Переможець завжди самотнiй

1.28 дня

Таку історію розповідали йому в дитинстві. Але в цю мить він і сам у небі: може бачити згори неозору бірюзову широчінь моря, розкішні яхти, людей, що здаються там, унизу, мурахами, натягнуті на пляжі тенти, пагорби, а ліворуч — обрій, за яким лежить Африка з усіма її проблемами.

Земля швидко наближається. «Завжди, коли є змога, треба дивитися на людей згори, — подумав він. — Лише тоді ми зможемо оцінити їхній справжній вимір і зрозуміти, які вони малі».

Єва здається знудженою або роздратованою. Хамід ніколи точно не знає, щó відбувається в голові дружини, хоч вони й живуть разом уже більш як два роки. Хоч Канн — це справжнє випробування для них усіх, він не може покинути місто раніше від запланованого терміну; Єва повинна вже звикнути, що життя її теперішнього чоловіка мало відрізняється від життя колишнього — вечірки, на яких він неодмінно має бути присутній, заходи, що їх він повинен організовувати, постійні переїзди та перельоти з країни в країну, нові мови, нові континенти.

«Чи вона завжди так поводилася, чи причина в тому, що вона вже не кохає мене, як раніше?»

Та ліпше про це не думати. Будь ласка, зосередься на інших своїх проблемах.

Гуркіт мотора дозволяє розмовляти лише через спеціальний переговорний пристрій. Але Єва навіть не взяла навушники з приладнаним до них мікрофоном, що були закріплені на підставці збоку від її сидіння. Навіть якби він у цей момент попросив, щоб вона взяла їх і щоб він міг сказати їй у тисячний раз, що в його житті немає жінки, важливішої і дорожчої, ніж вона, що він зробить усе можливе, аби вона провела чудовий тиждень на своєму першому кінофестивалі. Система переговорів на борту була змонтована так, що пілот чув усі розмови, а Єва терпіти не може, коли хтось говорить про свої почуття прилюдно.

Скляна крапля, в якій вони тепер сидять, скоро опуститься на пірс. Вони вже бачать величезний білий лімузин марки «майбах», найдорожчої і найрозкішнішої моделі концерну «МерседесБенц». Незабаром вони вже сидітимуть у його салоні, де лунає заспокійлива музика, а якщо натиснути кнопку, то висунеться поличка бару з охолодженим шампанським і найкращою у світі мінеральною водою.

Він подивився на свого платинового годинника, сертифіковану копію однієї з перших моделей, виготовлених на маленькій фабриці в місті Шафгаузен. На відміну від жінок, спроможних витратити цілий статок на діаманти, годинник — єдина дорогоцінність, дозволена чоловікові з добрим смаком, і лише справжні знавці спроможні зрозуміти високу цінність цієї моделі, що рідко з’являється в рекламі журналівлюкс.

Зрештою, саме в цьому полягає справжня вишуканість: знати, що ти є найкращим, хоча інші про таке ніколи не чули. І робити тільки найкраще, навіть у тому випадку, коли інші приділяють свій головний час тому, щоб критикувати твою роботу.

Була майже друга година дня, і йому треба було поговорити зі своїм дилером у Нью-Йорку до того, як відкриється біржа. Як тільки вони сядуть, він туди зателефонує — тільки зателефонує, щоб дати інструкції на сьогоднішній день. Він не дуже полюбляв заробляти гроші в «казино» — так він називав свої інвестиції, — проте мусив удавати, що пильно стежить за тим, щó роблять його фінансові управителі та брокери. Вони були під протекцією та постійним спостереженням самого шейха, проте й для нього було важливо показувати, що він завжди в курсі того, щó там відбувається. Він зробить два телефонні дзвінки, проте не даватиме жодних інструкцій, які акції продавати, а які купувати. Бо вся його енергія спрямована на інше: сьогодні ввечері принаймні дві актриси — одна знаменита й друга зовсім невідома — вийдуть на червоний килим у сукнях його марки. Звісно, він має асистентів, які можуть узяти всі турботи на себе, проте йому подобається до всього докладати руки самому, хай навіть лише для того, аби постійно нагадувати собі про те, що кожна дрібничка важлива, що він не втратив контакту з тією основою, на якій побудував свою імперію. А поза цим він має намір проводити якомога більше свого часу тут, у Франції, з Євою, знайомлячи її з цікавими людьми, гуляючи з нею по пляжу, вони також обідатимуть удвох у тому або в тому нікому не відомому ресторанчику в навколишніх містечках, ходитимуть, узявшись за руки по виноградниках — он-де вони видніють унизу на обрії. Він завжди вважав себе неспроможним відчувати пристрасть до чогось іншого, крім своєї праці, хоч у списку своїх перемог міг нарахувати чимало жінок, що були жаданими для всіх. Та коли в його житті з’явилася Єва, він почув себе зовсім іншим чоловіком: вони вже два роки разом, а його кохання стає з кожним днем дедалі міцнішим і дедалі палкішим.

Він перебуває в полоні пристрасті.

Він Хамід Хусейн, один з найуславленіших модельєрів планети, він — обличчя величезної міжнародної корпорації, що спеціалізується на розкоші й гламурі. Він, який воював проти всього і проти всіх, зумів подолати упередження проти чоловіка, що прийшов із Близького Сходу й має іншу релігію, він — який зміг застосувати стародавню мудрість свого племені для того, щоб вижити, вивчитися й піднятися на вершину. Проте, всупереч загальним уявленням про нього, він походить не з багатої родини, яка купається в нафті. Його батько був торговець тканинами, який одного дня потрапив у ласку до шейха лише з тієї простої причини, що відмовився підкоритись його наказу.

Коли йому доводилося сумніватися перед тим, як ухвалити те або те рішення, він полюбляв згадувати приклад зі своєї молодості, який подав йому батько: казати «ні» можновладцям, навіть коли така поведінка наражає тебе на великий ризик. Здебільшого цей спогад допомагав йому зробити правильний вибір. А в тій невеликій кількості випадків, коли він робив хибний крок, наслідки були не такими тяжкими, яких можна було б сподіватися.

