Переможець завжди самотнiй

5.06 пополудні

Х Хоч мода й оновлюється через кожні півроку, одне залишається незмінним: охоронці показів, які стоять на дверях, завжди одягнені в чорні костюми-трійки.

Хамід шукав альтернативні варіанти для своїх показів — чом би, наприклад, не одягти охоронців у кольорові костюми? Або щоб уся обслуга була в білому одязі. Та позаяк такий показ вийшов би за межі загальних правил, то критики приділили б набагато більше уваги обговоренню «непотрібних новацій», аніж тому, про що справді цікаво поговорити: про ті моделі, що були показані на подіумі. Крім того, чорне — це в якомусь розумінні досконалий колір: консервативний, таємничий, закарбований у колективній підсвідомості завдяки старим голлівудським фільмам. Добрі люди завжди вдягаються в біле, погані — в чорне.

«Уявімо собі, що Білий дім називався б Чорним домом.

Усі думали б, що там живе дух темряви».

Кожен колір має своє значення, хоч люди й думають, що добирають їх випадково. Білий означає чистоту і порядність. Чорний навіює страх. Червоний шокує й паралізує. Жовтий привертає увагу. Зелений означає, що все спокійно й можна рушати далі. Синій заспокоює. Помаранчевий бентежить.

Охоронців треба одягати в чорне. Так було від самого початку і так має бути завжди.

Тут, як і завжди, є три входи. Перший для преси — небагатьох журналістів і багатьох фотографів, навантажених важкою апаратурою, здається, вони ставляться досить коректно одне до одного, проте завжди готові застосувати лікті, щоб відрутити колегу, коли йдеться про те, щоб обрати найкращий кут, зняти унікальну фотографію, обрати найкращу мить, помітити кричущу помилку. Другий вхід призначений для загальної публіки, і в цьому плані Тиждень Високої Моди в Парижі нічим не відрізняється від курортних урочистостей на Півдні Франції: і там, і тут можна бачити погано вдягнених осіб, котрі, звичайно ж, не мають грошей, аби купити речі, які будуть показані. Але їм конче треба бути тут присутніми, у своїх убогих джинсах, у футболках, позначених поганим смаком, у кедах найкрутішої марки, які виділяються на тлі усього іншого, вони переконані в тому, що таке химерне вбрання означає розкутість і наближення до середовища — а це очевидна брехня. Декотрі носять пояси та сумочки, що й справді можуть коштувати дорого, й це надає їм ще абсурднішого вигляду. Так ніби картину Веласкеса вставили в раму з пластмаси.

І нарешті — вхід для ОВП (особливо важливих персон). Охоронці ніколи не знають нічого, вони лише стоять, склавши руки на грудях і зустрічаючи кожного грізним поглядом — так ніби вони тут справжні господарі. Але відразу з’являється ґречна дівчина, навчена впізнавати обличчя знаменитих гостей. Вона підходить до подружжя зі списком у руках.

— Ласкаво просимо, пане й пані Хусейн. Дякуємо, що вшанували нас своєю присутністю.

Вони заходять попереду інших. І хоч прохід для всіх один і той самий, але бар’єр зі сталевих стовпців, обплетених стрічкою з червоного оксамиту, відокремлює справді важливих персон. Це ритуал тієї Малої Слави, якого всюди дотримуються, і хоч ця демонстрація мод не входить до офіційного календаря — зрештою, не слід забувати, що в Канні відбувається кінофестиваль, а не тиждень моди, — протокол має бути суворо витримано. Саме через необхідність відповідати вимогам ритуалу Малої Слави на всіх паралельних урочистих заходах — таких, як гала-обіди, гала-вечері, коктейлі — чоловіки та жінки годинами просиджують перед дзеркалом, переконані, що штучне освітлення не завдає такої шкоди шкірі, як сонце, яке бризкає з ясного неба сліпучим промінням і від якого можна захиститися, лише витративши на змащування своєї шкіри тонни спеціального крему. Вони перебувають за два кроки від пляжу, але воліють засмагати в обладнаних хитромудрими пристосуваннями соляріях, які є в кожному готелі. Вони могли б помилуватися чудовим краєвидом, якби вийшли прогулятися по Круазетт, але чи багато калорій зможуть вони спалити під час такої прогулянки? Ліпше скористатися біговими доріжками, які є в тренажерній залі готелю.

