Переможець завжди самотнiй

4.16 пополудні

Тераса перед баром «Мартінеса» заповнена людьми, й Ігор віддає собі належне за свою передбачливість; хоч йому ніколи раніше не доводилося бувати в цьому місті, він замовив столик наперед — угадавши, що ситуація буде саме такою, якою вона тепер є. Він замовляє чай із грінками, закурює сигарету, озирається довкола й бачить те саме, що міг би побачити в будь-якому шикарному розважальному закладі світу: жінки, накачані ботоксом, з очевидними ознаками анорексії й дами старшого віку, обвішані коштовностями, — багато з них їдять морозиво, чоловіки з молодими дівчатами та подружжя зі знудженим виглядом, усміхнені дівчата з келихами прохолоджувальних трунків, що позбавлені калорій, — кожна вдає, ніби цілком поглинута розмовою зі своєю сусідкою, але погляд її ковзає від одного кінця тераси до іншого в надії натрапити там на щось цікаве.

І лише за одним столиком картина трохи інша. Троє чоловіків і дві жінки розклали там якісь папери між бляшанками з пивом і тихо сперечаються та обговорюють цифри у калькуляторі. Здається, тут тільки вони зайняті якоюсь справою, але насправді це не так. Тут усі зайняті однією справою й усіх цікавить лише одне.

Засвітитися.

А якщо їм пощастить засвітитися, звернути на себе увагу, то це приведе їх до Слави. А Слава, якщо все буде добре, приведе до Могутності. Магічне слово, що перетворює людину на напівбога, на недосяжного кумира, який не вважає за потрібне з кимось розмовляти, комусь на щось відповідати і звик, що всі його бажання відразу задовольняються, який розбуджує гостру заздрість і ревнощі, коли проїздить у своєму лімузині із затемненими шибками або у фантастично дорогому спортивному автомобілі. Для нього не існує непідкорених вершин, і він перемагає всюди, куди скине оком. Гості, що сидять на цій терасі, вже перетнули певний бар’єр — вони більш не стовбичать на вулиці з наставленими фотоапаратами, за металевими огорожами, чекаючи, коли хтось вийде крізь парадні двері й подарує їм кілька промінчиків від своєї слави. Так, вони вже сидять у холі готелю, й тепер їм залишається тільки здобути могутність і славу, причому не має значення, в якій саме галузі. Чоловіки знають, що проблема не в тому, скільки їм років, а в тому, зуміють чи не зуміють вони налагодити необхідні зв’язки. Проте дівчата, що оглядають тепер терасу з такою пильністю, якій позаздрили б і досвідчені зубри приватної охорони, гостро відчувають наближення того небезпечного віку, коли вони втратять усі можливості чогось домогтися завдяки своїй жіночій красі. Дамам старшого віку хотілося б, щоб їх цінували та шанували за їхні таланти та їхній розум, але діаманти затьмарюють будь-яку можливість роздивитися ці дари. Подружжя сподіваються, що хтось, проминаючи їх, привітається з ними, а всі обернуться до них і подумають: «Це хтось відомий». А може, і знаменитий, хто знає? Синдром слави. Він спроможний руйнувати кар’єри, розбивати шлюби, нищити християнські цінності, засліплювати і мудрих, і невігласів. Великі вчені одержали високу премію і з цієї причини припинили свої дослідження, які могли б облагодіяти людство, й почали виступати з доповідями та лекціями, що тішать їх еґо та поповнюють банківський рахунок. Індіанець з амазонської сельви, всиновлений знаменитим співаком, дійшов висновку, що експлуатується його злиденне походження. Поборник справедливості, що тяжко працює, захищаючи права людей, яким поталанило в житті менше, вирішує взяти на себе конкретний громадський обов’язок, виграє вибори й відтоді починає вважати, що йому все дозволено, аж поки одного дня його застають у готелі, де він розважається з професіоналом сексу, оплативши його послуги грішми платників податків.

Синдром слави. Він приходить тоді, коли людина забуває, хто вона така, й починає вірити в те, що кажуть про неї інші. А Суперклас — це омріяний світ усіх, світ, де немає ані темряви, ані тіней і де задовольняються усі твої бажання.

Ігор володіє могутністю. Він боровся протягом усього свого життя, щоб вийти на ту вершину, на якій тепер перебуває. Щоб досягти цього, йому доводилося бути присутнім на вкрай занудних обідах і вечерях, зустрічатися з людьми, яких він зневажав і ненавидів, усміхатися тоді, коли йому хотілося сказати щось брутальне, ображати тих, кого йому було шкода, але хто мусив «послужити прикладом». Він працював удень і вночі, працював на свята й на вихідні, по вуха закопаний у зустрічі зі своїми адвокатами, адміністраторами, державними чиновниками, представниками преси. Він почав із нуля, коли комуністичний режим зазнав краху, й досяг вершини. А крім того, зумів пережити всі політичні бурі та економічні катастрофи, які стрясали його країну протягом перших двох десятиліть нового режиму.

Навіщо йому було все це? Бо він боявся Бога і знав, що Він благословляє його на його шляху, а благословення Бога він мусив шанувати, бо інакше втратив би все.