Його батько… Він так і не побачив, яких висот досяг його син. Той самий батько, який, коли шейх почав скуповувати землі в тому закутні пустелі, щоб побудувати там одне з найсучасніших міст у світі, знайшов у собі мужність сказати одному з посланців тамтешнього володаря:

— Ні, свою землю я не продам. Моя родина живе тут уже сотні років. Тут поховані наші мерці. Тут ми навчилися переживати лихоліття й відбиватися від загарбників. Я не можу продати те місце, яким Бог доручив нам опікуватися на цьому світі.

Та історія оживає в пам’яті Хусейна Хаміда.

Посланці шейха стали підвищувати ціну. Нічого не домігшись, вони розлютилися і стали шукати способу прогнати того чоловіка з тієї землі. Шейх почав виявляти нетерпіння — він хотів негайно почати здійснювати свій проект, бо плани в нього були великі, ціна на нафту постійно зростала на міжнародному ринку, гроші треба було використати, перш ніж її запаси вичерпаються й він утратить можливість створити інфраструктуру, яка була б привабливою для іноземних капіталовкладень.

Але старий Хусейн відмовлявся продати свою власність, хоч би які гроші йому пропонували за неї. Й одного дня шейх вирішив особисто прийти до нього й поговорити з ним.

— Я готовий виконати будь-яке твоє прохання, — сказав він торговцю тканинами.

— У такому разі допоможи здобути освіту моєму синові. Йому вже шістнадцять років, і тут для нього нема ніякої перспективи.

— А ти натомість продаси мені твій дім.

Запанувала тривала мовчанка, а тоді Хамід почув, як його батько, дивлячись у вічі шейхові, сказав йому те, чого він ніяк не сподівався від нього почути.

— Давати освіту підданим — ваш обов’язок, володарю. І я не можу поміняти майбутнє своєї родини на її минуле.

Хамід пам’ятає вираз глибокого смутку, який був в очах його батька, коли той провадив:

— Але якщо мій син одержить свій шанс у житті, я прийму твою пропозицію.

Шейх пішов, нічого йому не сказавши. Наступного дня він попросив, щоб торговець прислав сина, бо він хоче поговорити з ним. Хамід зустрівся з шейхом у палаці, збудованому неподалік від старого порту, після того як пройшов перекритими вулицями, де відбувалося грандіозне будівництво, стриміли велетенські крани, працювали люди, були знесені цілі квартали.

Правитель відразу перейшов до суті:

— Ти знаєш, що я хочу купити дім твого батька. У нашій землі залишається дуже мало нафти, й доки вона цілком не вичерпалася в наших свердловинах, ми повинні звільнитися від цієї залежності й знайти інші шляхи для свого розвитку. Ми доведемо світові, що спроможні продавати не тільки свою нафту, а й свої послуги. Але для того, щоб зробити перші кроки, нам слід здійснити деякі надзвичайно важливі реформи, наприклад збудувати сучасний аеропорт. Нам потрібні землі, щоб іноземці могли поставити на них свої будівлі, — мої мрії праведні, а мої наміри добрі. Нам будуть потрібні фахівці, обізнані в галузі фінансів. Ти чув, про що ми розмовляли з твоїм батьком?

Хамід намагався приховати свій страх; у кабінеті шейха були присутні ще з десяток осіб, які чули їхню розмову. Але у своєму серці він уже підготував відповідь на кожне запитання, яке могли поставити йому.

— Чого ти хотів би навчитися?

— Я хотів би стати кравцем високої моди.

Люди в кабінеті шейха перезирнулися. Мабуть, вони не зовсім зрозуміли, чого він хоче.

— Я хочу навчитися шити одяг, який би відповідав усім вимогам сучасної моди. Велику частину тих тканин, якими торгує мій батько, купують іноземці, й вони потім перепродують їх у сто разів дорожче, коли шиють із них модний одяг. Я переконаний, що такий одяг ми зможемо шити й тут. Я також переконаний у тому, що саме мода допоможе нам здолати ті упередження, які проти нас має світ. Коли люди побачать, що ми вдягаємося не як варвари, вони почнуть ставитися до нас набагато краще.

Цього разу серед придворних шейха почувся гомін. Він говорить про одяг? Це проблема європейців, яких набагато більше цікавить зовнішній вигляд людини, аніж її внутрішній світ.

— Крім того, я думаю, що мій батько муситиме заплатити за моє навчання надто високу ціну. Я хочу, щоб він і далі жив у своєму домі. Я працював би з тими тканинами, які в нього є, і якщо Аллах милосердний мені допоможе, я здійсню свою мрію. Тож, як і Ваша Високість, я знаю, чого хочу домогтися. Приголомшені придворні слухали, як зелений юнак кидає виклик великому володареві й відмовляється виконати бажання власного батька. Проте шейх лише усміхнувся й запитав:

— А де навчають шити одяг найвищої моди?

— У Франції. В Італії. У великих майстрів. Цього навчають також у кількох університетах, але ніщо не може замінити практичного досвіду. Справа це нелегка, але я зможу опанувати її, якщо Аллах мені допоможе.

Шейх попросив Хаміда знову прийти до нього під кінець дня. Хамід прогулявся в порту, потім навідався на базар, де довго милувався розмаїттям тканин, кольорами та гаптуванням, — він дуже любив туди приходити. Він уявив собі, що все це незабаром зникне, і йому стало сумно на думку про те, що буде втрачена велика частка минулого і традицій його народу. Та хіба можливо зупинити прогрес? Чи розумно перешкоджати розвитку нації? Пригадалися йому багато безсонних ночей, коли він малював при світлі свічки, намагаючись відтворити ті моделі одягу, якими користувалися бедуїни, боячись, що навіть традиційне вбрання кочових племен загине перед наступом іноземних кранів, механізмів та інвестицій. У призначений час він повернувся до палацу. Тепер шейха оточував ще більший натовп царедворців.

— Я ухвалив два рішення, — сказав шейх. — По-перше, протягом року я оплачуватиму витрати на твою освіту. Я думаю, ми матимемо досить хлопців, які цікавляться фінансами, але ніхто досі не приходив до мене й не казав, що він хоче навчатися шити модний одяг. Мені це здається пустою примхою, але мені також не раз дорікали, що мої мрії та плани — то пуста примха, а проте я досяг того, що досяг. Тож я вчинив би нерозумно, якби знехтував власний приклад.

