Переможець завжди самотнiй

5.15 пополудні

Три вбивства. Середню річну статистику перевищено за кілька годин і перевищено відразу на п’ятдесят відсотків. Він іде до автомобіля й набирає спеціальну частоту по рації.

— У місті діє серійний убивця.

Голос на протилежному кінці лінії щось бурмоче у відповідь. Ефірний шум поглинає деякі слова, але Савуа зрозумів запитання.

— Ні, цілковитої певності я не маю. Але й сумнівів у мене нема.

Ще якісь слова у відповідь, спотворені шумом.

— Я не збожеволів, пане комісар, і я не вдаюся в суперечності. Ось вам приклад: я не маю цілковитої певності, що мені вчасно надішлють мою платню в кінці місяця, але й сумнівів у тому, що її надішлють, у мене нема. Я пояснив свою точку зору?

Ефірні перешкоди й роздратований голос на протилежному кінці лінії.

— Я не обговорюю питання своєї платні, але певність і сумніви можуть співіснувати, а надто в нашій професії. Гаразд, облишмо цю тему й перейдімо до того, що нас справді цікавить. Немає нічого дивного в тому, що теленовини повідомляють про три вбивства, бо одна з жертв щойно померла в лікарні. Очевидно тільки те, що всі вони були вчинені вельми хитромудрими способами і цього, звичайно, не досить, аби дійти певного висновку, що вони пов’язані між собою. Але несподівано Канн перетворюється на небезпечне місто. І якщо завтра ще когось уб’ють, то обов’язково почнуться розмови про те, що в місті діє вбивця-маніяк. І що нам тоді робити?

Відповідь комісара, спотворена шумом, проте зрозуміла.

— Атож, я тут, на місці третього вбивства. Хлопець, який був його свідком, розповідає про те, що бачив, усім. А сьогодні журналістів та фотографів у нашому місті стільки, що їх можна знайти в кожній шпарині. Я думав, що всі вони будуть на червоному килимі, але, схоже, помилявся. Правда в тому, що репортерів у нас значно більше, аніж новин.

Тріскотіння в ефірі й відповідь комісара. Савуа дістає з кишені блокнот і записує в ньому адресу.

— Гаразд. Я негайно виїду звідси до Монте-Карло й поговорю з тим чоловіком, на якого ви мені вказали.

Тріскотіння в ефірі припинилося. Особа на протилежному кінці лінії урвала зв’язок.

Савуа йде в кінець пірса, вмикає сирену на даху свого автомобіля на максимальну гучність — і мчить геть, немов божевільний, сподіваючись відвернути увагу репортерів на інший злочин, якого не існує. Але вони знають цей фокус і не рушають із місця, розпитують хлопця далі.

Савуа почав відчувати збудження. Нарешті він зможе покинути цю паперову роботу, передавши її комусь із підлеглих, і присвятити себе тому, про що завжди мріяв: зайнятися розплутуванням убивств, що суперечили всякій логіці. Йому хотілося знайти в цьому якийсь резон — серійний убивця з’явився в місті й починає тероризувати його жителів. З огляду на ту швидкість, із якою сьогодні поширюється інформація, незабаром йому доведеться стояти перед спалахами фотокамер і пояснювати, що «поки що нічого не доведено», але говорити це так, щоб ніхто йому не повірив і зблиски не згасали доти, доки злочинця не буде схоплено. Бо, попри весь свій гламур, Канн залишається невеличким провінційним містечком — де всі знають, щó відбувається і де знайти вбивцю буде неважко.

Слава. Відомість.

То невже він думає тільки про себе, а не про добробут і безпеку городян?

Але що поганого в тому, якщо він хоче знайти трохи слави й для себе, після того як протягом багатьох років мусив співіснувати з цими дванадцятьма днями, коли всі прагнуть здаватися набагато значущішими, ніж вони насправді є. Прагнення чимось відзначитися заражає всіх. Усі прагнуть, щоб їхня праця була визнана публікою; кінематографісти тут нічим не відрізняються від інших.