Так вони зможуть підтримати себе в добрій формі й, одягнувшись із вишуканою недбалістю, приходять на звані обіди, де зможуть поїсти безкоштовно й відчути свою значущість, позаяк їх було сюди запрошено, на вечері, де треба платити великі гроші або мати зв’язки в дуже високих колах, на вечірки, що починаються відразу після вечері й тривають до ранку, після чого вони п’ють каву або віскі в барах готелю. Усе це супроводжується безперервними візитами до туалетної кімнати, щоб підновити макіяж, поправити краватку, обтрусити з піджака волосинки або порошинки, перевірити, чи нанесена на губи помада зберегла свою форму.

Зрештою вони повертаються до своїх апартаментів у готелі, де їх уже чекає розстелене ліжко, меню ранкової кави, прогноз погоди, шоколадна цукерка (яку вони відразу викидають, бо це — зайві калорії), конверт, на якому каліграфічним почерком написане їхнє ім’я (і який вони ніколи не відкривають, бо це лише вітальне послання від управителя готелю), трохи осторонь стоїть кошик із фруктами (що їх вони жадібно пожирають, бо фрукти містять у собі добру порцію клітковини, яка дуже корисна для травлення й запобігає утворенню газів). Скидаючи краватку, сукню або смокінг, обтираючи макіяж, вони кажуть, звертаючись до самих себе: нічого, нічого важливого сьогодні не сталося; можливо, завтра буде кращий день.

Єва вдягнена дуже гарно, на ній сукня від ХХ, яка водночас відзначається скромністю й вишуканою елегантністю. Вони проходять і сідають на свої місця біля самого подіуму, поруч із площадкою, відведеною для фотографів, де ті вже починають розставляти свою апаратуру.

До них підходить один із журналістів і ставить звичне запитання:

— Пане Хусейн, який фільм із тих, що ви вже бачили, вам видався найкращим?

Відповідь також не позначена оригінальністю:

— Я вважаю передчасним висловлювати якусь думку. Я бачив багато гарних та цікавих фільмів, проте волію дати їм остаточну оцінку по завершенні фестивалю.

Насправді ж він не бачив жодного фільму. Згодом він запитає в Джибсона, який же з фільмів було визнано «найкращим фільмом року».

Білява дівчина, дуже чемна й дуже добре вдягнена, просить репортера відійти. Вона запитує, чи прийдуть вони на коктейль, який уряд Бельгії влаштовує після показу. Повідомляє, що тут присутній один із міністрів, який хотів би поговорити з ним. Хамід обмірковує запрошення, він думає про те, що ця країна вкладає дуже великі гроші в те, щоб її модельєри могли вийти на широку міжнародну арену й у такий спосіб допомогли їй відновити блиск, який вона втратила після того, як її африканські колонії здобули незалежність.

— Атож, ми прийдемо випити по келиху шампанського, — каже він.

— Якщо не помиляюся, то в нас відразу після показу зустріч із Джибсоном, — каже Єва.

Хамід визнає, що й справді забув про призначену зустріч, але він неодмінно сконтактується з міністром потім.

Кілька фотографів помічають, що вони тут, і починають клацати апаратами. У ці хвилини вони тут єдині особи, які можуть зацікавити пресу. Трохи згодом з’являються кілька манекенниць, які мали бучний успіх у минулому, вони позують і всміхаються, дають автографи кільком погано вдягненим особам, що сидять у партері й роблять усе можливе для того, щоб їх помітили, — у сподіванні, що їхні обличчя знову з’являться на сторінках преси. Фотографи обертаються до них, знаючи, що роблять це, щоб виконати свій обов’язок та задовольнити своїх редакторів, жоден зі знімків не буде надрукований. Мода — це сьогоднішній день; манекенниць трирічної давності — за винятком тих, котрі зуміли затриматися на сторінках газет і журналів, завдяки скандалам, що їх майстерно роздмухали їхні агенти, або завдяки тому, що справді змогли виділитися із загальної маси, — тепер пам’ятають лише ті люди, які юрмляться за металевими загорожами, що їх ставлять перед готелями, або старі дами, що не встигають за тією швидкістю, з якою змінюються речі у світі.

