Острів Смерті

ВЗИМКУ, ДВАДЦЯТЬ СІМ ДНІВ ТОМУ

Як і було домовлено, Канае завітав у дім Нісімото в неділю ввечері. Ген-тян одержав від нього під Різдво просту розбірну іграшку, а господиня прийняла гостя з такою радістю, так його щедро пригощала, що він аж здивувався. Не було сумніву: іграшка справді припала хлопцеві до серця. Веселий настрій Ген-тяна передався й Канае, завдяки чому (а також випитій склянці пива) він почувався якнайкраще, коли піднявся на другий поверх.

— А де Аяко-сан? — ніби між іншим, запитав він, умостившись навпроти Мотоко й засунувши ноги під ковдру над котацу.

— Допомагає господині прибирати на кухні. Скоро прийде.

Хоча за вечерею Мотоко теж спробувала пива, її обличчя , було спокійне. І тільки в очах проглядала іронія, а тому, побоюючись, що вона глузуватиме, Канае поспішив узяти ініціативу в свої руки.

— До речі, як вам мій подарунок?

— Та нічого. Тільки не треба говорити про це Ая-тян, а то в неї зіпсується настрій.

— Я про інше. Маю на увазі вовняний жакет.

— Ага-а. Дякую.

— Нема за що. Краще скажіть: не сподобався?

— Чому ви так думаєте?

— А тому що Аяко-сан одягає, а ви — ні. Я відразу не певен, сподобається вам така приглушена барва чи ні. Ви, художники, вибагливі щодо цього.

— Якщо ви так переживали, то не треба було купувати. З якої це радості я мала б одержувати від вас подарунки?

Як і в барі, її обличчя прибрало недбалого, ба навіть зневажливого виразу.

— А чому б і ні? Хіба я не маю права подарувати вам щось на знак прихильності?

— Я можу обійтися без цього. Не хочу йти проти себе й напускати на обличчя добродушної усмішки, як Ая-тян.

— О, які ви суворі! Чого в вас такий поганий настрій? Там, у їдальні, ви були начебто іншою.

— Мені не до вподоби, коли чоловіки підносять жінкам дарунки, щоб привернути їх до себе. У такому випадку тільки й чекай що тебе ошукають. Особливо ризикують такі щирі й довірливі, як Ая-тян. Я раз по раз нагадую їй про це.

— Можна подумати, ніби я — вовк, що чатує на овечку,— проказав ображено Канае, та, однак, не почував зла проти ущипливої співрозмовниці, бо знав, що це в її дусі.

— Викликає побоювання й ваш м'який характер.

— Невже ви гадаєте, що я такий безневинний?

При цих словах вигляд Мотоко раптом змінився, а її напрочуд лагідний голос навіть уразив Канае.

— А хіба ні? Ви такий несміливий, що далі нікуди. Через це ви ніколи не могли б закохатися, правда?

„Цікаво, на що вона натякає?” — подумав Канае, але, почувши на сходах тупіт людських ніг, не міг видобути з себе жодного слова.

— Вибачте, що довго затрималася. Чаю налити? — Аяко прийшла з термосом у руці й почала поратися коло буфету.— Про що це ви говорили?

— Сома-сан допитувався, чому я не ношу жакета, якого він мені подарував.

— Он що!

Аяко обернулась і глянула широко відкритими очима на гостя. Канае принишк, але тут же в нього влучив другий удар.

— Сказав: я заберу, якщо вам не подобається.

— Неправда! — поспішив заперечити він.

— Мотоко-сан не з тих, що зразу видають своє захоплення або розсипаються в подяках. Хоча в душі, будьте певні, радіє. Правда, Мотоко-сан?

Обороняючи подругу з усією серйозністю на обличчі, Аяко не відводила очей від Канае — так, наче вірила, що це його слова. На ній був яскраво-червоний жакет, що справді дуже пасував їй. „А от Мотоко жакет не сподобався”,— тут же згадав Канае.

— Ні, я не міг такого сказати.

Допитливий погляд Аяко перескочив на подругу.