«Облиш думати про славу; вона прийде сама, якщо ти добре виконаєш свою роботу. Не забувай, до того ж, що вона примхлива; уяви собі, що буде, якщо ти виявишся неспроможним виконати покладену на тебе місію. Твоя ганьба також буде публічною.

Зосередься».

Після того як він майже двадцять років працював на різних посадах у поліції, зумів піднятися на кілька щаблів по службовій драбині, перечитав гори рапортів та документів, він дійшов висновку, що в більшості випадків, коли йдеться про розкриття злочину, інтуїція важить не менше, ніж логіка. Головну небезпеку для нього тепер, коли він їде в Монте-Карло, становить не вбивця — виснажений величезною кількістю адреналіну, який змішався з його кров’ю, і наляканий, адже він знає, що хтось бачив його на місці злочину. Головний його ворог — преса. Журналісти також знають про те, що інтуїція важить у розслідуванні злочинів не менше, ніж техніка. І якщо їм пощастить знайти бодай мінімальний зв’язок між трьома вбивствами, поліція цілком утратить контроль над подіями, і кінофестиваль може перетворитися на абсолютний хаос, коли люди боятимуться виходити на вулиці, іноземці роз’їдуться ще до його закінчення, комерсанти звинуватять поліцію в неефективності, про це писатимуть газети всього світу, адже серійний убивця, що діє в реальному житті, завжди цікавить усіх більше, аніж ті, кого показують на екранах.

І в наступні роки Каннський кінофестиваль уже не буде таким, яким був: запанує міф терору, розкіш і гламур виберуть собі інше, безпечніше, місто, в якому демонструватимуть свою продукцію, і потроху бучне свято кіномистецтва з майже шістдесятирічною історією перетвориться на щось мало значуще й більш не потраплятиме під сліпуче світло прожекторів та на сторінки журналів і газет.

Тож на ньому лежить велика відповідальність. А точніше, навіть дві великі відповідальності: перша полягає в тому, щоб якнайшвидше знайти автора цих злочинів і не допустити, аби ще один труп з’явився на підконтрольній йому території; друга — він повинен приборкати пресу.

Логіка. Він повинен міркувати логічно. Хто з цих репортерів, що тут присутні й здебільшого прибули до Канна з далеких міст, має точне уявлення про те, скільки злочинів відбулося на цій території? Кому з них спаде на думку зателефонувати до штабу Національної гвардії й поцікавитися статистикою? Логічна відповідь на це запитання: нікому. Вони думають тільки про те, щó відбулося в цю хвилину. Звичайно, вони збуджені тим, що великий продюсер пережив серцевий напад на одному з традиційних обідів, які влаштовують для гостей фестивалю. Але ніхто досі не знає, що він був отруєний, — висновок судового лікаря лежить на задньому сидінні його машини. Ніхто досі не знає — і, либонь, не довідається ніколи, — що мертвий продюсер був важливою ланкою в системі злочинного відмивання грошей.

Відповідь нелогічна: за всіх обставин знаходиться хтось, хто думає не так, як інші. Тому треба, в міру можливості, дати всі необхідні пояснення, організувати колективну прес-конференцію, але на ній говорити лише про вбивство американської продюсерші, чий труп знайдено на лаві, на пляжі; у такому разі інші інциденти будуть негайно забуті.

Убито жінку, яка була помітною постаттю у світі кіномистецтва. Хто після цього зацікавиться смертю нікому не відомої дівчини, що торгувала кустарними сувенірами? Найімовірніше, усі прийдуть до того самого висновку, що й він на самому початку свого розслідування: передозування наркотиками.

Тут ніякого ризику він не бачить.

