Переможець завжди самотнiй

10.19 вечора

Хамід вимикає свою мобілку — йому зовсім не цікаво знати, щó відбувається десь у інших місцях світу. За останні півгодини його телефон був буквально затоплений потоком поганих новин.

Усі ці події подають йому знак, що він повинен відмовитися від своєї абсурдної ідеї створити фільм. Він дозволив, щоб його опанувало марнославство замість прислухатися до порад, які давали йому шейх та власна дружина. Схоже, він починає втрачати контакт із самим собою; світ розкоші та гламуру починає отруювати його — навіть його, який завжди був переконаний, що має проти всього цього надійний імунітет. Годі. Завтра, коли все трохи заспокоїться, він скличе на прес-конференцію всіх представників світової преси, що з’їхалися до Канна, і скаже, що хоч він уже й витратив чималу суму грошей на фінансування свого проекту, але припиняє працювати над ним, бо це була мрія всіх, хто був до нього залучений, «а одного з них уже немає на світі». Хтось із журналістів, безперечно, запитає, чи має він якісь інші плани. А він відповість, що про це говорити рано, «бо ми повинні шанувати пам’ять того, хто нас покинув».

Звичайно він, як і кожна людина, що має бодай крихту пристойності, дуже жалкував, що актор, із яким він уклав контракт, помер, отруєний, а режисер, що його він обрав для реалізації свого проекту, потрапив до лікарні — на щастя, без ризику для життя. Але обидві ці події передали для нього ясне й недвозначне послання: йому нема чого пхати носа в індустрію кіно. Це не його галузь діяльності, він лише розтринькає гроші й нічого не матиме навзамін.

Нехай кіно залишається для кінодіячів, музика — для музикантів, література — для письменників. Відтоді як він кинувся в цю авантюру, два місяці тому, він лише надбав собі нових проблем: йому довелося змагатися з людьми, що були наділені грандіозним самолюбством, відкидати нереальні бюджети, виправляти сценарій, який ставав усе гіршим із кожним новим варіантом, який йому подавали, терпіти продюсерів, що дивилися на нього з певною поблажливістю, даючи йому зрозуміти, що він цілковитий невіглас у їхній сфері діяльності.

А в нього ж були найкращі наміри: ознайомити людей із культурою того регіону, з якого він прийшов, показати їм красу пустелі, тисячолітню мудрість бедуїнів та їхні кодекси честі. Він мав цей борг перед своїм народом, хоч шейх і наполягав, щоб він не відхилявся від тієї дороги, яку обрав собі на самому початку.

«Люди гинуть у пустелі, коли задивляються на міраж. Ти добре виконуєш свою роботу, зосередь на ній усю свою енергію».

Але Хамід хотів піти далі; показати, що він спроможний ще більше здивувати світ, піднятися ще вище, виявити ще більшу відвагу. Гординя спонукала його згрішити, але таке більше не повториться.

Журналісти засипають його запитаннями — схоже, новини сьогодні поширюються швидше, ніж будь-коли. Він їм відповідає, що подробиці нещасливого випадку ще йому невідомі, але завтра він виступить зі спеціальною заявою. Він повторює одну й ту саму відповідь десятки разів, аж поки один із його охоронців не звертається до газетної братії з проханням дати подружжю спокій.

Хамід кличе одного зі своїх помічників і просить, щоб той знайшов Жасмину в цьому натовпі, який ходить по саду, й привів її до нього. Атож, треба знятися з нею на кількох фотографіях, випустити новий прес-реліз щодо укладеного контракту, організувати відділ піару, який зумів би утримати інтерес до неї до жовтня, коли відбудеться Тиждень Високої Моди в Парижі. Потім він персонально поговорить із бельгійкою-модельєром; йому подобаються моделі її одягу, він певен, що зможе роздобути гроші для її групи і сприяти зростанню її престижу — й це буде абсолютна правда. Але він знає, щó вона тепер думає: у такий спосіб він намагається переконати її, щоб вона розірвала контракт зі своєю головною моделлю. Якщо він захоче зустрітися з нею тепер, то це не тільки набавить ціну, а й буде не зовсім коректно. На все свій час, ліпше дочекатися слушного моменту.

— Мені здається, нам краще звідси піти.

Либонь, Єві надто надокучили запитання журналістів.

— Забудь. У мене серце теж не з каменю, ти знаєш, але я не страждатиму через те, що лише підтверджує твої слова, які ти сказала мені раніше: облиш кіно. Ми з тобою на святі, й ми тут будемо, поки воно не закінчиться.