Але ніхто з моїх радників та помічників ніколи не мав контактів із тими людьми, про яких ти говориш. Тому ці контакти доведеться налагоджувати тобі самому, а я даватиму тобі невелике місячне утримання, щоб тобі там не довелося жебрати. Проте ти повинен повернутися звідти переможцем; ти презентуватимеш там нашу країну, й ти повинен навчити тих людей шанувати нашу культуру. Але перш ніж туди поїхати, тобі доведеться вивчити тамтешні мови. Які мови можуть там тобі знадобитися?

— Англійська, французька, італійська. Я дуже вдячний вам за вашу великодушність, але бажання мого батька…

Шейх підняв руку, наказуючи йому замовкнути.

— А моє друге рішення буде таким. Будинок твого батька залишиться там, де він є. Я це бачу так, що він буде оточений хмарочосами, сонячне світло не досягатиме його вікон, і зрештою твоєму батькові доведеться змінити місце свого проживання. Але його дім залишиться там назавжди. У майбутньому, згадуючи про мене, люди казатимуть: «Він був великий, бо змінив свою країну. І він був справедливий, бо з пошаною поставився до бажання простого торговця тканинами».

Вертоліт сідає в самому кінці пірса, і спогади відступають. Хамід виходить першим і подає руку Єві. Йому приємно доторкнутися до її шкіри, й він із гордістю дивиться на русяву жінку в білому одязі, охоплену німбом сонячного проміння, яка тримає в другій руці прегарний капелюшок світлобежевого кольору. Вони йдуть між рядами яхт, причалених по обидва боки від пірса, у напрямку автомобіля, водій якого вже тримає для них дверці відчиненими.

Хамід міцніше стискає руку Єви й шепоче їй на вухо:

— Сподіваюся, тобі сподобався обід. Ми були у знаменитих колекціонерів мистецтва. Ти рада, що вони надали в наше розпорядження вертоліт?

— Звісно, рада.

Хоч насправді Єва хотіла б сказати: «Він мені дуже не сподобався. І крім того, мені стало дуже страшно. Я одержала послання на свій мобільний телефон, і я знаю, від кого воно, хоч номер і не змогла визначити».

Вони заходять у салон величезного лімузина, розрахованого лише на двох осіб. Решта — порожнє місце. Кондиціоноване повітря створює ідеальну температуру, музика чудово відповідає моменту, жоден звук із-зовні не проникає в салон, обладнаний досконалою звукоізоляцією. Хамід сідає в комфортабельне шкіряне крісло, простягує руку до бару, запитує, чи Єва не хоче пригубити трохи охолодженого до нуля шампанського. Ні, вона вип’є лише мінеральної води.

— Я бачив твого колишнього чоловіка вчора в барі готелю, перед тим як ми поїхали вечеряти.

— Ти помилився. Йому немає чого робити в Канні.

Хоч їй хотілося б сказати йому: «Мабуть, то й справді був він, адже я одержала від нього послання по телефону. Нам ліпше сісти в перший же літак і покинути Канн».

— Я не міг помилитися.

Хамід бачить, що його дружина не має охоти продовжувати цю розмову. Він звик шанувати бажання людей розмовляти чи не розмовляти, а надто якщо це жінка, яку він кохає, і він примушує себе думати про щось інше.

Просить пробачення й телефонує своєму дилерові в Нью-Йорк. Терпляче вислуховує дві або три фрази, які той каже, але делікатно уриває його, коли він починає розповідати про тенденції ринку. Уся розмова забирає в нього не більш як дві хвилини.

Потім телефонує кінорежисерові, якого обрав для постановки свого першого фільму. Той їде на яхту, де має зустрітися з акторомзіркою, — атож, актрису дібрали, й вона з’явиться туди на другу годину дня.

Він знову обертається до Єви; але в неї вочевидь нема бажання розмовляти, її погляд блукає десь далеко, бездумно ковзаючи по всьому, що мерехтить за шибками лімузина. Можливо, її турбує думка, що в готелі вона матиме обмаль часу на те, щоб швиденько перевдягтися і їхати на мало значущий показ не дуже відомої бельгійської модельєрші. Хамід хоче на власні очі побачити африканську модель на ім’я Жасмина, котра, на думку його асистентів, має обличчя, що ідеально пасує до його наступної колекції.

Він хоче з’ясувати, як дівчина витримає величезну напругу подій Каннського кінофестивалю. Якщо все складеться успішно, то вона стане однією з головних зірок на Тижні Високої Моди, що відбудеться в жовтні в Парижі.

Єва не відриває погляду від вікна, але не бачить анічогісінько з того, що за ним пропливає. Вона дуже добре знає чоловіка, який сидить поруч, — елегантно вдягненого, з витонченими манерами, завжди готового до творчості й боротьби. Вона знає також, що він жадає її так, як жоден чоловік ніколи не жадав жінку, за винятком того, якого вона покинула. Вона знає, що може довіритися йому цілком, хоч він і оточений найгарнішими жінками планети. Знає, що він чесний, працелюбний, відважний і подолав чимало труднощів і перешкод, перш ніж опинитися на сидінні цього розкішного лімузина й мати змогу запропонувати їй ковток чудового, охолодженого до нуля шампанського або кришталевий келих із її улюбленою мінеральною водою.

Він майже всесильний і спроможний захистити її від будь-якої небезпеки, крім однієї, найгрізнішої.

З боку її колишнього чоловіка.

Вона не хоче будити підозру й діставати свій мобільний телефон, щоб перечитати послання, яке щойно їй надійшло; тим більше, вона вже знає його напам’ять.

«Задля тебе, Катюшо, я знищив світ».