Звичайно ж, були хвилини, коли його змагало відчуття, що він нехтує найважливішу частину цього благословення — Єву. Але протягом багатьох років він був переконаний у тому, що вона його розуміє, що це тільки тимчасова фаза в їхньому житті, яка хоч трохи й затяглася, проте неодмінно закінчиться, й тоді вони будуть завжди разом. У них були великі плани — подорожі, прогулянки на човнах, самітний будинок на вершині гори, вогонь у каміні й переконаність у тому, що вони зможуть бути там стільки часу, скільки їм захочеться, не думаючи ані про гроші, ані про борги, ані про обов’язки. Вони знайдуть школу для тих багатьох дітей, яких вона йому народить, і цілими днями гулятимуть по навколишніх лісах, вечеряючи в невеличких, але дуже затишних місцевих ресторанчиках. Вони матимуть час на те, щоб доглядати сад, читати, ходити в кіно, робити ті прості речі, які мріють робити всі люди, єдині речі, спроможні заповнити змістом життя будь-якого індивіда, що живе на землі. Коли Ігор приходив додому з купою паперів, які він розкладав на ліжку, і просив її потерпіти ще трохи. Коли його мобільний телефон дзвонив саме в той день, який вони обрали для того, щоб повечеряти разом, і він мусив уривати розмову з нею й протягом тривалого часу щось обговорювати та сперечатися з особою, що була на протилежному кінці лінії, він знову просив її мати трохи терпіння. Він знав, що Єва робила все можливе й неможливе для того, щоб він почував себе комфортно, хоча вряди-годи дуже лагідно нагадувала йому, що їм слід би повтішатися життям, поки вони ще молоді, що їм вистачить грошей на п’ять наступних поколінь.

Ігор погоджувався з нею: він справді міг з усім покінчити сьогодні. Єва усміхалася, ніжно доторкалася до його обличчя — й у цю мить він пригадував, що геть забув про якусь дуже важливу справу, біг до телефону або комп’ютера, розмовляв із кимось або відсилав електронне послання.

Чоловік віком років сорока підводиться, озирається навкруг себе і вимахує над головою газетою з криком:

— «Насильство і кривава різанина в Токіо! Семеро вбитих у салоні комп’ютерних ігор!»

Усі звертають погляди на нього.

— Насильство! Вони не знають, про що їм писати! Справжнє насильство ось воно, тут!

Ігор відчуває, як у нього мороз пішов поза спиною.

— Коли якийсь псих заріже кількох невинних, увесь світ жахається. Але хто звертає увагу на інтелектуальне насильство, яке відбувається в Канні? Наш фестиваль убивають в ім’я диктатури. Тут ідеться зовсім не про те, щоб вибрати найкращий фільм, а про те, щоб учинити злочин проти людства, примушуючи людей купувати продукт, який їм непотрібний, забути про мистецтво й думати тільки про моду, ходити не на перегляд фільмів, а на гала-обіди та гала-вечері. Це неподобство! Я сюди приїхав, щоб…

— Заткнися, — каже йому хтось. — Нікому немає діла до того, чого ти сюди приїхав.

— …Я приїхав сюди, щоб викрити поневолення людських бажань! Бо людей примушують робити вибір, керуючись не розумом, а пропагандою, брехнею! Чому ви такі стурбовані різаниною в Токіо і не звертаєте найменшої уваги на ту різанину, від якої страждає ціле покоління кінематографістів? Чоловік робить паузу, певно, чекаючи схвальних оплесків, але ніхто вже його не слухає, ніхто навіть мовчки не вдумується в його слова; усі знову розмовляють за своїми столами, байдужісінькі до щойно сказаного. Він знову сідає, з виразом найвищої гідності, але серце йому крається від усвідомлення тієї істини, що він лише виставив себе на посміх.

«Засвітитися, — думає Ігор. — Але проблема в тому, що нікому ні до чого немає діла».

Тепер його черга розглянутися навкруги. Єва оселилася в цьому ж таки готелі, й після стількох років їхнього подружнього життя він ладен заприсягтися, що вона п’є каву або чай десь неподалік від того місця, де він сидить. Вона одержала його послання й тепер, безперечно, шукає його, знаючи, що він десь зовсім близько.

Йому не вдається її побачити. І не вдається перестати думати про неї, вона — його вічна одержимість. Він пригадує, як однієї ночі, повертаючись додому у своєму імпортному лімузині, зі своїм шофером, який служив у нього також приватним охоронцем, — обидва воювали в Афганістані, але доля поставилася до них по-різному, — він попросив його зупинитися перед «Готелем Кемпінскі». Залишив свій мобільний телефон і папери в автомобілі й піднявся до бару, який був на терасі тієї будівлі. На відміну від тераси в сьогоднішньому Канні, бар там був майже порожній, і наближався час його закриття. Він дав щедрі чайові барменові та офіціантам і попросив, щоб вони не зачиняли свого закладу ще з годину.

І саме тоді він усе зрозумів. Ні, він не зможе зупинитися ані через місяць, ані через рік, ані через десять років. Ніколи в них із Євою не буде ані дому, ані родини, про які вони мріяли. У ту ніч він запитував сам себе, чому це неможливо, і знаходив лише одну відповідь.

Дорога до влади й могутності — це дорога з одностороннім рухом. Він назавжди залишиться рабом свого вибору і якби він і справді здійснив свою мрію й усе покинув, то запав би в глибоку депресію.

Чому він обрав для себе цей шлях? Через ті нічні кошмари, які йому довелося пережити в окопах ще зовсім молодим хлопцем, переляканим і змушеним виконувати обов’язок, який йому силоміць накинули, обов’язок убивати? Через те, що ніяк не міг забути свою першу жертву, селянина, який опинився на лінії його пострілу, коли Радянська армія воювала з афганськими партизанами? Через тих людей, які спочатку дивилися на нього з недовірою, а потім глузували, коли він дійшов висновку, що майбутнє світу — в стільниковому телефонному зв’язку, і став шукати інвесторів для свого проекту? Через те, що на початку він був змушений співпрацювати з тінями, з мафіозними бізнесменами, які хотіли відмити гроші, зароблені на проституції?

Він зумів тоді повернути їм усі борги, не опустившись на їхній рівень і не благаючи їх відтермінувати виплату. Навіть увійшовши до спілки з темними особами, він зберіг своє світло. Війна стала для нього далеким минулим, і він знав, що вже ніколи не повернеться на поле битви. Йому пощастило зустріти жінку свого життя. Він працював у галузі, яка завжди подобалася йому. Він зумів нажити багатство, він був дуже багатий і не втратив би своє багатство, навіть якби завтра комуністична система знову прийшла до влади, тому що більшість своїх грошей тримав поза межами країни. Він налагодив добрі взаємини з усіма політичними партіями. Був знайомий із великими світовими лідерами. Заснував фонд допомоги сиротам солдатів, які загинули під час радянської агресії в Афганістані. Але там, у барі неподалік від Красної площі, будучи єдиним клієнтом і знаючи, що має досить грошей, аби заплатити хлопцям за право просидіти там до самого ранку, він нарешті все зрозумів.

