Переможець завжди самотнiй

1.55 пополудні

Габріела вирішує йти дуже повільно до того місця, яке їй указали. Їй треба навести лад у своїх думках, заспокоїтися. Адже незабаром можуть не лише здійснитися її найзаповітніші мрії, а й наймоторошніші кошмари перетворитися на реальність.

Лунає сигнал мобільного телефону. Це повідомлення від її агента.

«Вітаю. Погоджуйся на все. Цілую».

Вона дивиться на юрми людей, які сунуть по набережній Круазетт в обидва боки, не знаючи, куди вони йдуть і чого їм треба. А вона має мету! Вона більше не одна з тих авантюристок, які приїздять до Канна й не знають, із чого їм починати. Вона має серйозну творчу біографію, гідний пошани професійний багаж, вона ніколи не намагалася заробляти собі на життя, користуючись лише перевагами свого тіла: у неї талант! Саме тому її обрали для зустрічі зі знаменитим режисером, вона домоглася цього без сторонньої допомоги, не намагаючись нікого шокувати сміливістю свого вбрання, не встигнувши навіть відрепетирувати свою роль.

Немає сумніву, він усе це візьме до уваги.

Вона зупинилася, щоб трохи перекусити — досі вона не мала навіть ріски в роті, — й уже після першого ковтка кави думки її стали повертатися до реальності.

Чому обрали саме її?

Якою має бути її роль у фільмі?

А що коли, одержавши відеофільм, Джибсон дійде висновку, що вона зовсім не та особа, яку він шукає?

«Заспокойся».

Їй нема чого втрачати, намагається заспокоїти вона себе. Але внутрішній голос наполягає: «Перед тобою унікальна нагода, яка більш не повториться у твоєму житті».

Унікальних нагод не існує, життя завжди надає інший шанс. Проте голос наполягає знову: «Можливо. Але скільки в тебе залишається часу? Ти хіба не знаєш, скільки тобі років?» Знає, звичайно. Двадцять п’ять років для актриси хоч би яка вона була талановита і хоч би яких зусиль докладала… Але не варто їй зациклюватися на цьому. Заплативши за сандвіч і каву, вона прямує до причалу — тепер вона намагається контролювати свій оптимізм, забороняє собі називати своїх суперниць авантюристками, подумки повторює собі правила позитивної поведінки, які їй щастить пригадати, і це допомагає їй не думати про майбутню зустріч.

Якщо ти віритимеш у перемогу, перемога повірить у тебе. Не бійся ризикувати всім, коли тобі трапиться нагода, й відкидай усе, що пропонує тобі світ комфорту.

Треба тільки мати талант — і ти досягнеш усього. Але потрібна також мужність, щоб користуватися ним; не бійся бути найкращою.

Та не досить зосередитися на тому, що казали великі мислителі, треба також попросити допомоги в неба. Габріела починає молитися, як робить завжди, коли її опановує тривога. Вона відчуває, що повинна дати обітницю, й обіцяє поїхати з Канна до Ватикану, якщо одержить роль.

І якщо фільм буде справді знято.

І якщо він здобуде світову славу.

Ні, досить буде їй зіграти у фільмі Джибсона, щоб привернути до себе увагу інших режисерів та продюсерів. Якщо це станеться, вона здійснить обіцяне паломництво.

Вона підходить до вказаного місця, дивиться на море, перечитує послання від свого агента; якщо навіть вона довідалася про це, то її домовленість справді має серйозний характер. Але що вона має на увазі, коли каже «погоджуйся на все»? Погодитися переспати з режисером? Чи з актором у головній ролі? Габріела цього ніколи не робила раніше, але тепер готова на все. І, правду кажучи, яка жінка не мріє переспати з однією зі знаменитостей кіно?

Вона знову зосереджує увагу на морі. Можна було б забігти додому й перевдягтися, але вона забобонна: якщо вона вже прийшла на цей причал у джинсах та в білій сорочці, то має залишатися в цьому одязі принаймні до вечора. Вона ослаблює пояс, сідає в позу лотоса й виконує приписи йоги — дихає повільно, і її тіло, серце та думки, схоже, повертаються до нормального стану.

