Острів Смерті

ЧОВЕН ХАРОНА

А. сиділа на ліжку, накинувши на плечі поверх піжами пальто, і стежила, як на тумбочці М. розкриває бляшанку консервів.

— М.—сан, до вас так часто приходять гості,— сказала вона заздрісно.

— Які там гості! Учениці зі школи. Я не дозволяю відвідувати мене вдома, от вони одна за одною сюди й посунули. Сказати правду, я навіть рада їх бачити.

М. відкрила бляшанку і, висипавши білі персики на дві тарілочки, одну передала А. Та поставила її на коліна й подякувала.

— Оскомисті,— застерегла М.

Годину тому три сором'язливі учениці зайшли провідати М. у цій тісній палаті. Сісти було ніде, а тому вони стояли навколо її ліжка. „Сенсей, швидше одужуйте”,— повторювали діти. А. тим часом лежала майже непомітна, відвернувшись до стіни. Очевидно, М. вчителює — про це А. здогадалася раніше, після перших відвідин школярок. Принесені подарунки М. приймала з неохотою, дорікаючи: „Ну навіщо ви принесли мені це?” Але дітей тішила зустріч з учителькою, і вони тільки всміхалися. Білі персики — це були їхні подарунки. Після того, як дівчатка пішли, в палаті настала тиша.

— Справді, оскомисті, але й смачні.

— Та куди їм до свіжих, щойно зірваних з дерев! — насмішкувато проказала М. — Ото смакота!

— М.—сан, звідки ви родом?

— З Хіросіми. А ви?

— З Токіо. Я звикла до мандаринів.

— Мабуть, і вони смачні…— сказала М., а її обличчя набрало такого виразу, ніби вона вдивляється кудись у далечінь. Відставивши порожню тарілочку, М. кинула гострий погляд на А., що орудувала поволі ложечкою, і спитала: — К.—сан відтоді не приходив?

А. відчула, що її обличчя зблідло. Краєчком ока вона бачила ліловий жакет М., але підвести голову не наважувалася. Згадка про К. була їй неприємною, бо вона силкувалася себе обдурити — забути про нього.

— Значить, справи погані? — знову поцікавилась М.

А. злегка кивнула, й раптом їй на очі навернулися сльози. Вона сиділа на ліжку, ніби чимось придавлена, уже й ногами не помахувала. Після операції А. ще не оклигала, а обведені червоною помадою губи тільки підкреслювали нездоровий колір її щік. Однак молодість таки брала своє, і засмучене обличчя зовсім не пасувало А.М. дивилась на неї співчутливо, як на рідну сестричку.

М. з'явилася в лікарні тиждень тому. В цій двомісній палаті, яку директор тримав про запас, вона спочатку була сама. Її помістили сюди, бо ніде не було вільного ліжка. Її примусово, за наказом директора лікарні, госпіталізували, коли аналіз її крові показав зменшення числа білокрівців. „Я б не хотів, щоб ви подумали, ніби мені потрібен експериментальний матеріал”,— сказав він і відмовився брати плату за лікування. Ввечері того самого дня, коли М. помістили в лікарню, несподівано привезли ще одну хвору. Пізно вночі їй зробили операцію на апендициті. Нещасну ніхто не супроводжував, а тому М. хоч-не-хоч взяла її під свою опіку. Смуток не зійшов з новоприбулої, але молодість допомогла їй швидко одужати. „Цікаво, що її гризе?” — думала М. з цікавістю і співчуттям.

— Не завжди все добре складається,— заспокоювала її М.— Не треба так занепадати духом. Адже операція пройшла успішно. А то ж буває, що при невеликому запізненні й апендицит доводить до смерті.

— Краще б я померла…— прошепотіла А.

— Що за нісенітниця! — голосно насварила її М.— Не кажіть такого. Думаєте, мені легше? Я пережила вибух водневої бомби й досі часто хворію. Мене беруть на обстеження, та сучасній медицині не під силу моя хвороба. Будь-якого дня мені може погіршати, та я не вважаю смерть кращою за життя. Я втратила і рідних, і друзів, тож, здавалося б, навіщо жити, але я все-таки переконую себе: треба, треба.

— Вам є заради чого жити. У вас є живопис.

А. підвела голову і глянула на М. У її очах бриніли сльози, а губи тремтіли.