Його голос прозвучав жорсткіше, ніж він хотів, але Єва, схоже, не звернула на це уваги — так ніби їй абсолютно байдужі і його любов, і його ненависть. Хамід провадить, і тепер його голос звучить значно лагідніше:

— Ти маєш зрозуміти, що такі гала-вечірки відбуваються не щодня. Наш гостинний господар, певно, витратив величезну суму грошей на те, щоб приїхати сюди, у Канн, оплатити проїзд і проживання знаменитостей, яких він ретельно дібрав, щоб вони взяли участь у цьому грандіозному та неймовірно дорогому святкуванні. Але можеш не сумніватися, він одержить принаймні вдесятеро вищий прибуток за безплатну рекламу, яку матиме завдяки їй: повідомленнями про цей вечір будуть заповнені цілі сторінки журналів, газет, програми державного та кабельного телебачення, якому немає більше чого показувати крім великих світських раутів. Дорогоцінні прикраси на жінках додадуть свого блиску до гламурної атмосфери свята, чоловіки хизуватимуться дорогими годинниками як символами влади та багатства. Молоді люди гортатимуть сторінки журналів мод і думатимуть:

«Я хочу колись теж бути присутнім на одному з таких грандіозних свят, одягнений не менш шикарно, ніж вони».

— Ходімо геть. У мене погане передчуття.

Ці слова стали для нього останньою краплею. Протягом цілого дня він терпів поганий настрій дружини, не сказавши їй жодного слова осуду. Вона знову й знову відкривала свій телефон подивитись, чи не надійшло ще одне повідомлення, й тепер він почав підозрювати, чи не сталося чогось дуже дивного. Інший чоловік? Її колишній чоловік, якого він бачив у барі готелю і який робить усе можливе, щоб домогтися від неї побачення? Якщо це так, то чому вона не розповість йому відверто про свої почуття, замість замикатися отак у собі?

— Не кажи мені про передчуття. Я намагаюся лагідно пояснити тобі, навіщо влаштовують такі свята, як це, й чому ми на них приходимо. Якщо ти знову хочеш зайнятися бізнесом, про що завжди мріяла, якщо хочеш знову мати власне ательє високої моди, то ліпше уважно прислухайся до того, що я тобі кажу. До речі, я вже казав тобі, що бачив твого колишнього чоловіка учора ввечері в барі, а ти мені відповіла, що це неможливо. Це через нього ти весь час поглядаєш на екран мобілки?

— Йому нема чого тут робити.

Їй хотілося сказати: «Я знаю, хто намагався зруйнувати і зрештою зруйнував твої плани створення фільму. І знаю, що він спроможний піти набагато далі, ніж це. Зрозумій, нам загрожує небезпека, ходімо звідси геть».

— Ти не відповіла на моє запитання.

— Моя відповідь буде ствердною. Так, я саме тому весь час поглядаю на екран своєї мобілки. Бо я знаю його, знаю, що він близько, й тому мене змагає страх.

Хамід сміється.

— Але я теж близько.

Єва бере келих шампанського й випиває його одним ковтком. Хамід нічого їй не каже, бо це була лише провокація. Він озирається навколо, намагаючись забути про повідомлення, які нещодано спливли на дисплеї його телефона, і з’ясувати, чи не з’явиться в нього можливість сфотографуватися з Жасминою, поки їх не покличуть до зали, де буде подано вечерю й куди фотографам було заборонено заходити. Отруєння знаменитого актора сталося в дуже незручний момент: уся увага преси зосередилася на ньому, й жоден із журналістів не запитав Хаміда про великий контракт, який він уклав із нікому не відомою моделлю. Півгодини тому вони більш нічого не хотіли знати; а тепер це їх уже не цікавило.

Хоч він уже багато років працює в галузі розкоші та гламуру, проте має ще багато чого навчитися: хоч мільйонний контракт і був негайно забутий, проте той, хто організував сьогоднішню гала-вечерю, зумів зберегти інтерес до неї. Жоден із фотографів та журналістів, які тут присутні, не пішов звідси ані до поліції, ані до лікарні, аби напрямки з’ясувати, щó ж там сталося. Відомо, що всі вони спеціалізувалися на моді, і головні редактори їхніх газет не наважилися наказати їм піти з цього вечора — і то з дуже простої причини: злочинам немає місця на тих сторінках, де пишуть про торжества у світі розкоші та гламуру.