Повернімося до жінки-продюсера. Схоже, вона не була такою вже значною постаттю, бо інакше комісар давно вже зателефонував би йому на мобільний. Які ж маємо факти? Добре вдягнений чоловік віком близько сорока років, з просивиною у волоссі розмовляв із нею протягом певного часу, поки вони милувалися призахідним сонцем, а хлопець-підліток спостерігав за ними, ховаючись за каменями. Угородивши жінці в тіло стилет із хірургічною точністю, убивця повільно пішов геть і вже змішався із сотнями, тисячами схожих на себе людей.

Самуа на кілька хвилин вимикає сирену й телефонує інспекторові, своєму заступникові, який залишився на місці злочину і тепер, певно, відповідає на запитання, хоч мусив би ставити їх. Він радить йому відповідати катам-журналістам, які завжди пхаються вперед зі своїми поквапними висновками, що це «майже напевне» було вбивство з ревнощів.

— Тільки не кажи, що нам це точно відомо. Скажи, на це вказують обставини, за яких сталося вбивство. Вони були там удвох і, певно, кохалися. Тож не йшлося ані про грабунок, ані про помсту, а про драматичне розв’язання проблем особистого характеру. Але намагайся не брехати; твої твердження записуватимуть і згодом можуть використати проти тебе.

— А чому я повинен пояснювати мотив?

— Бо обставини на це вказують. І чим скоріше пощастить нам задовольнити журналістів, тим ліпше.

— Вони запитують, якою була зброя вбивства?

— Усе вказує на те, що то був стилет. Так принаймні стверджує свідок.

— Але свідок не має цілковитої певності.

— Якщо навіть свідок не має цілковитої певності в тому, що бачив на власні очі, то що можеш стверджувати ти, крім як «обставини вказують» або «усе вказує»? Налякай хлопця; скажи і йому, що журналісти записують кожне його слово й потім зможуть використати проти нього.

Він вимикає мобілку. Тепер інспектор, його заступник, може почати відповідати на незручні запитання.

«Усе вказує» на те, що то було вбивство з ревнощів, хоч жертва лише день тому з’явилася в місті, прилетівши зі Сполучених Штатів. Хоч вона жила сама-одна у своєму готельному номері. Хоч із тих небагатьох відомостей, які їм пощастило зібрати, вона мала тут уранці лише одну зустріч без особливих наслідків на відкритому ринку фільмів, поблизу від Палацу Конгресів. Проте журналісти не мають доступу до цієї інформації.

І є ще одна річ, про яку знає лише він і про яку не знає ніхто з його команди, ніхто у світі.

Жертва була в лікарні. Він перекинувся з нею кількома словами й відіслав її геть — назустріч смерті.

Він знову вмикає сирену, сподіваючись, що її пронизливий рев заглушить у ньому почуття провини. Ні, ні, то не він угородив стилет у її тіло.

Звісно, він може думати: «Та пані була в приймальні, бо пов’язана з наркомафією і хотіла з’ясувати, чи замах справді вдався». Такі висновки не суперечать логіці, і якби він повідомив начальство про свою випадкову зустріч, йому було б наказано здійснювати розслідування в цьому напрямку. Звичайно, це могло бути й правдою; адже її вбито у витончений спосіб, як і голлівудського дистриб’ютора. Обоє були американцями. Обоє вбиті тонкими й гострими інструментами. Усе вказує на те, що йдеться про одну й ту саму злочинну групу і що дві жертви були пов’язані між собою.

Не виключено, що він помиляється і ніякий серійний убивця в місті не діє.

Бо дівчина, чиє тіло знайшли на лаві зі слідами, які вказували на те, що вона була задушена руками досвідченого майстра, могла зустрітися попередньої ночі з групою, яка прибула на зустріч із продюсером. Можливо, вона торгувала на тій набережній не лише сувенірами кустарного виробництва, а й наркотиками.