Вона бачить, як до причалу наближається моторний човен. Звідти вискакує чоловік і підходить до неї.

— Габріела Ширі?

Вона ствердно киває, і той просить, щоб вона йшла за ним. Вони сідають у човен і пливуть морем, проминаючи яхти всіх розмірів і видів. Її супутник не каже їй жодного слова, так ніби перебуває десь далеко звідси, можливо, уявляючи себе в кабіні, власником одного з тих малих кораблів. Габріела вагається: у її голові повно запитань, сумнівів, і одне приязне слово могло б перетворити цього незнайомця на спільника, він міг би надати їй неоціненну інформацію про те, як їй поводитися в найближчі хвилини. Але хто він такий?

Чи має він якийсь вплив на Джибсона, чи належить до його помічників найнижчої категорії, які підбирають на причалі невідомих актрис і привозять їх до патрона?

Ліпше утриматися від розмови.

Через п’ять хвилин вони пришвартовуються до величезного корабля, пофарбованого в білий колір. Вона читає назву на носі: «Сантьяго». Один із матросів спускає трап і допомагає їй піднятися на борт. Вона проходить через велетенський центральний салон, де, схоже, відбуваються приготування до сьогоднішньої вечірки. Матрос приводить її на корму, де розташований невеличкий басейн, стоять два столики під парасолями та кілька шезлонгів. Ніжачись у променях полудневого сонця, тут сидять, чекаючи на неї, Джибсон і актор-зірка.

«Я, либонь, готова переспати з обома», — каже собі Габріела, усміхаючись сама до себе. Вона почувається досить упевнено, хоч серце в неї й калатає швидше, ніж зазвичай.

Актор-зірка оглядає її згори вниз і дарує їй приязну, заспокійливу усмішку. Джибсон вітається з нею міцним потиском руки, відсовує одне з крісел, які стоять біля столика, й запрошує її сісти.

Він комусь телефонує і замовляє номер у готелі. Повторює його голосно, дивлячись на неї.

Атож, вона все зрозуміла. Ідеться про апартаменти в готелі. Джибсон вимикає телефон.

— Звідси ви поїдете до «Хілтона». Там, в апартаментах, номер яких я щойно назвав, виставлені сукні від Хаміда Хусейна. Сьогодні ввечері ви запрошені на гала-вечірку, яка відбудеться в Кап д’Антиб.

Це те, на що вона й сподіватися не могла. Роль уже віддають їй! І запрошують на вечерю в Кап д’Антиб, подумати лишень — у Кап д’Антиб!

Джибсон скинув поглядом на акторазірку.

— Ну, як вона тобі?

— Ліпше послухаймо, що вона скаже.

Джибсон згідно киває і робить їй знак рукою, що означає:

«Розкажи трохи про себе». Габріела починає розповідь зі своїх театральних курсів, із рекламних роликів, у яких вона брала участь. Помічає, що двоє вже її не слухають, вони чули цю саму розповідь, певно, тисячі разів. Але навіть зрозумівши це, вона вже не може зупинитися, говорить усе швидше й швидше, з таким відчуттям, що їй немає чого більше сказати, а пощастить чи не пощастить їй використати єдину нагоду, яка випала їй у житті, залежить від одного вдало знайденого слова, проте вона ніяк не може його знайти. Вона намагається дихати глибоко, намагається триматися невимушено, бути оригінальною, жартувати, проте не може відхилитися від того маршруту, який накреслила для неї її агент на випадок подібної розмови.

Та Джибсон уриває її через дві хвилини:

— Чудово, але ми все це вже знаємо з твоєї творчої автобіографії. Чому ти не розкажеш щось про себе?

На ці слова у неї всередині падає якийсь внутрішній бар’єр, і, замість запанікувати, вона тепер говорить твердо й набагато спокійнішим голосом:

— Я лиш одна з тих мільйонів дівчат у світі, які завжди мріють опинитися на цій яхті, дивитися на море й говорити про можливість працювати принаймні з одним із вас. І я, і ви про це знаємо. Тому, думаю, хоч би що я вам розповіла чи сказала, це навряд чи щось змінить. Одружена я чи ні? Звичайно, ні. І як кожна неодружена жінка, я маю коханого, що тепер чекає на мене в Чикаго і мріє, щоб нічого в мене не вийшло.