Фахівці з дорогоцінностей не пхаються в авантюри, що відбуваються у світі кіно. Великі організатори світських подій знають, що, незалежно від того, скільки крові проливається у світі в цю саму хвилину, люди прагнуть дивитися на фотографії, на яких зображено світ досконалий, недосяжний, світ, що купається в розкоші та багатстві.

Людей можуть убивати в сусідньому будинку або на ближній вулиці. Такі свята, як це, відбуваються у захмарних висотах світу. Що більше цікавить простих смертних?

Такі свята, як це.

Організація такого свята починається за кілька місяців раніше — публікується повідомлення у пресі, що ювелірна фірма знову організовує свою гала-вечірку в Канні, але всі запрошення вже розіслано. Хоча це не зовсім так. Поки що половина ймовірних гостей одержала не запрошення, а такі собі повідомлення з проханням не планувати нічого на цей день.

Звичайно, всі вони читали повідомлення в газеті, а тому відповідають негайно. Резервують цей день. Купують собі квитки на літак і оплачують дванадцять днів проживання в готелі, хоча будуть там не більш як сорок вісім годин. Вони мусять показати всім, що досі перебувають у Суперкласі, бо це допоможе їм успішно залагоджувати справи, відкриє для них чимало дверей, наповнить почуттям власної значущості. Через два місяці по тому вони одержують шикарне офіційне запрошення. Жінки починають хвилюватися, бо не можуть обрати найкращу сукню для появи на торжестві, а чоловіки посилають секретарок до знайомих осіб, запитуючи, чи знайде такий-то можливість випити в барі шампанського й обговорити деякі професійні справи до початку вечері. То є чоловіча манера сказати: «Мене запрошено на свято. А тебе запросили?» Коли той, до кого звертаються, відповідає, що зайнятий по вуха і навряд чи знайде можливість поїхати на той час до Канна, то це може означати тільки одне: така надзвичайна зайнятість є виправданням для того факту, що бідолаха досі не одержав не тільки запрошення, а й звичайного повідомлення про його бажану присутність на тій великій події.

Уже через кілька хвилин «по вуха зайнятий чоловік» мобілізовував усі свої ресурси: друзів, помічників, компаньйонів, — щоб роздобути запрошення. У такий спосіб організатор акції добирав другу половину гостей, спираючись на три принципи: влада, гроші, контакти.

Грандіозне свято.

Наймають команду професіоналів. Коли настає довгосподіваний день, гостей щедро частують спиртними трунками, віддаючи перевагу французькому шампанському, міфічному й незрівнянному. Запрошені з інших країн навіть не здогадуються, що нерідко їм подають шипуче вино, виготовлене в їхній власній країні, а тому набагато дешевше. Жінки — як, наприклад, Єва — вважають, що золотавий трунок є найліпшим доповненням до їхніх суконь, черевиків та сумочок. Чоловіки також тримають у руках келих, але п’ють набагато менше; вони прийшли сюди для того, щоб зустрітися з конкурентом, із яким повинні укласти мир, із постачальником, що з ним потребують поліпшити стосунки, з потенційним клієнтом, що зможе взяти на себе зобов’язання поширювати їхню продукцію. У таку ніч, як ця, відбувається обмін сотнями візитівок — переважно серед професіоналів. Деякі візитівки, звичайно ж, даються і вродливим жінкам, але всі знають, що це марнування паперу; ніхто сюди не приходить для того, щоб зустріти чоловіка або жінку свого життя.

Сюди приходять для того, щоб налагодити ділові стосунки, похизуватися, а іноді й трохи розважитися. Проте розважаються лише принагідно й надають розвагам набагато менше значення.

Гості сьогоднішньої гала-вечері перебувають на трьох кутах уявного трикутника. З одного боку розташувалися ті, хто вже всього досяг і проводить свої дні на полях для гри в гольф, на нескінченних званих обідах, в ексклюзивних клубах — а грошей у них стільки, що коли вони заходять до будь-якої крамниці, то можуть купити все що завгодно, не запитуючи про ціну. Вони добулися до вершини, але, опинившись на ній, усвідомили те, про що раніше ніколи не думали: вони не можуть жити саміодні. Вони неспроможні терпіти товариство чоловіка або дружини, їм треба постійно перебувати в русі, вони переконані, що досі мають надзвичайну цінність для людства — хоч і відкрили, що в ту мить, коли відійшли від справ, то зіткнулися з не менш нудною повсякденністю, аніж та, в якій живуть люди із будь-яких прошарків середнього класу: кава вранці, потім читання газет, обід, сон, вечеря, телевізор. Вони приймають майже всі запрошення на вечерю. Бувають майже на всіх світських і спортивних заходах, що влаштовуються в кінці тижня. Відпустку відбувають на модних курортах (хоч вони вже на пенсії, а проте досі вірять у те, що для них існує така річ, як «відпустка»).

