Переможець завжди самотнiй

1.46 пополудні

Він прокидається, мокрий від поту. Дивиться на годинник, що стоїть біля узголів’я ліжка, бачить, що проспав лише сорок хвилин. Він виснажений, наляканий, його опанувала паніка. Він завжди вважав себе неспроможним заподіяти зло нехай там кому, а сьогодні вранці спровадив на той світ двох невинних людей. Йому вже не вперше доводиться знищувати світи, але раніше він завжди мав для цього вагомі причини.

Йому наснилося, що дівчина, яка сиділа на лаві біля пляжу, прийшла до нього й, замість звинувачувати, стала благословляти його. Він плакав у неї на шиї, просив прощення, але вона, здавалося, не надавала ніякої ваги його покаянним словам, а тільки гладила його по голові й просила, щоб він заспокоївся. Олівія ніби уособлювала саму великодушність і саме прощення. Він тепер запитує себе, чи кохання до Єви варте того, щó він сьогодні зробив.

Він схильний вірити, що вчинив правильно. Якщо дівчина тепер прийшла до нього, якщо він зустрівся з нею десь зовсім близько до Бога, якщо все тоді відбулося простіше, ніж він це собі уявляв, то для цього мала бути якась дуже серйозна причина.

Приспати пильність «друзів» Джавіца для нього виявилося неважко. Він добре знав людей цього типу. Крім того, що вони були фізично натреновані діяти швидко й точно, їх також навчено придивлятися до кожного обличчя, стежити за всіма рухами, інтуїтивно відчувати небезпеку. Не було сумніву, вони відразу зрозуміли, що він озброєний, і тому протягом тривалого часу тримали його під наглядом. Але потім послабили спостереження, коли дійшли висновку, що загрози він не становить. А може, навіть вони прийняли його за колегу, який прийшов розвідати обстановку і з’ясувати, чи тут нема якоїсь небезпеки для його патрона.

Патрона в нього не було. А загрозу він становив. У ту мить, коли він обрав, хто буде його наступною жертвою, він уже не міг відмовитися від свого наміру — інакше він перестав би шанувати себе. Він помітив, що доріжка, яка вела до павільйону, охоронялася, але дуже легко було увійти туди від пляжу. Він вийшов звідти через десять хвилин після того, як туди увійшов, сподіваючись, що «друзі» Джавіца звернуть на це увагу. Він обернувся, спустився на пляж по доріжці, призначеній лише для постояльців готелю «Мартінес» (йому довелося показати там магнітну картку, що правила за ключ від номеру), і знову рушив туди, де відбувався ланч. Ходити по пляжу в черевиках було не дуже легко, й Ігор раптом усвідомив, як він стомився після своєї подорожі, а також від страху, що замислив щось дуже нелегке для виконання, а також від напруги, яку переживав після того, як знищив світ і всі наступні покоління, які могли б народитися від бідолашної продавчині кустарно виготовлених сувенірів. Але він мусив дійти до кінця.

Перед тим як знову увійти до великого павільйону, він дістав із кишені соломинку, крізь яку пив ананасовий сік і яку ретельно зберіг. Потім відкрив маленьку скляну пляшечку, яку показував продавчині сувенірів, але в ній був не бензин, як він їй казав, а дві майже непомітні дрібнички: голка і шматочок корка. У ньому він проробив отвір по діаметру соломинки.

Після цього увійшов і змішався з гостями, яких було вже повно в павільйоні і які снували туди-сюди, обмінюючись поцілунками, обіймами, криками впізнавання і тримаючи в руках коктейлі всіх можливих кольорів, щоб руки були чимось зайняті в нудному чеканні, коли відкриють буфет і можна буде чогось поїсти — не переїдаючи, звичайно, бо треба ж думати про дієту (а надто після пластичних операцій), а крім того, доведеться ще й вечеряти в кінці дня, бо тоді доведеться їсти навіть у тому випадку, коли їсти тобі не хочеться, бо цього вимагає етикет.