— Сома-сан таки правий. Просто я спробувала розіграти тебе, Ая-тян.

— Який жах! Ви це серйозно?

— Будь ласка, подай мені оту коробку.

Аяко зняла подарунок з буфета для чайного посуду, а Мотоко вийняла з коробки жакет і розгорнула його на дошці над котацу.

— Що, надто похмурого кольору?

— Саме для бабусь.

— Е, ні. Дайте я приміряю на себе.

Аяко притьмом скинула свій жакет і одягла новий, що проти яскраво-червоного здавався простим, але вражав глибиною темно-синіх і коричневих відтінків на майже чорному тлі.

— Що це за колір?

— Червонувато-коричневий,— коротко відповіла Мотоко.

— Мотоко-сан, ви віддаєте перевагу темним барвам, а тому я подумав, що такий подарунок припаде вам до смаку.

— А я не сказала, що жакет не сподобався мені. Ая-тян, дай-но його мені.

— Як на мене, то він чудовий. Може, обміняємося?

— Такий крикливий дитячий колір — ні, тільки не це.

Здавалось, ображена Аяко замовкла і, знявши жакет, хихикнула. Засміявся й Канае.

— Мотоко-сан, отже, мій вибір вас задовольняє?

— Мені все підходить, бо я не ганяюся за модою.

Все ще насупившись, Мотоко склала жакет у коробку — не як щось непотрібне, а як дорогоцінне. А може, це лише так здалося Канае. Як завжди, на ній був чорний светр з обмазаними фарбою рукавами, що пасував їй якнайкраще.

Коли гостеві подали чаю, він попросив чогось міцного. Мотоко вийняла з буфета віскі і, довго не роздумуючи, налила йому просто в чашку. Язик у Канае розв'язався, правда, скоріше від такого обслуговування, ніж від хмелю. Аяко не втручалась, а тільки стежила за розмовою, всміхаючись.

— Значить, ви, Мотоко-сан, не хотіли прийняти мій подарунок тому, що наші смаки розходяться?

— І через це.

— Невже ви так дорожите своїми уподобаннями?

— Сома-сан, що ви кажете? Ви ж митець… Чим же тоді дорожити?

— Воно-то так… А хіба підносять дарунок не з урахуванням цього моменту? І роблять це, гадаю, не просто для того, щоб здобути прихильність.

— Мені, однак, здається, що Сома-сан вибрав для мене жакет краще, ніж це зробила б я сама,— підтримала гостя Аяко, та це, видно, ще більше зіпсувало настрій Мотоко. Бо, зсунувши брови, вона раптом накинулася на подругу:

— Невже ти, Ая-тян, не здогадалася, що все це розраховано на те, щоб завоювати твою прихильність? Звичайно, в Сома-сана непоганий смак. Але я сумніваюсь, щоб такий юнак та розумівся на жіночому вбранні. А втім, ти, Ая-тян, наперед настроїлася на те, що його подарунок припаде тобі до серця. Безперечно, колір твого жакета симпатичний, але ти прийняла б радо будь-який інший, навіть найгірший, рожевий, аби тільки з рук Сома-сана. Ти диктуєш свою волю беззахисному серцю.

— Таке скажете!

— Хіба неправда? Якщо ти себе шануєш, то сама повинна вибирати для себе одяг на свій смак, якщо ж ні, то тобі все одно. Якби батько й мати звеліли тобі вийти заміж за чоловіка, знайомого лише по фотокартці, то невже ти послухалася б? Невже тобі було б байдуже, кого тобі ладять за нареченого?

— Наречений і подарунок — різні речі.

— Різні? Найдорожче в людині:— це власна особистість, власні прагнення й уподобання. Тобі, Ая-тян, не повинно бути однаково, який колір жакета — рожевий чи яскраво-червоний. І не все з рук Сома-сана має тебе задовольняти.

— Мотоко-сан, виходить, червоно-коричневий колір вам не до душі? — покепкував Канае й вів далі, бо співрозмовниця мовчала: — Загалом ви маєте рацію, але ваше звинувачення, що я намагаюся здобути прихильність Ая-тян, безпідставне. Я ж вам обом підніс однакові дарунки.

