Острів Смерті

ЧОВЕН ХАРОНА

А. прибрала кімнатку й постелила для себе та М. Під обидві ковдри засунула грілки, тоді на мить задумалась: лягати чи ні? — і вирішила почекати в кутку при котацу. Опинившись на чужому хлібі, вона вважала, що буде негарно, якщо вона ляже раніше за М. Зрештою, вона не сподівалася, що дочекатися приходу М. їй буде важко.

Знічев'я А. взялася перегортати книжку, та незабаром ієрогліфи почали налазити один на одного, і А. перестала що-небудь розуміти. Була вже пізня ніч, і її кволе пій лікарні тіло потребувало відпочинку. Але думка про те, що М. ще й досі не повернулася, раз у раз шпигала її майже сонну свідомість. „Куди вона запропастилася? Що робить?” — роздумувала А.

Минуло вже кілька тижнів, як А. виписалася з лікарні й поселилася на квартирі разом з М. Спочатку все йшло якнайкраще. М. невимовно тішилася появою подруги і сто на радощах сміялася. „Досі я ще не чула, щоб М.—сан сміялася”,— казала господиня. Та згодом щось у їхньому житті змінилося. Поки А. призвичаювалась до нової обстановки, М. ставала чимраз мовчазнішою, вже не сміялась і часто вечорами йшла з дому. Майже весь час А. сиділа в чотирьох стінах. Удень, коли М. викладала малювання в жіночій школі, А. прибирала кімнату, замітала підлогу, готувала їжу й ходила за покупками. Решту часу малювала, слухала платівки або читала книжки. Хоч і залишалася вдома одна, самотності не почувала. А якщо й задумувалася над своїм майбутнім, то все одно раділа з того, що М. взяла її під свою опіку. Та поступово щось почало її мучити. „Невже вона відчула, що я завдаю їй зайвого клопоту?” — міркувала А.М. хмурніла, і А., не знаючи причини такої поведінки, щораз більше хвилювалася. „Все-таки я дуже зухвала: завдяки якомусь там лікарняному знайомству затесалася в її квартиру, а вона, певно, тому й не рада. Бо звикла жити сама. Спочатку думала, що якось воно буде, але невдовзі відчула незручність. Сказати ж правду не сміє, тож зникає щовечора з дому. Якби вона ясно сказала, що більше не може… Я б звідси забралася”.

А. поклала руки на книжку й перевела погляд на стіну. В очах не було й крихти сну. „Я б звідси забралася,— знову подумала вона, стискаючи охололі пальці.— А куди?” — Повертатися до батьків не мала охоти. Родичів або друзів, на яких могла б покластися, в неї не було. Залишався один вихід — жити самій і заробляти на прожиток власними руками. Та чи зможе вона?

Те ж саме непокоїло її й того вечора в лікарні, коли директор сказав, що їй можна виписуватися. І тоді, втупившись очима у пляму на стелі, вона відчувала тривогу, наче заглядала в безодню. Хоча в тій безодні вирували розбурхані хвилі, вороття назад вона не допускала. Їй, розгубленій, прийшла тоді на допомогу М. Вона сказала більше, ніж можна було бажати: мовляв, побудеш у мене, обдивишся, а тоді вирішиш, що тобі далі робити. Та, зрештою, все одно питання, яке мучило її в лікарні, треба було вирішувати, хоч і пізніше на якихось кілька тижнів.

А. могла жити в М. безтурботно. З досвіду вона знала, що життя — це ланцюг знегод, але в товаристві М. вона розслабилась і розлінилася. „Я припустила помилку,— подумала вона.— Надто легко сіла їй на шию. Тому-то М.—сан охолола до мене”.

Гублячись у здогадах, А. раптом пустила сльозу, а тоді, видно, трохи задрімала. Бо не помітила, як відчинилися вхідні двері, не почула скрадливої ходи по сходах. І тільки тоді, коли відсунулася фусума, вона мимоволі підвела голову.

— Що, ти ще не спиш? — Заточуючись, М. підійшла до А. і вийняла з кишені пальта кілька невеличких целофанових пакетиків.

— Слава Богу, повернулася! Так пізно.

— А я тобі гостинців принесла. Даруй, що дешевих.

А. здогадалася, що М. Принесла арахісу, і ледь-ледь усміхнулася. Її тішило, що М. не забула про неї. Вона швидко встала й поспішила до подруги — мовляв, допоможу їй зняти пальто.