На другому нижньому куті трикутника перебувають ті, хто ще нічого не досяг, вони шалено веслують проти течії в каламутних водах, намагаються зламати опір переможців, намагаються здаватися веселими навіть тоді, коли навідують у шпиталі тяжко хворих батька або матір, продають те, чим ще не володіють.

І нарешті, на вершині трикутника перебуває Суперклас.

Ці три різновиди створюють ідеальну суміш для таких вечірок. Ті, хто дійшов до мети й тепер живуть більш-менш нормальним життям, вони втратили можливість впливати хай там на що, але мають гроші, яких вистачить на кілька поколінь, хоч і зрозуміли — на жаль, запізно, — що влада важливіша, ніж багатство. Ті, котрі ще перебувають у дорозі, на таких вечірках вони веселяться з перебільшеною енергією й ентузіазмом, переконані в тому, що справили дуже добре враження, проте відкривають, що ніхто не телефонує їм протягом наступних тижнів, попри безліч візитівок, які вони роздали. І нарешті, ті, які балансують на самій вершині, знаючи, що в будь-яку хвилину там може знятися сильний вітер, вони втратять рівновагу й полетять у безодню.

Люди все підходять і підходять до Хаміда, щоб поговорити з ним; ніхто не торкається теми вбивства — чи то від незнання, адже вони живуть у світі, де такого не може бути, чи то з делікатності, в чому доводиться сумніватися. Він озирається навколо й бачить те, що найбільше ненавидить у світі моди: літніх жінок, що одягнені так, ніби їм двадцять років. Невже вони не розуміють, що давно настав час змінити стиль? Він каже кілька слів одному, усміхається іншому, вислуховує хвалу, відрекомендовує Єву тим небагатьом, які ще її не знають. У нього лише одне на думці: зустрітися з Жасминою й попозувати з нею перед фотографами протягом наступних п’яти хвилин.

Якийсь підприємець та його дружина з усіма подробицями розповідають, коли вони бачилися востаннє — чого Хамід не може пригадати, проте чемно киває. З ним розмовляють про подорожі, зустрічі, реалізацію тих або тих проектів, проте ніхто не поставить справді цікавого запитання, як наприклад: «Чи ти почуваєш себе щасливим?» або: «Що для тебе означає домогтися успіху в житті?» Якщо ти входиш до Суперкласу, то зрозуміло, що маєш поводитися так, ніби ти задоволений, щасливий і цілком успішний, навіть якщо запитуєш сам себе: «Що мені робити зі своїм майбутнім тепер, коли я досяг усього, про що мріяв?»

Досить бридка істота в індійській туніці поверх штанів, що туго облягають худі ноги, схожа на персонажа з коміксу, наближається до нього.

— Пане Хамід, пробачте мені…

— Хто ви такий?

— У ці хвилини я працюю на вас. Що за нісенітниця?

— Я зайнятий. І я вже знаю все, що мені треба знати про сьогоднішній нещасливий випадок, а тому прошу не турбувати мене.

Але чудернацьке створіння не відходить. Його присутність починає дратувати Хаміда, адже його знайомі та друзі, які були поблизу, почули жахливу фразу: «Я працюю на вас». Що вони подумають?

— Пане Хамід, я привів сюди актрису з вашого фільму, щоб ви могли познайомитися з нею. Мені довелося відійти від неї, коли задзвонив мій мобільний телефон, але…

— Згодом. Зараз я чекаю Жасмину Рись.

Дивне створіння відійшло. Актрису з його фільму! Бідолашна дівчина, вранці з нею підписали контракт, а ввечері розірвали.

Єва тримає келих із шампанським в одній руці, мобілку — в другій, і згасла сигарета стримить у неї між пальцями. Підприємець дістає з кишені золоту запальничку й пропонує припалити її.

— Не турбуйтеся, я можу припалити свою сигарету й сама, — каже вона. — Але я умисне тримаю свою другу руку зайнятою, щоб менше курити.

