Острів Смерті

ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. РАНОК

Щось од мене віддалилось і разом з тим щось до мене наблизилося. І в ту ж мить я відчув, що прокинувся. Що від мене віддалилося? То не було щось зовнішнє, а щось внутрішнє, що пустило в мені корені; воно раптом заворушилося, велика яма в землі почала обсипатися, я помітив її тоді, коли осіла пилюка, і став думати: що ж там раніше було? Дерево? Ні, неймовірно, щоб там стояло щось таке велетенське; скоріше там було щось невидиме, щось таке, що навіть зараз годі пригадати; ні, це не було ні дерево, ні камінь, а щось таке, що я бачив, але не втримав у голові. Щось схоже на вітер або пісню? Ні, не це; мої очі бачили його, я відчував його існування, але зараз воно віддалилося, зникло. Щось од мене відійшло, а натомість прийшло інше, зовсім інше.

— Що це ви бурмочете? Уже прокинулися?

Я прокидаюся, починаю прокидатися, але якби я ще раз заснув, то, мабуть, побачив би продовження сну. От якби я не прокинувся! Та ні, то не був сон, я снів не бачу. Їх бачать тільки жінки, коли згадують минуле й нарікають; вони їх бачать, обговорюють, передбачають по них майбутнє. Як от Кадзуко. Дивна жінка була, лягала спати і питала: „Цікаво, що мені присниться?” — а вранці торсала мене, поки я не прокидався, і казала: „Послухай, який сон я бачила!” Дивна жінка. Я вже тоді не міг поспати зайву годину, бо вона мене силоміць будила, хотів я того чи ні, а той сон виявлявся або дуже заплутаним, або надто простим, беззмістовним…

— Якщо вже прокинулися, то, може, встанете?

Вставати? А дзуськи! Я ще не прокинувся, але Токіко не розуміє, вона завжди так мене зондує: може, я встану й поснідаю з нею? Та хіба я годен так рано встати? Хай Токіко знає, що я підведуся лише тоді, коли вона піде; хай це набере сили закону.

Токіко гугнявить собі якусь пісеньку й ходить то до кухні, то з кухні. Її гугніння то наростає, то спадає, то віддаляється, то наближається. Невже я відчув, ніби щось від мене відійшло, коли Токіко швидко зірвалася з постелі біля мене, коли в мене напівсонного забрали щось приємне й тепле, а замість того впустили під ковдру холодне повітря? Може, так, а може, й ні. Зрештою, мені однаково. І я починаю згадувати:

— Яке сьогодні число?

— О, ви мене здивували! Вже прокинулися?

— Щойно. Ти мене розбудила своїм гугнінням.

— Пробачте. Я не хотіла, просто воно завжди в мене на язиці.

Токіко підходить до постелі. Крізь щілинки очей я бачу, як її обличчя наближається до мого. Вона кидається всім тілом на мене й обхоплює обома руками мою голову. На її губах ще залишився запах зубної пасти. Вона добра, але й дурненька жіночка: інші час від часу вискалювали свої зуби, завдавали удару в найболючіше місце і цим мене приголомшували, а от Токіко на таке не здатна, вона на диво наївна, але навіть ця наївність…

— Ну досить! Яке сьогодні число?

— А хіба вам не однаково? Субота. Погано тільки, що в нас сьогодні не короткий робочий день. То ви встаєте?

— Я тебе питаю, яке сьогодні число.

— Зачекайте хвилинку, гляну в ранкову газету.

Токіко неохоче відпустила мене і, здається, підвелася. Звичайно, я цього не бачив, ще не прокинувся остаточно, а мав намір дати хропака, як тільки вона піде на роботу, та от…

— Сьогодні двадцять третє січня. Субота. Завтра нікуди не підемо? Я не відповідаю. Невже сьогодні субота? Значить, приспіла нагода?

— То завтра кудись підемо? Згода?

Токіко начебто знову підійшла й сіла коло мене. Характер жінки я пізнаю по тому, як вона сидить. Токіко спокійна, лагідна і з першого погляду наче граціозна, але сидить, як повія; така трохи недбала поза дівчині з порядної сім'ї дала б чарівності, але ж я знаю — Токіко не з такого десятка.

— От хитрюга! Очі розплющили, а вдаєте, що спите!

— Дай ще трошки подрімати. Мене сон змагає.

— Може б, ви хоч раз зі мною поснідали?

— Ні, я так не звик. Гляди, не запізнися на роботу!