Вона не зрозуміла, про що йдеться. Але тільки один чоловік на всій поверхні земної кулі міг назвати її цим ім’ям. Вона навчилася кохати Хаміда, хоч і тепер терпіти не може того життя, яким їй доводиться з ним жити, святкові заходи, що їх треба постійно відвідувати, його друзів, із якими треба спілкуватися. Вона не певна, що вже звикла так жити, є хвилини, коли вона западає в глибоку депресію, їй навіть хочеться накласти на себе руки. Вона знає тільки те, що він став для неї порятунком у хвилину, коли вона вважала, що навіки загинула, неспроможна вирватися з пастки свого шлюбу.

Багато років тому вона закохалася в янгола. За плечима в нього було тяжке дитинство, служба в Радянській армії та безглузда війна в Афганістані, звідки він повернувся в країну, що вже почала розпадатися, але навіть за тих обставин зумів подолати всі труднощі. Працював тяжко, переживав хвилини неймовірної напруги, коли йому доводилося позичати гроші в дуже темних і небезпечних людей, потім не спав ночами, міркуючи, як віддати цю позику, терпів, не ремствуючи, корупцію, якою була безнадійна заражена система, в якій йому доводилося жити й працювати, адже для того щоб налагодити виробництво, яке мало поліпшити життя його народу, доводилося давати великі хабарі чиновникам, у чиїй владі було дати чи не дати йому ліцензію. Він був ідеалістом і був палко в неї закоханий. Удень він умів зберегти своє лідерство й домагатися цілковитого послуху, адже життя, а надто служба в армії, навчили його розуміти систему, побудовану на принципах суспільної ієрархії. А вночі обіймав її й просив у неї на грудях захисту й допомоги, просив її помолитися за те, щоб у нього все було добре, щоб він успішно подолав перешкоди, які щодня виникали на його шляху.

Єва гладила його по голові й обіцяла йому, що все буде добре, адже він чоловік порядний, а Бог завжди винагороджує праведних.

І потроху труднощі почали відступати, і з’явилися перші успіхи. Невеличка справа, гроші на яку йому доводилося буквально канючити, почала розростатися, бо Ігор був одним із небагатьох, хто наважився інвестувати гроші в бізнес, що здавався безнадійним у країні з такими занедбаними комунікаціями. Але змінився уряд, і корупція стала меншою. Гроші стали надходити — спочатку повільно, а потім у великих, у неймовірно великих кількостях. Але навіть тоді Ігор із Євою не забували про труднощі, через які їм довелося пройти, і намагалися не марнувати жодної копійки; вони давали щедрі пожертви на доброчинну діяльність, пітримували ветеранські організації, жили скромно, мріючи про той день, коли зможуть усе покинути й оселитися удвох десь на краю світу. Коли це станеться, вони забудуть про те, що їм доводилося жити і спілкуватися з людьми, позбавленими честі й совісті. Вони тепер проводили більшу частину свого часу в аеропортах, літаках і готелях, працювали по вісімнадцять годин на добу й протягом років не могли викроїти для себе один місяць спільного відпочинку. Але обоє плекали одну й ту саму мрію: настане хвилина, коли шалений ритм життя перейде для них у сферу далеких спогадів. І ті шрами, які вони набули в цей період, перетворяться на медалі, що ними їх нагороджено за боротьбу в ім’я спільної віри та спільних мрій. Адже людина зрештою — тоді вони в це ще вірили — народилася для того, щоб кохати й жити з тим або тією, кого вона кохає.

А їхня справа тим часом усе більше розкручувалася. Тепер вони вже не канючили контракти — ті з’являлися ніби самі собою. Дуже впливовий діловий журнал опублікував інтерв’ю з Ігорем, надрукувавши на обкладинці його фотографію, і стали надходити запрошення на всілякі врочистості та презентації. Повсюди їх приймали з таким шиком, ніби йшлося про коронованих осіб, а грошей надходило все більше й більше. Треба було пристосовуватися до життя за нових обставин: вони купили великий будинок у Москві, обладнали його з усім можливим комфортом. Давні компаньйони її чоловіка — які на початку їхньої діяльності позичали їм гроші під шалені відсотки і яким вони сплатили ці борги до останньої копійки — один за одним опинялися у в’язниці з причин, про які Єва нічого не знала й не хотіла знати. Незабаром в Ігоря з’явилася особиста охорона; спочатку лише двоє, ветерани й друзі, з якими він служив в Афганістані. А далі їх ставало все більше, мірою того як невеличка фірма перетворювалася на велетенську мультинаціональну компанію, що відкрила свої філії в багатьох країнах, присутня в сімох часових поясах, з дедалі більшими та дедалі розмаїтішими інвестиціями.

Єва тепер бавила свої дні у крамницях та розпивала чаї з подругами, де розмови завжди відбувалися на одну й ту саму тему. А Ігорю цього було мало.

Ігор прагнув до більшого, й у цьому не було нічого дивного. Адже він досяг того, чого вже досяг, завдяки своїм амбіціям та невтомній працелюбності. А коли вона запитувала в нього, чи не досягли вони вже всього, до чого прагнули, й чи не настав той час, коли вони нарешті можуть відійти від справ і здійснити свою давню мрію — жити лише задля тієї любові, яку вони почувають одне до одного, він просив її дати йому ще трохи часу. Ось тоді він і почав пити. Якось уночі, коли вони повернулися додому після тривалої вечері з друзями, щедро политої горілкою та вином, її нерви не витримали й вона влаштувала йому бурхливу сцену. Сказала, що більше не хоче жити таким пустим життям, що повинна чимось зайнятися, бо інакше схибнеться.

Ігор запитав, чи вона не задоволена тим, що має.

— Я задоволена. Але вся проблема саме в цьому: я задоволена, а ти — ні. Й ніколи не будеш. Боячись утратити те, що вже здобув, ти ніколи не зможеш вийти з битви, в якій уже здобув перемогу. І зрештою в ній загинеш. Але спочатку зруйнуєш наш шлюб і моє кохання.

То вже не вперше вона розмовляла з чоловіком у такому тоні; вона завжди була щирою в цих розмовах, але того разу її опанувало відчуття, що вона дійшла до своєї межі. Вона більше не може ходити по крамницях, вона зненавиділа чаювання, зненавиділа телевізійні програми, якими намагалася вбити нудьгу, коли чекала його повернення з роботи.