А їй би хотілося сказати: «Я тримаю мобілку в руці умисне, щоб захистити йолопа, який перебуває зі мною поруч. Який не хоче мені повірити. Який ніколи не цікавився моїм життям і тим, щó довелося мені пережити. Якщо мені надійде ще одне повідомлення, я влаштую скандал, і йому доведеться вивести мене звідси, хоче він чи не хоче. Навіть якщо потім він сваритиме мене, я знатиму принаймні, що врятувала йому життя. Я знаю злочинця. Я відчуваю близьку присутність Абсолютного Зла».

Гостей просять піднятися до верхньої зали. Хамід Хусейн готовий змиритися з долею; фотографування доведеться відкласти на завтра, він підійметься разом із Жасминою по сходах, що застелені червоним килимом. У цю мить підходить один із його помічників.

— Жасмини Рись немає на святі. Певно, вона пішла.

— Не має значення. Либонь, її забули попередити, що ми мали зустрітися тут.

Він зберігає зовнішній спокій людини, яка звикла зустрічатися з подібними ситуаціями. Але кров у нього кипить. Вона покинула свято? За кого вона себе вважає?

Померти дуже легко. Хоч людський організм — одне з найдосконаліших створінь у природі, досить, щоб невеличкий кавалок свинцю проник у нього з певною швидкістю, пошматував усе на своєму шляху — і йому кінець.

Смерть. Згідно зі словником, це кінець життя (хоч поняття життя теж потребує коректного визначення). Повне припинення діяльності життєвих процесів у тілі, коли виключається мозок, уривається дихання, зупиняється потік крові й перестає битися серце. Лише дві функції організму чинять опір цьому процесові — протягом кількох днів або тижнів у мерця росте волосся й нігті.

Зовсім інше визначення смерті дають релігії: для деяких це перехід до вищого стану, а інші запевняють, що це стан проміжний і душа, яка жила в цьому тілі, згодом неодмінно повернеться, щоб спокутувати свої гріхи або натішитися у своєму наступному житті тією благодаттю, в якій їй було відмовлено в житті попередньому.

Дівчина притихла поруч із ним. Або вона геть сп’яніла від випитого шампанського, або, навпаки, хміль вивітрився — і тепер вона ясно собі усвідомлює, що нікого тут не знає, що, можливо, це її перше й останнє запрошення, що іноді мрії перетворюються на кошмари. Кілька чоловіків наближалися до неї, коли він відійшов разом із сумною дівчиною, але, схоже, ніхто не спромігся поліпшити її настрій. Коли вона побачила його знову, то попросила, щоб він залишився з нею до кінця вечора. Вона запитала, чи не відвезе він її додому, бо в неї немає грошей, а її супутник, мабуть, уже не повернеться.

— Атож, я тебе відвезу додому. З превеликим задоволенням.

Це не входило в його плани, та коли він побачив полісмена, що придивлявся до кожного з гостей, то зрозумів: треба неодмінно знайти собі пару, стати одним із тих нікому невідомих, але, безперечно, значних чоловіків, які тут присутні і які гордо прогулюються зі своїми супутницями — переважно молодими і вродливими жінками, що якраз відповідає звичаям таких вечірок.

— Тобі не здається, що нам час увійти до зали?

— Так, справді. Але я не вперше на таких вечорах і знаю, що ліпше зачекати, поки всі сядуть. Принаймні три або чотири столи там зарезервовані й не варт наражати себе на ризик опинитися в незручній ситуації.

Дівчина, як він помітив, була трохи розчарована, що він не має тут зарезервованого місця, проте їй не залишається нічого іншого, як змиритися.

Офіціанти підбирають порожні келихи, залишені повсюди в саду. Моделі зійшли з недоладних постаментів, де вони танцювали, показуючи чоловікам, що на Землі ще існує дещо, варте уваги, а жінкам нагадуючи про те, що їм потрібна негайна ліпосакція, закачування ботокса та силікону в певні частини тіла й послуги пластичного хірурга.

— Будь ласка, ходімо. Я повинна трохи поїсти, бо інакше мені стане зле.

Вона бере його під руку, й вони йдуть до зали, що на другому поверсі. Схоже, Єва одержала його послання, проте залишила їх без уваги; але тепер він знає, чого мав чекати від жінки, такої розбещеної, як його колишня дружина. Дівчина-янгол із густими бровами досі перебуває з ним поруч, це вона примусила його обернутися й побачити поліціянта в цивільному, в ту саму мить, коли теоретично вся його увага мусила бути зосереджена на знаменитому модельєрі, чиє ім’я пролунало тоді в саду.