— Не треба,— заперечила М. і, спираючись одною рукою на плече А., а другою — на котацу, опустилася на підлогу, не роздягаючись. А. теж утратила рівновагу й сіла на татамі, а тоді, вперше помітивши, в якому М. стані, дорікнула:

— М.—сан, та ви ж п'яні!

— Еге… А це хіба погано?.. Погано, що я напилася?

— Та ні, але…— Голос А. раптом зм'як.— Ви собі шкодите.

М. засунула руки під ковдру над котацу, пробурчала, що холодно, а відтак підвела голову і глянула на стурбоване обличчя А.

— Мені дозволили пити саке. Потрошку. Не віриш — запитай директора лікарні.

А. не перечила, а почала наливати чай. М. стежила за її рухами і, коли чашка була вже повна, сказала: „Так хочеться води!” А. взяла з буфета склянку й пішла сходами в на кухню. Повернувшись назад з водою, А. побачила, що М. опустила голову на руки, зіперті на котацу.

— Я води принесла. Хто ж так спить?..

М., видно, не спала, бо на ці слова підвела голову й одним духом випила воду. Потім роздратовано відгорнула пальцями набік пасмо чорного прямого волосся, що заслоняло ще блідіше, ніж звичайно, її обличчя. Поставивши порожню склянку перед собою, М. похмуро глянула на А. й запитала:

— Ти думаєш, що я все роблю тобі на зло?

— Та ні, не думаю,— А. широко відкрила очі, наче була чимось вражена.

— Напевно, ти собі гадаєш: от нестерпна людина! Я чекала її допізна, а вона прийшла п'яна, я хотіла зняти з неї пальто — вона мало не звалила мене з ніг, налила їй чаю — вона захотіла води.

— Та ні, не гадаю.

А. казала правду. Це було видно по її світлому наївному обличчю й очах з припухлими по краях повіками.

— Ви мені не вірите. Я не лягала з власного бажання. А от про воду не здогадалася, бо я — тугодумка. Та я рада, що ви завели оцю розмову.

— А хіба я ніколи з тобою не розмовляла? Ти що, глуха?

— Ні, останнім часом ви відмовчуєтесь, а до того ж ввечері кудись ходите.

М. помітила, як на світле обличчя А. поволі лягала М. відвела очі вбік і сухо запитала:

— А хіба я не маю права ходити туди, куди заманеться?

— Звісно, маєте. Тільки…

— Тільки що?..

А. опустила голову і втупилася очима в чашку. Здавалось, вона вагається: сказати чи ні? М. не втерпіла і спитала:

— Що сталося? Чого ти раптом замовкла?

Поки А. роздумувала, М. випила до дна охололий чай.

— Я хочу сказати, що останнім часом ви начебто втратили охоту до розмов зі мною,— не підводячи голови, почала А. — Як тільки настає вечір, кудись ідете. Схоже на те, ніби ви мене уникаєте.

— Ти помиляєшся,— відразу заперечила М.

— В усякому разі, так мені здається. Я зраділа, коли в лікарні ви запропонували мені поселитися разом з вами. Я охоче на це пристала, бо мені не випало в житті зазнати людської ласки. Пам'ятаєте, на самому початку ми домовилися, що я переїду до вас, трохи роздивлюся, а вже тоді вирішу, залишатися чи ні. Але ж, напевно, і вам хотілося перевірити, влаштує вас спільне життя чи ні. І от поступово ви розчарувалися в мені, а тому почали уникати мене, ставитися, як до чужої людини, на вашому обличчі з'явилося невдоволення. Та я, дурненька, всього цього не помічала.

А. зірвалася з голосу й запнулась. М. дивилася на неї, як на якесь диво, і раптом вибухла сміхом.

— Чогось кращого ти не могла придумати?

А. підвела голову. На її очах були сльози.

— От плакса! — поглузувала М. Вона вже не сміялася, а тому в її голосі була сама гіркота.

— Я хочу, щоб ви мені сказали: ви за чи проти мого подальшого перебування на цій квартирі? Я не збираюсь тут залишатися і створювати вам незручності, якщо в душі ви цього не хочете.

— А що ж ти тоді робитимеш?

— Подамся куди-небудь.

— А знаєш, куди?