Зрозумів і тому, що бачив: те саме тепер діється і з його дружиною. Вона весь час перебувала у від’їздах, а коли поверталася до Москви, то щодня приходила додому дуже пізно й відразу йшла до комп’ютера. Він зрозумів, що всупереч загальному уявленню тотальна могутність означає абсолютне поневолення. Той, хто її здобуде, вже ніколи не захоче відмовитися від неї. Він завжди бачитиме попереду нову вершину, на яку повинен піднятися. Завжди бачитиме конкурента, якого треба перемогти. Разом з іншими двома тисячами людей він належав до найексклюзивнішого клубу у світі, який один раз на рік скликає всіх своїх учасників у швейцарське місто Давос на Світовий економічний форум; усі ці люди володіють казковим багатством і великою могутністю, усі вони мультимільйонери. Й усі вони працюють від раннього ранку до пізньої ночі, завжди прагнучи дійти далі, завжди говорячи про одне й те саме: про купівлю і продаж акцій, про котування на біржах, про тенденції ринку — і про гроші, гроші, гроші. Вони працюють у такому нелюдському темпі не тому, що їм чогось бракує, а тому, що вважають себе потрібними й незамінними — адже вони годують сотні тисяч своїх службовців та їхніх родин, несуть на собі величезну відповідальність перед своїми державами і своїми акціонерами. Вони працюють із щирою вірою в те, що допомагають світу, — мабуть, воно так і є, але за цю допомогу їм доводиться розплачуватися власними життями.

Наступного дня він зробив те, до чого завжди ставився з великою зневагою: він пішов на прийом до психіатра — запідозривши, що з його психікою діється щось не те. Ось тоді він і довідався, що страждає від хвороби, досить поширеної серед тих людей, яким пощастило досягти чогось такого, що виходить за межі спроможностей людини пересічної. Він був таким собі маніакальним працівником, або трудоголіком — саме таким терміном називають сьогодні в усьому світі людей, що мають цю маніакальну схильність. У тих випадках, коли такий компульсивний трудоголік, сказав йому психіатр, спробує відійти від тих проблем і викликів, що постають перед його компанією, він наражає себе на ризик провалитися в глибоку депресію.

— Точну причину виникнення цієї недуги ми ще не знаємо, але вона пов’язана з невпевненістю в собі, з пережитим у дитинстві страхом, з небажанням приймати дійсність такою, яка вона є. Це хвороба не менш небезпечна, аніж наркозалежність, наприклад. Але на відміну від того ж таки наркомана, продуктивність праці якого швидко падає, трудоголік робить великий внесок у зростання багатства своєї країни. Тому ніхто не зацікавлений у тому, щоб його вилікувати.

— А якими будуть наслідки?

— Я буду з вами відвертий, адже задля цього ви до мене й прийшли. Найтяжчим із наслідків є зруйнування подружнього життя. У Японії, одній із країн, де ця хвороба спостерігається найчастіше й іноді призводить до фатальних наслідків, винайдено кілька способів, спрямованих на те, щоб тримати цю одержимість під контролем.

Ігор не пам’ятав, щоб у останні роки йому доводилося відчути до когось таку повагу, яку він тепер відчував до цього вусатого чоловіка в окулярах, що сидів перед ним.

— Отже, існує вихід?

— Коли трудоголік приходить до психіатра й просить допомоги, це ознака того, що він хоче вилікуватися. З тисячі таких випадків лише одна людина усвідомлює, що їй потрібна допомога.

— Мені потрібна допомога. У мене досить грошей, щоб оплатити будь-яке лікування.

— Це слова, характерні для трудоголіка. Атож, я знаю, що грошей у вас досить, як і в усіх ваших товаришів по нещастю. Я знаю, хто ви такий; я бачив ваші фотографії, зняті на благодійних аукціонах, на конгресах і навіть під час вашої приватної зустрічі з нашим президентом, у якого, до речі, теж можна спостерегти симптоми такого захворювання. Справа не тільки у грошах. Я хотів би знати, чи вистачить у вас волі на те, щоб позбутися цієї одержимості.

Ігор подумав про Єву, про дім у горах, про родину, яку він мріяв завести, про мільйони доларів, що лежать на його банківському рахунку. Подумав про престиж і могутність, якими він нині володіє, і про те, як важко буде від цього відмовитися.

— Я не пропоную, щоб ви відмовилися від того, що нині робите, — промовив психіатр, так ніби прочитав його думки. — Я лише пропоную, щоб ви дивилися на свою роботу як на джерело радості, а не відчували себе одержимим і поневоленим нею.

— Так, я до цього готовий.

— А яка велика причина стоїть за вашим наміром? Адже всі трудоголіки задоволені з того, що вони роблять; жоден із ваших друзів, що перебувають у такому самому становищі, як і ви, не визнає, що йому потрібна допомога.

Ігор опустив очі.

— Тож яка ваша велика проблема? Хочете, я відповім за вас? Ваша родина розпадається, чи не так?

— Навіть гірше, ніж це. У моєї дружини з’явилися ті самі симптоми. Вона почала віддалятися від мене після нашої спільної подорожі на озеро Байкал. А якщо й існує хтось на світі, заради кого я готовий убивати знову…

До Ігоря раптом дійшло, що він наговорив зайвого. Але психіатр, що сидів перед ним на протилежному боці столу, здавався незворушним.

— А якщо й існує хтось на світі, ради кого я готовий абсолютно на все, то це моя дружина.