І старі моделі (а «старими» вважають дівчат, що досягли фатального віку в 25 років) чудово це розуміють і з’являються тут не тому, що сподіваються знову вийти на подіум: межа їхніх сьогоднішніх мрій — здобути бодай якусь роль у фільмі або стати ведучою однієї із телевізійних передач.

Хто ж сьогодні вийде на подіум, окрім Жасмини, заради якої і прийшов сюди він, Хусейн?

Безперечно, тут не буде жодної з чотирьох або п’ятьох топ-моделей світу, бо вони роблять тільки те, що їм хочеться, заробляючи величезні гроші, і їм немає найменшого інтересу з’явитися в Канні, щоб сприяти успіху когось іншого. Хамід сподівається побачити тут двох або трьох моделей класу А, таких, як Жасмина, що зароблять по півтори тисячі євро за сьогоднішній вихід; для цього треба мати харизму, а головне — перспективу в індустрії моди. Ще дві або три моделі належатимуть до класу В, це професіоналки, які досконало вміють ходити по подіуму, мають адекватні силуети, але не мають щастя бути запрошеними на всілякі гала-вечірки та врочисті події — їм платять по шістсот-вісімсот євро. Решту групи складуть манекенниці класу С, дівчата, вже затягнуті в круговерть показів, але які одержують лише по двісті-триста євро, поки «не набудуть необхідного досвіду».

Хамід знає, щó відбувається в думках дівчат цієї третьої групи: я досягну успіху. Я всім покажу, на що я спроможна. Я стану однією з найуславленіших моделей планети, навіть якщо для цього мені доведеться переспати з кількома чоловіками набагато старшого віку.

Проте чоловіки набагато старшого віку не такі дурні, якими вони їх вважають. Більшість цих дівчат ще не досягли повноліття, і за сексуальні розваги з ними можна потрапити до в’язниці майже в усіх країнах світу. Тим більше, що вони перебувають у полоні ілюзій, дуже далеких від дійсності. Адже сексуальної поступливості не досить для того, щоб досягти вершини; для цього треба мати й дещо інше.

Харизму. Щастя. Надійного й кваліфікованого агента. Уміння обрати слушний момент. А вивчення суспільних тенденцій доводить, що дівчата, які вступають у світ моди, не мають найменшого уявлення про те, який момент треба вважати слушним. Хамід читав останні дослідження, й тому він знає: усе свідчить про те, що публіка стомилася дивитись на химерні створіння невизначеного віку, хворі на анорексію та з провокативним поглядом. Сьогодні агенції кастингу (які добирають манекенниць) шукають щось таке, що знайти неймовірно важко: дівчат, які нічим не відрізняються від тих, що живуть у сусідньому помешканні з вами. Тобто дівчат абсолютно нормальних, котрі вселяють усім, хто дивиться на афіші та на сторінки спеціалізованих журналів, відчуття:

«Я така сама, як і вона».

А зустріти сьогодні надзвичайну жінку, що здалася б вам «звичайною, нормальною людиною», — це завдання майже неможливе.

Минув той час, коли манекенниці служили модельєрам ходячими вішаками. Хоча, звісно, набагато легше показати особливості тієї або тієї марки одягу на людині худій. Минув і той час, коли марки шикарного чоловічого одягу показували на вродливих моделях; такий спосіб набув поширення в добу япі[4]наприкінці 80-х років, але сьогодні він геть вийшов із моди. На відміну від жінки, чоловік не має усталених зразків краси; він прагне купувати лише такий одяг, який не відрізнятиме його від тих, із ким він сидить за одним із письмових столів у конторі або випиває в барі.

Хамід почув ім’я Жасмини від людей, що бачили її на якомусь показі і сказали йому: «Вона є справжнім обличчям вашої нової колекції». Розповідь про неї супроводжувалася також коментарями зразка: «Вона має дивовижну харизму, й разом із тим кожна жінка може впізнати себе в ній». Усупереч переконаності манекенниць класу С, які вважають, що найкращий спосіб досягти вершин у світі моди — та, либонь, і в будь-якій іншій професії — це контакти з чоловіками, які запевняють їх у тому, що вони могутні й спроможні перетворити їх на зірок, справжнього успіху там можна домогтися лише завдяки подібним схвальним висловлюванням. У ту мить, коли когось «відкривають», ставки на нього починають зростати зі швидкістю, якої не може пояснити жодна логіка. Іноді це приводить до бучного успіху. Іноді до не менш бучного краху. Але такою є властивість ринку, де не можна тільки вигравати.

