Острів Смерті

ДОСВІТОК

Через вхідні двері Канае проник у порожнє темнувате приміщення. Його очам, звиклим до сірого досвітку надворі, здалося, що тут ще панує ніч. Правда, електричне світло було ввімкнуте, тільки от побачити саму лампочку Канае не міг. Незабаром у напівтемряві він помітив кілька лавок під стіною. Звісно, на них ніхто не сидів. Враження було таке, ніби він потрапив усередину манекена або в кістяк велетенської первісної тварини. Знадвору задував вітер, і було дуже холодно. „Чого це вхідні двері відчинені?” — дивувався Канае і, помітивши, що стоїть як укопаний, заспішив повз дерев'яні лавки. Навпроти у стіні видніло освітлене зсередини прямокутне віконечко. Начебто кабіна вахтера.

Канае зазирнув туди й нікого не побачив. Тоді він просунув голову в вузенький отвір: у конторі стояв столик, залізна шафа, електрична грубка, яскраво світилась електрична лампочка, але вахтера не було.

„Нема нікого”,— промимрив Канае й оглянувся назад — там відкривався коридор, ліворуч по ньому видніли сходи на другий поверх, вікна, крізь які проникало холодне досвітнє сяйво, а праворуч — двері лікарського кабінету, перев'язочної, рентген кабінету тощо. У лікарні панувала цілковита тиша, мляво світилися нічні ліхтарі. Нарешті Канае добрався до дверей з табличкою „Кімната чергового” й зупинився. Постукав тихо, але настирливо.

— Заходьте! — Двері відчинились, і показалася голова літньої медсестри.— Що вас цікавить?

Від стандартного запитання Канае розгубився, але за мить його наче прорвало:

— Я приїхав з Токіо. Бо одержав телеграму, що Мотоко Моегі та Аяко Аймі перебувають у цій лікарні. Де вони? В якій палаті?

— Палати стаціонару на другому поверсі,— по-діловому сухо пояснила жінка.— Внизу амбулаторія. Підніміться на другий поверх і зверніться в кімнату медсестер.

— А ви не знаєте, в якому вони стані? Бо якщо вірити телеграмі…— поспішив запитати Канае медсестру, що от-от мала сховатися за дверима, але вона його не слухала. Перед самим його носом двері зачинилися, і Канае залишився сам-один.

Він рушив коридором назад. Тепер вікна опинилися з правого боку, з них лилося білясте сяйво, схоже на туман. Зненацька його ноги затремтіли. Підлога за кожним кроком легко поскрипувала. Канае не пішов сходами розмірено, спокійно, а побіг, затамувавши дихання.

На другому поверсі коридор під прямим кутом розходився в обидва боки. Всюди було видно двері палат. „Куди йти?” — задумався Канае й вибрав ту частину коридору, що пролягала над коридором першого поверху. Знову ліворуч потягся ряд вікон, а праворуч — палати. Незабаром він натрапив на скляні двері з табличкою „Кімната медсестер”, за якими світилося. Постукав.

— Заходьте! — озвався голос зсередини.

Канае сміливо відчинив двері. Йому в очі впав столик, шафа з документацією, чорна дошка. Дві медсестри за столиком, на якому, мабуть, лежали історії хвороб, одночасно перевели на нього свої погляди.

— Чого вам треба?..

Канае якусь мить вагався, але це запитання привело його до тями. „Хіба можна боятися після такої подорожі?” — подумав він і сказав:

— Мене привела сюди з Токіо телеграма. У цій лікарні начебто перебувають Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Я хотів би з ними побачитися.

Канае помітив, що медсестри перезирнулися. Жінка з розумним виразом обличчя підвелась і відповіла:

— В кінці коридору звернете праворуч. Серед одномісних палат розшукайте палату номер 6.

У жінки був зовсім юний голос, вона говорила, не спускаючи з Канае очей. Він кивнув.

— Дякую.

Йому не хотілося розпитувати. Вирішив побачити все сам. Уже недовго чекати.

Зачинивши за собою двері, Канае знову пішов коридором. Уздовж нього тяглися двері великих палат — це було видно по табличках з прізвищами хворих. За поворотом почалися одномісні палати з одним прізвищем на табличці. Позираючи на двері, Канае проходив усе далі й далі.

А ось і палата номер 6. На табличці біля дверей прізвища не було. Канае зупинився, його ноги затремтіли. Набравшись духу, він схопив холодну, як крига, ручку дверей.