— Гаразд, ми зараз увійдемо.

Вони підіймаються сходами й підходять до зали. У ту мить, коли вони заходять, він делікатно просить, щоб вона випустила його руку, бо його друзі, що тут сидять, можуть це зрозуміти хибно.

— Ти одружений?

— Розлучений.

Атож, Хамід не помилився, інтуїція його не підвела, усі проблеми сьогоднішньої ночі здалися йому дріб’язковими супроти того, що він тепер побачив перед своїми очима. Оскільки чоловік, якого він побачив, не мав ніякого професійного інтересу на Каннському фестивалі, він міг тут з’явитися лише з однієї причини.

– Ігор!

Чоловік, який тільки-но увійшов до зали в супроводі значно молодшої жінки, дивиться в його бік. Серце в Єви калатає, мов несамовите.

— Що ти робиш?

Але Хамід уже підвівся, не попросивши в неї дозволу. Ні, він не розуміє, щó він робить. Він прямує до Абсолютного Зла, Зла, втіленого в людину й спроможного геть на все. Хамід думає, що перед ним дорослий чоловік і його можна перемогти — або фізичною силою, або логічними аргументами. Але він не знає, що це Абсолютне Зло має серце дитини, яке не відчуває жодної відповідальності за свої вчинки, завжди переконане в тому, що вони слушні. І коли воно не досягає того, чого хоче, то не вагається застосувати всі можливі заходи, аби тільки задовольнити своє бажання. Тепер вона розуміє, як янгол перетворився на демона з такою швидкістю: бо лють і прагнення помсти завжди зберігалися в його серці, попри всі його твердження про те, що він став дорослий і подолав усі свої травми. Бо він був найкращим із найкращих, коли йому треба було продемонструвати свою спроможність перемагати в житті, й це вселило йому почуття всемогутності. Бо він не вміє відступати — він, що пережив найтяжчі випробування, через які пройшов, ніколи не озираючись і несучи такі слова у своєму серці: «Одного дня я повернуся. Й ви побачите, на що я спроможний».

— Схоже, він знайшов когось цікавішого, ніж ми, — з гострою іронією кидає колишня міс Європа, що також сидить за головним столом, разом із двома іншими знаменитостями та господарем вечірки.

Єва намагається пом’якшити атмосферу незручності, яка раптом виникла. Але вона не знає, що їй робити. Господар вечірки, схоже, тішиться цією ситуацією. Він чекає, щó вона скаже.

— Пробачте. Це мій давній друг.

Хамід підходить до незнайомця, який, схоже, вагається.

Дівчина, яка стоїть поруч із ним, кричить:

— Це я, це я, пане Хамід Хусейн! Ваша нова актриса!

Люди за іншими столами обертаються — подивитися, щó відбувається. Господар вечора всміхається — завжди добре, коли відбувається щось незвичайне, потім його гостям буде про що поговорити. А Хамід уже підійшов до незнайомого чоловіка; господар вечірки помічає, що тут щось не так, і каже, звертаючись до Єви:

— Ви ліпше поверніть сюди вашого чоловіка. Або, якщо хочете, ми поставимо тут іще один стілець для вашого друга, але його супутниці доведеться сісти за інший стіл.

Гості вже знову обернулися до своїх тарілок, повернулися до розмов про яхти, приватні літаки, про коливання цін на біржі. Лише господар вечірки не втратив інтересу до того, що відбувається.

— Підійдіть до нього, — наполягає він.

Але Єва перебуває не тут, як йому здається. Вона летить думками за тисячі кілометрів звідси, до ресторану в місті Іркутськ, на березі озера Байкал. Там була трохи інша сцена; там Ігор вивів того чоловіка за двері.

З великим зусиллям вона підводиться й прямує до них.

— Повертайся за стіл, — тихим голосом наказує їй Хамід. — А ми вийдемо й поговоримо.

Нічого безглуздішого за цих обставин зробити не можна. Вона хапає його за руку, вдає, ніби радісно сміється, зустрівши друга, якого дуже давно не бачила, і каже найспокійнішим у світі голосом:

— Але ж вечерю вже подано!

Вона не сказала «любове моя». Вона не хоче відчиняти двері до пекла.

— Вона має слушність. Ліпше поговорімо тут.

