Переможець завжди самотнiй

6.50 пополудні

Попелюшка!

Якби люди більше вірили казкам про фей замість слухати лише своїх чоловіків і батьків — які все вважають неможливим, — вони змогли б переживати те саме, що вона переживає тепер, сидячи в одному з незліченних лімузинів, які повільно, але неухильно наближаються до сходів, до червоного килима, до найголовнішого подіуму планети.

Актор-зірка сидить із нею поруч. На ньому гарний і строгий костюм, а з його губів не сходить усмішка. Він запитує, чи хвилюється вона. Звісно, ні: у мріях не існує ані хвилювання, ані нервів, ані тривоги, ані страху. Усе там чудове, й усе відбувається, як у кіно — героїня страждає, бореться, але їй щастить досягти всього, чого вона бажає.

— Якщо Хамід Хусейн не передумає й не відмовиться здійснювати цей проект і якщо фільм матиме той успіх, якого він сподівається, то ти ще переживеш багато таких хвилин. Якщо Хамід Хусейн не передумає й не відмовиться здійснювати цей проект? Але хіба не все вже вирішено?

— Але ж я підписала контракт, коли була в «Кімнаті подарунків».

— Забудь про те, що я тобі сказав, не хочу псувати тобі ці щасливі хвилини.

— Ні, кажи, будь ласка, те, що хотів сказати. актор-зірка чекав від дурної дівчини саме такого запитання і з великою втіхою відповідає на нього:

— Мені доводилося брати участь у незліченних проектах, які починалися й ніколи не закінчувалися. Такі правила гри, але ти не думай про це тепер.

— А як же контракт?

— Контракти існують для адвокатів, на них вони заробляють гроші. Але забудь, будь ласка, про те, що я тобі сказав. Утішайся цією хвилиною.

А «хвилина» наближається. Позаяк машини їдуть дуже повільно, то люди на вулиці бачать, хто в них сидить, навіть крізь темні шибки, які відокремлюють простих смертних від обранців долі. актор-зірка махає рукою, долоні з вулиці стукають у вікно, просять його опустити шибку бодай на мить, дати кілька автографів, кинути свою фотографію.

Актор-зірка махає рукою, наче не розуміє, про що його просять, або переконаний у тому, що однієї усмішки досить для того, аби затопити своїм світлом весь світ.

А на вулиці відбувається справжнє стовпотворіння з елементами масової істерії. Літні дами з переносними стільчиками, що, певно, сиділи тут від самого ранку, розганяючи нудьгу плетінням, чоловіки з роздутими від пива животами, які, схоже, помирають від нудьги, але змушені супроводжувати своїх уже не першої молодості дружин, одягнених із таким шиком, ніби їм також треба виходити на червоний килим, діти, які анічогісінько не розуміють із того, щó тут відбувається, але розуміють, що йдеться про щось дуже важливе. Азіати, негри, білі, люди всякого віку, відокремлені сталевим бар’єром від вузької смуги, по якій котяться лімузини, люди, яким хочеться вірити, що вони були на відстані лише двох метрів від найбільших міфів планети, тоді як насправді ця відстань становить сотні тисяч кілометрів. Бо вони відокремлені від них не лише сталевим бар’єром та шибкою автомобіля, а й шансами, нагодою, талантом.

Талантом? Атож, Габріелі хочеться вірити, що й талант має значення, але вона знає, що цей поділ між людьми є результатом гри в кості між богами, які обирають певних осіб, тоді як інших поміщають по той бік неподоланної безодні, наділяючи їх єдиною місією: аплодувати, обожнювати, поклонятися і проклинати в ті хвилини, коли потік змінює напрям. актор-зірка вдає, ніби розмовляє з нею, але насправді він нічого не каже, лише дивиться на неї й ворушить губами, адже він великий актор і йому це неважко. Але він робить це без бажання й не відчуваючи ніякої втіхи. Габріела відразу розуміє, що він не хоче виявити антипатію до своїх шанувальників, які юрмляться поза шибками машини, але разом із тим йому вкрай остогидло махати рукою, роздавати усмішки й умовні поцілунки.

— Ти, напевне, думаєш, я чоловік пихатий, цинічний, а серце у мене з каменю, — нарешті озивається він до неї. — Та якщо одного дня ти досягнеш того, чого прагнеш, то зрозумієш, щó я тепер відчуваю: у мене немає виходу. Успіх поневолює так само, як і розбещує, й у кінці дня з іншим чоловіком чи іншою жінкою в ліжку ти себе запитуєш: а чи варто було? Чому я завжди прагнув до цього?