— Не кажи такого. Не кажи, що я намагаюся вбити наше кохання. Обіцяю тобі, незабаром ми залишимо все позаду, май трохи терпіння. Можливо, тобі й справді пора чимось зайнятися, бо, схоже, я перетворив твоє життя на справжнє пекло.

Нарешті він зрозумів.

— Що ти хотіла б робити?

Так, можливо, саме в цьому для неї вихід.

— Я завжди мріяла працювати в галузі моди.

Чоловік негайно задовольнив її бажання. Через тиждень він передав їй ключі від ательє в одній з найкращих торговельних галерей Москви. Єва була сповнена ентузіазму — її життя тепер набувало іншого змісту, довгі дні та ночі чекання закінчаться для неї назавжди. Ігор не поскупився і вклав у її справу стільки грошей, скільки знадобилося для того, щоб вона домоглася заслуженого успіху.

Банкети та вечірки, на яких раніше вона почувалася небажаною гостею, тепер набули для неї нового інтересу; завдяки своїм контактам вона вже через два роки перетворила свій заклад на найпопулярніше ательє високої моди в Москві. Тоді вона вирішила розрахуватися з чоловіком, і хоч у них був спільний рахунок і він ніколи не вимагав із неї тих грошей, які витрачав на її справу, наполягла на тому, щоб сплатити йому свій борг. Вона почала подорожувати сама-одна в пошуках ексклюзивних моделей та марок одягу. Найняла собі працівників, навчилася бухгалтерії, перетворилася — на власний превеликий подив — у досконалу бізнес-леді.

Ігор навчив її всього. Ігор був для неї прикладом, великим зразком, який вона в усьому наслідувала.

І саме тоді, коли все начебто було так добре, коли життя наповнилося для неї новим змістом, вона стала помічати дивні темні плями на осяйному лику янгола, що освітлював її дорогу.

Провівши кінець тижня в рибальському селі на березі озера Байкал, вони сиділи в одному з іркутських ресторанів. На той час компанія придбала у власне розпорядження два літаки й вертоліт, тож на вихідні вони могли мандрувати як завгодно далеко, а в понеділок повертатися до Москви та до своїх справ. Ні Ігор, ні Єва не нарікали на те, що все менше й менше часу стали проводити разом, хоч і було очевидно, що тривалі роки боротьби залишили на них свої позначки.

Та навіть за таких обставин вони твердо вірили в те, що їхнє кохання сильніше за все й, поки вони разом, їм нічого не загрожує.

Коли вони вечеряли при світлі свічок, до ресторану увійшов жебрак, що був явно напідпитку, й сів за їхній стіл із явним бажанням погомоніти, урвавши ті блаженні хвилини, коли їм випала така короткочасна нагода побути вдвох далеко від московської біганини. Через якусь хвилину підійшов хазяїн ресторану з очевидним наміром виставити непроханого гостя геть, але Ігор зупинив його і сказав, що сам залагодить справу. Жебрак розвеселився, він схопив зі стола пляшку горілки, перехилив її прямо з шийки і став запитувати: «Хто ви такі? Звідки у вас стільки грошей, коли всі так бідують?», потім заходився лаяти життя та уряд. Ігор слухав його протягом кількох хвилин. Потім попросив у неї пробачення, взяв непроханого співрозмовника за руку й вивів його надвір — ресторан виходив на вулицю, яка навіть не була ані заасфальтована, ані забрукована. Там несли варту двоє його охоронців. Єва бачила крізь вікно, що чоловік обмінявся з ними кількома словами, певно, попросив їх не спускати з очей дружину й повів волоцюгу в темний завулок. Він повернувся через кілька хвилин, радісний та усміхнений.

— Більше він нікого не потурбує, — сказав.

Єва звернула увагу на те, що очі його змінилися. Вони іскрилися бурхливою радістю, і ця радість здавалася навіть більшою за ту, яка наповнювала їх протягом двох днів, що їх вони провели разом.

— Що ти йому зробив?

Та Ігор не відповів, замовивши ще горілки. Вони пили до кінця вечора — він усміхався й був дуже веселий, а вона все сушила собі голову, намагаючись угадати, що він зробив із тим жебраком: мабуть, дав тому чоловікові грошей, щоб допомогти йому вибратися зі злиднів, адже він завжди виявляв співчуття до тих, кому в житті не пощастило. Коли вони повернулися у свій номер-люкс, він їй розповів:

— Я навчився цього ще юнаком, коли брав участь у несправедливій війні за ті ідеали, у які не вірив. Завжди можна рішуче покласти край злидням.

Ні, Ігор не може бути тут, Хамід, певно, все ж таки помилився. Адже він бачив його лише один раз, у вестибюлі будинку, в якому вони жили в Лондоні, коли Ігор роздобув їхню адресу й прийшов умовляти Єву, щоб вона повернулася. Хамід відчинив йому двері, але не впустив його в дім, пригрозивши викликати поліцію. Протягом цілого тижня вона тоді відмовлялася вийти з дому, посилаючись на головний біль, але знаючи, що її Янгол Світла тепер перетворився на Абсолютне Зло. Вона відкриває кришку мобілки. Знову читає послання.

Катюша. Лише одна людина у світі могла її так назвати. Людина, що живе в її минулому й тероризуватиме її теперішнє протягом решти її життя, попри те що вона має всі підстави вважати себе захищеною, далекою, попри те що вона живе у світі, куди він не має доступу.

Це та сама людина, той самий чоловік, який тоді, коли вони повернулися з Іркутська, неначе скинув з себе величезний тягар — почав набагато більше розповідати їй про тіні, що населяли його душу.

«Нікому, абсолютно нікому не дозволено вторгатися в наші з тобою інтимні стосунки. Ми надто багато присвятили часу тому, щоб створити суспільство справедливіше та гуманніше. І той, хто не шануватиме нашу свободу, буде усунутий і то в такий спосіб, щоб він ніколи більш не думав повертатися».

