Переможець завжди самотнiй

9.20 вечора

Лікарі, коли дивляться на результати обстеження хворого, що свідчать про його цілком міцне здоров’я, мусять вирішувати для себе, чому вони більше схильні вірити — науці чи власному серцю. З досвідом вони все більше й більше приділяють уваги своїм інстинктам і бачать, що результати їхнього лікування поліпшуються.

Великі бізнесмени, які переглядають безліч графіків, у кінцевому підсумку, купують або продають усупереч тенденціям ринку й швидко побільшують своє багатство.

Письменники пишуть книжки, а режисери ставлять фільми, про які їм усі кажуть: «Цього ніхто не купуватиме й не дивитиметься, такі теми не цікавлять нікого» й, у кінцевому підсумку, перетворюються на ідолів поп-культури.

Священнослужителі проповідують страх і відчуття провини замість любові, яка теоретично є чимось найціннішим у світі, і їхні церкви завжди заповнені парафіянами.

Усі вони кидають виклик загальним тенденціям, пливуть проти течії. І лише одна група ніколи так не робить — політики. Вони хочуть подобатися всім, вони ніколи не порушують правила коректності. І саме їм нерідко доводиться зрікатися своїх поглядів, вибачатися, спростовувати власні твердження.

Моріс переглядає сайт за сайтом на екрані свого комп’ютера. Але це не має нічого спільного з технологією, радше з інтуїцією. Він уже проробив щось подібне з індексом Доу-Джонса, проте результати тієї спроби його не задовольнили. Краще він спробує пошукати якихось інтуїтивних ідей серед тих персонажів, у чиєму оточенні йому довелося прожити більшу частину свого життя.

Він ще раз переглядає відеофільм, у якому Ґері Рідґвей, «убивця із Зеленої Річки», розповідає спокійним голосом, як він убив 48 жінок, майже всі вони були повіями. Він розповідає про свої злочини не тому, що хоче покаятися у гріхах або зняти тягар зі своєї совісті, а тому що прокурор пообіцяв, що смертна кара буде замінена йому довічним ув’язненням, якщо він розповість усе начистоту. Бо після того як протягом такого тривалого часу він безкарно чинив свої злочини, він не залишив достатніх доказів, які дали б підстави засудити його. Та, можливо, він нарешті стомився від жахливої місії, яку взявся виконувати, або вона йому просто остогидла.

Рідґвей. Він мав стабільну роботу — фарбував кузови вантажівок — і був у змозі пригадати свої жертви лише тоді, коли міг пов’язати їх із днями своєї праці. Протягом двадцяти років, навіть тоді, коли не менш як півсотні детективів розшукували його, він примудрявся чинити нові й нові вбивства, не залишаючи ані доказів, ані слідів.

«Цей чоловік не відзначався блискучим розумом, свою роботу виконував далеко не бездоганно, був людиною досить низької культури, але мистецтво вбивати він опанував досконало», — пригадував один із детективів.

Іншими словами, він і народився для цього. Він жодного разу не змінив місце проживання, а проте його справу свого часу здали в архів як безнадійну.

Моріс дивився це відео сотні разів у своєму житті. Раніше воно часто надихало його на розв’язання інших справ, але сьогодні не дало ніякого результату. Він закриває цей сайт і відкриває інший, де наводиться лист батька Джефрі Дамера, «Різника з Мілуокі», який убив сімнадцятеро людей від 1978 до 1991 року і розчленував їхні трупи: «Звісно, я не міг повірити тому, що повідомила мене поліція про мого сина. Багато разів я сидів за тим самим столом, який використовувався як місце розчленування й вівтар Сатани. Коли я відчиняв його холодильник, то бачив там тільки пляшки з молоком та бляшанки із содовою. Як могло статися, що дитина, яку я колись носив на руках, перетворилася на страховище, чиє обличчя дивилося на мене з усіх газет? О, як би я хотів опинитися на місці тих інших батьків, які в липні 1991 року одержали жахливу звістку, що їхні діти не тільки пропали, а й були вбиті. У такому випадку я міг би принаймні навідати могилу, де спочивали б його останки, зберегти його у своїй пам’яті. Але ні: мій син був живий, і це він повбивав усіх отих безневинних людей».

Вівтар Сатани. Чарлз Менсон і його «родина». У 1969 році троє молодиків увійшли в дім знаменитого кіноактора й повбивали всіх, хто там був, навіть малого хлопчика, що в ту мить вийшов із дому. А наступного дня було вбито ще двох людей, цього разу подружжя підприємців.