Більшість сюди запрошених складали люди старшого віку, а це означало, що тут зібралися переважно професіонали. Вік гостей сприяв успішному здійсненню плану Ігоря, адже більшість уже мусили носити окуляри для корекції ближнього зору. Проте ніхто їх тут зазвичай не надівав, бо поганий зір — то вже надто очевидна ознака близької старості. А тут усі повинні вдягатися й поводитися так, ніби вони перебувають у розквіті віку, як люди, чий дух «завжди молодий», а життєвій енергії можна позаздрити. І якщо вони чогось не помітили, то прикидаються, що це сталося з неуважності, тому що їхні думки були зайняті чимсь іншим, хоч насправді вони просто не побачили цього через поганий зір. Їхні контактні лінзи дозволяли впізнавати людей на відстані кількох метрів; тому вони принаймні знали, хто є їхнім співрозмовником.

Лише двоє з тих, що тут зібралися, помічали все й усіх — «друзі» Джавіца. Тепер вони самі перебували під пильним спостереженням.

Ігор помістив крихітну голку в соломинку і вдав ніби знову занурює її в склянку із соком.

Гурт гарненьких дівчат неподалік від столу, за яким сидів Джавіц, удавали, ніби уважно слухають побрехеньки, що їх розповідав чорношкірий житель Ямайки; насправді кожна сушила собі голову тільки тим, як відбити його в конкуренток і затягти до ліжка — бо чутки приписують жителям того острова сексуальну снагу, якій нема рівних.

Ігор наблизився, дістав соломинку зі склянки й видув із неї голку в напрямку своєї жертви.

Він знаходився поруч, тільки щоб побачити, як Джавіц ухопився рукою за вколоте місце, й відразу повернувся до готелю, аби спробувати поспати.

Отрута кураре, якою індіанці Південної Америки традиційно намащують свої стріли, знаходить застосування й у європейських клініках — у невеличких і строго контрольованих дозах її використовують для блокування деяких м’язів, щоб полегшити працю хірурга. Якщо застосувати смертельну дозу, як та, що була на кінчику голки, якою він щойно вистрелив, то пташка падає мертвою на землю через дві хвилини, дикий кабан агонізує чверть години, а великі ссавці, такі як людина, помирають через двадцять хвилин.

Коли отрута проникає в кров, усі нервові волокна тіла в першу мить розслаблюються, а потім перестають функціонувати, й організм втрачає спроможність дихати. Найцікавіше — або найгірше, як вважає дехто, — що жертва при цьому зберігає спроможність усвідомлювати все, щó з нею відбувається, але не може ані покликати на допомогу, ані зупинити процес повільного паралічу, який розповзається по її тілу.

У сельві, коли хтось поранить пальця об гострий наконечник стріли або дротика, індіанці знають, як їм бути: вони роблять пораненому штучне дихання «рот у рот» і дають йому випити протиотруту, виготовлену з трав, яку завжди носять із собою, бо такі нещасливі випадки — не рідкість. Заходи, що їх застосовують лікарі «швидкої допомоги» у великих містах, не дають ніякого результату, бо вони думають, що мають справу із серцевим нападом.

Ігор не озирався, коли виходив із павільйону. Він і так знав, що в цю мить один із двох «друзів» намагається знайти винного, а другий викликає по телефону «швидку допомогу», яка приїде негайно, але без найменшого уявлення про те, що сталося. Лікарі в кольорових халатах та червоних жилетах оточать хворого, з машини витягнуть дефібрилятор — апарат, який може розрядом електричного струму запустити серце, що зупинилося, — і портативний апарат для зняття кардіограми. Проте у випадку отруєння кураре мускулатура серця зазнає ушкодження останньою, і воно нерідко працює навіть після того, як мозок уже помер.

Вони не помітять нічого ненормального у скороченнях серця, введуть у вену сироватку, припустивши, що хворому стало погано від спеки або харчового отруєння, застосують усі відомі їм методи, можливо навіть накладуть кисневу маску на обличчя. Але на той час двадцять хвилин уже проминуть і якщо тіло ще залишиться живим, то це вже буде «овоч», а не людина. І Ігор щиро побажав Джавіцові, щоб такого не сталося, щоб він устиг померти вчасно і йому не довелося провести решту своїх днів на лікарняному ліжку в стані «овоча».

Атож, він спланував усе як годиться. Прилетів до Канна на особистому літаку, щоб легше було провезти пістолет та отрути кількох різновидів, які він роздобув завдяки зв’язкам із кримінальними чеченськими угрупованнями, що діяли в Москві. Кожен свій рух і кожен свій крок він ретельно вивчив і відрепетирував, як робив і перед будь-якими важливими діловими переговорами. Він склав список жертв, який зберігав у своїй голові. Крім однієї з них, яку він знав персонально, всі інші мали репрезентувати різні класи, різний вік і належати до різних національностей. Протягом місяців він досліджував життя й методи серійних убивць, застосовуючи комп’ютерну програму, вельми популярну серед терористів, бо вона не залишає слідів свого пошуку. Він ужив усіх необхідних заходів для того, щоб зникнути непоміченим, після того як виконає свою місію.