Він уявляє собі таку сцену: іноземці прибувають до Канна, щоб залагодити свої рахунки. В одному з багатьох тутешніх барів місцевий торговець наркотиками відрекомендовує комусь з них дівчину з густими віями, «яка працює з нами». Знайомство закінчується в ліжку, але чужоземець випив більше, аніж годилося б, язик йому розв’язується, адже Європа має інше повітря, втрачає контроль над собою й наговорює зайвого. На ранок він усвідомлює свою помилку й доручає професійному вбивці, які завжди супроводжують такі команди, розв’язати проблему.

Ну от, тепер начебто все ясно, усе вкладається у схему, не залишаючи місця для сумнівів.

Усе вкладається в таку очевидну схему, що саме з цієї причини втрачає всякий глузд. Не може такого бути, щоб кокаїновий картель ухвалив рішення залагодити свої рахунки в місті, куди з нагоди великої події, що тут відбувається, стягнуто з усієї країни додаткові сили поліції, які приєдналися до цілого війська приватних охоронців, до детективів, найнятих на період кінофестивалю, які протягом 24 годин на добу з невсипущою пильністю оберігають неймовірно коштовні дорогоцінності, що їх дами носять на вулицях і в салонах.

А якби навіть було так, то й це непогано для його кар’єри. Залагодження мафіозних рахунків привертає увагу журналістів не менше, аніж поява серійного вбивці.

Тепер можна трохи й розслабитися; у будь-якому випадку він здобуде славу, на яку давно заслуговує.

Він вимикає сирену. За півгодини він проїхав майже всю автостраду, перетнув невидимий кордон і опинився в іншій державі, їхати до мети йому залишилося хвилин десять. Але в його голові вирують думки, що їх, у якомусь розумінні, можна вважати забороненими.

Три вбивства за один день. Він, звичайно, глибоко співчуває родинам загиблих, як кажуть політики. Безперечно, він усвідомлює, що держава платить йому за те, щоб він сприяв підтриманню порядку, а не за те, щоб радів, коли порядок так ґвалтовно порушують. У ці хвилини комісар, певно, сам не свій від тривоги, від розуміння, яка величезна відповідальність лягла на його плечі, адже він повинен розв’язати дві проблеми: спіймати злочинця (або злочинців, бо він, мабуть, досі не переконаний у правильності його, Савуа, тези) і приборкати пресу. Усіх уже піднято на ноги, поліційні відділки округи попереджені, поліційні автомобілі одержують по електронній пошті словесний портрет убивці. Певно, не одному політику доведеться урвати свій відпочинок, бо начальник поліції вважає цю проблему надто делікатною і захоче передати відповідальність до вищих сфер.

Проте політик не дасть зловити себе в цю пастку, сказавши тільки, що треба повернути місто до нормального стану в якомога коротший термін, бо «на карту поставлено мільйони, якщо не сотні мільйонів євро». Він не клопотатиме собі голову такими дрібницями, його чекають набагато важливіші справи, які потребують негайного розв’язання, наприклад, вино якої марки треба подати на стіл цього вечора гостям із такої-то іноземної делегації.

«А що я? Чи на правильній я дорозі?»

Заборонені думки повертаються: він щасливий. Настає найважливіша мить у всій його кар’єрі, що досі була присвячена нагромадженню паперової документації та розслідуванню дріб’язкових справ. Він ніколи не думав, що ситуація, в якій він нині опинився, принесе йому таку радість — адже тепер він справжній детектив, він має теорію, що суперечить будь-якій логіці, він буде нагороджений, адже першим зрозумів те, чого ніхто інший не міг зрозуміти. Він нікому не признається у своєму щасті, навіть своїй дружині — бо вона вжахнулася б, якби довідалася про його стан, була б переконана, що він утратив глузд через небезпечне середовище, в якому йому доводиться працювати.

«Атож, я радий. Я збуджений».

Він щиро співчував родинам померлих; але його серце після багаторічної апатії повернулося у світ живих.