«Я сам-один міг би повбивати всіх людей на Землі», — сказав він.

Моріс чи не тисячний раз дивиться на натхненника тих злочинів, що усміхається в камеру, оточений своїми друзями-хіпі, серед яких був і знаменитий музикант тієї епохи. Усі вони перебували поза будь-якою підозрою, усі говорили про мир і любов.

Моріс закриває всі сайти, які відкрив у своєму комп’ютері. Справа Менсона стоїть найближче до того, що відбувається сьогодні, — і тут, і там світ кіно, жертви — дуже відомі люди. Щось подібне до політичного маніфесту проти розкоші, споживацтва, слави. Будучи натхненником злочинів, Менсон ніколи не перебував на тому місці, де їх здійснювали; для цього він використовував своїх поплічників.

Ні, це не той слід. І попри електронні листи, які він надіслав усім зацікавленим особам, пояснюючи, що за такий короткий час не може знайти відповіді на поставлені йому запитання, Моріса починає змагати те саме відчуття, яке змагає і завжди змагало детективів, що мали справу із серійними вбивцями.

Відчуття, що ця справа має безпосередній стосунок до нього самого.

З одного боку, чоловік, що, певно, має якийсь інший пристойний фах, спланував свої злочини, виходячи з того, яка зброя є в його розпорядженні, але при тому він зовсім не знає спроможностей місцевої поліції і діє в незнайомому середовищі. Це робить його вразливим. З іншого боку, він, Моріс, чоловік із великим досвідом праці в різних органах громадської безпеки, призвичаєних боротися з усіма видами відхилення від правил суспільного співжиття.

Та попри всі свої знання і весь досвід, він неспроможний обірвати кривавий слід, який залишає за собою простий аматор.

Йому не варто було відгукуватися на прохання комісара. Він вирішив оселитися на півдні Франції, бо тут кращий клімат, приємніші люди, зовсім близько — море, сподіваючись, що має попереду ще багато років, щоб удосталь натішитися радощами життя.

Він покинув свою службу в Лондоні, зарекомендувавши там себе найкращим серед усіх. І ось тепер він зробив хибний крок, погодившись допомогти французькій поліції розплутати складну справу. Звістка про його невдачу дійде до колишніх колег, і він може втратити заслужену славу, яку здобув завдяки довгим рокам самовідданої праці. Вони скажуть: «Він намагався приховати свою неспроможність, коли був першим, хто запропонував поставити в нашому департаменті сучасні комп’ютери. А тепер він має у своєму розпорядженні найсучаснішу техніку, але він уже старий і нездатний відповісти на виклики нового часу».

Він вимикає комп’ютер. Екран гасне, показавши спочатку логотип програмного забезпечення, яке на ньому встановлене. Усередині машини електронні імпульси зникають із пам’яті, не залишаючи по собі ні відчуття провини, ні докорів сумління, ні відчуття безпорадності.

Але його тіло не має кнопок, які могли б усе це вимкнути. Силові контури його мозку функціонують далі, повторюючи ті самі висновки, намагаючись виправдати те, що виправдати не можна, завдаючи шкоди його самолюбству, переконуючи його в тому, що колеги мають рацію: мабуть, і справді його інстинкт та аналітичні здібності з віком утратили свою гостроту.

Він іде на кухню і вмикає кавоварку, з якою останнім часом має проблеми. Мимохідь думає про те, що, як і будь-які електроприлади домашнього використання, буде значно дешевше завтра викинути її й купити нову.

Але сьогодні, на його щастя, вона ввімкнулася, й він, не кваплячись, випив каву. Протягом більшої частини дня йому доводиться натискати на кнопки: комп’ютер, принтер, телефон, світло, плита, кавоварка, факс.

Проте зараз йому треба натиснути на одну з кнопок у своєму мозку: бо перечитувати документи, одержані від поліції, немає сенсу. «Спробуй осмислити події інакше. Склади список, навіть, якщо в ньому й не буде нічого нового».

1. Злочинець — принаймні в тому, що стосується вибору та застосування зброї, — виявив добру обізнаність і витончений розум.

2. Він не місцевий, бо інакше обрав би інший час для своєї кримінальної діяльності і місце, де немає стільки поліціянтів.