Психіатр викликав свою асистентку й попросив її призначити серію консультацій. Він не запитував, чи зможе його пацієнт прийти до нього в той або в той день. Він хотів відразу дати йому зрозуміти, що, хоч би яка важлива справа затримувала його, він повинен буде її відкласти задля зустрічі з ним.

— Ви дозволите поставити вам одне запитання? Лікар ствердно кивнув.

— А не можна той факт, що я змушений працювати набагато більше, аніж повинен, витлумачити як щось шляхетне? Як глибоку повагу до тих можливостей, які Бог надає мені в цьому житті? Як намагання виправити вади суспільства, навіть якщо в певних випадках мені доводиться вдаватися до методів, що не зовсім…

Пауза.

— …не зовсім що?

— Та нічого.

Ігор вийшов від лікаря спантеличений, але водночас із відчуттям полегкості. Схоже, лікар не зовсім зрозумів, у чому суть його роботи: життя завжди має зміст і резон, усі люди поєднані між собою, й нерідко доводиться видаляти з їхнього спільного тіла злоякісні пухлини для того, щоб воно було здоровим. А люди здебільшого замикаються у своїх еґоїстичних світах, будують плани на життя, в які не включають ближнього, вони вважають, що планета — це лише клапоть землі, який треба обробляти й досліджувати, вони підкоряються лише своїм інстинктам та бажанням, анітрохи не турбуючись про колективний добробут.

Він не руйнує свою родину, він лише хоче залишити кращий світ у спадок своїм дітям, яких мріє мати. Світ без наркотиків, без війн, без скандальної торгівлі сексуальними послугами, світ, у якому любов буде великою силою, що об’єднуватиме подружжя, племена, народи й релігії. Єва не може не зрозуміти його — хоч нині їхній шлюб і переживає кризу, яку, безперечно, наслав на них злий дух.

Наступного дня він попросив свою секретарку повідомити психіатра, що скасовує свої консультації — у нього накопичилося багато інших важливих справ. Він опрацьовує великий план очищення світу, він потребує допомоги й уже налагодив контакти з групою, яка погодилася працювати на нього.

Але через два місяці жінка, яку він кохав, покинула його. Немає сумніву, що злий дух опанував її цілком і остаточно. Бо інакше він ніяк не міг би пояснити деякі дивні особливості її поведінки.

Він повертається до реальності Канна, почувши скрегіт відсунутого стільця. Перед ним стоїть жінка з келихом віскі в одній руці й сигаретою в другій. Добре вдягнена, але вочевидь уже п’яна.

— Можна мені тут сісти? Усі столи зайняті.

— Ви вже сіли й без мого дозволу.

— Це неможливо, — каже жінка таким тоном, ніби вони вже давно знайомі. — Просто неможливо. Поліція вигнала мене зі шпиталю. А чоловік, задля зустрічі з яким я була в дорозі протягом цілого дня, винайняла кімнату в готелі, заплативши за неї вдвічі дорожче, тепер перебуває між життям і смертю. Наркотики!

Вона з поліції?

Чи те, про що вона говорить, не має ніякого стосунку до його недавніх роздумів?

— А що ви — ні, будьмо краще на «ти», — а що ти тут робиш? Тобі не жарко? Чом би тобі не скинути піджак — чи ти хочеш похизуватися своєю елегантністю?

Люди завжди самі обирають свою долю. І ця жінка щойно зробила те саме.

— Я завжди ношу піджак — незалежно від температури. А ви — актриса?

Жінка сміється сміхом, близьким до істеричного.

— Можна сказати й так. Атож, я актриса. Я граю роль людини, яка з підліткового віку плекала мрію, виросла з нею, віддала сім років свого жалюгідного життя на боротьбу за те, щоб здійснити її, заклала свій дім, працювала як проклята…

— Я знаю, що це таке.

— Ні, ні, ти не знаєш. Це означає вдень і вночі думати про одне й те саме. Ходити туди, куди тебе не запрошують. Тиснути руки людям, яких ти зневажаєш. Телефонувати раз, двічі, десять разів, поки тобі не вдасться привернути до себе бодай найменшу увагу тих, хто не наділений і десятою частиною твого таланту й твоєї мужності, а проте спромігся досягти певного становища й вирішив помститися всім іншим за ті невдачі, які довелося йому витерпіти у своєму особистому житті…

— …і не знати у своєму житті іншої радості, як безперервна гонитва за тим, чого ти жадаєш. Не знати жодних розваг. Нічим іншим не цікавитися. Й, у кінцевому підсумку, зруйнувати свою родину.

Жінка скинула на нього переляканим поглядом.

— Хто ви? Як ви зуміли прочитати мої думки?

— Я саме про все це думав, коли ви підійшли. Можете й далі називати мене на «ти». Думаю, я зможу допомогти вам.

— Ніхто мені не зможе допомогти. Єдина особа, яка могла б це зробити, нині лежить у відділенні інтенсивної терапії шпиталю. І з тих скупих відомостей, які мені пощастило роздобути, перш ніж приїхала поліція, він навряд чи виживе. О, Господи!

Вона допиває те, що залишилося на дні склянки. Ігор знаком кличе офіціанта. Той ігнорує його і йде обслуговувати інший столик.

— Я завжди у своєму житті віддавала перевагу пустопорожнім словам хвали перед конструктивною критикою. Будь ласка, скажи мені, що я гарна, що я дуже здібна.

Ігор сміється.

— Звідки ви знаєте, що я не зможу допомогти вам?

— То ти, можливо, дистриб’ютор фільмів? Можливо, маєш контакти в усьому світі, маєш кінотеатри в усіх регіонах планети?

Схоже, вони обоє думають про одну й ту саму особу. Якщо це справді так і якщо це пастка, то втікати пізно — за ним уже пильно стежать і його заарештують, щойно він підведеться зі стільця. Ігор відчуває, як шлунок йому стискається, але чому він такий наполоханий? Адже лише кілька годин тому він сам намагався безуспішно віддатися в руки поліції. Він тоді обрав для себе роль мученика, запропонував Богові принести в жертву свою свободу, але Всевишній його жертви не прийняв.