— Однакові?..— Канае почув злість у цьому слові, і злякався: ану ж Мотоко виведе його на чисту воду? Але тим часом вона провадила: — Та з якої це радості я маю одержувати подарунки?

— Адже ж Різдво…

— Я не маленька дитина.

— Ну навіщо така серйозність? — втрутилась Аяко. У її голосі вчувався сум.

Канае налив собі в порожню чашку віскі. „Чого це Мотоко злиться?” — подумав він, але ні в її спокійних рухах, ні в голосі не помітив нічого, що розвіяло б його сумніви

— Ая-тян надто щира й довірлива, а тому я прочитала їй нотацію.

— І як привід використали мене? Яка несправедливість! — зітхнув Канае і ще раз налив у чашку віскі.

— Ая-тян бракує пильності. Сома-сан, зрозумійте мене правильно, я не велю їй остерігатися вас. Ви людина добра і, як самі зізнаєтеся, не шкідлива. Але ж хтось інший, спритніший, міг би легко її ошукати. Ось чого я переживаю.

— Нічого зі мною не станеться.

— Ні, я боюся за тебе.

— І не сталося…

Слухаючи їхню суперечку, Канае задумався. „Цієї осені Мотоко проговорилася, що Аяко втекла від батьків з коханцем, а потім і його покинула й переселилася до неї. З цього факту я зробив висновок, що той молодик обдурив її, і на цій передумові побудував свій роман. Та, мабуть, не все тут ясно, бо чого ж тоді Аяко така незворушна? З першого погляду вона тендітна, піддатлива, та навряд чи її можна купити якимось там подарунком. Певно, і Мотоко знає це краще за мене. Та якщо вона так до неї прискіпується, значить, є для цього причина. Але яка? ..”

— Ви хочете сказати, що вас не можна ошукати? — ввічливо спитав Канае, а Мотоко кинула на нього гострий погляд.

— Не можна.

— Отже, на відміну від Аяко-сан ви заздалегідь замикаєте на ключ свою душу перед чоловіками і ставитесь до них вороже?

— Ні, не ставлюсь вороже. Просто вони — це вони, а я — це я.

— Ви так боїтеся?

— Чого?

— Відкрити душу. Захищаєте її від будь-якої любові. Замкнулись у своїй шкаралупі й нікого до себе не підпускаєте. Вам же самій так незручно.

— Можливо,— сказала Мотоко і якось дивно засміялася. Здавалось, то був не сміх, а плач.

Стривожена Аяко глянула на подругу й дорікнула:

— Мотоко-сан, тримайте себе в руках. Випили зайве?

— Думаю, що ні. Я не така простодушна, як ти.

Запала мовчанка, і Канае подумав, що час уже збиратися додому, але саме в цю хвилину на сходах почулася хода і голос старої господині з-за фусуми:

— Ванна звільнилася!

— А Ген-тян скупався? — запитала Аяко.

— Ще раніше.

— Спасибі. Зараз. Мотоко-сан, ідіть.

— Ні, спочатку ти, Ая-тян.

— Я…— Аяко запнулася.— Ну добре, я піду, а ви, Сома-сан, почекайте. Тільки не посваріться тим часом.

„Ого, залишила самих! — подумав Канае.— 3 Мотоко легко посперечатися, ніякі застереження не допоможуть. З їхньої розмови видно, що звичайно першою приймає ванну Мотоко. Аяко навмисне так швидко вийшла з кімнати, бо, напевно, хоче помирити мене з подругою. А може, Мотоко вирішила щось мені сказати й випровадила Аяко купатися? Зрештою, і я маю до неї важливу справу. Без її залагодження мені нема чого вертатися додому”,— подумки вирішив він, але почати про це розмову не смів.

— Дайте, будь ласка, цигарку,— сухо попросила Мотоко.

— Ви навіть палите по-своєму,— завважив Канае навмисне веселим тоном, дивлячись, як Мотоко затиснула між пальцями цигарку.