Мабуть, Токіко невдоволено скривилася, та я заплющую очі й натягую на себе ковдру. Сьогодні субота? Значить, приспіла нагода; досить, маю всього по саму зав'язку. Сьогодні двадцять третє, а зарплата в Токіко — двадцять п'ятого; але, мабуть, так буде краще, я не люблю доводити справу до скандалу, завжди залишаю своїм подругам надію, нехай вона їм хоч уві сні привидиться, нехай з жалем згадують найдорожче, коли його втратять, коли навіть не пам'ятатимуть, чим дорожили, і нехай зостаються наодинці з прекрасними спогадами. Та, власне, що жінкам найдорожче? І чи є воно в них? Може, є, а може, й нема; в одних є, в інших нема. Що ж до чоловіків, то в них, навіть у мене й таких, як я, воно таки є, тільки, приміром, я не збагну, що воно таке, а тому снів не бачу й не зостаюся наодинці з прекрасними спогадами; однак залишати по собі приємну згадку в чужій душі — більшої радості для мене немає: цікаво, як у театрі, цікаво, коли ніхто не здогадується, що я водно час і постановник, і виконавець головної ролі; глядачів нема, ну й не треба, обійдуся; я майстерно виконую роль у власній п'єсі, а мої партнерки зовсім не знають сценарію, навіть не підозрюють, коли підніметься й коли опуститься завіса, та й, зрештою, я вимагаю від них небагато: нехай тільки грають свою роль. Їм здається, що театральна вистава триває, а головний герой, тобто я, тільки на годинку за йшов за лаштунки, щоб перепочити, але знову з'явиться сцені; їм завжди так здається; здається, що я зник лише на короткий час — на один день, тиждень чи місяць, та невдовзі вони, може, помічають, що той чоловік, тобто я, насправді не такий благородний, як їм здавалося; ні, я не пригадую, щоб я хоч раз називав себе благородним; я тільки справно грав свою роль — то честолюбного невдахи, то слинявої інтелігента, то ласого до жінок баламута, то полохливого альфонса, то ледачого нахлібника, та вони, певно, не помічали, що за кожним моїм жестом, за кожним словом ховалося ще одне моє „я” ; вони, мабуть, не підозрювали, що саме воно іноді нашорошувало вуха, ніби прислухаючись до ходи, яка віддалялася; річ не в тому, розумні вони чи дурні, просто жінки сліпі, не помічають у чоловіків найголовнішого, а ті платять їм тією ж монетою, словом, чоловіки й жінки чудово доповнюють одне одного — взявшись за руки, ідуть, щоб упасти з кручі в річку; ось чому я відпускаю руку одної жінки й хапаюсь за руку іншої; жінки мене ніколи не вели, це я їх завжди вів, вони ніколи не знали, куди я йду, та й не прагнули взнати; словом, людина створена таким чином, що невідомо звідки й куди йде. З дна моїх спогадів, наче крізь туман, пробивається один: мати тягне мене за руку польовою дорогою. За кожним повівом вітру здіймалася хмара куряви, іноді повз нас проїжджали велосипеди й вози; поля обабіч дороги, засіяні китайським астрагалом, скидалися на клітини шахівниці: я втомився й раз по раз присідав навпочіпки, а тим часом ясно-рожевий цвіт астрагала розплився в суцільну пляму, втратили свої обриси і квітки кульбаби узбіччі — я плакав, а мати пригортала мене до себе, її напружений, уривчастий голос викликав у мене страх, чогось боялась і мати, бо разу раз казала: ходімо звідси якомога швидше! Власне, куди ми йшли? Не знаю. Плакала тоді й мати: я пригадую, як мені на шию скапувало щось холодне і стікало по щоці; бувало також, що я занурював голову в материні груди і в теплій темряві нюхав їхній запах. Мати весь час тремтіла, і разом з тим тремтінням мені, малому, безневинному, передавалося переконання, що треба кудись тікати, тікати якомога швидше. Той самий страх гнав мене й матір в одному напрямку і робив нас нерозлучними: не розмикаючи рук, сліпці вибивалися з сил, намагаючись за всяку ціну втекти, байдуже куди — до світла чи в темряву. Від чого ми втікали? Я жив тим, що завжди від чогось утікав і, треба сказати, жив досить цікаво.

Знову чути, як гугнить Токіко. Певно, вже поснідала. Приємно пахне підсмаженим хлібом і кавою. Та я все одно з головою вкрився ковдрою і дожидаю, поки Токіко вийде з дому. Що мені до тих прекрасних спогадів, які б залишилися в Токіко, коли б я хоч цього разу поснідав з нею? Така сентиментальність мені чужа, але я не маю нічого проти того, щоб розставання набирало вигляду врочистої церемонії, як у випадку з Місао. А треба сказати, зроблено було тоді пречудово: Місао й далі вірила, що веде мене за ручку, і не помічала, що все це я підстроїв, а тому щодо мене…

— Ви спите? Ну то я йду.

…Щодо мене, то виходить так, що я кінець кінцем залишаю по собі чудові спогади. І так завжди-завжди…