А тепер, можливо, Небеса змінили свою думку.

Йому потрібно продумати, як захистити себе від подій, що зараз розгортатимуться: підозрюваного впізнали, жінка, яка прикидалася п’яною, вийде на передній план і дасть свідчення. Потім до зали увійде ще один чоловік і надзвичайно чемно попросить його відійти для невеличкої розмови. Він відрекомендується працівником поліції. У кишені Ігоря вони знайдуть щось подібне до тієї ручки, у яку вставляють перо, й ця річ не викличе жодних підозр — але там-таки лежить «беретта», що відразу викаже його. Перед очима в Ігоря в одну мить пробігає все його життя.

Застосувати пістолет і почати відстрілюватися? Але поліціянт, що розмовлятиме з ним, після того як вони встановлять його особу, безперечно буде не сам-один, його товариші стежитимуть за ними збоку, і його вб’ють, перш ніж він устигне зробити щось. А крім того він тут не для того, щоб убивати невинних по-варварському й без розбору; він виконує велику місію, і його жертви — або мученики кохання, як воліє він їх називати, — служать високій меті.

— Я не дистриб’ютор, — відповідає він їй. — Я не маю жодного стосунку до світу кіно, моди чи гламуру. Я працюю в галузі телекомунікацій.

— Чудово, — каже жінка. — То ти маєш гроші. Ти, певно, про щось мріяв у своєму житті, тому спроможний зрозуміти мене.

Ігор почав губити нитку розмови. Він покликав іншого офіціанта. Цього разу той підійшов, і він замовив дві філіжанки чаю.

— Ти хіба не бачиш, що я п’ю віскі?

— Бачу. Але я сказав, що зможу допомогти вам. А для цього ви повинні мати тверезу голову, добре усвідомлювати кожен свій крок.

Морін змінила тон. Після того як цей незнайомець зумів угадати, про що вона думає, вона ніби повернулася до реальності. А що як і справді він зможе допомогти їй? Уже багато років ніхто не намагався звабити її, промовляючи найвідомішу в їхньому середовищі фразу: «Я маю впливових друзів». Немає ліпшого способу змінити настрій жінки, як показати, що її жадають. У неї раптом виникло бажання підвестися, піти до туалетної кімнати, подивитися там у дзеркало, поправити макіяж. Але це зачекає; спочатку вона повинна подати очевидний сигнал, що його пропозиція її зацікавила. Атож, вона потребує товариства, вона відкрита для всіх сюрпризів долі — адже коли Бог зачиняє двері, Він відчиняє вікно. Чому на цілій терасі лише за цим столиком сиділа тільки одна особа? У цьому був якийсь потаємний сенс, був знак: вони мусили зустрітися.

Вона засміялася із самої себе. У тому стані цілковитого розпачу, в якому вона сьогодні перебуває, що завгодно могло здатися їй сигналом, виходом, доброю новиною.

— Насамперед я повинен знати, чого, власне, ви потребуєте, — сказав Ігор.

— Допомоги. Я маю вже готовий фільм із трупою найвищої категорії, який я сподівалася віддати для прокату одному з тих небагатьох, хто ще вірить у талант людини, котра не належить до системи. На завтра в мене була призначена зустріч із дистриб’ютором. Сьогодні я була на одному обіді з ним і зненацька помітила, що йому стало погано.

Ігор замислився. Либонь, і справді в реальному світі ми бачимо набагато більше абсурду, ніж у світі художньої вигадки.

— Я вибігла з того павільйону, довідалася, до якого шпиталю його повезли, й поїхала туди. Дорогою я вигадувала, щó я там скажу. Мовляв, я його подруга й ми приїхали сюди, щоб попрацювати разом. Я ніколи з ним не розмовляла, але я переконана в тому, що, коли людина опиняється в такій критичній ситуації, вона буде рада, якщо хтось опиниться поруч із нею.

«Вона просто хотіла скористатися з чужої трагедії задля власної вигоди», — подумав Ігор.

Усі вони однакові. Абсолютно однакові.

— А що означають ваші слова «трупа найвищої категорії»?

— Мені треба до туалетної кімнати, з твого дозволу.

Ігор як добре вихована людина також підводиться, надіває темні окуляри й, поки вона йде до дамської кімнати, намагається віднайти спокій. П’є чай, тоді як його погляд нишпорить по терасі. Начебто ніякої загрози не видно, але хай там як, а йому ліпше покинути бар, як тільки повернеться жінка. Морін вражена вишуканими манерами свого нового знайомого. Уже багато років вона не бачила, щоб хтось поводився згідно з тими нормами етикету, яких їх навчали їхні батьки й матері. Виходячи з тераси, вона помітила, що молоді й гарні дівчата, які сиділи за сусіднім столиком і, певно, чули частину їхньої розмови, дивилися на неї й усміхалися. Вона побачила, що він надів темні окуляри — мабуть, для того, щоб дивитися на жінок, а вони нічого не помітили. Можливо, коли вона повернеться, вони вже питимуть чай разом.

Але таке воно є, життя. На нього не варт нарікати, і від нього нічого не варт сподіватися.

Вона дивиться в дзеркало на своє обличчя — хіба може якийсь чоловік зацікавитися нею? Треба повернутися до реальності, як він запропонував. Очі в неї стомлені, порожні, вона геть виснажена, як і всі, хто бере участь у цьому кінофестивалі, а проте знає, що треба боротися далі. Каннський фестиваль іще не закінчився, Джавіц ще може одужати, а можливо, її фільмом зацікавиться якийсь інший дистриб’ютор. Вона має квитки на перегляди фільмів інших продюсерів, має запрошення на святкові заходи, влаштовувані журналом «Ґала» (одним з найвпливовіших у Франції), і може використати своє дозвілля для того, щоб ознайомитися, як незалежні продюсери та кінорежисери Європи показують свої фільми. Вона повинна оговтатися якнайшвидше.