Савуа уявляв собі ряди книжкових полиць, заповнених запилюженими томами, купи журналів у кутках, стіл, завалений безладно розкиданими паперами, але кабінет сяє бездоганною білістю голих стін. Кілька світильників витонченої форми, зручне крісло і прозорий стіл, на якому стоїть монітор величезних розмірів. Стіл порожній, на ньому немає нічого, крім безпровідної клавіатури та невеличкого блокнота, на якому лежить розкішна авторучка фірми «Монте-ґраппа».

— Вам би слід перестати всміхатися й напустити на себе бодай трохи стурбований вираз, — каже йому чоловік із сивою бородою.

Попри спеку, він одягнений у твідовий піджак, краватку й добре скроєні штани, й ані його одяг, ані інтер’єр його кабінету анітрохи не відповідають тій темі, яку вони обговорюють.

— Що ви маєте на увазі?

— Я знаю, щó ви тепер почуваєте. Перед вами справа всього життя в містечку, де ніколи нічого не відбувається. Мені самому довелося пережити подібний конфлікт, коли я жив і працював в одному з малих містечок Великої Британії, у графстві Вест-Ґламорґен. Саме завдяки справі, яку мені тоді пощастило розплутати, мене перевели до Скотленд-Ярду, в Лондон.

«Париж. Ось моя мрія», — подумав Савуа, але не сказав нічого.

Чужоземець запросив його сісти.

— Я бажаю вам здійснити свою професійну мрію. Дуже радий познайомитися з вами. Мене звуть Стенлі Моріс.

Савуа вирішує змінити тему.

— Комісар боїться, що преса почне спекулювати на темі серійного вбивці.

— Вони можуть спекулювати, скільки їм заманеться, адже ми живемо у вільній країні. Такі повідомлення дозволяють газеті підняти наклад, перетворюючи занудне життя пенсіонера на цікаву пригоду, бо він пильно стежить за розвитком подій по всіх каналах масової комунікації, тремтячи від страху та щасливого усвідомлення, що «з ним так не буде».

— Я сподіваюся, ви одержали результати судово-медичної експертизи. Як ви гадаєте, на що вони вказують? Чи маємо ми справу з серійним убивцею, чи йдеться про залагодження стосунків між мафіозними угрупованнями, про помсту одного наркокартеля іншому?

— Так, я їх одержав. До речі, їх чомусь мені надіслали факсом — тобто інструментом, із якого сьогодні нема ніякої користі. Я попросив, щоб матеріали надіслали електронною поштою, і знаєте, що вони мені відповіли? Що досі не освоїли цієї технології. Ви тільки собі уявіть! Одна з найбільш оснащених поліцій світу досі користується факсом!

Савуа засовався у кріслі, виявляючи певне нетерпіння. Він прийшов сюди не для того, щоб обговорювати вади та переваги найновішої технології.

— Повернімося до справи, — каже доктор Моріс, колишня зірка детективного пошуку Скотленд-Ярду, який, вийшовши на пенсію, вирішив оселитися на півдні Франції, й також, певне, був дуже радий, що йому випала нагода вийти за межі своєї занудної повсякденності, заповненої лише читанням, відвідуванням концертів, питтям чаю та благодійними вечерями.

— Мені ще не доводилося розслідувати таку справу, а тому насамперед мені хотілося б знати, чи ви погоджуєтеся з моїм припущенням, що всі три вбивства вчинив один маніяк? Доктор Моріс каже, що три вбивства, вельми схожі за способом свого виконання, дають підстави зробити такий висновок. Тим більше, що їх скоєно в одній географічній зоні (в даному випадку, в місті Канн) і…

— Отже, йдеться про масового вбивцю…

Доктор Моріс уриває його й остерігає проти застосування хибних термінів. Масові вбивці — це терористи або зелені підлітки, які забігають до школи або кав’ярні й стріляють у все, що рухається, після чого або гинуть від поліційної кулі, або встигають застрелитися. Вони віддають перевагу вогнестрільній зброї або гранатам, спроможним завдати якнайбільшої шкоди за найкоротший час — за дві або три хвилини, не більше. Ці особи не переймаються наслідками своїх діянь — фінал їм наперед відомий.