— Ви…

Токіко трохи піднімає ковдру й заглядає мені в обличчя. Я не подаю голосу, очей не розплющую й не ворушуся — геть чисто ніби помер. І їй не залишається нічого іншого, як відступити від мене, накрити моє обличчя ковдрою і знову загугніти. Чути, як двері відчинилися, а потім зачинилися — Токіко пішла на роботу, не підозрюючи, що всьому кінець. Та хіба вона могла здогадатися, що наші стосунки так швидко обірвуться? А насправді цей кінець було видно на самому початку: все скінчилося вже тоді, коли ми познайомилися, пили чай, призначали одне одному побачення, зупинялися в дешевих готелях і, нарешті, коли оселилися в одній квартирі; остаточне розставання було питанням часу — раніше чи пізніше, за місяць чи за два. Словом, мова йшла про узгодження планів: один план кінчався, і я переходив до здійснення другого, все йшло природно, без зайвої квапливості, сказати б, кінчалася одна доля й починалася інша — так невблаганно осінь змінюється зимою, а зима — весною. Може статися, що я тікаю від одного ярма до іншого, та однаково внутрішній голос велить мені: „Тікай!” Приспіла нагода, коли я можу дременути від Токіко до іншої жінки. А бувало, я сам не знав, що й куди мене жене. Я, та й не тільки я — всі ми біжимо стрімголов, і може виявитися, що в цьому ми схожі на мавпу Сунь Укун з китайської повісті, мавпу, яка кружляла на долоні Будди. А втім, навіщо здалися мені такі глибокі роздуми? Словом, в мене свої підходи до життя, в інших — свої.

Мені здається, що найбільше блаженство — це спати одному в теплій постелі. Подумати лишень, як мало треба людині для повного щастя! Це так приємно, коли ні про що не думаєш, наче спиш і не спиш, наче живеш і не живеш. А що на мене колись найде осяяння — не сподіваюся, я блукатиму в темряві і, зрештою, опинюся в пеклі. Мені судилося стати грішником, винним в обмані не одної жінки. На пекельному вогнищі небіжчик згорає, як макове зернятко, і відразу оживає, вогнедишні собаки й лисиці, орли та круки з вогненними дзьобами виривають з нього нутрощі, пекельники товчуть його розпеченими залізними прутами на гамуз або, настромивши на рожен, смажать — так розповідав з радістю на обличчі той священик, аж поки я, наляканий, не починав хлипати. Цікаво, скільки років мав я тоді? Я слухав, мов зачарований, цю проповідь у темному кутку храму, де витав запах кадильних паличок. У той час я нітрохи не сумнівався в існуванні пекла, не сумнівавсь що колись і сам потраплю на тортури до пекельної сторожі. Поки священик забавлявся казанням про пекло, його лискуче, рум'яне обличчя непомітно оберталось на бичаче або коняче, з рота починало вириватися полум'я, а гострий погляд його очиць пронизував мене наскрізь, мов списом; я тихо сидів, обхопивши руками коліна, і, силкуючись не наробити з переляку в штани, твердо вірив в існування пекла і в те, що я хоч-не-хоч приречений на пекельні муки. Скільки ж років мав я тоді? Певно, був ще малий. Мені здається, що й досі чую страшний голос того священика; коли він помічав у мене сльози на очах, то всміхався й запитував: „Ну що, страшно?” Мати гладила мене по голові й повчала голосом приреченої на пекельні муки: „Нажаль, буде так, як сказав панотець. За погані вчинки люди потрапляють у пекло. А тому ти не повинен їх допускатися. Зрозумів?” Навіть притулившись до матері, я не міг заспокоїтися, бо священик пророкував, що я зазнаю пекельної кари, а мати з ним погодилася. А що було в нього на душі? Я вже не пам'ятаю імені того священика, та все думаю, чого він лякав мене пеклом з такою зловтіхою: тому, що примирився з неминучою карою, чи тому, що на відміну від простих смертних сподівався на милосердя будди Аміди?[19] І мати вірила в свою гріховність. Та невже вона допускала, що каратиметься у восьмому пекельному колі, тоді як той священик воскресне в раю? Ні, у такого жорстокого законопорушника смерть не повинна бути щаслива. Але якщо мати таке допускала і жадала цього, то й я готовий простити його. Бідолашна! Видно, той священик здавався їй уособленням великого милосердя. Нам нікуди було податися, і мати знайшла притулок у тому храмі. Їй завжди здавалося, що її переслідують.

І я тікав разом з нею, та від чого — не знаю. Хіба є щось краще, ніж спати під теплою ковдрою? Надокучливої жінки поруч нема, не треба грати фальшивої ролі та брехати. Хочу спати — сплю, хочу про щось думати — думаю, маю вдосталь часу на такий простий і дешевий відпочинок і насолоду. Я вважаю цю мить глибокого сну за райське блаженство, а тому вона триває для мене довше за все на світі. Здається, той священик казав, що в пеклі людина карається сім тисяч пекельних років, а час тече дуже повільно: одна доба на другому небі рівнозначна ста земним рокам, а тисяча його років — одній добі в пеклі. Звичайно, мені, малому (я ще до школи не ходив), усе це було незрозуміле, та коли я підріс і зацікавився множенням, то прикинув, що один рік у пеклі відповідає триста шістдесят п'ятьом тисячам, а тисяча — триста шістдесят п'ятьом мільйонам років на другому небі, і, пам'ятаю, мене вразило те, що в перерахунку на земний час це дає астрономічну цифру з багатьма нулями. А коли згадати, що на третьому, четвертому і п'ятому небі час біжить ще швидше, то муки пекельні виявляються ще довшими, і протягом того майже безмежного часу грішника печуть і смажать, ріжуть і шматують. Ясна річ, саме поняття часу втрачає тоді будь-який сенс, бо мільйони років схожі на один день: кожна теперішня мить нічим не різниться від минулої і майбутньої, а отже, рівнозначна всьому часові. Може, про це й не варто говорити, але я вважаю, що того безмежного часу нема чого боятися, бо кожна мить його заповнена виснажливою працею і саме на цьому зосереджена вся наша свідомість, так що нема коли й думати про те, що буде завтра чи післязавтра. І взагалі, мабуть, нудно сидіти в раю на квітці лотоса і щодня слухати солодке щебетання калавінки[20]. В усякому разі, про пекло і рай ми судимо на підставі нашого земного досвіду, а тому звідки ми можемо знати, як там час біжить?