Невже це сказав він? То, виходить, вона уявляє собі казна-що, нічого страшного не відбувається, дитина нарешті виросла й перетворилася на відповідального дорослого чоловіка? Демон дістав прощення за свою зухвалість і тепер повертається на небеса?

Їй би хотілося помилитись, але їй не подобаються погляди, якими дивляться один на одного двоє чоловіків. Хамід бачить щось недобре у глибині цих синіх очей і на мить відчуває, як у нього мороз пішов поза шкірою. Дівчина подає йому руку.

— Дуже приємно познайомитися. Мене звуть Габріела. Хамід не відповідає. Очі її супутника блищать.

— Онде, в кутку, вільний стіл. Ходімо сядемо разом, — каже Єва.

Стіл у кутку? Його дружина хоче покинути найпочесніше місце в залі й сісти за стіл у кутку зали? Але Єва уже взяла обох чоловіків попідруч і веде їх до єдиного вільного столу, що стоїть під самими дверима, з яких виходять офіціанти.

«Актриса» йде слідом за групою. Хамід на хвилину випручується, підходить до господаря вечірки й просить вибачення.

— Я зустрів друга дитинства, який завтра їде, й не хочу втратити нагоди трохи поговорити з ним. Будьласка, не чекайте нас, я не знаю, як довго ми затримаємося.

— Ніхто не сяде на ваші місця, — відповідає з усмішкою господар вечора, вже знаючи, що ці два стільці так і залишаться вільними.

— А мені здалося, то друг дитинства вашої дружини, — знову підпускає шпильку колишня міс Європа.

Але Хамід уже рушає до найгіршого місця в залі, відведеного для помічників знаменитостей, яким завжди щастило проникати туди, де їх ніхто не чекав, попри всі застережні заходи.

«Хамід — добрий чоловік, — думає господар вечора, дивлячись на славетного модельєра, який іде в куток із високо піднесеною головою. — Але початок цього вечора буде тяжким для нього».

Вони посідали за стіл у кутку. Габріела сприймає це як унікальний шанс для себе — ще один із унікальних шансів, які випали їй сьогодні. Вона дякує за запрошення, каже, що зробить усе можливе й неможливе, аби виправдати покладені на неї сподівання.

— Я довіряю вам, пане. Підписала контракт, не читаючи. Троє інших осіб не кажуть ні слова, тільки перезираються. Може, вона сказала щось зайве? Чи, може, шампанське досі туманить їй голову? Ліпше говорити далі:

— А ще більше я задоволена, бо всупереч тому, що тут кажуть, конкурс, який ви організували, був дуже справедливим. Жодних привілеїв, ніякого попусту. Я відбула своє випробування вранці, і мене зупинили ще до того, як я закінчила читати свій текст, запросивши на яхту поговорити з режисером. Ви подали дуже добрий приклад усьому світу мистецтва, пане Хамід. Шанобливе ставлення до людей нашого фаху. Чесність і порядність при доборі тих людей, із якими ви збираєтесь працювати. Люди мають звичай уявляти собі світ кіномистецтва зовсім іншим, вони вважають, що ти можеш домогтися успіху тільки тоді…

Вона мало не сказала «коли переспиш із продюсером», але відразу нагадала собі, що він тут не сам, а з дружиною.

— …коли дуже гарна на вроду.

Підходить офіціант із першими стравами і виголошує свій завчений монолог:

— На першу страву рекомендуємо серцевинки артишока в соусі з дижонської гірчиці, приправлені оливковою олією з травами та шматочками козячого сиру з Піренеїв…

Лише молода дівчина з усміхненим обличчям дослухається до того, що він каже. Офіціант розуміє, що підійшов невчасно, й відходить.

— Це, певно, смакота неймовірна!

Вона дивиться на своїх сусідів за столом. Ніхто з них не доторкнувся до приборів. Тут щось не так.

— Вам, либонь, треба поговорити? Може, мені краще сісти за інший стіл?

— Мабуть, що так, — каже Хамід.

— Ні, залишайтеся, — мовить його дружина. Що ж їй робити?

— Вам подобається ваш супутник? — запитує дружина Хаміда.

— Я тільки щойно познайомилася з Ґюнтером. Ґюнтером. Хамід і Єва дивляться на незворушного Ігоря, що сидить поруч неї.

– І що він робить?

— Але ж ви його друзі!

— Так, ми його друзі. І знаємо, щó він робить. Але ми не знаємо, що відомо про його життя вам.