Він обливається потом. Ні, ні, йдеться не про докори сумління, не про каяття — можливо, Єва й заслуговує на такі жертви, але він раптом засумнівався в доцільності свого плану. Немає сумніву, що жінка, яку він кохає, як ніхто нікого не кохав на світі, повинна знати, що він на все спроможний заради неї, спроможний навіть знищувати світи, але чи справді варто так робити? Чи, може, в певні моменти життя треба миритися з долею, дозволяти, щоб події відбувалися своїм природним плином і щоб люди самі поверталися до здорового глузду? Він стомився. Він уже неспроможний міркувати тверезо, і хто знає, що ліпше — убивство чи мучеництво. Можливо, ліпше скоритися долі й у такий спосіб піти на найвищу жертву — жертву людини, що пропонує власне життя за любов? Чи не так учинив Ісус, коли віддав своє життя за любов до світу? Чи не в такий спосіб він подав людям незабутній урок, бо коли вони побачили, що він зазнав поразки, помер на хресті, то подумали, що цим усе й закінчиться. І відчули себе переможцями, переконані — з цією проблемою вони покінчили назавжди.

Він розгублений. У своєму плані він передбачав знищувати світи в ім’я кохання, а не пожертвувати за нього своєю свободою. Дівчина з густими бровами здалася йому в його сні Богоматір’ю Скорбною; матір’ю із сином на руках, водночас гордою і стражденною.

Він іде до ванної, відкриває кран і підставляє голову під струмінь крижаної води. Можливо, на нього впливає безсоння, переміна місця, зміна часового поясу чи той факт, що він зробив те, що собі спланував, а проте не вірив, що він це спроможний зробити. Він пригадав обіцянку, яку дав перед мощами Святої Магдалини у Москві. Але чи правильно він чинить? Йому потрібен знак.

Він повинен принести себе в жертву. Атож, він мав би подумати про це й раніше, але тільки набувши досвіду двох знищених сьогодні вранці світів, він набув спроможність ясно усвідомити, щó з ним відбувається. Спокута коханням через повну самовіддачу. Він повністю віддасть своє тіло катам, які судять лише за вчинок, нехтуючи намір і причину, які стоять за кожним актом, що його суспільство вважає «безумним». Ісус (який розуміє, що задля любові можна піти на все) прийме його дух, а Єва одержить його душу. Вона зрозуміє, на який подвиг він спроможний: віддатися, принести себе в жертву суспільству в ім’я когось. Його не засудять до смертної кари, страту на гільйотині у Франції скасовано вже багато десятків років тому, та, мабуть, багато років доведеться просидіти у в’язниці. Єва розкається у своїх гріхах. Вона навідуватиме його, приноситиме йому їсти, вони матимуть час на те, щоб поговорити, поміркувати, матимуть час на кохання — і хоч їхні тіла й не доторкатимуться, їхні душі поєднуватимуться міцніше, аніж будь-коли. Попри те, що їм доведеться довго чекати, поки вони зможуть оселитися разом у домі, який він має намір побудувати на березі озера Байкал, це чекання очистить і благословить їхні душі.

Атож, самопожертва. Він приймає душ, протягом короткого часу споглядає своє обличчя в дзеркалі й бачить там не себе, а Агнця, знову готового принести себе на заклання. Одягається в той самий одяг, який був на ньому вранці, виходить на вулицю, іде до того місця, де мала звичай сидіти юна продавчиня сувенірів, і підходить до першого поліціянта, який потрапляє йому на очі.

— Це я вбив дівчину, яка тут сиділа.

Поліціянт дивиться на цього чоловіка, добре вдягненого, але з розкошланим волоссям і глибоко запалими очима.

— Ту, що продавала сувеніри?

Ігор ствердно киває: атож, ту, що продавала сувеніри. Поліціянт не приділяє їхній розмові великої уваги і каже, звертаючись до подружжя, що проминає його, навантажене пластиковими торбинами з товарами, закупленими в супермаркеті:

— Ви б когось найняли — навіщо все тягати самим?