— Та знаю, але…— не доказала А. й поникла головою. Насупивши брови, М. дивилася на неї співчутливо, а тоді повільно мовила:

— А.—сан, ти стільки дурниць нагородила! Підведи голову і глянь мені в очі. Хіба видно, що я маю щось проти тебе?

А. несміливо підвела голову (її очі запухли ще більше) і побачила на обличчі М. спокій і розсудливість; на ньому не було й тіні сп’яніння чи лицемірства. Здавалось, М. Хотіла всміхнутися, але не змогла. Замість того приглушеним голосом вона сказала:

— А.—сан, ти — горда, пряма і вибаглива людина. То куди ж ти збираєшся йти? На прикметі нікого не маєш та й не знаєш, як я насправді ставлюся до тебе, і таке кажеш! Я гніваюсь на тебе.

— Але ж ви уникаєте мене,— повторила А.— Щовечора залишаєте саму вдома і кудись ідете. А куди — не кажете.

— А-а, ти он про що!

— Крім того, останнім часом ви якісь роздратовані. Хіба ні?

Обхопивши голову руками, М. зіперлася ліктями на котацу.

— Чогось холодно. Ще хочеться саке.

— Ого, та ви мені зуби заговорюєте!

Поки А. дивилася на подругу сердитим поглядом, М. насилу встала, відкрила буфет і почала щось шукати. Потім вийняла пляшку віскі і, повернувшись до котацу, налила собі півсклянки. А. не вірила своїм очам, але мовчала. М. випила віскі скривившись. Здавалося, силоміць у собі щось душила.

— У мене недокрів'я і саке для мене — як ліки. Може, й ти вип'єш?

— Та ні. Краще лягаймо спати. Вже пізно.

— Як хочеш — лягай.

— Що з вами? Чим ви незадоволені?

Голос А. майже тремтів — здавалось, вона от-от заплаче. М. намагалась не дивитися на неї. Тримала в руці склянку, а в ній гойдались рештки віскі.

— Плакса! Знову будеш хлипати? Як хочеш, то хлипай. Полегшає. І я колись плакала. А тепер перестала. Коли витечуть сльози, стає легше, але людина не може знайти довготривалого спокою, бо завжди мусить боротися. А тому є тільки один спосіб забути прикрощі — напитися.

— Може, вам погіршало? — боязко запитала А.

— Фізично — ні. Та не дивись ти на мене так жалісно!

М. зиркнула на подругу, відвернулася й одним духом вихилила рештки віскі, потім знову наповнила склянку.

— Ви ж отруїтеся!

— Та чого ти переживаєш? А я не думала, що ти можеш вбити собі в голову таку дурницю. Чесно кажучи, мої щовечірні виходи з дому ніяк не пов'язані з тобою. Просто я хотіла поправити своє фінансове становище.

Спочатку А. не розуміла, про що йдеться, а коли збагнула, то, затамувавши подих, спитала:

— Вам потрібні були гроші? Для мене?

— Я ж тобі казала, що до тебе воно не має ніякого відношення. Від того, що ти живеш зі мною, мої видатки не дуже збільшились.

— То, може, для оплати лікарні?..

— З цим усе гаразд. Та чого ти так завжди хвилюєшся? Тому-то я тобі нічого й не розповідала.

— І що, роздобули грошей? Усе-таки скажіть, навіщо вони вам?

М. надпила трохи віскі й холодно відповіла:

— Тепер уже можна обійтися без них. Мій давній приятель несподівано був захворів, і я хотіла допомогти йому.

— Захворів? Він що, пережив вибух атомної бомби?

— Авжеж. Минуло стільки років, і лише зараз усе це вилізло наверх. От нещастя!

— А чому ж тоді гроші не потрібні? Вдалося помістити

його в лікарню?

— Та ні, помер,— просто сказала М.— Сьогодні я сиділа біля його останків. Гроші потрібні живим, а мертвим досить оплатити похорон.

— Як жаль! — тихо промовила А.

— Краще вмерти, ніж жити й тремтіти в передчутті фатального кінця. Тільки от мені не вистачило б відваги…

— Якої відваги?.. Хіба той чоловік…

— Ти вгадала: він наклав на себе руки,— спокійно відповіла М. і, допивши віскі, промимрила сама до себе: „Дурна!” Які почуття ятрили її душу — А. не могла знати.