Обидва її співрозмовники засміялися. Це допомогло їй ще більше розслабитися.

— Я маю намір боротися до кінця, хоч і знаю, що перебуваю на межі своїх можливостей, адже мій вік створює проблеми для тих, хто править в кіноіндустрії. Я знаю, що є багато дівчат, наділених не меншим, а може, й більшим талантом, ніж я. Але мене обрали, сама не знаю чому, і нехай буде що буде. Можливо, це мій останній шанс, і можливо, те, що я зараз кажу, буде мені на шкоду, але я не маю вибору. Протягом усього свого життя я уявляла собі таку хвилину, як ця; уявляла, як беру участь у пробах, як мене обирають і я зможу працювати зі справжніми професіоналами. І така хвилина для мене настала. І якщо навіть ця зустріч закінчиться нічим, якщо я повернуся додому з порожніми руками, я принаймні знатиму, що в мене є ті якості, завдяки яким я змогла сюди потрапити: наполегливість і твердість у досягненні поставленої перед собою мети.

Я собі найбільший друг і найбільший ворог. Перед тим як сюди прийти, я думала, що не заслуговую на це, що неспроможна виправдати ті сподівання, які покладають на мене, і що люди, які мене обрали, припустилися помилки. Проте водночас друга частина моєї душі твердила: мене винагородили за мою наполегливість, за те, що, зробивши свій вибір, я не звернула з обраного шляху й боролася до кінця.

Вона відвела очі від тих двох, що її слухали, бо її раптом опанувало невтримне бажання заплакати, але вона доклала всіх зусиль, щоб стриматися, щоб її не звинуватили, ніби вона вдалася до емоційного шантажу, а простіше кажучи, хоче, щоб її пожаліли. Співчутливий голос актора-зірки урвав мовчанку.

— Як і в будь-якій іншій галузі, ми також маємо чесних людей, які високо цінують справжні професійні здібності. Саме тому я сьогодні тут. З нашим режисером було так само.

Він теж був у такій ситуації, у якій сьогодні перебуваєш ти. Тому ми знаємо, що ти відчуваєш.

Усе її життя аж до цієї хвилини промайнуло перед її очима. Усі ті роки, коли вона шукала й не знаходила, коли стукала в усі двері й жодні перед нею не відчинилися, коли просила й не чула жодного слова у відповідь — тільки байдужість, так ніби її й не існувало на світі. Пригадалися їй усі ті «ні», які вона почула, коли до когось принаймні доходило, що вона все ж таки жива людина й заслуговує бодай на якусь відповідь.

«Мені не можна плакати».

Пригадалися їй усі ті люди, які переконували її, що вона ганяється за недосяжною мрією, і які тепер, якщо все закінчиться для неї добре, скажуть: «Я завжди знав (або знала), що в тебе є талант!» Губи їй затремтіли: здавалося, з її серця тепер вихопилися назовні всі досі приховані там почуття. Але вона рада, що їй вистачило мужності показати себе по-людському слабкою, і це спричинило великі переміни в її душі. Якби Джибсон тепер розкаявся у своєму виборі, вона змогла б повернутися в човні на берег без смутку й жалю: адже в найнапруженішу мить боротьби вона виявила мужність.

Вона залежить від інших. Їй було нелегко засвоїти цю науку, але зрештою вона зрозуміла, що залежить від інших. Вона знала людей, які пишалися своєю емоційною незалежністю, хоч насправді були такими самими слабкими, як і вона, нишком плакали й ніколи ні в кого не просили допомоги. Вони вірили в неписане правило, яке стверджує, що «світ існує для сильних», у ньому «виживають лише найздібніші та найпристосованіші». Якби справді було так, то людські створіння ніколи не існували б, тому що вони належать до істот, які потребують опіки й захисту протягом тривалого періоду. Її батько одного разу сказав, що людина набуває певної спроможності виживати лише на дев’ятому році свого життя, тоді як жирафа стає життєспроможною вже через п’ять годин після свого народження, а бджола стає незалежною вже через п’ять хвилин.

— Про що ти думаєш? — запитує актор-зірка.