Зрештою, мені байдуже, існує пекло чи ні. Якщо ж за гріхи мені судилося туди потрапити, то що ж, нехай так і буде. Правда, я не впевнений, що такі, як я, обов'язково приречені на пекельні муки, бо, хоч це й здається парадоксальним, хіба не можна мене назвати чоловіком, що ніс добро жінкам? Коли я зникну, Токіко напевне лютуватиме. Але ні, цього не буде, я залишу їй листа, і коли вона повернеться, то замість мене побачить його. Цікаво, що вона думатиме, коли прочитає того листа? Невже подумає „От негідник! Так одурив!” А може, стиснувши його тремтячою рукою, зойкне з моїм іменем на устах і заридає? Ось як я напишу: „Токі-тян, я щодня думав, як би тобі все пояснити, та не посмів сказати тобі віч-на-віч, а тому вирішив написати…” Ні, така передмова зайва, треба все викласти прямо, ну хоч би так: „Знаєш, Токі-тян, днів десять тому мене звільнили з роботи — я обманював тебе, коли вдавав, що ходжу в контору, і казав, що я у відрядженні або що в мене короткочасна відпустка. Мені соромно за той обман, але не питай, чого мене звільнили. Я міг би виправдовуватися та не варто — це нічого не дасть. Словом, я мимоволі вплутався в боротьбу між двома фракціями нашої фірмі й опинився серед переможених…” Теж невдало, треба скоротити і тоді, може, вдасться витиснути з Токіко сльозу. „Знаєш, Токі-тян, днів десять тому мене звільнили з роботи, для цього були різні причини. Життя з тобою дало мені багато радості, але тепер я мушу пересидіти десь у глушині, тож нікому не признавайся, що я тут жив, а коли раптом у фірмі щось рознюхають і хтось питатиме про мене, то кажи: „Я його не знаю”. Можливо, ти звинуватиш мене в нещирості за таке раптове зникнення, та знай, що я не хочу завдавати тобі зайвого клопоту, а звірятися тобі в усьому — цього мені не дозволяє чоловіча гордість. І все-таки я тобі…” Мабуть, не варто писати, що я їй чимось зобов'язаний. Досить буде натякнути, що, мовляв, я допустився розтрати грошей на роботі і боюся, щоб мене не арештували, а тому вирішив переховуватися. Може, Токіко вистачить розуму, щоб зметикувати, що до чого. „Твоїх заощаджень не стало і вже давно мене — як би це краще сказати? -обсіли гіркі думи”. Ні, можна обійтися без такого липового пояснення. Найкраще — це говорити якомога простіше, реченнями, які б'ють просто в ціль. „Я нікчемна людина, і ти, Токіко-тян, може, так і думала про мене, але і в такої людини є совість”. Що, совість? Здається, я трохи перегнув. „Але ж і в нікчемної людини є…” Власне, що в неї є? Як казати правду, в мене є лише розрахунок. Нема ні честі, ні совісті, ні співчуття, а про любов і мови не може бути. Я таки нікчемна людина, але ж і ти, Токіко, не краща за мене: тебе дурили, виманювали в тебе гроші, розповідали тобі всілякі байки, а ти мала їх за правду і не здогадалася, що все це мої вигадки… Дурненька! „Колись ти, може, зрозумієш, як мені було тяжко і що я жив лише завдяки твоїй підтримці, твоїй любові. Жаль тільки, що все швидко минулося. Одного я не міг витримати: що звалив на тебе такий важкий тягар”. Стривай, куди це мене заносить? Таж це не має ніякого відношення до Токіко, а скоріше стосується Місао або Савако.