Зала починає наповнюватися — у першому ряду, де зарезервовані місця для почесних гостей, уже сидять кілька чоловіків у костюмах-трійках та елегантно вбраних жінок, інші місця — досі порожні. Публіка розташовується в другому, третьому та четвертому рядах. Знаменита модель — одружена з футболістом і яка багато разів побувала в Бразилії, бо вона «закохана в цю країну», — тепер перебуває в центрі уваги фотографів. Кожен знає, що «поїхати до Бразилії» — це синонім виразу «зробити собі пластичну операцію», але ніхто не наважується запитати її про це напрямки. Хтось один лише обережно цікавиться, чи в період між оглядом прикметних місць Сальвадору та участю в карнавалі в Ріо там є можливість познайомитися з хірургом, що має певний досвід у пластичних операціях. Після цього надто цікавий репортер і знаменита модель обмінюються візитівками, й розмова на цьому завершується.

Білява ґречна дівчина чекає, коли професіонали преси закінчать свою роботу (вони також поцікавилися, який, на думку моделі, найкращий фільм із тих, які вона вже подивилася) і потім веде дівчину до єдиного вільного місця, поруч із Хамідом і Євою. Фотографи наближаються й по кілька десятків разів знімають усе тріо — великого модельєра, його дружину та колишню модель, що тепер стала домогосподаркою.

Кілька журналістів цікавляться, якої Хамід думки про модельєра, чиї праці сьогодні буде показано. Він уже наслухався таких запитань і має на них готову відповідь:

— Я прийшов для того, щоб познайомитися з її творчістю.

Кажуть, вона дуже талановита.

Журналісти наполягають, так ніби не почули його відповіді. Це здебільшого бельгійці, французька преса поки що не виявляє великого інтересу до цієї теми. Симпатична білявка просить їх, щоб вони дали гостям спокій.

Газетярі відходять. Колишня модель, яка примостилася поруч із Хамідом, намагається почати з ним розмову, сказавши, що вона в захваті від усього, що він робить. Він чемно дякує; але якщо вона сподівалася почути від нього: «Ми поговоримо, після того як закінчиться показ», — то її надії не справджуються. Проте вона все одно починає розповідати йому про своє життя — про фотографії, запрошення, подорожі. Він слухає її з нескінченною терплячістю, але як тільки йому випадає нагода (вона на мить відвертається, щоб перекинутися кількома словами з кимось іншим), звертається до Єви з проханням урятувати його від цього діалогу глухих. Проте його дружина сьогодні якась дуже дивна й відмовляється розмовляти; тож йому залишається один вихід: прикинутися, ніби вся його увага поглинута читанням програми показу.

Сьогоднішня колекція присвячена Анн Саленс, яку вважають піонером бельгійської моди. Вона почала свою діяльність у кінці шістдесятих років з маленького ательє, але відразу зрозуміла, що манера вдягатися, створена молодими хіпі, які з’їжджалися до Амстердама з усього світу, має величезний потенціал. Вона змогла кинути виклик — і здобула перемогу — стриманим стилям, які панували в середовищі тодішньої буржуазії, і домоглася, що її вироби стали носити такі визначні особистості, як королева Паола або велика муза французького екзистенціалізму співачка Жульєтта Ґреко. Вона була однією із засновниць дефіле-шоу, сполучивши демонстрацію одягу на подіумі з грою світла, звуків та театральних ефектів. Але навіть ці великі досягнення не допомогли її славі вийти далеко за межі своєї країни. Протягом усього життя вона дуже боялася захворіти на рак. А як сказано в Біблії, у книзі Йова, «те, чого я найбільше боявся, зі мною сталося». Тож і вона померла від хвороби, яка вселяла їй найбільший страх, і ще за життя встигла побачити, як зазнала краху справа її життя через її цілковите невміння давати раду грошам.

І згідно із законами світу, який оновлюється через кожні півроку, про неї геть забули. Тож мужність модельєра, яка вирішила присвятити свою колекцію її пам’яті, заслуговує найвищої похвали: вона знайшла в собі мужність повернутися в минуле, замість вигадувати сумнівне майбутнє.

Хамід запихає програму до кишені. Якщо Жасмина не виправдає його надій, він поговорить з модельєром, чи немає в неї на думці проекту, який вони могли б здійснити разом. Місце для нових ідей завжди знайдеться — треба лише тримати конкурентів під постійним контролем.