Він зробив паузу.

— Кажи далі.

— Не знаю, навіщо я все це розповідаю тобі.

— Бо ти хочеш мене захистити. Бо ти чоловік добрий.

Говори далі, будь ласка.

Габріела наївна багато в чому, але вона жінка і знає, як випитати в чоловіка все, що їй треба. Марнославство робить його вразливим.

— Я не знаю, чому я завжди до цього прагнув, — актор-зірка потрапив у пастку й тепер показує їй свою слабку сторону, тоді як фани махають йому руками за шибками автомобіля. — Нерідко, коли я повертаюся до готелю після цілого дня виснажливої праці, я стаю під душ і стою там дуже довго, слухаючи лише плюскіт води, яка падає на моє тіло. Дві протилежні сили змагаються тоді в мені: одна переконує, що я повинен дякувати небу, а друга радить мені все покинути, поки ще є час.

У такі хвилини я почуваюся найневдячнішим створінням у світі. У мене стільки шанувальників, а я вже не можу терпіти їх. Мене запрошують на найграндіозніші, найурочистіші святкування, на які кожен мріяв би прийти, а мені відразу хочеться покинути їх, повернутися до свого помешкання й посидіти там у тиші, читаючи цікаву книжку. Доброзичливі чоловіки й жінки нагороджують мене призами та преміями і роблять усе для того, щоб я себе почував щасливим, а я почуваю себе лише виснаженим, роздратованим і вважаю, що не заслуговую всіх почестей і нагород, бо я не гідний свого успіху. Ти мене розумієш?

На якусь частку секунди Габріела переповнюється співчуттям до чоловіка, що сидить із нею поруч: вона уявляє собі у скількох святкуваннях він мусить брати участь протягом року, де до нього завжди хтось чіпляється, просячи фотографію, автограф, розповідаючи абсолютно нецікаву йому історію, яку він, проте, мусить уважно слухати, намагаючись зацікавити його якимсь новим проектом, набридаючи класичним запитанням: «А ви мене не пам’ятаєте?», тицяючи йому свої телефони і просячи сказати бодай одне слово своєму синові, дружині, сестрі. І він завжди веселий, завжди до всіх уважний, завжди приязний і бездоганно чемний, професіонал найвищої якості.

— Ти мене розумієш?

— Я тебе розумію. І знаєш, я готова пережити всі ті прикрості, про які ти мені розповів, проте я перебуваю від них ще дуже далеко.

Ще чотири лімузини, й вони будуть біля мети. Водій каже їм, щоб вони приготувалися. актор-зірка опускає невеличке дзеркальце, приладнане під дахом автомобіля, поправляє краватку, а вона робить те саме зі своєю зачіскою. Габріела вже бачить краєчок червоного килима, хоча сходи ще не потрапили в поле її зору. Істерія за вікнами зникла мов за помахом чарівної палички. Тепер там стоять люди з табличками на грудях, на яких написані їхні прізвища, вони розмовляють між собою й не звертають найменшої уваги на тих, хто сидить у лімузинах, бо їм уже остогидло бачити одне й те саме.

Перед ними вже тільки два автомобілі. Ліворуч з’являються кілька сходинок, що ведуть на подіум. Чоловіки в костюмах-трійках і при краватках відчиняють дверцята, а замість грубих сталевих бар’єрів тепер по обидва боки звисають оксамитові шнури, протягнуті крізь стовпці з дерева й бронзи.

— Прокляття!

Цей крик вихоплюється з горла в актора-зірки. Габріелу опановує страх.

— Прокляття! Подивися, хто там! Подивися, хто в цю мить виходить з автомобіля!

Габріела бачить суперзірку в жіночому образі, також одягнену від Хаміда Хусейна, яка вже ступила на краєчок червоного килима. актор-зірка обертає голову в протилежний бік від Палацу Конгресів, вона простежує за його поглядом і бачить щось цілком несподіване. Людську стіну майже у три метри заввишки, що безперервно спалахує спалахами фотокамер.

— Вона дивиться не туди, — заспокоює себе актор-зірка, який, схоже, вмить забув про свій шарм, свою лагідність та стурбованість проблемами буття. — То не акредитовані журналісти, а газетярі з другорядної преси.