— Можливо.

— Я давно запримітив, що до всього у вас своє, особливе, ставлення. Та гадаю, це видає вашу обмеженість.

— Що?!

— Дарма ви так часто сердитесь.

— Я не розумію, що значить — обмеженість?

— Я мав на увазі те, що треба бути великодушною. Якщо мій подарунок не припав вам до душі, то це не підстава для знущання з Аяко.

Мотоко потягувала цигарку, втупивши очі в стелю. Не міняючи пози, вона відповіла:

— Мені не сподобалося, що ви обом піднесли однакові подарунки.

— Ви знову про це? Що ж тут поганого?

— Сома-сан, ви почали навідуватись до нас більше ніж півроку тому й самі визнаєте, що не байдужі ні до Ая-тян, ні до мене. Та не знаєте, кому з нас віддати перевагу, а тому покладаєте надію на безсторонність. Закинули дві вудки і чекаєте, поки одна з рибок клюне.

На дошку над котацу впав попіл з цигарки. Мотоко роздушила недопалок у попільничці й випила ковток віскі.

— Це несправедливо. Я не мав такого наміру.

— Я хочу сказати, що було б краще, якби ви відкрито зізналися у своїх почуттях до Ая-тян. Чого ви соромитеся? Які ви нерішучі! Якби ви бачили, з якою радістю надягає вона ваш жакет, усе б зрозуміли.

Канае теж ковтнув віскі, а потім, передчуваючи, що скаже щось непоправне, заперечив:

— Я з вами не згідний. Та хіба ви не знаєте, що я зовсім не безсторонній?

— Ви маєте на увазі нефритовий кулон? Але ж ви самі сказали, що він потрібен Момоко-сан для роботи.

— Воно-то так…

— А крім того, обумовили ним передачу картини в ваші руки.

— До цього я додумався в останню мить.

— Отже, ви — малодушний,— спокійно сказала Мотоко.

Кров ударила Канае в голову. Малодушний?.. Але ж він будь-що хотів мати ту картину!

— Зрозумійте: я не ставив ніяких умов. Просто та картина давно запала мені в голову, і в останню хвилину я так сказав.

— Ви все про картину? А я мала на увазі зовсім інше. Я назвала малодушністю вашу нездатність вибрати одну з двох. Це щось неймовірне. Мене дратує ваше небажання визнати очевидний факт, що ви любите Ая-тян. А картину я вам віддам.

Мотоко підвелась, невпевнено відсунула фусуму і зникла в темній майстерні. Холоднувате повітря торкнулося щік Канае. Він теж встав і пішов услід за дівчиною. Зігріті котацу ноги тепер відчули холод, а в ніс ударив різкий запах олійних фарб. Вдивляючись у темряву, він чекав, коли Мотоко ввімкне світло.

Спалахнула електрична лампочка, і йому в очі впав мольберт, що стояв боком посередині просторої майстерні. Мотоко зупинилася перед тим мольбертом і поглядом наче кликала його до себе. Він одразу послухався. З мольберту на нього дивився „Острів”.

— Я її сюди поставила. Чим довше на неї дивишся, тим страшніша безнадія охоплює.

— Це — шедевр.

Цю картину Канае побачив уперше на виставці одного дощового дня і згодом не раз про неї згадував. Протягом останніх дев'яти місяців темне море на ній, наче видиво, переслідувало його навіть уві сні. Після виставки Мотоко забрала картину додому і, ніби збайдужівши до неї, поставила в кутку майстерні разом з іншими під стіною. І хоча відтоді минуло дев'ять місяців, теперішнє його враження від неї, хоч і при яскравому світлі, нітрохи не відрізнялося від колишнього. Все було на ній таке, як і колись. Темне море, від якого в тривозі завмирало серце. Пустельний, безлюдний острів. Човен, скоріше схожий на мазок фарби. А може, це тільки так здавалося. Над морем шугав вітер, об скелі билися хвилі, викликаючи в уяві рев первісної дикої природи,— мабуть, тому, що не можна було й подумати про життя на такому острові. Та все одно краєвид на картині дихав, кричав, мучився в агонії,— здавалось, ніби полотно то піднімається, то опускається, як жіночі груди від дихання. Здавалось, то рветься назовні людська душа.