— Живопис?..— відповіла М. і, вийнявши з кишені жакета хустинку, кинула її на коліна А.— Та ви сльози витріть. Я сама не плачу і не люблю, коли інші плачуть. Невже ви хочете, щоб вас плаксою вважали?

А. послухалась: витерла сльози й простягла М. мокру хустинку. Сунувши її в кишеню, М. провадила далі:

— Від усмішки на щоках у вас з'являються чарівні ямочки, а плач перетворює вас на стару бабу.— Побачивши, що А. мимоволі всміхнулася, вона додала: — Можливо, ви маєте рацію: я живу заради картин. А хіба кожна людина не має чогось такого? Мабуть, і ви маєте.

— Я?..

„Справді, заради чого я живу? — подумала А.— Колись я жила заради любові, заради К.—сана. А тепер?”

— Я теж хотіла зайнятися живописом. Хотіла навчатися в Жіночому інституті мистецтв, але батьки були проти,— зізналася А.

— Ого, і ви про це мріяли? Візьміть себе в руки. Вам ще не пізно починати. Ви молодші за мене, у вас повинно бути багато надій.

— Та яка з них користь, якщо вони нездійсненні?

— Треба сподіватись навіть усупереч безнадії,— підбадьорювала М.— Картини можна писати будь-де, навіть не відвідуючи школи. Ось візьміть мої пастелі й починайте, а я тим часом приготую щось поїсти.

Вийнявши з тумбочки коробку олівців і альбом для етюдів, М. поклала їх на коліна А. й вийшла з палати. А. лишилася сама і знову пустила сльозу. Того дня зранку був обхід хворих. Гладкий директор із стетоскопом на шиї у супроводі молодого хірурга та медсестри підійшов до М. і, глянувши на історію її хвороби, сказав:

— У вас завжди однаково. Склад крові начебто поліпшився. Та коли стане гірше, приходьте знову. Не знаю, чим вам ще допомогти. Переживати не треба. У нашій практиці таких випадків не траплялося, а тому не все нам зрозуміле. Можете виписатися з лікарні, коли захочете — хоч завтра чи післязавтра.

Коли черга дійшла до А., вона чемно вклонилася.

— А-а, це вам оперували апендицит? І ви можете виписатися днів через два. Бачу, трохи набралися тіла. До речі, вчора я мав розмову по телефону з вашим батьком.

А. мимоволі стрепенулася.

— І що він сказав?..

— Лише те, що покладається на мене. Я передав, що ви одужуєте. Ми з ним познайомилися ще в студентські роки. Якби я знав, хто ви, то раніше звернув би на вас увагу,— відповів директор, а в молодого хірурга спитав: — Сподіваюсь, ти зробив усе можливе? Гарна дівчина, правда?

Злегка почервонівши, А. опустила очі.

— Більше нічого не казав?

— Ні,— відповів директор і перейшов у сусідню палату,

У коридорі заторохтів візок, і зайшла медсестра з їжею, Повернулась і М. з приправою для рису на сковорідці. У відповідь на її жарти А. всміхалась, і на її щоках з'являлися ямки. Відразу по вечері А. лягла в ліжко. Боліли післяопераційні шви.

— Я бачу, ви нічого не малювали,— розкривши альбом, сказала М. Засунувши ноги під ковдру, вона поклала його на коліна й почала щось накидати олівцем на папері, час від часу відгортаючи рукою волосся, що заслоняло очі. В палаті було тихо, тільки одноманітно шипіло парове опалення.

„К.—сан більше не завітає,— подумала А.— Та й батько не прийде на порятунок”. Батько дзвонив по телефону вчора ввечері, а К. навідувався позавчора. „Я зустрічався з твоїм батьком”,— розповідав К. Цікаво, про що вони говорили? На це К. не дав ясної відповіді. Однак А. здогадалася, що мова йшла про оплату за лікування. Її губи зблідли.

— Навіщо ви зверталися з таким проханням? — дорікнула вона К.— Моє захворювання їх не стосується. За нього відповідаємо ми. Нас зневажатимуть за це. Я не сподівалася від вас такого.

— А.—тян, це ж зовсім природно, що в таку годину й батьки несуть відповідальність,— відповів К.

— Чому? Чому? Хіба не природніше, щоб ви взяли на себе весь тягар?