— А чому «прокляття»?

Актор-зірка не може приховати свого роздратування.

Перед ними залишається тільки один автомобіль.

— А ти що, не бачиш? З якого світу ти сюди прийшла, дівчино? Коли ми ступимо на червоний килим, то всі фотокамери найкращих фотографів, які стоять трохи далі, будуть спрямовані на неї!

Й обернувшись до водія, наказує:

– Їдь повільніше!

Водій показує йому на чоловіка в цивільному, також із табличкою на грудях, який жестикулює обома руками, щоб вони проїздили вперед і не гальмували загальний рух.

Актор-зірка глибоко втягує повітря у груди; сьогодні явно не його день. І навіщо він наговорив стільки зайвого цій ще неопереній актрисі, яка опинилася з ним поруч? Так, йому, звичайно, остогидло те життя, яким доводиться жити, а проте якогось іншого він навіть уявити собі не може.

— Не поспішай, — каже він їй. — Треба зробити все можливе, щоб якомога довше затриматися тут, унизу. Треба, щоб між нами й дівкою була якомога більша відстань.

«Дівка» — це та суперзірка, що вже ступила на червоний килим.

Пара, яка виходить із машини безпосередньо перед ними, не привертає до себе такої уваги, хоч напевне щось та означає у світі кіномистецтва, бо, щоб добутися до цих сходів, треба спочатку піднятися на багато вершин.

Її компаньйон, здається, трохи розслабився, але тепер настала черга Габріели напружитися, бо вона не знає, як їй поводитися. Долоні в неї пітніють. Вона притискає до себе сумочку, наповнену папером, глибоко зітхає й починає молитися.

– Іди повільно, — каже їй актор-зірка. — І не наближайся надто до мене.

Лімузин зупиняється. Дверцята з обох боків відчиняються. Зненацька на неї навалюється багатоголосий гомін, здається, він заповнює всесвіт, крики лунають звідусіль, і до Габріели доходить, що досі вона нічого не чула тільки тому, що сиділа у звуконепроникному автомобілі. актор-зірка поблажливо усміхається, так ніби нічого не відбулося дві хвилини тому, й він і далі залишається центром усесвіту — попри ті зізнання, які зробив в автомобілі і які, схоже, були щирими. Чоловік, який перебуває в конфлікті із самим собою, зі своїм світом, зі своєю історією — і який не може ступити ані кроку назад.

«Про що я думаю? Я повинна зосередитися, жити в теперішньому! Піднятися сходами!»

Вони вітають помахом руки газетярів із «другорядної» преси, і це допомагає їм трохи затриматися. Люди простягують до них клапті паперу, він роздає автографи й дякує своїм фанатам. Габріела не знає, чи їй залишатися поруч із ним, чи рушати до червоного килима та входу до Палацу Конгресів, але її рятує хтось із публіки, простягши їй клаптик паперу, авторучку й попросивши автограф.

Це не перший автограф, який вона дає у своєму житті, але поки що він для неї найважливіший. Вона дивиться на жінку, яка змогла пробитися наперед, усміхається їй, запитує, як її звуть, але не може нічого почути через крики фотографів. О, як би їй хотілося, щоб цю церемонію передавали на цілий світ, щоб мати побачила, як її дочка йде по червоному килиму в розкішній сукні поруч з уславленим актором (щодо нього в неї тепер, щоправда, виникли сумніви, але ліпше відразу викинути геть ці негативні думки з голови) і як вона тепер дає автограф, найважливіший за всі двадцять п’ять років її життя. Вона так і не розчула ім’я тієї жінки, проте всміхнулася й написала їй щось на зразок «з любов’ю».

Актор-зірка наближається до неї.

— Ходімо. Дорога вільна.

Жінка, якій вона подарувала слова своєї любові, читає написане і кричить:

— Це не автограф! Мені потрібне ваше ім’я, щоб я потім упізнала вас на фотографії!

Габріела вдає, ніби не чує, — ніщо у світі не порушить щастя, яке опанувало її в цю магічну мить.