— Тільки в тому разі, якщо ви погодитеся давати йому платню, — відповідає йому жінка з усмішкою. — У цьому куточку світу неможливо знайти людей, які погодилися б працювати.

— Кожного тижня я бачу вас із новим діамантом у персні.

Тож, певно, справа в чомусь іншому.

Ігор дивиться на все це, нічого не розуміючи. Адже він щойно зізнався у вбивстві!

— Ви зрозуміли, щó я вам сказав?

— Сьогодні дуже жарко. Ідіть трохи поспіть, відпочиньте. А потім виходьте на прогулянку — Канн має що показати своїм гостям.

— А дівчина?

— Ви її знали?

— Ніколи раніше її не бачив, ніколи в житті. Вона сиділа тут уранці. Я…

— …ви побачили, як сюди під’їхала карета «швидкої допомоги» і когось забрала. Я все розумію. І ви дійшли висновку, що тут когось убили. Я не знаю, звідки ви сюди прибули, не знаю, чи маєте ви дітей, але стережіться наркотиків. Розповідають, ніби від них не так уже багато й шкоди, а подивіться, що сталося з бідолашною дівчиною, дочкою батьків-португальців.

І він пішов геть, не чекаючи відповіді.

Певно, Ігор мав би наполягти на своїх словах, розповісти подробиці, і тоді його слова, можливо, сприйняли б усерйоз? Адже всякому очевидно, що неможливо вбити людину посеред білого дня, на головній вулиці Канна. Але він готовий пояснити, як загас інший світ посеред святкового натовпу, на очах у безлічі людей.

Але представник закону, правопорядку та добрих звичаїв не захотів його слухати. У якому світі ми живемо? Невже для того, щоб йому повірили, він мав би вихопити з кишені пістолет і влаштувати безладну стрілянину в усіх напрямках? Невже треба діяти як варвар, чиї дії неможливо пояснити ніякими причинами, щоб тебе нарешті почули?

Ігор проводжає поглядом поліціянта й бачить, що той перетинає вулицю й заходить до кав’ярні. Він вирішує постояти на місці ще трохи, можливо, слуга закону змінить свою думку, одержить якісь інструкції зі свого відділка й повернеться, щоб поговорити з ним і детальніше розпитати, як він скоїв свій злочин.

Але він майже переконаний у тому, що цього не станеться: він пам’ятає, щó сказав поліціянт про діамант у персні жінки. Може, він знає, звідки походить той камінь? Та ясно, що ні; бо інакше він би відвів ту жінку на свою дільницю і звинуватив би її в користуванні контрабандним матеріалом. Щодо жінки, то вона, звичайно, вперше побачила той діамант на прилавку дорогої крамниці ювелірних виробів, після того — про це продавці ніколи не забувають нагадувати — як він був оброблений голландськими або бельгійськими ювелірами. Вони класифікують їх за прозорістю, вагою, способом огранки. Ціна такого каменя коливається від кількасот євро до сум, які більшості простих смертних здаються астрономічними.

Діамант. Або брильянт, якщо вам більше подобається така назва. Як усім відомо, це відшліфований алмаз, тобто шматок вугілля, оброблений часом і дією високої температури. Позаяк у цій речовині немає ніяких органічних домішок, неможливо визначити час, потрібний для того, щоб змінити її структуру, але геологи оцінюють його десь в інтервалі триста мільйонів — один мільярд років. Здебільшого алмаз утворюється на глибині в 150 кілометрів, а потім повільно підіймається на поверхню, що дозволяє добувати його разом з іншими мінералами. Алмаз — найтвердіший мінерал серед усіх, створених природою, а тому його можна обробляти та шліфувати лише алмазом. Порошок, що залишається після такого обробітку, використовують у промисловості, для виготовлення кругів, які ріжуть і шліфують та полірують метал, наприклад, і більше ані для чого. Щодо самого діаманта, то в нього одне застосування: з нього виготовляють ювелірні прикраси, а для будь-чого іншого він непридатний.

Він править за найвищий символ людської суєтності та людського марнославства.