— Я ж вам казав, що я зараз безпорадний.

— Розумію…— голос тремтів.— Але не хотілося звертатись до рідні. Вони не з тих, що допомагають.

— Так воно й вийшло,— з іронією зізнався К.

Його обличчя з випнутим, високо задертим підборіддям (здавалось, що він не почуває за собою вини) в її заплаканих очах втратило чіткі обриси. „Де було тоді моє самолюбство? Де?” — картала вона себе. Це ж вона сама вибрала собі його. Вибрала з власної волі.

— Я сама якось розплачуся за лікування. Не турбуйтеся.

Його обличчя знову стало безвільним і розгубленим.

— Роби, як знаєш.

— Можете йти.

Вони були самі. Коли К. навідався, М. вийшла з палати. „Добре, що вона нічого не бачила”,— тішилася А.

— Ну то я йду.

— Я неправильно вас собі уявляла. Більше не приходьте.

К. зиркнув на А.— видно, щось хотів сказати, але промовчав. Досі він сидів на стільці біля ліжка, а тепер швидко відпустив її руку й пішов, кинувши на прощання: „До побачення!” Звільнена рука розслабилась й невдовзі охолола до звичної температури.

„Невже я сказала, щоб він більше не приходив?” — згадувала А. Після операції К. навідувався в лікарню щовечора. Мабуть, не грав у маджан, а невдовзі по вечері легко стукав у двері. А от сьогодні він не прийде, напевно не прийде. Якби він посидів коло неї й потримав її за руку, А. простила б йому. Та він тоді витріщився на неї і, видно, хотів якнайшвидше піти. А. зрозуміла, що між ними все скінчилося. Мав би зрозуміти це й він.

„Нічого не залишилося, як сказати тільки це,— думала А.— Я не повернуся ні до батьків, ні до К.—сана. Не зможу. Моє життя — суцільна помилка”.

М. нахилилась уперед і здула рештки пастелі з альбому. Вони впали на ліжко А. красивою смужкою. А. заплющила очі й натягла на себе ковдру.

„К.—сан не прийде ніколи: ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра. І я не повернуся до нього”. Дивна річ, ці думки зовсім не засмутили її. „Я вже розлюбила його. Тому й не сумую… А коли я збайдужіла? Нікого в мене нема й повертатися нікуди…”

— Холодно? — спитала М.

А. розплющила очі й усміхнулась.

— Ні. Просто вирішила заснути.

— Ще рано. Тільки восьма,— сказала М. і знову заглибилась у малювання.

Ще рано?.. В такий час на квартирі вона нетерпляче чекала повернення К. Ще рано?.. Тепер їй однаково, чи рано, чи пізно. Вона втратила відчуття часу. Як і кохання. Все скінчилося.

Їй було видно блідий профіль М. Скуйовджене довге волосся, міцно стулені губи, обмазані пастеллю пальці. „Якщо я зараз когось люблю, то лише М.—сан,— міркувала А.— Людину, яку знаю лише тиждень. Під час вибуху водневої бомби вона втратила батьків і сестру. Вона різка й водночас добросерда… Якби я була така витривала, то могла б жити. Але я слаба. Моя душа під тягарем не гнеться, а ламається…”

А. підвелась і, накинувши поверх піжами пальто, вийшла в холодний коридор. Крізь вікна заглядали сліпучі рекламні вогні. Гуркотіли трамваї. Небо було похмуре, беззоряне. А. подалася в туалет, а потім вернулася в палату.

На тумбочці лежав пакетик з червоними кульками снодійного. А. запила їх водою й задумалася. На сусідньому ліжку М. щось квапливо малювала. Глянувши на неї, А. дістала з сумочки пляшечку з таблетками. Частину висипала на долоню й проковтнула з водою.

— І сьогодні холодно,— раптом озвалася М.А. здригнулась і сховала пляшечку в руці, але М. не повертала до неї голови.

Порожню пляшечку А. поклала в торбинку, скинула пальто й лягла, накрившись ковдрою.

— М.—сан…

— Що?

— Я спатиму. За все вам дякую.

М. зиркнула на дівчину й промимрила: „От дивна! Чого вона дякує?”

А. заплющила очі. їй страшенно захотілося спати. На душі було спокійно.