— Що мені не треба прикидатися сильною, і це дає мені велику полегкість. Протягом якоїсь частини свого життя я постійно мала проблеми зі стосунками, бо думала, що знаю набагато краще, ніж інші, як мені дістатися туди, куди я прагну. Мої кохані терпіти мене не могли, і я ніяк не могла зрозуміти причину. Але якось під час однієї гастрольної поїздки я підхопила грип, який не дозволяв мені вийти з кімнати, хоч мене і жахала думка, що інша актриса гратиме мою роль. Я нічого не могла їсти, тремтіла в лихоманці, викликали лікаря, й він відіслав мене додому. Я думала, що втратила роботу й повагу своїх колег. Але нічого такого не сталося, мене завалили квітами, і я одержала багато телефонних дзвінків. Усі хотіли знати, як я себе почуваю. Для мене було великою несподіванкою, що ті самі люди, яких я вважала своїми конкурентами, які змагалися зі мною за місце під сценічними прожекторами, тепер турбувалися про мене! Одна з дівчат навіть надіслала мені поштівку зі словами лікаря, що працював в одній із далеких країн:

Слова, слова. Слухаючи Габріелу, актор-зірка пригадує свій улюблений вірш, який він вивчив іще тоді, коли навчався в школі, і рядки якого лякали його все більше, з плином років: «Тобі доведеться відмовитись від усього — тільки я буду твоїм Богом, єдиним і незамінним». Проблема вибору — мабуть найтяжча з людських проблем; і мірою того як актриса розповідала свою історію, він пригадував, як складалося його власне життя.

Перша велика нагода, яка йому випала завдяки його таланту театрального актора. Життя, що змінювалося з години на годину, слава, що зростала з більшою швидкістю, аніж його спроможність пристосуватися до неї, і тому нерідко він приймав запрошення туди, куди йому не слід було йти, й відмовлявся від зустрічей, які могли б дуже допомогти в його кар’єрі. Гроші, хоч і не такі великі, наділяли його впевненістю, що він усе може. Дорогі подарунки, подорожі в невідомий світ, приватні літаки, шикарні ресторани, апартаменти в готелях, що здавалися йому оселями королів і королев, які він уявляв собі в дитинстві. Перші відгуки критики: слова поваги та хвали, які тішили йому душу й серце. Листи надходили з усього світу, і спочатку він навіть намагався відповідати на кожен, призначаючи побачення жінкам, які надсилали свої фото, поки не виявив, що неможливо жити в такому ритмі — а його агент не тільки сказав йому, що цього не слід робити, а й налякав його можливістю потрапити в якусь пастку. Та попри це йому навіть сьогодні було приємно зустрічатися зі своїми фанами, що стежили за кожним кроком, які він робив на шляху своєї кар’єри, відкривали сайти в Інтернеті, присвячені його діяльності, видавали невеличкі газети, в яких розповідали про все, що відбувалося в його житті — точніше кажучи, про все позитивне, — захищали його від будь-яких атак на сторінках великої преси й нестямно заперечували, коли хтось наважувався висловити думку, що у своїй останній ролі він грав не так блискуче, як йому годилося б.

А роки минають. Те, що раніше було для нього чудом або дарунком долі, задля якого він був готовий продати себе у вічне рабство, тепер перетворилося на єдиний сенс його існування. І коли він намагається зазирнути бодай трохи вперед, його опановує моторошний страх: усе це може одного дня закінчитися. Приходять нові, молодші актори, вони готові працювати й «світитися» більше за меншу платню. Йому набридає постійно слухати про один і той самий фільм, який зробив його знаменитим, адже він знімався ще принаймні в 99 фільмах, про які вже мало хто пам’ятає.