Єва боялася запитати його, що означають слова «і то в такий спосіб». Вона думала, що знає свого чоловіка, але тепер у неї іноді виникало враження, що в ньому починає прокидатися внутрішній вулкан, від якого з гуркотом розходяться хвилі, дедалі вищі й дедалі потужніші. Їй пригадалися давні нічні розмови з молодим хлопцем, який розповів їй, що він мусив захищати своє життя в Афганістані, а тому йому доводилося вбивати людей. Вона ніколи не бачила в його очах ані каяття, ані жалю з цієї причини.

«Я вижив — і це головне. Моє життя могло закінчитися одного сонячного вечора або рановранці між засніженими горами, або вночі, коли ми грали в карти у своєму похідному наметі, переконані, що ситуація в нас під контролем. І якби я помер, це анітрохи не змінило б обличчя світу. Тільки додалася б іще одна одиниця у списку втрат, а моїй родині вручили б ще одну медаль.

Але Бог мені допоміг — я завжди встигав відреагувати вчасно. І за те, що я витримав найтяжчі випробування, які тільки можуть бути в житті чоловіка, доля обдарувала мене двома найважливішими в житті речами: успіхом у роботі й жінкою, яку я кохаю».

Але одне діло вчасно відреагувати, щоб урятувати собі життя, й зовсім інше «усунути в такий спосіб, щоб він уже ніколи не міг повернутися», бідолашного пияка, який перебив їм вечерю і якого хазяїн ресторану міг би просто виставити за двері. Ця історія не виходила у неї з голови; вона тепер дуже рано вирушала до свого ательє, а коли поверталася додому, то сідала за комп’ютер. Вона хотіла уникнути необхідності поставити запитання, що крутилося в неї на язиці. Їй щастило стримувати себе протягом кількох місяців, що були заповнені звичними для них повсякденними подіями: подорожами, ярмарками, вечірками, зустрічами, доброчинними аукціонами. Вона навіть стала думати, що хибно витлумачила слова, почуті від чоловіка в Іркутську, й винуватила себе за те, що була такою поверховою у своїх судженнях.

З плином часу це запитання втратило для неї свою гостроту, але тільки до того дня, коли їх було запрошено в один із найшикарніших ресторанів Мілана, де відбулася офіційна вечеря, що потім перейшла в благодійний аукціон. Вони приїхали до того міста з різних причин: він, щоб уточнити деталі свого контракту з однією італійською фірмою, вона — на Тиждень Моди, де сподівалася зробити деякі закупівлі для свого московського ательє.

І те, що раніше відбулося в сибірській глушині, тепер повторилося в одному з найвитонченіших у світі міст. Цього разу один із їхніх друзів, також п’яний, сів за їхній стіл, не спитавшися дозволу, і став жартувати на теми, що були незручними для обох. Єва помітила, як пальці Ігоря судомно стиснули виделку. З усією можливою обережністю та делікатністю вона попросила їхнього знайомого, щоб він пішов геть. На той час вона вже випила кілька келихів «Асті Спуманте», так італійці називають біле вино, яке виготовляється за тією самою технологією, що й «шампанське», і своїм смаком нічим від нього не відрізняється, проте називати його цим французьким словом не дозволено, оскільки виноград для його виготовлення вирощують в Італії, а не на виноградниках Шампані. Вони заговорили про бренди та закони, якими вони регулюються, а вона тим часом намагалася не думати про запитання, яке майже зовсім на той час забула, але тепер воно нагадало їй про себе з усією силою. Розмовляючи, вони далі пили. Й нарешті настала мить, коли вона вже не могла контролювати себе.

— Невже це злочин, коли людина, трохи випивши, втрачає почуття такту і стає набридливою?

— Ми рідко тепер подорожуємо разом, — сказав Ігор, змінивши тон. — Звичайно, я ніколи не забуваю, в якому світі нам доводиться жити, задихаючись від брехні, більше вірячи в науку, ніж у духовні цінності, годуючи свої душі тим, що суспільство вважає важливим, тоді як ми потроху вмираємо, бо розуміємо, щó навколо нас відбувається, знаючи, що мусимо робити те, чого нам робити не хочеться, а проте ми неспроможні покинути все це й присвятити свої дні та ночі справжньому щастю: родині, природі, коханню. Чому ми так живемо? Бо зобов’язані закінчити те, що почали, аби досягти так званої фінансової стабільності, яка дозволить нам присвятити решту свого життя лише одне одному. Бо ми люди відповідальні. Знаю, ти іноді вважаєш, що я працюю надто багато; але це неправда. Я будую наше майбутнє, і незабаром ми будемо вільні, щоб мріяти і втілювати в життя свої мрії.

Щодо фінансової стабільності, то її подружжю аж ніяк не бракувало. Вони зовсім не мали боргів і могли б підвестися зза цього столу лише зі своїми кредитними картками, покинути світ, який Ігор нібито ненавидів, і почати жити, як їм хочеться, не думаючи про гроші. Єва не раз уже починала про це розмову, але Ігор завжди відповідав їй одне й те саме: треба зачекати ще трохи. Завжди — ще трохи.

Поки що не час говорити про майбутнє їхнього подружнього життя.

— Бог про все подумав, — розвивав Ігор свої думки далі. — Ми з тобою разом, бо таким було Його рішення. Без тебе я ніколи не досяг би того, чого досяг, хоч, можливо, ти досі до кінця не усвідомлюєш своєї важливості в моєму житті. Це Бог поставив нас поруч і наділив мене Своєю могутністю, щоб я завжди міг захистити тебе в разі потреби. Він навчив мене, що все відбувається згідно з Його планом і я повинен шанувати цей план у його найменших деталях. Якби було не так, то я або залишився б мертвим у Кабулі, або жив у злиднях у Москві.

І тоді спуманте, чи то шампанське, показало, на що воно спроможне, незалежно від того, як його називати.

— А що сталося з тим жебраком, який зустрівся нам у Сибіру?

Ігор не відразу зрозумів, про кого вона запитує. Єва нагадала йому про те, що відбулося тоді в ресторані.

— Я хотіла б знати, що сталося потім.

— Я його врятував.

Вона зітхнула з полегкістю.