Щодо Місао, то їй листа я не залишив, а просто зник, і все. Та оскільки вона любила, щоб усе робилося врочисто, то я розіграв їй сцену розставання — нехай зостанеться в неї особливо приємний спогад про мене. Чим не добре діло? Місао сама зізналася, що хоче розлучитися зі мною, красиво, без гіркого присмаку, так, щоб лишилася на життя добра згадка. Щоправда, це я так напоумив її. „Скоро все між нами скінчиться,— сказала вона.— Куди годиться, щоб ми отак безперестанку сварилися!” — „Я не хочу сварки, ти перша на мене нападаєш із ревнощів. Я сумирний, як і личить у моєму становищі — ти ж мене годуєш і доглядаєш. Хіба я не роблю так, як ти велиш?” — „Пробачте,— сказала Місао.— Ох і погано, що я раз у раз прискіпаюся до вас! Я це розумію, але нічого не можу вдіяти з собою, як подумаю, що ви десь та з кимсь… Я не така молода, як ви, не вродлива та й не багата, а, крім того, я вам набридла. І чого це я з вами зв'язалася? Ні, я не каюся, але ж я від самого початку знала, що воно довго не протриває, то, може, настав час розлучитися, без сварки, весело, так, щоб нікому не було прикро?” — „Ну що ж, я згоден” ,— відповів я. Справді-бо Місао трохи мені надокучила, та я проти того, щоб зволікати, поки жінка зовсім обридне, бо тоді розлука ляже каменем на серці. Місао, пристрасна молода вдовичка, очевидно, не могла жити без чоловіка, а біля неї, послужливої, охочої до розваг, багатої й вільної, і я розкошував півроку, як у раю: жив безтурботно в ролі дармоїда, якому не треба було вдавати, що він ходить на роботу. Я міг напускати на себе вигляд пересиченого служителя мистецтва. Але вона мала одну ваду — безоглядну ревність, яку, однак, я терпів, бо переважувало в цій жінці те, що була вона майже по-материнські турботлива й не дуже докучлива. Вона навіть вірила, що я напишу колись геніальну п'єсу. У той час я грав роль драматурга, твори якого на сучасну тему ще не здобули популярності: іноді я виходив з дому то на репетицію, то на виставу, а куди — вона не знала, бо трупа, з якою я працював, мовляв, надто мала. Я приносив їй, бувало, яку-небудь театральну програмку й казав: „Бачиш ім'я цього автора? Це мій псевдонім. Я їх часто міняю” — і вона цим задовольнялася. Проте не раз вона знімала бучу, звинувачуючи мене у зв'язках з актрисочками, але завжди безпідставно: я й сам дивуюся, що, маючи вільний час і привід для того, щоб вибратися до міста, де стільки жінок потрапляло мені на очі, я з такою великопанською недбалістю поставився до свого наступного ходу. Я не знаю, чим це пояснити: може, тим, що я просто звик насолоджуватися свободою, яку давала мені Місао, а її ревнощі тільки забавляли мене, бо серйозних підстав для них вона не мала. Отож я творив одноактівку для себе й Місао, в якій третьому персонажеві не знаходилося місця, і хоча діалог у ній розвивався надзвичайно повільно, спокійно і без особливе тривог, то даючи задоволення, то наганяючи нудьгу, мене ошелешило, що Місао начебто готова до розлучення. Щоб жінка перехопила в мене ініціативу — такого раніше в моєму житті не було. Погане почалося з Місао.

Ясна річ, нашу подорож у район Кансай[21] Місао вважала не весільною, а скоріше своєрідною прощальною церемонією. Протягом того часу наші стосунки були якнайкращими: жодного разу не доходило до сварки, рахунки я оплачував з переданих мені заздалегідь грошей, про розлучення ніхто з нас не згадував, словом, ми грали роль молодят, які після повернення до Токіо розпочнуть щасливе сімейне життя, навіть покоївки й коридорні в цьому не сумнівалися. Місао мала тоді трохи засмучений вигляд — мабуть, шкодувала, що кінчається остання церемонія. Ще перед від'їздом, непомітно для неї, я поскладав свої особисті речі, прихопив грошей (з ними ніде не пропадеш), — я й раніше заглядав у ощадну книжку Місао, а тепер цілком її обчистив, а тому не мав ніякої охоти повертатися до Токіо. Я навіть подумав, що цими грішми залишу після себе, так би мовити, незабутній спогад.

Прогулявшись по Кіото й Нара, ми прибули в Кобе. Назавтра планувався від'їзд експресом до Токіо, вже й квитки було куплено. Вечеряли ми в готельному ресторані, де за сусідніми столиками сиділи самі іноземці. За час подорожі Місао трохи змарніла, і рум'яна ховали під собою блідість її щік. Вона здавалася мені тоді такою вродливою! Мабуть, тому, що я думав: „Цього вечора я бачу її востаннє”. „Ти така гарна!” — признався я їй. Пам'ятаю, я так казав багатьом жінкам, та цього разу справді щиро. Нема нічого прикрішого за розлучення, і я навіть завагався: а може, все-таки повернутися до Токіо завтрашнім експресом разом з Місао? Її обличчя світилося приязною усмішкою, однак була в ній якась журба. „Мені здається, наче ти чимось засмучена” ,— поглузував я. „Пробачте,— відповіла вона й почала розповідати: — Спочатку мені чомусь здалося, ніби я не була раніше в цьому готелі, та потім згадала, що колись ночувала тут з чоловіком” . Почувши ці слова, я заспокоївся, бо мене мучила думка: може, вона засмутилася тому, що передчуває наближення розлуки? Невже мене мучила така думка? Хіба не краще було б, якби вона таки про все здогадалася? Нехай би вже це розставання було врочистим, як вона того хотіла. Тільки от я не мав бажання випускати з рук головну роль. „Зупинялися під час весільної подорожі?» — спитав я без тіні ревнощів. Вона зашарілася, а потім докладно розповіла, як приїжджала колись давно в Кобе з чоловіком. Слухаючи її, я відчував, що вона й зараз його любить. Хоч би як я їй подобався, та бачить вона не мене, а його. Тим часом і вона, певно, все зрозуміла. З мертвим я не міг змагатися, а тому мусив зійти зі сцени. Тієї ночі Місао була самою пристрастю,— здавалось, вона боролася з духом покійного чоловіка. Наступного ранку я вирішив залишити готель якомога швидше, пославшись на те, що хочу дещо купити на згадку. Квитки в нас були окремі, і я сказав Місао: „По дорозі до вокзалу куплю собі сувенірів” .— „Тільки не забаріться!” — попросила вона. Цікаво, чи вірила тоді Місао, що я прийду? Я пообіцяв не запізнитися, та, взявши валізу, добрався на таксі до пристані й гуляв там по бетонованій набережні доти, поки не від'їхав потяг, а тоді подався на вокзал. Я був певен, що Місао не пропустить потягу. І справді на вокзалі в Кобе її не було.