Масового вбивцю колективна підсвідомість сприймає легше, оскільки його вважають психічно неврівноваженим, а тому значно легше провести лінію поділу між «нами» й «ним». Проте серійний убивця становить значно складнішу проблему — він наділений інстинктом руйнування, який носить у собі кожна людина.

Він робить паузу.

— Ви читали книжку Роберта Льюїса Стівенсона «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда»?

Савуа відповідає, що в нього немає часу на читання, бо він надто завантажений роботою. Моріс дивиться на нього крижаним поглядом.

— А я, на вашу думку, не маю чого робити?

— Я мав на увазі зовсім інше. Послухайте-но, пане Моріс, я до вас приїхав у надто нагальній справі. Я не маю бажання дискутувати з вами ані про технології, ані про літературу. Я хочу знати, які висновки ви зробили з тих матеріалів, що їх ми вам надали.

— Ви мені пробачте, але без літератури ми тут не обійдемося. У «Дивній історії доктора Джекіла і містера Хайда» розповідається про цілком нормального чоловіка, доктора Джекіла, якого в певні хвилини опановує невтримне бажання вбивати, й він тоді перетворюється на зовсім іншу істоту, на містера Хайда. Усім нам притаманні такі інстинкти, пане інспектор. Коли на сцені подій з’являється серійний убивця, він загрожує не тільки нашій безпеці; він загрожує також нашому психічному здоров’ю. Бо кожна людина з тих, які живуть на цій землі, носить у собі могутню руйнівну силу, й нерідко її опановує невтримне бажання, яке, либонь, найбільше пригнічується суспільством, — забрати чиєсь життя.

Причини можуть бути різні: переконаність у тому, що в такий спосіб ти поліпшуєш світ, помста за якусь давно забуту дитячу кривду, довго пригнічувана в собі ненависть до суспільства тощо. Але свідомо чи несвідомо кожен із нас про це думав, хай навіть колись дуже давно, ще в дитинстві.

Він знову замовкає, роблячи значущу паузу.

— Я думаю, що й ви, незалежно від тієї посади, яку обіймаєте в суспільстві, вже знайомі з цим почуттям. І ви вже мучили якогось кота або кидали у вогонь комах, що не вчинили вам ніякого зла.

Тепер настала черга Савуа скинути на співрозмовника крижаним поглядом і не сказати нічого. Моріс, проте, витлумачує його мовчанку як знак згоди й розвиває свої думки далі:

— Але не сподівайтеся зустріти людину з ознаками видимого божевілля, зі скуйовдженим волоссям і виразом лютої ненависті на обличчі. Якби ви читали трохи більше — але тепер я знаю, що ви людина вкрай заклопотана, — то я запропонував би вам прочитати книжку Ганни Арендт «Ейхман у Єрусалимі». Там вона намагається проаналізувати поведінку одного з найбільших серійних убивць в історії людства. Безперечно, він потребував помічників у виконанні тієї грандіозної місії, яку йому доручили: очистити людську расу. Стривайте хвилинку.

Він підходить до свого комп’ютера й натискає на кілька клавіш. Він знає, що чоловікові, який сидить перед ним, потрібні лише результати, але ані результатів, ані точних висновків він поки що дати йому не може. Тож він хоче просвітити його, підготувати до тих труднощів, які чекають на нього попереду.