— Я врятував його від того жалюгідного життя, життя без перспективи, від лютих зимових морозів, від алкоголю, який повільно руйнував його тіло. Я зробив так, щоб його душа змогла полетіти до світла, бо в ту мить, коли він увійшов до ресторану, щоб зруйнувати наше щастя, я зрозумів, що його дух одержимий Лукавим.

Єва пережила таке відчуття, ніби її серце розпачливо зойкнуло. Їй не треба було запитувати, чи він його вбив. Це було й так ясно.

— Без тебе я не існую. Кожна річ, кожна людина, яка намагається нас розлучити або зіпсувати ті кілька хвилин, протягом яких нам випадає щастя бути разом у цьому житті, повинна одержати те, чого вона заслуговує.

Мабуть, він хотів сказати: повинна вмерти. Може, він так робив і раніше, а вона нічого не помічала? Вона пила й пила, а тим часом Ігор знову розслабився; він ніколи ще нікому не відкривав душу, тому ця розмова, певно, приносила йому велику полегкість і радість.

— Ми розмовляємо однією мовою, — провадив він. — Ми бачимо світ однаково. Ми доповнюємо одне одного з досконалістю, доступною лише людям, які ставлять кохання понад усе. Повторюю: без тебе я не існую.

Подивися на Суперклас, який нас оточує і який вважає себе таким важливим, наділеним почуттям соціальної справедливості, адже на доброчинних аукціонах ці люди платять за нічим не прикметні речі величезні гроші, які потім знаходять широке використання, від «допомоги безпритульним у Руанді» до «порятунку китайських панд». Для них панди та люди, що помирають від голоду, означають одне й те саме: можливість похизуватися, відчути себе корисними. Чи доводилося їм воювати? Ні, вони лише розв’язують війни, але участі в них не беруть. Якщо результату досягнуто — заслуга їхня. Якщо ні — провина лежить на інших. Вони себе надто люблять.

— Коханий, я хотіла б тебе ще дещо запитати…

У цю мить розпорядник аукціону піднявся на сцену й подякував усім, хто прийшов на сьогоднішню вечерю. Зібрані кошти будуть використані на закупівлю ліків для таборів біженців в Африці.

— А знаєш, чого він не каже? — провадив Ігор, ніби не почув її слів. — Що лише десять відсотків від зібраних грошей будуть використані за своїм призначенням. А решта підуть на оплату сьогоднішнього вечора — на оренду зали, на трунки та наїдки, на гонорар тим особам, яким «спала на думку ця блискуча ідея», можеш не сумніватися, усім заплатять за найвищими ставками. Вони навіть убогість використовують для свого збагачення.

— А що ж тоді тут робимо ми?

— Ми тут, бо ми повинні бути тут. Це частина моєї роботи. Я не відчуваю найменшої потреби ані рятувати Руанду, ані надсилати ліки біженцям, але я принаймні це усвідомлюю. Що ж до інших, то вони використовують гроші, щоб очистити свою совість та свої душі від почуття вини. До речі, коли в Руанді відбувався геноцид, я фінансував невеличкий військовий загін зі своїх друзів, які змогли врятувати понад дві тисячі людей із племен тутсі та хуту, що вирізали одні одних. Ти це знала?

— Ти мені ніколи не розповідав.

— Не було потреби. Ти ж знаєш, мене дуже мало обходять інші.

Доброчинний аукціон почався з продажу невеличкої валізки від Луї Віттона. Її продали вдесятеро дорожче, ніж вона коштувала. Ігор спостерігав за всім, що відбувалося, незворушним поглядом, а вона тим часом випила ще один келих, міркуючи, варто їй чи не варто поставити своє запитання. Зазвучала пісенька у виконанні Мерилін Монро, й художник намалював картину, водночас танцюючи під цю музику.

Ціна на неї весь час зростала й досягла суми, за яку в Москві можна було купити невеличку квартиру.

Ще один келих. Ще одна продана на аукціоні річ. За ще одну абсурдно високу ціну.

Єва стільки випила в ту ніч, що її довелося нести до готелю. Перш ніж Ігор поклав її на ліжко, вона, ще перебуваючи при тямі, нарешті наважилася поставити своє запитання:

— А що буде, як я від тебе піду одного дня?

— Наступного разу так багато не пий.

— Відповідай на моє запитання.

— Цього ніколи не станеться. У нас ідеальний шлюб.

У голові в Єви зовсім проясніло, але вона зрозуміла, що має добру нагоду, і прикинулася ще більш п’яною, ніж була.

— А якби це все ж таки сталося?

— Я домігся б, щоб ти повернулася. Я знаю, як досягти того, що я хочу. Навіть якби для цього мені довелося знищити кілька світів.

— А якби я пішла до іншого чоловіка?

У його погляді вона прочитала не гнів, не роздратування, а радше поблажливість.

— Навіть якби ти переспала з усіма чоловіками Землі, я не став би кохати тебе менш сильно.

І відтоді їхні стосунки, які спочатку здавалися їй благословенням, стали перетворюватися на жахливий кошмар. Вона одружена з монстром, з убивцею. Що то за історія з фінансуванням військового загону найманців для участі в громадянській війні між африканськими племенами? Скільки людей він убив задля збереження спокою їхнього сімейного життя? Звичайно, можна складати за це провину на війну, на травми, на важкі моменти, які довелося йому пережити. Але багато інших чоловіків пережили те саме, але це не вселяло їм думки про те, що вони повинні здійснювати Божественне Правосуддя, стати виконавцями Великого Верховного Задуму.

— Я тебе не ревную, — завжди повторював Ігор, перед тим як кудись поїхати у своїх справах. — Бо ти знаєш, як я тебе кохаю, а я знаю, як ти кохаєш мене. Ніколи не станеться нічого такого, що могло б зруйнувати наше спільне життя.

Тепер вона більше, аніж будь-коли, була переконана: це не кохання. Це щось хворобливе, це наслання, якого вона не може позбутися, а тому до кінця своїх днів муситиме жити в атмосфері жаху.

Якщо тільки не спробує визволитися, як тільки їй випаде нагода.