Розлука завжди прикра, і коли надходить ця хвилина, то навіть такому, як я,— а на мою думку, жінки створені для того, щоб з ними розлучатися,— щось шкребе на серці. І все це, мабуть, через те, що десь у глибині душі я прагну, щоб розлука не завдала жінці глибокої рани. Однак я ненавиджу й сентиментальність: розійтися з жінкою — це все одно, що опустити завісу в театрі; хоч би там що, а це треба зробити і то, згідно з законами драматургії, так, щоб у жінки не залишилося неприємного враження. Після мого зникнення вона, мабуть, помітить, що на її банковому рахунку грошей поменшало, але це не повинно потьмарити спогадів про мене. Треба зупинитися на такій сумі, щоб жінка подумала: „Видно, бідолаха не мав іншої ради. І чого це він не взяв більше?” Її материнський інстинкт можна полоскотати ось якими словами: „Погано, що я позичив у тебе трохи грошей, та, сподіваюся, мені скоро поталанить і я віддячу тобі стократ”. Але все це лише припущення, бо звідки мені знати, що жінки думають про мене після розлучення чи то пак моєї втечі? Я ж з ними вдруге не зустрічаюся, та й навряд чи вони сподіваються, що я відплачу їм сторицею; однак якби я й повернувся до Місао з виразом вини на обличчі, то вона не виштовхнула б мене за двері, а якщо б навіть сердилася, то не довго і незабаром уже всміхалася б. Словом, у своїх стосунках з жінками я домагаюся такого ідеалу: одного дня зникаю, не з'являюся добу, дві, аж поки наше розставання нарешті не стане незаперечним фактом, але намагаюся робити це так, щоб у їхніх душах залишилася надія разом з найдорожчою часткою спогадів. Може, це зухвало, але я ніколи не повертався назад — ні до Місао, ні до Кадзуко, ні до Савако, ні до кого, коротше кажучи, я ніколи не повертався в минуле, мене цікавить лише майбутнє, цікавлять тільки ті жінки, з якими ще познайомлюся. А якщо говорити про винятки, то можу назвати лише один. Лише одну жінку я прагнув побачити ще раз, і вона таки з'явилася, наче привид, але я все-таки вивернувся й утік.

Чи то священик мені малому розповідав, чи то я, підрісши, в книжці вичитав, що в пеклі ростуть дерева з мечовидним листям. Коли грішники, переслідувані чудовиськами, забігають у той ліс, з вершин дерев до них озиваються ошатно вдягнені красуні: „Ходіть сюди! Нам доля веліла покохати вас!” Грішники, зваблені ними, дряпаються вгору, натикаючись на гостре, як меч, листя, та коли досягають вершини, то красуні раптом опиняються під деревом, і тоді бідолахам доводиться, ранячи тіло, спускатися вниз. І начебто так триває десятки тисяч років. Того вечора ця давно забута розповідь ураз спливла мені в пам'яті. „Що сталося? Чому так пізно?.. — озвалася напівсонна Токіко, але я не відповів.— Обніміть мене…” — попрохала вона, та я грубо відштовхнув її. Я прислухався до спокійного дихання Токіко, а в моїй уяві, наче привид, з'явився її образ і разом з тим згадалася легенда про красунь у пеклі, на вершинах дерев з мечовидним листям. І чого все це мені згадалося? Може, тому, що я думав: коли вже мені судилися муки пекельні, то я згоден, що б гостре, як меч, листя шматувало моє тіло, аби лиш я бачив кохану жінку і чув її голос. Десь тиждень тому у світлі електричної лампочки на ґанку я на мить побачив її силует, схожий на привид, але та мить здалася мені вічністю. Я навіть подумав, що за неї варто заплатити пекельними муками. Однак мить пройшла, і я дременув. Показатися їй на очі — такої ганьби я б не пережив. От які страшні випадки трапляються у житті!