Він озирається навкруг себе: софіти розташовані добре й досить багато фотографів — він не сподівався, що їх стільки буде. Можливо, ця колекція справді гідна такої уваги, а може, бельгійський уряд використав весь свій вплив, щоб привабити сюди представників преси, оплативши їм квитки та проживання в готелі. Існує ще одна можливість, яка пояснювала б такий інтерес, але тут Хамід волів би помилитися: Жасмина. Якщо він хоче успішно реалізувати свої плани, то вона має бути цілковитою незнайомкою для широкої публіки. Досі схвальні відгуки про неї він чув лише від людей, що працювали в його середовищі. Бо якщо її обличчя вже з’явилося в багатьох журналах, то наймати її було б тільки невиправданим марнуванням часу. По-перше, тому що хтось її вже використав. А по-друге, буде неможливо пов’язати її з чимось новим.

Хамід подумки робить швидкі підрахунки: сьогоднішній показ обійдеться недешево, але бельгійський уряд так само переконаний, як і шейх: мода для жінок, спорт для чоловіків, знаменитості для тих і для тих — ось те, що цікавить усіх смертних і що може високо підняти престиж країни на міжнародній сцені. Звісно, в галузі моди гостро стоїть питання перемовин з Федерацією, які можуть тягнутися роками. Але один із її керівників уже сидить поруч із бельгійськими політиками; судячи з усього, бельгійці не налаштовані гаяти час.

Прибувають інші важливі персони, щоразу в супроводі симпатичної білявої дівчини. Вони здаються трохи розгубленими, ніби не розуміють, чого їм тут, власне, треба. Проте всі вони добре вдягнені, й очевидно саме цей показ мод є тією головною подією, задля якої вони прибули до Франції, прилетівши сюди прямо з Брюсселя. Безперечно, вони не належать до тієї фауни, яка нині заповнила Канн, з огляду на кінофестиваль.

П’ять хвилин запізнення. На відміну від Тижня Високої Моди в Парижі, де, по суті, жоден показ не починається в точно призначений час, тут такого робити було б не слід, адже в місті відбувається надто багато різних подій, і представники преси не зможуть затриматися тут надовго. Але Хамід відразу бачить, що помилився; більша частина присутніх тут журналістів посунули до міністрів, щоб узяти в них інтерв’ю; майже всі вони іноземці й майже всі з однієї країни. Політика та мода сполучаються за такої ситуації, як ця.

Симпатична білява дівчина підходить туди, де вони з’юрмилися, й просить усіх повернутися на свої місця: вистава починається. Хамід і Єва досі не обмінялися жодним словом. Вона навіть не виглядає задоволеною або невдоволеною — і це найгірше. Якби вона протестувала, якби всміхалася, якби сказала бодай що-небудь! Але вона мовчить, ні на що не реагує, й неможливо збагнути, щó діється у неї всередині.

Ліпше цілком зосередити свою увагу на тому закутні у глибині сцени, звідки незабаром почнуть виходити моделі. Принаймні йому відомо, щó там відбувається.

Кілька хвилин тому всі дівчата роздяглися до голого тіла — щоб ніщо не просвічувало крізь той одяг, який вони показуватимуть. Вони вже повдягали на себе перші зразки й чекають, коли в залі погасне світло, заграє музика і хтось — зазвичай це жінка — підштовхне їх у спину, подавши сигнал, щоб вони виходили під світло софітів, до публіки.

Моделі класів А, В і С хвилюються по-різному — чим менше досвіду, тим більше нервують дівчата. Одні моляться, інші намагаються визирнути крізь завісу, чи хтось зі знайомих присутній у залі, чи батька або матір посадили на зручне місце. Їх тут десять чи дванадцять, фотографія кожної з них висить там, де вони за якісь секунди перевдягають сукні, виходячи на подіум цілком розслабленими, так ніби вже давно ходили в цьому одязі. Усі вже востаннє підмалювалися, поправили зачіски.

Вони повторюють, звертаючись кожна до самої себе: «Я не послизнуся. Я не спіткнуся. Модельєр обрала мене особисто з-поміж шістдесяти моделей. Я в Канні. У партері, певно, сидять дуже впливові люди. Я знаю, що сам Хамід Хусейн тут присутній, і він може обрати мене для своєї колекції. Кажуть, тут багато фотографів та журналістів.