— Ось воно. Арендт детально описує суд над Адольфом Ейхманом, відповідальним за винищення шістьох мільйонів євреїв у нацистській Німеччині. На сторінці двадцять п’ятій своєї книжки вона пише, що з півдесятка психіатрів, яким було доручено обстежити його, дійшли висновку про те, що він людина цілком нормальна. Його психологічний портрет, його взаємини з дружиною, дітьми, батьком і матір’ю повністю відповідали стереотипам соціальної поведінки, якої ми чекаємо від кожного респектабельного члена суспільства. Ганна Арендт пише далі:

Тепер можна переходити й до суті.

— Результати розтинів показують, що вбивця не намагався зґвалтувати свої жертви…

— Докторе Моріс, я повинен розв’язати надзвичайно складну проблему й розв’язати її якомога швидше. Мені потрібна впевненість у тому, що ми маємо справу з серійним убивцею. Цілком очевидно, що ніхто не може зґвалтувати чоловіка на званому обіді або дівчину на пляжній лаві. Співрозмовник пускає його слова повз вуха й провадить:

— …що властиво для багатьох серійних убивць. Декотрі з них керуються міркуваннями, що їх умовно можна назвати «гуманними». Скажімо, медсестри, що допомагають померти пацієнтам, які перебувають на останній стадії життя, а іноді ми знаходимо трупи жебраків, убитих невідомо ким і невідомо як, а буває навіть, що працівники служб соціальної допомоги, відчуваючи жаль до старих і калічних пенсіонерів, приходять до висновку, що в іншому житті їм буде набагато краще — такий випадок нещодавно стався в Каліфорнії. Існують також охочі поліпшити в такий спосіб суспільство — їхніми жертвами стають переважно повії.

— Пане Моріс, я приїхав сюди не для того, щоб… Цього разу Моріс злегка підвищує тон.

— А я вас, власне, сюди й не запрошував. Я роблю вам послугу. Якщо хочете, можете їхати собі геть хоч зараз. Якщо ж ні, то відмовтеся від своєї поганої звички — щохвилини уривати мої міркування. Якщо ми хочемо когось зловити, то повинні зрозуміти, як він думає.

— То ви згодні чи не згодні, що ми маємо справу із серійним убивцею?

— Я ще не закінчив.

Савуа узяв себе в руки. І справді, чого він так поспішає? Хіба не ліпше буде дочекатися, поки журналісти заплутаються остаточно, а тоді приголомшити їх несподіваним розв’язанням проблеми?

— Пробачте мені. Я вас слухаю.

Моріс зручніше вмощується у кріслі й обертає монітор у такий спосіб, щоб Савуа бачив, щó зображено на ньому: на величезному екрані він бачить гравюру, імовірно дев’ятнадцятого сторіччя.

— Перед вами найславетніший з усіх серійних убивць: Джек на прізвисько Потрошитель. Він діяв у Лондоні й лише за другу половину тисяча вісімсот вісімдесят восьмого року позбавив життя п’ятьох чи то сімох жінок у людних або напівлюдних місцях. Він розпорював їм животи й витягував із них нутрощі та дітородні органи. Його так і не спіймали. Він перетворився на міф, і до сьогодні його особу не з’ясовано.

Картинка на моніторі змінилася, тепер там було щось подібне до мапи зоряного неба.

— А тепер ви бачите підпис Зодіака. За десять місяців він убив у Каліфорнії п’ять парочок; то були підлітки, які зупиняли автомобілі в безлюдних місцях, щоб полапати одне одного. Він надсилав листи в поліцію, позначені цим символом, схожим на кельтський хрест. До сьогодні ми не знаємо, хто ж то був.

Але як у випадку Джека, так і у випадку Зодіака дослідники вважають, що йдеться про людей, які хотіли відновити мораль та добрі звичаї в тих регіонах, де жили. Вони, так би мовити, виконували свою місію. І попри уявлення про них, яке навіює людям преса такими своїми заголовками, як:

«Душитель із Бостона» або «Дітовбивця з Тулузи», вони зустрічаються зі своїми сусідами на вікенди й тяжко працюють, щоб заробити собі хліб щоденний. Ніхто з них не здобуває фінансової вигоди зі своїх злочинів.

