язані стрічкою.

— А це що таке?

— Різдвяні подарунки. Найбільша коробка для Ген-тяна, дві менших майже однакові, а тому, щоб не переплутати, я позначив їх літерами. Коробка з літерою „А” — для вас, Аяко-сан, а з літерою „М” — для Мотоко-сан.

Зніяковілий Канае тільки пригубив чашку з гарячим чаєм, яку подала йому Аяко.

— Ой, дякую. А що там усередині?

— Як розпакуєте — побачите.

— Без Мотоко-сан не годиться цього робити.

Аяко підняла свій подарунок на висоту чола в знак подяки і разом з іншою коробкою поклала на буфет для чайного посуду, а тоді взяла з мішечка один каштан, спритно облущила його й поклала на тарілку. В повітрі поплив запашний дух.

— Відразу їжте, а то прохолоне.

— Ви самі пригощайтеся.

— У нас кукурудзу в рундуках печуть і тут же продають. Вона така смачна! Куди там каштанам до неї! Що з вами? Їжте, я ж для вас приніс.

Мабуть, йому тільки здалося, що Аяко засумувала. Тим часом на тарілці з'явилося ще кілька облуплених каштанів. Дівчина кивнула головою і взяла один. Тепер її лице начебто проясніло.

— Цікаво їх лущити, але тільки тоді, коли вмієш..

— Справді, пальці чорніють,— сказав Канае й навіть не доторкнувся до каштанів.

— Коли ви все це купили?

— Каштани сьогодні, на станції.

— А подарунки?

— Минулої неділі. Півдня змарнував, бо довго вагався, що вибрати.

— То чого ж одразу не зайшли? Мотоко-сан була вдома.

Не підводячи голови, Аяко глянула на нього з докором. Справді, що його тоді затримало?

— Я подумав, що негарно спішити з врученням різдвяних подарунків. Хотів принести на святий вечір, але згадав, що завтра Мотоко-сан не буде вдома, і тому зайшов сьогодні.

Усе це були відмовки, бо насправді Канае тоді роздумував, як би передати дарунки кожній з дівчат окремо: Мотоко — нишком у барі „Леда”, Аяко — в домі Нісімото. Може же, він побоювався, що вони порівнюватимуть їх між собою або ж виходив з егоїстичних міркувань: хотів створити в кожної враження, що має до неї особливе зацікавлення? З порівняння дарунків могло з'ясуватися, котрий дорожчий, отож якщо його цінністю вимірювати глибину почуттів, то звідси виходило б, що Канае дужче кохає Мотоко, бо на неї більше витратився. „Але ж саме Мотоко доречно і подарувати щось коштовне, бо вона працює в барі”, — переконував себе Канае. Придумавши для себе таке виправдання, він уже ладен був повірити, що зможе піднести її їм обом дарунки одночасно на квартирі в Нісімото, та, поки пробивався надвечір крізь людський натовп у торгівельньному кварталі міста, змінив свій намір. „А як на це подивиться Аяко? — по-новому міркував він.— Навіть якщо дарунки відповідатимуть їхнім індивідуальним особливостям, усе одно Аяко, напевне, засмутиться, коли побачить у руках подруги щось набагато вартісне. Мотоко не виявляє інтересу до речей, а тому їй буде байдуже до того, хто що одержить. А от Аяко має тонку нервову систему і, може статися, розгадає мій душевний стан, а це вже нікуди не годиться — після довгих вагань дійшов висновку Канае.

— То, може, ви прийдете наступної неділі?

— Це буде двадцять сьомого числа?

— Приходьте вечеряти. Мотоко-сан буде вдома, і ми, хоч і з запізненням, але таки відсвяткуємо разом Різдво. Ми для вас теж дещо приготуємо.

— Мені нічого не треба. А от від вечері не відмовлюся. Така річ мене приваблює.

— Отже, домовилися?

— А може, я вам заважатиму? Все-таки перед зимовою відпусткою ви будете зайняті. Та й коректуру у книжки „Шлях до миру” Йосіди-сана мені доведеться робити, можливо, навіть у неділю. Як не впораюся з нею до відпустки, то не зможу поїхати на батьківщину.

Його обличчям промайнула тінь.

— Збираєтесь до батьків?

— Ще точно не вирішив. Поки не відправлю гранок, нічого сказати не можу. Та, власне, мені й не дуже хочеться їхати. Поїзди завжди переповнені і, зрештою, що мені з того, якщо я побачу батька й матір?

— Що ви таке кажете! — спохмурніла Аяко й запитала: — Ви згадали про ту книжку, для якої Мотоко-сан має приготувати обкладинку?

— Саме про ту. Просто біда з нею. Вже рік минув, а ми не випустили її.