Мені не можна усміхатися, бо так вимагають правила. Мої ноги повинні ступати по невидимій лінії. Я повинна йти, ніби злегка підстрибуючи. Байдуже, що така хода здаватиметься мені штучною, що мені буде незручно, — я не можу забути бодай одне з цих правил!

Я повинна дійти до позначки, обернутися, постояти дві секунди й рушати назад із тією самою швидкістю, знаючи, що, як тільки я зійду зі сцени, хтось уже там чекає мене, щоб допомогти мені скинути сукню, одягти іншу, а я не встигну навіть подивитись у дзеркало! Мені доведеться повірити, що з моєю зовнішністю все гаразд. Я повинна буду показати не лише своє тіло, не лише свій одяг, а й силу мого погляду!»

Хамід дивиться на стелю: там — позначка, пляма світла, яскравіша за інші. Якщо модель пройде трохи далі або зупиниться раніше, її не вдасться добре сфотографувати. У такому разі редактори журналів — а точніше кажучи, видавці бельгійських журналів — оберуть іншу манекенницю. Щодо французької преси, то вона в цю мить перебуває перед готелями, на червоному килимі, на вечірніх коктейлях або жує сандвічі й готується до гала-вечері, яка відбудеться в цю ніч. Світло в залі гасне. Спалахують софіти, освітлюючи подіум.

Настає велика хвилина.

Потужна звукосистема заповнює середовище попурі з музики шістдесятих і сімдесятих років. Музика переносить Хаміда в інший світ, з яким він ніколи не був знайомий, але про який чув багато розповідей. Його опановує дивне почуття ностальгії, якого він ніколи раніше не переживав, і певне обурення — чому йому не пощастило пізнати велику мрію молодих, які мандрували в той час по світу?

Й ось на подіум виходить перша модель, і видіння — яскрава, сповнена життя й енергії сукня — в поєднанні зі звуком розповідає історію, яка відбулася давно, але яку світ, схоже, хоче слухати знову й знову. Навколо неї клацають десятки й сотні фотоапаратів, знімають відеокамери. Перша модель здійснює досконалий вихід — вона заходить у світляний круг, обертається праворуч, стоїть дві секунди й рушає назад. Їй знадобиться близько п’ятнадцяти секунд, щоб дійти до лаштунків — там вона забуде про свою церемоніальну ходу й побіжить до вішака, де висить її наступна сукня, хутко роздягнеться, ще хутчіше вдягнеться, стане на своє місце в черзі дівчат і буде готова до наступного виходу. Жінка-модельєр стежить за всім по внутрішньому монітору, кусаючи губи й сподіваючись, що ніхто не послизнеться, що публіка зрозуміє, що вона хоче сказати, що вона почує бурхливі оплески в кінці показу, що представник Федерації буде приємно вражений.

Показ триває. Звідти, де сидить Хамід, і звідки знімають камери телебачення, видно, як твердо й елегантно ступають ноги моделей. Але в людей, що сидять у бічних рядах — і які рідко бувають на показах моди, а це, либонь, стосується більшості важливих персон, що тут присутні, — виникає дивне враження: чому моделі «марширують» замість іти звичайною ходою, як ходять більшість манекенниць, що їх вони бачили на телеекранах у програмах високої моди? Чи йдеться про винахід модельєра, яка в такий спосіб хоче надати своєму дефіле оригінальності?

Ні, мовчки відповідає Хамід самому собі. Їм доводиться так ходити через дуже високі підбори. Щоб надати твердості кожному зі своїх кроків. Те, що показують відеокамери — бо вони знімають спереду, — це не зовсім те, що відбувається в реальному світі.

Колекція виявилася набагато кращою, ніж він сподівався побачити, — таке собі повернення в минуле, але з цікавими відтінками сучасності. Жодних надмірностей — бо продукцію моди слід виготовляти за тими самими рецептами, що й продукцію для кухні. Головне — змішати інгредієнти в правильних пропорціях. Квіти й намистинки, що нагадують про давні безумні роки, але розташовані так, що здаються цілком сьогоднішніми. Пройшло вже шість манекенниць, і на коліні однієї з них він помітив цятку, яку їй не вдалося замазати макіяжем: кілька хвилин тому вона встромила туди голку з дозою героїну, щоб погамувати хвилювання й апетит.