Розмова починає цікавити Савуа.

— Ви хочете сказати, що нашим убивцею може бути будь-яка людина, що приїхала до Канна на фестиваль?

– І сіє тут терор із якоїсь цілком абсурдної причини, як наприклад, «покінчити з диктатурою моди» або «покласти край поширенню фільмів, які закликають до насильства». Преса вигадає для нього прізвисько, що навіює жах, і почне створювати атмосферу страху й підозри. Йому почнуть також приписувати злочини, що не мають ніякого стосунку до нього. Виникає паніка, яка припиняється лише в тому разі, коли випадково — я повторюю, випадково — зловмисника схоплять. Бо нерідко буває, що він діє протягом певного часу, а потім зникає, не залишивши по собі жодних слідів. Він залишив свій знак в історії, іноді він пише щоденник, який знайдуть по його смерті, — і це все.

Савуа більше не дивиться на годинник. Його мобілка дзвонить, але він вирішує не вмикати її: проблема виявилася набагато складнішою, аніж він припускав.

— Тобто ви все ж таки згодні зі мною.

— Так, — відповідає йому найавторитетніший детектив Скотленд-Ярду, чоловік, який став легендою, розкривши п’ять злочинів, що вважалися абсолютно безнадійними.

— А чому ви всетаки дійшли висновку, що перед нами серійний убивця?

Моріс читав на своєму моніторі текст, що, певно, був електронним листом. Інспектор, який сидів перед ним, схоже, став дослухатися до його аргументів.

— Через цілковиту відсутність мотивів, із яких він чинить свої злочини. Більшість таких убивць мають те, що ми називаємо «почерком»: обирають жертву приблизно одного зразка — гомосексуаліста, повію, жебрака, парочки, які ховаються в лісі, тощо. Є й інші, яких ми називаємо «асиметричними вбивцями», — вони вбивають тому, що неспроможні стримати в собі імпульс. Вони досягають певного пункту, в якому імпульс задовольняється, і перестають убивати доти, доки це бажання знову не виходить у них із-під контролю. Наш серійний убивця належить до цієї другої категорії.

Тут є про що подумати: дії нашого вбивці позначені високим професіоналізмом. Він убиває по-різному — голими руками, отрутою, стилетом. Ним не рухають класичні мотиви: секс, алкоголізм, очевидний психічний розлад. Він добре знає анатомію людини — і це поки що наша єдина зачіпка. Він, певно, спланував свої злочини заздалегідь, бо отруту не так легко роздобути, тому ми маємо всі підстави зарахувати його до тих, хто «виконує місію», але ми ще не знаємо, яку саме. Цікаво відзначити, що, вбиваючи дівчину, він використав один із прийомів російського бойового мистецтва, яке називається самбо, — і це поки що наш єдиний слід. Я міг би піти й далі і сказати, що до його почерку входить також намагання на певний час заприятелювати з жертвою. Але така теорія входить у суперечність із тим убивством, яке він скоїв на званому обіді, у павільйоні на пляжі в Канні. Згідно з наданими мені відомостями, біля жертви були двоє особистих охоронців, які не дозволили б йому надто наблизитися. А крім того, за нею також стежив Інтерпол.

Отже, росіянин. Савуа вже наготувався увімкнути свій мобільний телефон і наказати переглянути списки постояльців у всіх готелях міста. Чоловік приблизно сорока років, добре вдягнений, волосся з сивиною, росіянин.

— Той факт, що він застосував прийом із російського мистецтва рукопашного бою, ще не свідчить про те, що він росіянин. — Моріс прочитав його думки, як і годиться колишньому доброму детективу. — Застосувавши той самий метод, ми можемо дійти висновку, що він індіанець із Південної Америки, адже він застосував отруту кураре.

– І що ж нам робити?

— Чекати наступного вбивства.