Ті дерева з мечовидним листям у пекельному лісі, певно, мають якийсь зв’язок із спогадами мого дитинства, коли я з матір'ю знайшов притулок при храмі, а поряд жила гарненька дівчинка на рік чи два старша за мене. Я часто грався з нею в маму й тата, у квача, в крем’яхи і бігав наввипередки. Дай боже пам'ять, як же її звали? Для мене вона була просто Аа-тян. Повнощока, ясноока, спокійна дівчинка. На просторому дворі храму росло чимало дерев, та виділялася з-поміж них густолиста павлонія під келіями. Була вже пізня осінь, бо, пам'ятаю, частина листя облетіла. Я сказав Аа-тян: „Давай поліземо удвох на це дерево”. Не наказував, а лише переконував, що з його вершини далеко видно. Аа-тян відповіла, що боїться. „Тоді я перший полізу”, — промовив я. Звиклий лазити по деревах, я швидко — з гілки на гілку— добрався майже до самої вершини і звідти подивився вниз на Аа-тян. Вона приклала долоню до чола, щоб захистити очі від сонця, і гукнула: „Зараз же мені спускайся вниз!” — „Краще ти дряпайся сюди!” — відповів я, махаючи ногами й поглядаючи на її звернуте догори безпорадне обличчя. Нарешті Аа-тян зважилась і вчепилася руками й ногами за стовбур, але крізь листя її не було видно. Я чека-чекав, а тоді розхвилювався. „Аа-тян!” — закричав я, та голосу вона не подавала. „Може, мені тільки здалося, що вона полізла на дерево, а насправді пішла кудись інде?” — подумав я. Від надмірного переживання мені перехопило подих, і я швидко поповз униз. Незабаром під собою я побачив, що розчервоніла Аа-тян прилипла до дерева, але ніяк не може видертися нагору. „Аа-тян!” — вигукнув я, та в наступну мить мої ноги ковзнули, а руки випустили гілку, і я каменем полетів на землю.

„Таке мале, а закохалося” ,— кепкувала мати. Священик зареготався — наче пекельне чудовисько. Лежачи на постелі, від болю й сорому (за що — я так і не знав) я заплющив очі, а в уяві все ще бачив звернуте догори чарівне обличчя Аа-тян і жовте листя павлонії навколо неї, що зі свистом падало вниз. „Ти таки потрапиш у пекло!” — прорік священик. Цікаво, саме тоді він розповів мені про пекельні дерева з гострим, як меч, листям чи ні? Більше нічого я не можу пригадати, бо все це було так давно, тоді я ще не відрізняв добра від зла, не знав, що таке гріх і кара. І тільки одне не забувається — як мати скаржилася мені: „Всі чоловіки погані. Всі вони негідники”. Тоді я, малий, думав собі: „Якщо всі чоловіки негідники, то і я поганий, бо я теж мужчина”. „Чоловіки негідники тому, що ошукують жінок”,— пояснювала мати. Бідолашна, це вона передбачила, що я стану таким же.

Аа-тян дивилася на мене своїми чарівними очима з-під дерева.

Вона пронизувала мене своїм поглядом, виступаючи силуетом на тлі електричного світла, та я стояв у темряві і вона не могла мене розгледіти.

Здається, я трохи задрімав; коли залізеш отак під теплу ковдру, то нічого більше не хочеться, і це найголовніше. Казати правду, мені жінка не потрібна, я міг би найняти окрему кімнату на чотири з половиною татамі в багатоквартирному будинку, спати, вставати, варити собі їсти й не мати зайвого клопоту, жити весело, як заманеться, і не вислуховувати чужих настирливих порад. Та нічого в мене не виходить. Чому? Річ у тім, що для такого чоловіка, як я, не здатного до чесної праці, жінка — засіб існування. Я живу тим, що обманом прибираю до рук її гроші. А так чим би я прогодувався? Та це не все. Є ще одна річ, яка кидає мене до жінок: самотність. Коли я залишаюся на самоті, мене відразу опановує нестерпне почуття самотності і тоді мені будь-що потрібна жінка; а що в неї можна поживитися, щось вихитрити — це приходить згодом, спочатку ж вона потрібна мені для того, щоб розігнати самотність, ось чому я біжу до одної, поживу з нею, а потім згідно з планом переходжу до іншої і навіть гадки не маю, щоб утішатися самотою. От, наприклад, сьогодні я добре висплюся до полудня, напишу листа Токіко і, взявши валізу, перейду до Юкіе. „Невже таки приїхали? Яке щастя! ..” — радітиме вона, кидаючись мені назустріч. Це, однак, не означає, що Юкіе подобається мені більше, ніж Токіко, що Токіко мені обридла й мені хочеться нової жінки. Ні, вони всі однакові — це зрозуміло, вони поступово входять у роль законної половини, доглядають мене, наче маленьку дитину і, хоч як це дивно, тим самим розганяють мою журбу. Коли я ловлю себе на думці, що залишився один-однісінький, то жахаюся, і тоді мені обов'язково потрібна жінка. Ось і зараз мене починає розбирати страх, клаустрофобія чи що; звичайно, я міг би змішатися з людською юрбою, піти в кіно або пограти в патінко[22], але найкраще — це побути з жінкою. Навіть у пеклі грішник не залишається на самоті: довкола нього шматують, печуть і смажать інших таких, як і він, і це його, мабуть, заспокоює. Якщо я мучитимусь оддалік від інших грішників, то зі мною хоч будуть пекельники, а це вже краще, ніж коли б їх не було. Іноді жінки так надокучать (гірше за пекельну сторожу), що хочеться негайно тікати, але поки не готове інше пристановище, я терплю і маю з того вигоду — не почуваю самотності. Певно, Савако й досі жалкує, що обзивала мене слиньком, ледацюгою і дармоїдом і тим самим віднадила мене від себе; то була шикарна, жвава молодичка, вольова, як ватажок банди, а тому при ній як прибитий. Зі свого боку я зіграв свою роль так, щоб вона каялася в жорстокості, що змусила мене дременути, прихопивши з собою її гроші, і тим самим зберегла про мене незабутній спомин. А насправді вона мною не попихала, і з нею я не почувався самотнім. Не те що моя мати. Я часто помічав, що вона плаче. „Хто довів її, сердешну, до сліз?” — думав я, малий, та якогось конкретного винуватця не знаходив. Може, виною цьому колишній її чоловік, або священик, або інші мужчини, або, абстрактно висловлюючись, доля? Перебираючись з одного місця на інше, вона тікала від одного смутку до іншого. „Ти — мій єдиний скарб. Ти — моя єдина опора” ,— промовляла вона, пригортаючи мене до себе, і тоді ми не почувалися безталанними. Вже тоді я вірив, що буду опорою лише для матері, і добре розумів, яка вона самотня.