І фінансові умови його праці також змінилися — бо раніше йому здавалося, що ця робота для нього ніколи не закінчиться, й тому він примусив свого агента підняти ціну до захмарних висот. У результаті його стали запрошувати на ролі все рідше, хоч тепер за свою участь у фільмі він бере лише половину тієї ціни, за яку погоджувався грати колись. Зневіра починає подавати перші знаки про себе в його житті, яке раніше підкорялося лише закликам: «Вище! Швидше! Потужніше!» Адже він не може знижувати ціну на свої послуги щогодини; коли тепер із ним починають переговори про укладення контракту, то він незмінно каже: «Мені так подобається роль, яку ви мені пропонуєте, що я вирішив погодитися на неї, хоч платня за неї далеко не дотягує до моїх звичних стандартів». І продюсери вдають, ніби вірять йому, а його агент прикидається, ніби йому пощастило одурити їх, хоча чудово знає, що підтримувати міф про себе його клієнт зможе тільки тоді, коли з’являтиметься на всіх фестивалях, таких, як цей, і вдаватиме, ніби він завжди потрібний, завжди зайнятий, завжди мало доступний.

Його помічник із піару пропонує сфотографувати його в ту мить, коли він цілуватиметься з якоюсь знаменитою актрисою; ця світлина зможе прикрасити обкладинки кількох журналів зі скандальною репутацією. Він уже підібрав партнершу для такого знімка, яка теж відчуває нагальну потребу зайвий раз нагадати про себе — і тепер залишилося тільки обрати слушну хвилину під час святкового банкету, що відбудеться сьогодні вночі. Усе має відбутися ніби цілком випадково, але вони повинні точно знати, що поблизу знайдеться необхідний фотограф, і при цьому прикинутися, ніби не помітили спрямований на них об’єктив. Потім, коли фотографії будуть опубліковані, вони почнуть категорично спростовувати те, що сталося, гучно протестувати проти такого вторгнення в їхнє приватне життя, їхні адвокати подадуть у суд на журнали, а їхні помічники з піару зроблять усе можливе, щоб цей скандал набув якнайбільшого розголосу і тривав якомога довше. По суті, попри його тривалу кар’єру та світову славу, його ситуація мало чим відрізняється від ситуації дівчини, яка тепер сидить перед ним.

«Тобі доведеться відмовитись від усього — тільки я буду твоїм Богом, єдиним і незамінним».

Джибсон порушує тишу, що нависла на кілька секунд над цією чудовою сценою: яхта, сонце, охолоджені трунки, скигління чайок, легкий вітерець, що відганяє спеку.

Тобі, певно, насамперед захочеться знати, на яку роль ми тебе беремо. Моя відповідь коротка: ти будеш його партнеркою. — І він показує на зірку. — Або, іншими словами, ти зіграєш одну з головних ролей у новому фільмі, назва якого може змінитися до прем’єри. А твоїм наступним запитанням логічно буде: чому ви обрали мене, а не якусь знамениту актрису?

— Ви вгадали.

— Пояснюю: уся справа в ціні. У фільму, який мені доручено ставити, — бюджет обмежений. Його продюсером уперше буде Хамід Хусейн — а тому не менш як половину грошей доведеться витратити на рекламу, а не на кінцевий продукт. Тож ми маємо намір залучити до участі в ньому знаменитого актора, який збере публіку, й нікому досі невідому, а отже, й дешеву актрису, яка, проте, заслуговує на те, щоб здобути певну відомість. Власне, те, що я тобі пропоную, давно вже увійшло в практику кіноіндустрії: відколи вона стала правити світом, студії намагаються підтримувати в людях ілюзію, що слава й гроші — синоніми. Пам’ятаю, коли я був зовсім маленький і мені вперше показали величезні павільйони Голлівуду, я подумав, що актори загрібають там величезні гроші. Брехня. Лише десятеро-двадцятеро знаменитостей у всьому світі можуть похвалитися тим, що заробляють дуже великі гроші на терені кіномистецтва. Решта акторів живуть видимостями; будинок для них винаймає студія, одяг, коштовності та автомобілі беруться напрокат і лише створюють ілюзію розкішного життя. Кіностудія оплачує весь гламур, а актори одержують невеличку платню. Це не стосується чоловіка, що сидить перед тобою, але це повною мірою матиме стосунок до тебе.