3. Він не має чітко визначеного почерку. Або приховує його, щоб не дати себе впізнати. Власне, про почерк злочину можна говорити лише тоді, коли доктор Джекіл намагається відвернути те зло, яке живе в ньому своїм прихованим життям, коли він каже містерові Гайду: «Будь ласка, затримай мене. Я завдаю шкоди суспільству, і я неспроможний контролювати себе».

4. Оскільки він підходив близько принаймні до двох зі своїх жертв, зазирав їм у вічі, навіть щось розпитував їх про їхнє життя, то він звичний убивати, не знаючи жалю. Певно, був на якійсь війні.

5. Він повинен мати гроші, багато грошей — і навіть не тому, що життя в Канні надзвичайно дороге під час фестивалю; про це насамперед свідчить ціна, яку йому довелося заплатити за виготовлення конверта з ціанідом. За прикидками Моріса, він заплатив за нього приблизно п’ять тисяч доларів — сорок доларів за отруту і чотири тисячі чотириста шістдесят за роботу з її вакуумного упакування.

6. Він не входить до мафіозних угруповань, які торгують наркотиками або зброєю, бо інакше за ним давно вже стежив би Європол. Усупереч тому, що думає переважна більшість тих злочинців, вони залишаються на волі лише тому, що ще не настав час посадити їх за ґрати. В їхні групи укорінені агенти, які отримують за службу великі гроші.

7. Він не хоче, щоб його схопили, а тому дотримується всіх заходів остороги. Проте він не спроможний контролювати свою підсвідомість, а вона — хоче він чи не хоче — підкоряється певній схемі.

8. Він — особа цілком нормальна, не з тих, що можуть викликати підозру, можливо, наділена лагідною і приязною вдачею, спроможна вселяти до себе довіру, яка заманює людину в смертельну пастку. Він проводить певний час зі своїми жертвами, й варто відзначити, що дві з них були жінками, які значно менш довірливі, ніж чоловіки.

9. Він не обирає жертви певного різновиду. Вони можуть бути чоловіками, жінками, людьми будь-якого віку й будь-якого суспільного становища.

Тут Моріс зупиняється. Йому спадає одна думка: щось із ним написаного не узгоджується з рештою.

Він двічі або тричі перечитує свої пункти. На четвертому читанні знаходить те, що шукав:

Справді, цей злочинець не прагне очистити світ, на відміну від Менсона, або принаймні місто, як намагався Рідґвей, не прагне також догодити апетитам богів, на відміну від Дамера. Велика частина злочинців не хочуть, щоб їх схопили, але вони прагнуть, щоб їх упізнавали. Одні хочуть, щоб про них писали в газетах і журналах, хочуть здобути популярність і славу, як, наприклад, Зодіак або Джек Потрошитель — мабуть, вони думають, що їхні онуки пишатимуться тим, що вони накоїли, коли знайдуть запилюжений щоденник десь на горищі. Інші виконують певну високу місію: наприклад, ставлять перед собою завдання створити атмосферу жаху або очистити місто від повій. Відомі психоаналітики давно дійшли висновку, що серійні вбивці, які припиняли свою діяльність, робили так, бо вважали, що світ уже отримав те послання, яке вони хотіли йому передати.

Ось і відповідь. Як він раніше про це не подумав?

А не подумав він про це з дуже простої причини: якби він підказав поліції таку думку, то вона стала б розшукувати водночас двох людей, що могло б ослабити її зусилля: вона стала б шукати не тільки вбивцю, а й ту особу, якій він хотів передати своє послання. А тут у Канні він убиває надто швидко; тому Моріс переконаний, що незабаром він звідси зникне, після того як його послання дійде до того, кому він хоче його передати.

Він покине місто щонайбільше через два або три дні. Й оскільки його жертви не мають між собою нічого спільного, то, як і у випадку інших серійних убивць, які належать до цієї категорії, його послання призначене тільки для однієї людини.

Тільки для однієї.

Він повертається до комп’ютера, вмикає його й надсилає заспокійливе послання комісару: «Не турбуйтеся, вбивства припиняться ще до закінчення фестивалю».

І лише з любові до ризику він надсилає копію послання одному своєму другові зі Скотленд-Ярду — нехай вони знають, що тут, у Франції, його шанують як професіонала, просять його допомоги й одержують її. Він ще спроможний робити професійні висновки, слушність яких підтвердиться в найближчий час. Він ще не такий старий, як вони думають. Його репутацію поставлено на кін; але він цілком переконаний у тому, що написав.