— А як справи з обкладинкою?

— Договір з Мотоко-сан залишається в силі. Правда, я їй останнім часом про це не нагадував. А доведеться, і то в різкій формі. Зрештою, ми самі в тому винні, самим духу не вистачає, як учорашньому пиву, тож не дивно, що Мотоко-сан забула про свою обіцянку.

На тарілці лежала ціла купа облущених каштанів.

— Може, досить?

— Авжеж. Проте тепер можна тільки їсти. Сома-сан, пригощайтесь, а я піду руки помию.

Аяко згорнула лушпиння в папірець і, легко відкланявшись, вийшла з кімнати. Незабаром гість почув, як вона спускається сходами.

Минулої неділі надвечір Канае повернувся з подарунками під пахвою додому, але так і не придумав, що йому робити, а в понеділок забіг в універмаг перед самим закриттям і придбав подарунок приблизно такої ж вартості, як і для Аяко, ще й запакований у подібну коробку. Таким чином вийшло, що для Мотоко він приготував аж два подарунки, і один з них лежав зараз у його портфелі.

Поки він, почуваючи якийсь сором, знічев'я споглядав коробки, загорнуті в барвистий папір — вони так і стояли на буфеті для чайного посуду — повернулася Аяко і сказала:

— Можна поглянути, що там таке?

— Звичайно, можна.

— А Мотоко-сан не сердитиметься?

— Не повинна,— усміхаючись, відповів Канае.— Своїм подарунком можете розпоряджатися, як вам заманеться. Та на щось особливе не сподівайтесь. Бо я в таких справах не силач.

— Не силач?..

Показуючи виразом обличчя, що вона розуміє його становище, Аяко старанно розв'язала стрічку, відгорнула папір і, відкривши коробку, мало не ахнула. Перед нею був яскраво-червоний плетений жакет, куплений після довгих вагань у жіночому відділенні універмагу. Чарівного забарвлення, він наче вбирав у себе електричне світло й наповнював тісну кімнатку теплом.

— Чудовий! Та чи не занадто яскравий для мене?

— Ви спершу приміряйте, тоді й побачимо. А взагалі вам пасували б різкуваті кольори. Ви ж молода.

Аяко накинула жакет на плечі і сказала:

— Без білої блузки поганий вигляд.

На ній був синій светр про будень.

— То одягніть її,— запропонував Канае.

— Зараз? — Аяко зиркнула на нього.

— А що?

— Якось незручно. От приходьте наступної неділі, тоді я й одягну.

— Отже, приймаєте дарунок? — наче знесилено проказав Канае і, ледь-ледь усміхнувшись, перепитав: — Сподобався?

— Звісно. Але я його не заслужила.

— Та що ви! Просто шукати було важко. Я так переживав: ану ж вас розсердить мій поганий смак? До того ж, я не знав, що вам найбільше личить. Тепер бачу, що вам догодив, а от Мотоко-сан висварить мене.

— Чого це?

— А того, що вибрав для неї надто скромну річ.

— То, може, поміняєте з моїм подарунком?

Аяко склала жакет у коробку, загорнула її в папір і перев'язала стрічкою. Рухи її були млявими, як у завороженої.

— В універмазі людей сила-силенна. Найпопулярніші тепер моделі фірми „Діор”, та хіба при такій дорожнечі й економічному застої японець може їх придбати? Тож бродить він по магазину й роздивляється. І хоч виставлено якісь підробки, а не справжні речі, то все одно, походиш — тільки нерви собі зіпсуєш.

— Коли так, то й ці подарунки, мабуть, дорого вам обійшлися?

— Хай це вас не турбує. Все це на якісь там преміальні. Та було б краще, якби я міг купити вам костюм.

Навіть тоді, коли Канае насилу вирвався з-під чарів Аяко на темну вулицю, перед його очима все ще стояло її засмучене обличчя. „Може, вона прийняла дарунок на знак того, що пам'ятає про наші колишні, дружніші стосунки? А може, ця річ наводить її на думку, що я напрошуюсь до неї в женихи, або нагадує про того коханця, з яким у неї не вийшло сімейне життя?” — міркував Канае, пробираючись до автобуса тихим провулком, у якому було чути лише собачий гавкіт. Певно, смуток на її обличчі якось пов'язаний з його поїздкою до батьків на Хоккайдо. А може, Аяко згадала про своїх рідних, яких давно не бачила і не зможе побачити, або про те, як їй було незручно, коли він запропонував минулого літа зробити подорож на його батьківщину? Канае не сумнівався в тому, що Аяко прийняла б її з радістю, а тому на душі в нього лишився гіркий осад.

Затиснувши під пахвою портфель із другим подарунком для Мотоко, він почував щось схоже на докори сумління.