А такі нагоди були. Але найупертішим, найнаполегливішим виявився чоловік, про сталі взаємини з яким вона навіть не думала. Кутюр’є, чия зірка ставала дедалі яскравішою, а слава — гучнішою, чоловік, який одержував величезні суми грошей від своєї країни задля досягнення шляхетної мети — довести світові, що й племена номадів мають свої високі цінності, попри той страх, який уселяли людям їхні релігійні меншини. Чоловік, який усе більше й більше підкоряв собі світ моди.

На кожній із виставок, де вони зустрічалися, він був ладен усе покинути, відмовитися від будь-яких офіційних чи неофіційних запрошень, аби тільки побути наодинці з нею в номері готелю, іноді лише посидіти й поговорити, навіть не кохаючись. Вони дивилися телевізор, обідали, вона пила (щодо нього, то він не споживав жодної краплі алкоголю), вони виходили гуляти в парк, заходили до книгарень, розмовляли з випадковими людьми, майже не торкалися у своїх розмовах минулого, зовсім не говорили про майбутнє, жили тільки теперішнім.

Вона довго чинила йому опір, бо не була в нього закохана і знала, що ніколи не закохається. Та коли він запропонував їй усе покинути й переїхати до нього в Лондон, вона несподівано погодилася. Для неї то був єдиний спосіб утекти з пекла.

Телефон повідомив, що надійшло ще одне послання. Не може такого бути, адже вони не спілкувалися вже кілька років.

«Я знищив для тебе ще один світ, Катюшо».

— Хто це?

— Не маю найменшого уявлення. Номер не висвічується.

А хотіла б сказати: «Я нажахана».

— Ми під’їжджаємо. Не забувай, що в нас мало часу. Лімузин змушений зробити кілька маневрів, щоб під’їхати до входу в готель «Мартінес». По обидва боки за металевими бар’єрами, поставленими поліцією, люди всякого віку стоять протягом цілого дня, сподіваючись побачити ту або ту знаменитість дуже зблизька. Вони роблять знімки цифровими фотоапаратами, надсилають через Інтернет фото та розповіді про свої враження друзям і членам віртуальних товариств, до яких належать. Вони вважають своє тривале очікування виправданим, якщо бодай протягом секунди перед ними промайне відома актриса, актор або телекоментатор!

Хоч кіноіндустрія існує лише завдяки цим людям, їм не дозволено підходити до входу в готель надто близько. На всіх стратегічно важливих пунктах розташувалися охоронці, які вимагають від усіх, хто хоче увійти, доказ того, що вони живуть у готелі або мають там призначену з кимось ділову зустріч. Підходячи туди, кожен повинен дістати з кишені магнітну картку, що править за ключ, бо інакше тебе на очах у всього чесного люду виштурхають геть. Якщо ж тебе запрошено на ділову зустріч або ж на випивку в барі, то ти називаєш охоронцям ім’я того, хто тебе запросив, і стоячи на очах у всіх цікавих, чекаєш, поки охоронцям надійде повідомлення, чи це брехня, чи правда. Охоронець через свою рацію звертається із запитом до приймальні, час чекання, здається, ніколи не закінчиться, й нарешті запрошеного пропускають — після того як публічно принизили.

Ці правила, звичайно, не стосуються тих, хто під’їздить на лімузині.

Обоє білих дверцят «майбаха» відчинені, одні шофером, другі — портьє готелю. Фотоапарати та кінокамери, спрямовані на Єву, починають клацати й тріскотіти; хоч ніхто її тут не знає, але якщо вона оселена в «Мартінесі», якщо під’їхала в дорогому лімузині, то немає сумніву, що це птаха високого польоту. Можливо, чоловік, що йде з нею поруч, її коханець і тоді, коли йдеться про позашлюбний зв’язок, завжди можна буде прилаштувати своє фото в одну з бульварних газет, які спеціалізуються на скандалах. Не викючено, що та гарна жінка з русявим волоссям — чужоземна знаменитість, яку досі не знають у Франції. Рано чи пізно вони довідаються з так званих популярних журналів, як її звуть, і тоді матимуть усі причини пишатися, що перебували на відстані не більш як метрів чотири або п’ять від неї.

Хамід дивиться на невеличкий натовп, що юрмиться по обидва боки від бар’єрів. Він ніколи не розумів цих людей, бо виріс у країні, де такого не відбувається. Якось він запитав в одного з друзів, звідки такий інтерес.

— Не думай, що тут зібралися тільки фанати, — відповів йому той. — Ще відтоді як світ став світом, людина вірила в те, що наближення до чогось недосяжного й таємничого огортає благодаттю. Тому люди й вирушають на прощу до всіляких гуру та святих місць.

— Вони шукають їх у Канні?

— У будь-якому місці, там, де недосяжна знаменитість з’являється на досяжній відстані. Коли вона підіймає у привітанні руку, то шанувальники сприймають це так, ніби вона зрошує їхні голови амброзією богів і посипає їх манною небесною.

Те саме можна сказати й про інші подібні заходи. Концерти рок-музики на величезних сценах скидаються на грандіозні богослужіння, де збираються тисячі вірних, щоб помилуватися на своїх кумирів. Люди юрмляться по обидва боки від входу в театр, коли там відбувається якась престижна вистава, щоб побачити зблизька представників Суперкласу, що туди заходитимуть і звідти виходитимуть. Величезні маси людей збираються на стадіонах, щоб подивитись, як зо два десятка бевзів ганяються за круглим м’ячем. Бо це їхні ідоли. А хіба чимось відрізняються від ікон, які ми бачимо в церквах, портрети кінозірок або топ-моделей, що висять у кімнатах підлітків, домогосподарок і навіть у кабінетах директорів та менеджерів індустрії, котрі заздрять зіркам, попри ту владу, якою наділені.

Існує лише одна відмінність між релігією й таким різновидом поклоніння: у цьому випадку в ролі верховного судді виступає публіка, яка сьогодні аплодує своєму ідолу, а завтра хоче побачити на ньому якусь бридку пляму в одному зі скандальних журнальчиків. І тоді кожен може сказати: «Бідолаха! Як добре, що я не перебуваю на його місці». Сьогодні вони поклоняються своєму кумирові, а завтра каменують і розпинають його, не відчуваючи ані найменшої провини.