Що ж до цього люб’язного чоловіка, то ліпше їй попрощатися зі своїми ілюзіями. Вона повертається до столика, переконана в тому, що там уже сидять ті дві дівчини, проте за столиком нікого немає, крім того чоловіка. Він знову чемно підводиться й підсовує їй стільця.

— Я не відрекомендувалася. Мене звуть Морін.

– Ігор. Дуже приємно. Але ми урвали нашу розмову, коли ви сказали про те, що у вашому фільмі брала участь акторська трупа найвищої категорії.

Ось тепер у неї виникла можливість підколоти дівчат, які сидять за сусіднім столиком. І вона говорить набагато гучніше, ніж зазвичай.

— Тут, у Канні або на якомусь іншому фестивалі, щороку відкривають нових актрис і щороку великі актриси втрачають якусь велику роль — бо кіноіндустрія вважає, що вони стають надто старі, хоч насправді вони ще молоді й сповнені ентузіазму. Серед тих актрис, яких кінофестиваль відкриває (слухайте дівчата, слухайте!), декотрі обирають дорогу чистого гламуру. Хоч заробляють вони зовсім мало в тих фільмах, у яких знімаються, — усі режисери знають про їхні звички і здобувають із них якнайбільшу користь, — проте свої надії вони покладають на зовсім інше.

– І на що ж саме?

— На свою жіночу красу. Вони стають знаменитими й користуються своєю відомістю для того, щоб з’являтися на всіляких урочистостях, їх запрошують для рекламування різної продукції. Вони знайомляться з наймогутнішими у світі чоловіками та з найпопулярнішими акторами. Вони заробляють дуже багато грошей — бо вони молоді, гарні, і їхнім агентам вдається укладати дуже багато контрактів. Але насправді вони дозволяють водити себе за ніс своїм агентам, які постійно розпалюють їхнє марнославство. Вони стають мрією домогосподарок, підлітків, молодих актрис, які не мають грошей навіть на те, щоб поїхати до сусіднього міста, але які дивляться на них як на подруг, що живуть так, як хотілося б жити і їм. Вони й далі грають у фільмах, де їм платять тепер трохи більше, хоч у газетах пишуть про їхні величезні гонорари; це брехня, в яку не вірять навіть самі журналісти, але вони її публікують, бо знають, що читачам потрібні новини, а не інформація.

— А яка між ними різниця? — запитує Ігор.

Він усе більше розслаблюється, але не припиняє пильно стежити навкруг себе.

— Припустімо, ви купили комп’ютер, покритий золотими пластинами, на аукціоні в Дубаях і вирішили написати нову книжку за допомогою цього технологічного дива. Довідавшись про це, журналіст зателефонує вам і запитає: «Ну як працює ваш золотий комп’ютер?» Це буде новина. Справжня інформація, а саме, яку книжку ви написали, для нього не має ніякого значення.

«То, виходить, Єва одержує від мене новини замість інформації. Я ніколи про це не думав».

— Розповідайте далі.

— А час минає. Точніше кажучи, минають десь сім або вісім років. Несподівано для самої себе вона помічає, що її перестають запрошувати на ролі у фільмах. Прибутки від участі в усіляких урочистостях та в рекламних роликах швидко зменшуються. Агент здається набагато заклопотанішим, ніж раніше, — він майже не відповідає на її телефонні дзвінки. Знамениту зірку опановує обурення: як можуть так поводитися з нею, великим секс-символом, іконою гламуру? Насамперед вона в усьому звинувачує агента, вирішує змінити особу, що репрезентуватиме її, — і на свій превеликий подив бачить, що це його анітрохи не засмучує. Навпаки, він просить її підписати папір, у якому вона підтверджує, що все було між ними добре протягом їхньої співпраці, бажає їй усіляких успіхів, і на цьому їхні стосунки завершуються.

Морін окинула поглядом бар, чи не побачить де кінозірки, що її вона могла б навести як приклад того, про що розповідає. Як приклад актриси, котру ще вважають славетною, але яка вже зникла з екранів і сьогодні розпачливо шукає для себе якоїсь нової нагоди. Така актриса досі поводиться як богиня, досі зберігає неприступний вигляд, але її серце наповнене гіркотою, а змережана невидимими шрамами від пластичних операцій шкіра натягується від ботокса. Морін бачить ботокс, бачить сліди від пластичних операцій, але жодної з кінозірок минулого десятиліття тут немає. Можливо, в них уже немає грошей навіть на те, щоб приїхати на такий кінофестиваль. Тепер вони вшановують своєю присутністю якісь провінційні бали, рекламують такі продукти, як шоколад і пиво, досі поводячись так, ніби вони залишаються тими, ким раніше були, хоч давно вже ними не є.

— Ви говорили про два різновиди актрис.

— Так. Перед актрисами другої групи стоїть та сама проблема. Але з однією різницею, — її голос знову зазвучав гучніше, бо тепер дівчата за сусіднім столом виявляли до неї очевидний інтерес як до людини, що знає це середовище. — Вони знають, що краса минає. Їх не так часто можна бачити в рекламі або на обкладинках журналів, бо вони заклопотані тим, щоб удосконалити своє мистецтво. Вони навчаються, вони зав’язують стосунки з людьми, які можуть зіграти важливу роль у їхньому майбутньому, вони дозволяють використати своє ім’я та свою зовнішність у рекламі певної продукції, але роблять це не як моделі, а як рівноправні партнери. Вони заробляють менше грошей, звичайно. Але заробляють їх протягом усього свого життя.

І тут з’являється хтось такий, як я. Той, хто має добрий сценарій, достатньо грошей і запрошує їх до участі у своєму фільмі. Вони погоджуються; у них досить таланту, щоб чудово зіграти ролі, які їм доручають, і досить розуму, аби збагнути, що, навіть коли фільм не матиме великого успіху, вони принаймні продовжать своє існування на екрані, покажуть, що вони спроможні працювати й у зрілому віці, й матимуть шанс на те, що новий продюсер зацікавиться їхньою працею. Ігор також помічає, що дівчата за сусіднім столом слухають їхню розмову.