Вони починають підійматися на найвищий європейський подіум, між двома охоронними рядами поліції, хоч публіка перебуває тепер досить далеко звідси. Два величезні плазмові екрани по обидва боки фасаду показують бідолашним смертним, які з’юрмилися зовні, щó відбувається в цьому святилищі, облаштованому просто неба. Здалеку долинають істеричні крики та звуки оплесків. Коли вони ступають на значно ширшу сходинку, щось подібне до площадки, Габріела бачить ще одну групу фотографів, цього разу у строгих костюмах: вони викрикують ім’я актора-зірки, просять його повернутися сюди, туди, ще раз сюди, будь ласка, підійдіть ближче, подивіться вгору, подивіться вниз! Інші люди проминають її й підіймаються далі сходами, але ними фотографи не цікавляться; актор-зірка ще зберігає неушкодженим свій гламур, вдає легке невдоволення, кидає кілька жартів, показуючи, що він зовсім не напружений і звичний до всього цього.

Габріела помічає, що й вона починає привертати до себе увагу; і хоч її ім’я не викрикують (бо ніхто не має найменшого уявлення, хто вона така), проте багато думають, що вона — нове захоплення великого актора, просять, щоб вони стали ближче одне до одного, і фотографують їх разом (актор-зірка задовольняє їхнє бажання на кілька секунд, проте щоразу зберігає певну дистанцію, уникаючи будь-якого фізичного контакту з нею).

Атож, їм пощастило відірватися від суперзірки! На цей час вона вже заходить у двері палацу, вітаючи президента кінофестивалю та мера Канна.

Актор-зірка знаком руки показує їй, що їм пора підійматися. Вона підкоряється.

Дивиться перед собою і бачить ще один величезний екран, розташований у такому місці, щоб ті, хто підіймається сходами, могли бачити самі себе. З високо підвішеного гучномовця лунає голос, що повідомляє:

— А зараз ми вітаємо…

І називає ім’я актора-зірки та його найбільш знаменитий фільм. Згодом хтось їй розповість, що всі, хто вже перебуває в залі, бачать на внутрішньому екрані ту саму сцену, яку видно й на плазменному моніторі, встановленому зовні. Вони долають решту сходів, підходять до дверей, вітаються з президентом кінофестивалю, з мером міста й заходять до палацу. Усе це тривало не більш як три хвилини.

Актора-зірку негайно оточують люди, які хочуть трохи поговорити з ним, висловити свій захват, зробити кілька знімків (навіть обраним притаманна ця слабкість — фотографувати знаменитих людей). У приміщенні дуже жарко, й Габріела боїться, щоб не поплив її макіяж.

Макіяж!

Атож, вона геть забула. Зараз їй треба вийти у двері, розташовані ліворуч, хтось її там чекає. Вона машинально спускається якимись сходами, проминає двох або трьох охоронців. Один із них запитує, чи вона йде покурити й чи повернеться до початку фільму. Вона відповідає, що ні, й прямує далі. Проходить крізь ще кілька залізних бар’єрів, ніхто її більше ні про що не запитує — вона виходить із головної зали, а не намагається проникнути в неї. Вона бачить спини людей у натовпі, який і далі криками вітає лімузини, що не перестають під’їздити. Якийсь чоловік іде їй назустріч, запитує, як її звуть, і просить іти за ним.

— Ви можете зачекати хвилинку?

Чоловік здається здивованим, але ствердно киває. Погляд Габріели прикипів до старовинної каруселі, певно, збудованої тут ще на початку минулого сторіччя, і відтоді вона все крутиться й крутиться, підкидаючи дітлахів, що сидять верхи на іграшкових кониках.

— Тепер можемо йти? — делікатно запитує чоловік.

— Ще хвилинку.

— Ми можемо запізнитися.

Але Габріела уже не в змозі стримати сльози — далися взнаки напруга й страх щойно пережитих трьох хвилин. Вона тремтить і труситься від ридань — дідько з ним, з макіяжем, якось його поправлять. Чоловік подає їй руку, щоб вона сперлася на неї й не спіткнулася на високих підборах. Обоє йдуть у напрямку майдану, який виводить їх на Круазетт, гомін натовпу лунає все далі від них, судомні ридання Габріели стають усе голоснішими. Здається, вона хоче виплакати всі сльози, які зібралися в неї за цей день, за останній тиждень, за ті два роки, протягом яких вона мріяла про цю мить, яка проминула для неї так швидко, що вона не встигла зрозуміти, що, власне, сталося.

— Пробачте, — каже вона чоловікові, який її супроводжує. Він гладить її по голові. Його усмішка виражає ніжність, розуміння й жалість.