Несподівано з’являється Жасмина. На ній біла блузка з довгими рукавами, прикрашена ручним гаптуванням, і біла спідниця нижче колін. Вона йде впевнено й на відміну від дівчат, які пройшли раніше, її серйозність не штучна, а природна, цілком природна. Хамід ковзає швидким поглядом по партеру: схоже, публіка загіпнотизована присутністю Жасмини, ніхто вже не звертає уваги на модель, яка виходить на сцену після того, як вона зникає за лаштунками.

«Бездоганна!»

Жасмина виходить на подіум ще двічі, й Хамід пильно придивляється до неї, розуміючи, що вона притягує чимось більшим, аніж досконалістю опуклостей та вигинів свого тіла. Як це можна назвати? Шлюб між Небом і Пеклом, Любов і Ненависть, що йдуть, тримаючись за руки?

Як і кожен показ моди, цей триває не більш як п’ятнадцять хвилин, хоч знадобилося кілька місяців праці, щоб його задумати й організувати. По його завершенні модельєр виходить на сцену, дякує публіці за оплески, потім у залі спалахує світло, музика стихає — і тільки тоді до Хаміда доходить, як він тішився цим музичним попурі. Симпатична білява дівчина знову підходить до них і каже, що хтось із бельгійського уряду надзвичайно зацікавлений поговорити з ним. Хамід дістає з гамана візитівку й каже, що він зупинився в готелі «Мартінес» і що буде дуже радий призначити зустріч на наступний день.

— Але я дуже хотів би познайомитися з модельєром і чорношкірою моделлю. Ви випадково не знаєте, де вони сьогодні вечеряють? З’ясуйте це будь ласка, а я почекаю, поки ви принесете відповідь.

Хоч би ця симпатична білявочка скоріш повернулася. Але журналісти вже обступили Хаміда й засипали його звичними запитаннями. Власне, то було одне й те саме запитання, яке звучало з різних уст.

— Як вам сподобався показ?

— Дуже цікавий, — відповідь також була одна й та сама.

— А детальніше не можна?

З делікатністю, що притаманна справжньому професіоналу, Хамід відповідає одному й чемно обертається до наступного журналіста. Не можна псувати стосунки з пресою; але ніколи не слід відповідати на жодне конкретне запитання, казати тільки те, що відповідає нинішньому моменту. Симпатична білявка повертається. Ні, ні, їх не запрошено на велику гала-вечерю, що відбудеться сьогодні вночі. Попри стількох присутніх міністрів, політика фестивалю диктується іншою владою.

Хамід мовить, що накаже принести їм необхідні запрошення, і його пропозицію відразу приймають. Не випадає сумніватися, що модельєр чекала від нього такої відповіді й що вона чудово розуміє, який скарб перебуває в її руках.

Жасмина.

Атож, це справжня особистість. Він дуже рідко використовуватиме її як модель для показу, бо сама вона приваблює до себе увагу більше, аніж той одяг, який демонструє. Але не існує кращого кандидата на роль «видимого обличчя фірми Хаміда Хусейна».

Коли вони виходять, Єва відкриває кришку мобільного телефону. Через кілька секунд на дисплеї з’являється конверт, що літає в синьому небі, він приземляється й відкривається. Ця хитромудра символіка означає: «Вам надійшло повідомлення».

«Яка дурна анімація», — думає Єва.

Номер знову невідомий. Єва вагається, чи відкривати текст, але цікавість перемагає страх.

— Схоже, якийсь шанувальник роздобув номер твого телефону, — жартує Хамід. — Ти ніколи не одержувала стільки повідомлень, як сьогодні.

— Можливо.

Але насправді їй би хотілося сказати йому: «Невже ти нічого не помічаєш? Ми з тобою вже два роки разом, а ти не бачиш, який страх навалюється на мене. Чи ти думаєш, що в мене менструація й більш нічого?»

Вона вдає незворушність, читаючи текст повідомлення:

«Заради тебе я знищив ще один світ. І вже починаю себе запитувати, чи варто мені це робити, бо ти, схоже, нічого не розумієш. Твоє серце вмерло».

— Хто це? — запитує Хамід.

— Не маю найменшого уявлення. Номер не висвічується. Але хіба погано мати шанувальника — хай навіть невідомого?