— Можливо, ліпше ходімо прогулятися трохи, — тихим голосом каже він. — У цьому барі ми в усіх на виду. Я знаю тут одне затишне місце, де ми зможемо помилуватися чудовим видовищем сонця, яке закочується за обрій.

Про таке Морін навіть мріяти не могла: її запрошують на прогулянку! Щоб помилуватися призахідним сонцем, хоч воно зайде ще не так скоро! Вона не почула від свого співрозмовника таких вульгарних і банальних пропозицій, як «зайдімо до моєї кімнати, бо мені треба перевзутися» і «нічого не станеться, обіцяю вам», але там нагорі почнеться нова розмова, й він скаже «я маю добрі контакти і знаю саме таких людей, які вам потрібні», водночас схопивши її в обійми й намагаючись вліпити їй перший поцілунок.

Чесно кажучи, вона зовсім не проти того, щоб дозволити поцілувати себе цьому чарівному чоловікові, про якого їй анічогісінько невідомо. Але ту елегантність, із якою він її зваблює, вона не забуде ще довго.

Вони підводяться з-за столика, на виході він просить, щоб рахунок надіслали йому в номер (отже, він живе в «Мартінесі»!). Коли вони виходять на Круазетт, він пропонує повернути ліворуч.

— Там менше людей. Та й краєвид думаю, кращий, бо сонце опускається там за пагорби, які затулятимуть його від наших очей.

— Хто ти, Ігоре?

— Добре запитання, — відповів він. — Я й сам хотів би знати на нього відповідь.

Ще одна позитивна риса. Він не починає розповідати, який він багатий, розумний, спроможний на те й на те. Йому лиш цікаво подивитися з нею на призахідне сонце, і цього досить. Вони мовчки пройшли в самий кінець пляжу, зустрічаючись із людьми всіх різновидів. З подружніми парами старшого віку, які нібито жили в іншому світі, що не має ніякого стосунку до кінофестивалю, з молодиками в чудернацьких костюмах, які бігли на роликових ковзанах, заткнувши вуха навушниками. З вуличними торговцями, котрі розіклали свої товари на килимках, прив’язавши до кожного з кутів такого килимка шворочки, щоб на перший сигнал про появу податкового інспектора вмить перетворити свою «вітрину» на сумку, й так вони дійшли до лави, що з якоїсь незбагненної причини була охоплена поліційною стрічкою — адже то була звичайнісінька лава з тих, які стоять на будь-якому майдані. Морін помічає, що її супутник обернувся кілька разів, ніби сподівався зустрітися тут із кимось. Але, мабуть, ішлося не про те — просто він побачив чиєсь знайоме обличчя.

Вони виходять на пірс, де човни трохи затуляють краєвид, але зрештою знаходять усамітнене місце, де сідають на лаву зі зручною спинкою. Вони тут самі-одні — навряд чи хтось може прийти туди ще, адже там нічогісінько немає й нічого не відбувається. Морін перебуває в чудовому настрої.

— Який краєвид! Ти знаєш, чому Бог вирішив відпочити на сьомий день?

Ігор не зрозумів її запитання, але вона провадить:

— Бо на шостий день, коли Він уже закінчував роботу й готувався подарувати людям чудовий і досконалий світ, до нього підійшла група продюсерів із Голлівуду. «Не турбуйтеся про решту! Ми самі подбаємо про кольорову плівку для зображення призахідного сонця, про спецефекти грози, про досконале освітлення, про звукове обладнання, яке імітуватиме плюскіт хвиль із такою досконалістю, що, слухаючи його, людина думатиме, що це шумить справжнє море!

Вона засміялася сама. Чоловік, який сидів поруч із нею, був дуже серйозний.

— Ви запитали в мене, хто я такий, — сказав він.

— Я не знаю, хто ти такий, але, бачу, ти добре знаєш місто. І можу ще додати: зустріч із тобою стала для мене справжнім благословенням. Протягом одного дня я пережила надію, розпач, самотність і приємне відчуття доброго товариства. Багато таких різних емоцій, поєднаних разом.

Він дістає з кишені дивний предмет — такий собі дерев’яний брусок, не довше п’ятнадцяти сантиметрів.

— Світ небезпечний, — каже він. — Незалежно від того, де ви перебуваєте, вам завжди загрожує небезпека зутрітися з тими, хто в будь-яку мить готовий напасти, пограбувати, вбити. І ніхто, повірте, ніхто не вміє захищатися. Ми всі перебуваємо в руках тих, хто сильніший.

— Ти маєш слушність. Але, схоже, цей дерев’яний брусочок ти носиш із собою саме для того, щоб ніхто не зміг учинити тобі зла.

Він відкриває верхню частину бруска й делікатним рухом художника, що кладе останній мазок на свою картину, тягне за кришку, що виявляється голівкою якогось напрочуд довгого цвяха. Промені сонця віддзеркалюються від блискучого металу.

— В аеропорту тобі б не дозволили пронести цю річ у літак, — сміється вона.

— Звісно, ні.

Морін з радістю подумала, що перебуває в товаристві чоловіка гречного, порядного, мабуть, багатого, але також спроможного захистити її від усіх небезпек. Їй невідома кримінальна статистика цього міста, але завжди треба думати про все, сказала вона собі подумки.

Для того й існують чоловіки — щоб наперед подумати про все.

— Звичайно, для того, щоб ефективно користуватися такою зброєю, треба точно знати, в яке саме місце уколоти. Хоч цей стилет і сталевий, проте він легко може зламатися, бо діаметр у нього малий і він надто короткий, щоб завдати серйозних ушкоджень. А без точності не буде й результату. Він підіймає стилет угору й притуляє його гостряком до вуха Морін. Її перша реакція — страх, але вона відразу змінюється збудженим зацікавленням.