Кілька десятиліть тому, коли світ, здавалося, почав більше звертати увагу на суто практичну корисність речей та на проблеми соціальної справедливості, діаманти почали зникати з ринку. Це тривало доти, доки найбільша компанія з видобутку мінералів у світі, з осідком у Південній Африці, не уклала контракт із великою рекламною агенцією, однією з найкращих на нашій планеті. Представники однієї галузі Суперкласу домовилися з представниками іншої, й у результаті їхніх спільних зусиль народилася лаконічна формула: «Діаманти — вічні».

І незабаром проблему було розв’язано, ювелірні фабрики сприйняли цю ідею, і галузь знову стала процвітати. Якщо діаманти вічні, то немає нічого кращого, щоб виразити любов, яка теоретично теж має бути вічною. Немає також нічого кращого, щоб відрізнити Суперклас від мільярдів інших жителів планети, які перебувать в основі піраміди. Попит на дорогоцінне каміння швидко зростав, і ціни також пішли вгору. Проте минуло не так багато років, і промислова група з Південної Африки, що диктувала ціни та правила на міжнародному ринку алмазів, побачила себе оточеною горами трупів. Ігор знає, про що говорить; коли виникла потреба припинити міжплемінну різанину, йому довелося нелегко. Але він не кається: йому тоді вдалося врятувати багато людей, хоч про ту його діяльність майже ніхто нічого не знав. Він мимохідь згадав про це під час вечері з Євою в тому сибірському ресторані, але тоді ж таки постановив ніколи не повертатися до цієї розмови; коли йдеться про справи доброчинності, то нехай твоя ліва рука ніколи не знає, що творить права. Він урятував багато життів під час тих чвар, що виникли навколо діамантів, хоч ці факти ніколи не увійдуть до його біографії.

А той поліціянт, що пустив повз вуха зізнання злочинця у своєму злочині й похвалив дорогоцінний камінь на пальці в жінки, що несла пластикові торбини з туалетним папером та засобами для миття, показав себе не на висоті своєї професії. Він не знає, що в цій галузі промисловості, непотрібної для людства, обертається півсотні мільярдів доларів у рік і трудиться величезне військо гірників, працівників транспорту, приватних компаній, що працюють у галузі безпеки, ювелірних майстерень, страхових компаній, оптових торговців і продавців у крамницях, що торгують предметами розкоші. І мало хто усвідомлює, що ця комерція починається з багнюки й перетинає річки крові, перш ніж добутися до вітрини ювелірної крамниці.

Вона починається з багнюки, в якій бабрається той, хто шукає каміння, що має дати йому засоби до прожитку. Він знаходить кілька таких каменів і продає за двадцять доларів те, що обійдеться в десятки тисяч доларів покупцеві прикрас. Але в кінцевому підсумку він лишається задоволений, бо живе в тому регіоні світу, де люди заробляють не більш як півсотні доларів на рік, і п’ятьох знайдених каменів йому вистачає, щоб прожити життя, щасливе, хоч і дуже коротке, бо ніде не існують гірші умови праці, аніж ті, в яких трудиться він.

Знайдені камені переходять до рук невідомих скупників і негайно доставляються нерегулярним арміям у Ліберії, в Конго або в Анголі. Там призначають чоловіка, який у супроводі до зубів озброєної охорони вирушає на таємний аеродром. Сідає літак, і з нього виходить пан у костюмі=трійці в супроводі ще одного чоловіка, здебільшого в одній сорочці і з маленькою валізкою в руках. Вони обмінюються холодними привітаннями, й чоловік, що прийшов з озброєними охоронцями, передає чоловікові в сорочці кілька невеличких пакетів; можливо, під впливом якогось забобону всі вони загорнуті в старі панчохи. Чоловік у сорочці дістає з кишені спеціальну лінзу, прилаштовує її до свого лівого ока, розгортає пакетики й починає пильно роздивлятися, камінець за камінцем. Через півтори години він уже складає власну думку про матеріал; потім дістає із валізки маленькі електронні терези великої точності і зважує на них камінці. Робить якісь підрахунки на клапті паперу і вкладає матеріал у валізку разом із терезами. Чоловік у костюмі=трійці подає сигнал озброєним охоронцям, і п’ятеро або шестеро з них заходять у літак. Вони вивантажують прямо на аеродром кілька великих ящиків, після чого літак підіймається в повітря. Уся операція займає не більш як половину дня. Великі ящики відкривають. Там — снайперські гвинтівки, протипіхотні міни, кулі, що вибухають при першому зіткненні, випльовуючи цілу хмару дрібних, проте смертельних осколків. Зброю передають найманцям і солдатам, і незабаром у країні знову відбувається державний переворот, що своєю жорстокістю затьмарює всі попередні. Цілі племена винищуються, діти підриваються на мінах, втрачаючи руки й ноги, жінок ґвалтують. А тим часом дуже далеко звідти — здебільшого в Антверпені або Амстердамі — поважні зосереджені чоловіки з ніжністю, відданістю й любов’ю обробляють камені, зачаровані власною майстерністю, загіпнотизовані іскрами, що спалахують на кожній із граней цього перетвореного часом шматка вугілля. Алмаз обробляє алмаз.