— Ця картина — шедевр, бо в ній є душа.

— Кажете, душа?.. Справді, в ній витає моя душа, але як привид…

— Я не це мав на увазі.

Мотоко повторила ще кілька разів слово „душа”, а тоді глузливо засміялася. Її низький голос у порожній майстерні звучав дуже дивно.

„Ця картина привабила мене тим, що в ній є душа Мотоко,— вирішив Канае.— І сподобалась вона мені тому, що я люблю Мотоко. Після відвідання виставки в мене не було щодо цього й тіні сумніву, але повністю я це усвідомив тільки зараз”.

— Я вам її дарую. Беріть, якщо не можете жити без неї.

Мотоко стояла на одному місці і якось неуважно розглядала картину на мольберті.

— Мотоко-сан, мені подобається авторка цієї картини,— сказав Канае, і в голову йому шугонула кров, точнісінько, як тоді, коли він випив одним духом віскі, аж світ перед очима загойдався. Однак Мотоко була незворушна, стояла, схрестивши руки на грудях, і навіть не глянула на нього.

— Я не годжуся ні на що,— відповіла вона так, ніби заздалегідь сподівалася від нього цих слів.

— Що значить — не годжуся?

Канае ступив крок уперед, і вона повільно звернула очі на нього. В них був не блиск погрози, а скоріше страху, близького до відчаю.

— Що значить — не годжуся? — повторив він.

Мотоко не відповіла. її мовчання було таке нестерпне, що Канае вже зібрався якось порушити його, але саме в ту мить дівчина озвалася на диво лагідним голосом:

— Отой жакет…

— А що таке?

— Здається, я сказала, що він червоно-коричневий.

— Ага. Ну то й що?

— Вся Хіросіма була такою після вибуху атомної бомби. Червоно-коричневий колір — це її колір.

Дівчина знову замовкла.

— Я цього зовсім не знав. Проте, якщо він викликає в вас неприємні спогади, то в цьому є й моя вина. Але ж, Мотоко-сан, чого ви не викинете з пам'яті таку Хіросіму? Це ж чиста випадковість, що жакет виявився такого кольору.

— Я знаю, ви подарували від щирого серця, а я прийняла його так холодно. Зрозумійте, для мене цей колір багато що значить.

— Але ж з того часу минуло вісім років!

— Лише вісім. Ви сказали, щоб я викинула з пам'яті таку Хіросіму? Я хочу викинути, та вона не дається. Вибух атомної бомби переслідує мене по п'ятах.

— Виходить, це питання душі,— чимраз дужче запалюючись, Канае підвищив голос— Тому-то я прошу вас: відкрийте мені своє серце. Ви мені подобаєтеся. Чому ви не хочете цього помічати?

— А навіщо? Я ж вам, здається, уже казала, що не годжуся ні на що. І тілом, і душею. Ви що, не заспокоїтеся, поки не матимете речових доказів?

Далі все відбувалося, як у кошмарному сні. Мотоко повернулася до нього спиною і швидкими рухами почала підкочували вгору чорний светр. Канае не встиг і слова вимовити, як перед його очима зблиснула біла сорочка, светр піднявся над головою, а з рукавів вивільнилися руки, які за мить зсунули з плечей бретельки.

— Ну, дивіться! Тільки уважно!

Минула ще хвилина, і Канае рвонувся через майстерню та сусідню кімнатку в коридор. Він уже не чув голосу Мотоко, навіть забув про жадану картину. В полоні страху, розгубленості й сорому він прожогом кинувся вниз сходами, а миттєве враження — моторошні колоїдні рубці на білій спині, схожі на сліди від диявольських пазурів,— супроводжуване словами „Я не годжуся ні на що”, ніби замазувало його душу чорною фарбою, що без кінця витискувалася із тюбика.