— Ось одне з ідеальних місць, наприклад. Трохи вище, й кістки черепа захистять від удару. Якщо вдарити трохи нижче, влучиш у вену й людина може померти, але вона встигне відреагувати. І якщо вона озброєна, то вистрілить у відповідь, адже я дуже близько до неї.

Лезо повільно опускається, доторкаючись до її тіла. Воно ковзає по одній груді, і Морін розуміє: він хоче справити на неї враження й водночас розпалити її.

— Мені й на думку ніколи не спало б, що фахівець у галузі телекомунікацій може бути таким експертом у цій справі. Але якщо я правильно тебе зрозуміла, вбити цією штукою людину досить складно.

Вона ніби хотіла сказати: «Твоя розповідь дуже мене зацікавила. І ти мені цікавий як чоловік. Через мить, будь ласка, візьми мене за руку, й ми разом подивимося, як заходить сонце». Лезо ковзнуло по груді, але там не затрималося. Та цього було вже досить, щоб розпалити в ній бажання. Нарешті гострий кінчик стилета зупинився трохи нижче від її пахви.

— А ось тепер він навпроти вашого серця. Навколо нього ребра грудної клітки — це його природний захист. Під час бійки було б неможливо завдати тяжкої рани таким малим інструментом. Його лезо, безперечно, наштовхнулося б на ребро і навіть якби воно проникло в тіло, супротивник не втратив би багато крові й не був би виведений із ладу. Можливо, він навіть не відчув би цього удару. Але якщо вдарити ось у цю точку, удар буде смертельний.

Що вона робить тут, у цьому безлюдному місці з цілковитим незнайомцем, який розмовляє на такі моторошні теми? І тут вона відчуває щось подібне до розряду електричного струму, коли рука співрозмовника вгороджує стилет їй у тіло. Дихання їй перехоплює, вона хоче набрати у груди повітря, але втрачає тяму.

Ігор обіймає її за плечі — як і у випадку з Олівією — і прихиляє обм’якле тіло до спинки лави. Натягує рукавички й опускає її голову на груди.

Якби комусь заманулося заблукати в цей куток пляжу, він би побачив тільки жінку, що заснула на лаві, й подумав би:

«Стомилася, бідолашна… Набігалася, шукаючи продюсерів та дистриб’юторів».

Хлопчисько, який зачаївся за старим складом, — він любив ховатися тут і мастурбувати, підглядаючи за парочками, що обмінювалися пестощами, — уже гарячково набирав на своїй мобілці номер поліції. Він усе бачив. Спочатку він думав, що йдеться про жарт, але чоловік і справді вгородив стилет у тіло жінки! Поки не приїде поліція, він не наважиться вийти зі своєї схованки; адже той псих може в будь-яку хвилину повернутися, й тоді він пропав.

Ігор кидає стилет у море й повертається до готелю. Цього разу його жертва сама обрала собі смерть. Він сидів сам-один на терасі готелю, міркуючи, щó йому робити, подумки мандруючи у своєму минулому, коли вона підійшла до нього. Він не думав, що вона погодиться піти з незнайомим чоловіком у безлюдне місце — але вона пішла з ним. Вона могла втекти від нього, коли він став показувати їй різні місця, де його маленький стилет міг завдати їй смертельної рани, але вона залишилася з ним.

Повз нього промчав поліційний автомобіль по забороненій для будь-якого руху смузі. Ігор проводжає його очима і з подивом бачить, що машина звертає на пірс, куди ніхто, абсолютно ніхто не приходить під час фестивалю. Він приходив сюди рано вранці, й тут було так само безлюдно, як і тепер увечері, хоча тут найкраще місце, з якого можна милуватися заходом сонця.

Через кілька секунд його проминає карета «швидкої допомоги» з оглушливим виттям сирени та з увімкненими фарами. Вона звертає туди ж таки.

Ігор іде собі, як і йшов, переконаний тепер у тому, що хтось бачив, як він учинив свій злочин. Як той свідок його опише? Чоловік із просивиною у волоссі, у джинсах, білій сорочці та чорному піджаку. На підставі розповіді ймовірного свідка намалюють його словесний потрет, це забере певний час, а потім поліціянти дійдуть неминучого висновку, що існують десятки, а може, й тисячі людей, схожих на цей портрет. Після того, як він намагався зізнатися в тому, що скоїв злочин, й був відісланий до свого готелю з рекомендацією проспатися, Ігор дійшов висновку, що вже ніхто не зможе перешкодити йому виконати свою місію. Сумніви брали його щодо іншого: чи заслуговує Єва на ті жертви, які він приносить їй, знищуючи задля неї світи? Він прибув до цього міста, вважаючи, що так. Але тепер інше почуття стало утворюватися в його душі: перед ним маячило обличчя юної продавчині кустарних виробів мистецтва з її густими бровами й невинною усмішкою.

«Ми всі походимо від божественної іскри, — здавалося, казала йому вона. — Усі ми створені з однією метою, ім’я якій — Любов. Але вона не зосереджується в одній особі — вона розпорошена по світу й чекає, поки її відкриють. Прокинься, пробудися для цієї любові. Того, що сталося, не повернеш. Упізнай і збережи те, що прийде».

Він подумки заперечує їй: «Ми довідуємося, що наш план був хибний лише тоді, коли доходимо до його найдальших наслідків. Або коли милосердний Бог поведе нас в іншому напрямку».

Він дивиться на годинник: він має ще дванадцять годин у цьому місті, цілком досить часу для того, щоб сісти на свій літак разом із жінкою, яку він кохає, і повернутися до… Повернутися куди? До своєї роботи в Москві після того, що він пережив, вистраждав, обміркував, спланував? Чи нарешті відродитися завдяки всім принесеним жертвам, обрати абсолютну свободу, відкрити в собі людину, про існування якої він навіть не здогадувався, і від тієї миті робити лише те, що він мріяв робити, коли ще був із Євою?