Зрештою, всі жінки самотні, ось чому я так легко підчіплюю їх на гачок, але ніхто з них у цьому не признається й напускає на себе, щоправда ненадовго, зневажливу міну: мовляв, мужчини — брудні тварюки. Що ж до мене, то я входжу з ними в контакт безпомильно, але за певних умов: передусім моя обраниця повинна мати якісь заощадження, жити сама, без утриманців, а, крім того, вважатися старою дівкою, що все-таки прагне вийти заміж; випадок з молодою вдовичкою, такою, як Місао,— виняток з цього правила. І Токіко, і Кадзуко, певно, зраділи від моєї обіцянки колись одружитися з ними. Хоч і було їм далеко до вродливиць, та час від часу я знаходив у них щось гарне і хвалив на всі заставки. Самозакохані мене не цікавлять, проте я не обминаю жінок з комплексом, що усвідомлюють якусь ваду у своїй зовнішності — вони вважають себе розумними, а насправді це не так, і їх легко прибрати до своїх рук. Трапляються й такі, що з вигляду недотепи, а на ділі виявляються кмітливими — я їх остерігаюся, бо вони небезпечні. До недоладних зовні і небагатих на розум я байдужий — з них мені нема жодної користі. Словом, я ходжу хисткою кладкою, що тримається на двох опорах: зацікавленні й користі, а тому перебираю й зупиняю свою увагу здебільшого на самотніх жінках, що б'ються в лабетах смутку.

Момоко з бару „Леда” — цікава жінка, такої самотньої я ще не зустрічав. Працює офіціанткою, а така холодна й непривітна, що далі нікуди, та в душі, напевно, жадає любові. До неї не підступишся,— здається, вона бачить тебе наскрізь; мабуть, розумна жінка, але, може, мені вдасться… тільки от…

Цікаво, чи все на світі має кінець? Навіть час перебування у пеклі, що вимірюється астрономічними цифрами, начебто не безмежний. Усі люди вмирають — це зрозуміло, але чи можна сказати, що поки ми живемо, якась річ зникає безслідно? Минуле не повернеться так само, як я до Місао, Савако, а від сьогодні й до Токіко, але чи можу я легковажно заявити, що все на цьому закінчилося? Моєї матері давно нема на цьому світі, та чи маю я право сказати, що вона для мене перестала існувати? Що Аа-тян дивилася на мене з-під павлонії — це вже належить минулому. Вона покинула мене — сталося й таке. Та чи справді все це не залишило по собі жодного сліду? Навіть якби мені й не судилося побачити її вдруге, все одно її силует в ореолі світла на ґанку ніколи не зітреться з моєї пам'яті. Мабуть, ніщо в людському житті не пропадає, а то виринає, то пірнає в стрімкому потоці часу.

Та годі сушити собі голову такими дрібницями, бо пора вже вставати і збиратися в дорогу. Токіко сказала, що сьогодні субота, а, значить, банк відкритий тільки до полудня — і туди треба встигнути. Ладнатися мені в дорогу не довго, бо, крім грошей, чогось цінного в мене нема. Живу я невибагливо, аби лиш здоров'я було. „Приходьте будь-коли, я готова вас прийняти” ,— сказала Юкіе. Я схожий на жениха без гроша в кишені, та мені це до душі. Я вилітаю звідси голісінький, як цикада з кокона. Токіко, я довго жив на твоєму хлібі, але ти не дивуйся, що мене нема, не зчиняй шуму, не плач, таке життя. Блукаємо в темряві, не знаючи, де зло, а де добро. Сподіваюсь, ти скоро знайдеш собі чудову пару і викинеш мене з голови.