На одному кінці планети жінки, що кричать від розпачу й болю під небом, затягнутим хмарами диму. А на протилежному кінці яскраво освітлені зали, з вікон яких можна милуватися прегарними будівлями старовинної архітектури. У 2002 році Організація Об’єднаних Націй ухвалює резолюцію під назвою «Процес Кімберлі», яка вимагає стежити за походженням дорогоцінних каменів і забороняє ювелірам купувати алмази, видобуті в зонах воєнних конфліктів. Протягом якогось часу респектабельні європейські майстри обробітку каміння в пошуках матеріалу звертаються лише до монополістів із Південної Африки. Але незабаром винаходять чимало способів перетворити незаконно видобутий алмаз на «законний», і резолюцію Об’єднаних Націй використовують лише для того, щоб надати політикам змогу стверджувати, що вони, мовляв, «роблять усе можливе, аби покінчити з торгівлею алмазами, що заляпані кров’ю».

П’ять років тому Ігор, який обмінював алмази на зброю, створив невеличкий збройний загін із метою покінчити з кривавим конфліктом на півночі Ліберії і досяг своєї мети — там стали гинути лише вбивці. У невеличкі села повернувся мир, а алмази стали продавати американським ювелірам, що не ставили нескромних запитань.

Коли суспільство не вживає заходів, щоб припинити злочинне насильство, людина має цілковите право робити те, що вона вважає необхідним і слушним.

Щось подібне відбулося кілька хвилин тому й на цій набережній. Коли факт убивства буде встановлено, хтось вийде до публіки і зробить заяву, яку поліція завжди робить у подібних випадках: «Ми робимо все можливе, щоб схопити вбивцю».

Авжеж, схопите ви його. Доля, завжди великодушна до нього, знову вказала йому правильний шлях. Шлях мучеництва нічого йому не дав би. Якщо все добре обміркувати, то стає очевидно, що Єва надто страждала б через його відсутність, вона не мала б із ким розмовляти протягом довгих ночей і нескінченних днів, чекаючи, коли закінчиться термін його ув’язнення. Вона плакала б, уявляючи, як він страждає від холоду, дивлячись на білі стіни в’язниці. А коли надійшов би час разом вирушити в дім на березі Байкалу, похилий вік уже не дозволив би їм навтішатися тими радощами, які вони разом планували.

Поліціянт вийшов із кав’ярні й повернувся на набережну.

— А ви досі, пане, тут? Може, ви заблукали й потребуєте допомоги?

— Ні, дякую.

– Ідіть відпочиньте, послухайтеся моєї поради. О цій порі дня сонце може бути дуже небезпечним.

Ігор повертається до готелю. Приймає душ. Просить дівчину з рецепції розбудити його о четвертій дня — на той час він устигне відпочити й повернути собі ясність розуму, що вже не дозволить йому вчинити дурницю, як та, яку він щойно мало не вчинив і яка зруйнувала б усі його так ретельно наперед обмірковані плани.

Він телефонує консьєржу й замовляє столик на терасі на той час, коли прокинеться; він вип’є чаю — і щоб ніхто йому не заважав. Потім звертає погляд на стелю й чекає, коли прийде сон.

Не має значення, звідки походить діамант — важливо тільки, щоб він сяяв.

У цьому світі лише любов варта абсолютно всього. Усе інше суперечить законам логіки.

Ігор знову пережив те відчуття цілковитої свободи, яке вже не раз переживав у своєму житті. Сум’яття думок, що було опанувало його, розвіювалося, поверталася цілковита ясність розуму.

Він віддав свою долю в руки Ісуса. Ісус вирішить, чи повинен він і далі виконувати свою місію, чи ні.

Він заснув без жодного відчуття вини.