Актор-зірка не знає, чи Джибсон говорить щиро й справді думає, що перед ним один із найкращих акторів світу, чи тонко іронізує його коштом. Але це не матиме ані найменшої ваги, якщо контракт буде підписано, продюсер не змінить своєї думки в останню хвилину, автори сценарію зможуть вчасно принести текст, бюджет буде строго виконаний і почне діяти досконало організована рекламна кампанія. Йому сотні разів доводилося бачити, як гинуть, ще й не розпочавшись, найперспективніші проекти; що ж, таке життя. Але після того, як його останню роль публіка майже не помітила, він розпачливо потребує бучного успіху. А Джибсон має змогу такий успіх йому забезпечити.

— Я згодна, — каже дівчина.

— Ми вже переговорили з твоїм агентом. Ми укладемо з тобою ексклюзивний контракт. За участь у першому фільмі ти одержуватимеш протягом року по п’ять тисяч доларів на місяць — і візьмеш на себе зобов’язання з’являтися на вечірках, брати участь у заходах, які організовуватиме наш департамент піару, їздити туди, куди ми тебе пошлемо, говорити те, що ми тобі скажемо, й ніколи не висловлювати власної думки. Тобі все ясно?

Габріела ствердно киває. А що вона може сказати? Що п’ять тисяч доларів — місячна платня секретарки в Європі? Треба або погоджуватися, або ні, й вона хотіла показати, що їй відомі умови гри, й вона приймає їх без жодних вагань.

— Тож хоч ти й станеш жити як мільйонерка, а поводитись як велика зірка кіноекрану, ти повинна завжди пам’ятати, що це лише видимість. Якщо все буде добре, то за участь у наступному фільмі ми платитимемо тобі уже по десять тисяч доларів. Нам ще доведеться про це говорити, адже у твоїй голові неодмінно засяде думка: «Рано чи пізно я помщуся за все це». Твоя агентеса спокійно сприйняла умови нашої пропозиції; вона, схоже, знала, чого слід чекати. Я не певен, чи ти це знала.

— Яка різниця, знала я чи не знала? І нікому мстити я не збираюся.

Джибсон прикинувся, ніби не почув її слів.

— Я тебе покликав сюди не для того, щоб говорити про результати твоїх проб; вони чудові, я давно не бачив нічого кращого. Жінка, яка організовує наші проби, дотримується тієї самої думки. Я покликав тебе сюди для того, щоб відразу розтлумачити тобі, на який ґрунт ти ступаєш. Чимало акторів і актрис після свого першого фільму, коли вони остаточно зрозуміють, який світ лежить під їхніми ногами, хочуть змінити правила. Але вони знають, що це неможливо, адже вони вже підписали контракт, а тому нерідко впадають у депресію, хочуть накласти на себе руки й усе таке. Тому сьогодні ми вирішили змінити нашу політику: ми відразу пояснюємо всім новачкам, щó з ними буде. Тобі доведеться співжити з двома жінками: якщо все буде гаразд, то однією з них захоплюватиметься весь світ. Друга завжди знатиме, що ніякою могутністю чи владою вона не володіє. Тому я тобі раджу, перш ніж ти підеш сьогодні до «Хілтона», щоб вибрати собі сукню на сьогоднішню вечірку, добре обміркувати, якими можуть бути наслідки твоєї згоди на наші умови. Коли ти увійдеш до тих апартаментів, то побачиш чотири примірники вельми об’ємного контракту, які на тебе чекають. Поки ти під ними не підписалася, тобі належить увесь світ і ти можеш робити зі своїм життям усе, що заманеться. Та після того як ти поставиш на них підпис, ти перестанеш бути господинею нехай там чого. Ми візьмемо під контроль усю твою поведінку — від манери робити собі зачіску до вибору ресторанів, у яких ти обідатимеш, навіть тоді, коли їсти зовсім не хочеться. Проте якщо тобі пощастить здобути славу, ти зможеш заробляти чималі гроші на рекламі, й це та головна причина, чому всі погоджуються на наші умови.

Обидва чоловіки підвелися.

— Як тобі здається, ти зможеш працювати з нею?

— З неї вийде чудова актриса. Вона виявила емоції в ту мить, коли всі інші претендентки намагаються показати лише свої професійні здібності.

— Не думай, що ця яхта належить мені, — сказав Джибсон, після того як покликав чоловіка, що мав посадити її в човен і відвезти назад, на пірс.

І вона правильно зрозуміла, що він хотів їй сказати цими словами.