Габріела обертається до Ігоря. Чому він не допоможе їй? Офіціант знову виникає поруч і запитує, яке вино подавати:

— Біле? Червоне? Знову її рятує офіціант.

— Червоне для всіх, — відповідає Хамід.

— А тепер повернімося до мого запитання. То що все-таки робить Ґюнтер?

Порятунку немає.

— Він займається важким машинобудуванням, якщо я правильно його зрозуміла. Власне, ми встигли обмінятися лише кількома словами, і нас поєднувало тільки те, що і я, і він чекали друзів, які чомусь не приходили.

Добре я відповіла, подумала Габріела. Хто знає, може, в цієї жінки був таємний роман із Ґюнтером? А може, навіть роман відкритий, про який чоловік довідався лише сьогодні — а тому в повітрі висить така напруга?

— Його звуть Ігор. І він володіє однією з найбільших компаній мобільного телефонного зв’язку в Росії. Це набагато вигідніша справа, аніж торгувати продукцією важкого машинобудування.

У такому разі, навіщо він мені набрехав? Габріела вирішує зберегти спокій.

— Я сподівалася, що зустріну тебе тут, Ігоре, — каже дружина Хаміда, звертаючись тепер до нього.

— Я приїхав сюди, щоб зустрітися з тобою. Але змінив свій намір, — почула вона відповідь.

Габріела бере свою сумочку, наповнену пожмаканим папером, і робить здивоване обличчя.

— Моя мобілка щойно дзвонила. Певно, мій супутник уже прийшов, і мені треба зустрітися з ним. Я прошу вибачення, але він приїхав дуже здалеку тільки для того, щоб супроводжувати мене, він нікого тут не знає, і я почуваю себе відповідальною за нього.

Вона підводиться. Етикет приписує не потискати руку особі, з якою ти їла за одним столом — хоч поки що ніхто тут не доторкнувся до приборів. Але келихи з червоним вином уже були порожні.

І чоловік, який ще дві хвилини тому був Ґюнтером, попросив, щоб на стіл подали ще повну пляшку.

— Сподіваюся, ти одержала мої послання, — каже Ігор.

— Я одержала три. Мабуть, мережа мобільного телефонного зв’язку тут працює гірше, аніж та, яку налагодив ти.

— Я говорю не про телефон.

— Тоді я не розумію, про що ти говориш.

А їй би хотілося сказати: «Я чудово розумію, про що ти говориш».

Ігор повинен знати, що протягом першого року свого співжиття з Хамідом вона чекала від нього бодай одного телефонного дзвінка, якогось листа або послання, чекала, що, можливо, один із їхніх спільних друзів перекаже їй, що він сумує без неї. Вона не хотіла мати його поруч себе, але знала, що розгнівати його було б украй небезпечно, — тож вона хотіла принаймні пригасити його лють, удати, що вони залишаються добрими друзями. Одного вечора, коли трохи випила, вона вирішила зателефонувати йому, проте з’ясувала, що він змінив номер свого мобільного телефону. Коли зателефонувала йому в офіс, секретарка повідомила, що він «на нараді». Під час наступних спроб додзвонитися до нього — вона навважувалася на це, лише коли трохи вип’є, — її повідомляли, що Ігор «у від’їзді» або «зателефонує їй через кілька хвилин». Але цього дзвінка «через кілька хвилин» вона так ніколи й не дочекалася, звісно. І з часом їй стали ввижатися привиди в усіх кутках, стало змагати відчуття, що за нею хтось стежить, що через дуже короткий час її спостигне доля жебрака та інших людей, яким Ігор «допоміг переселитися до кращого світу». Щодо Хаміда, то він ніколи не розпитував Єву про її минуле, вважаючи, що вона, як і кожна людина, має право ховати відомості про своє приватне життя в підземеллях пам’яті. Він робив усе можливе, щоб вона почувала себе щасливою, казав, що його життя набуло сенсу лише після того, як він її зустрів, і всіляко намагався показати, що піклується про неї й захищає її.

Та одного дня Абсолютне Зло подзвонило у двері їхнього лондонського будинку. Хамід був удома й виставив його геть. Протягом наступних місяців нічого не відбулося.

Потроху Єва навчилася обманювати себе. Атож, вона зробила правильний вибір: у ту мить, коли ми обираємо собі якийсь шлях, усі інші зникають. Було б по-дитячому думати, що вона може бути одруженою з одним і бути подругою іншого — це може бути тільки в тому випадку, коли люди володіють урівноваженим характером, а цього не можна сказати про її колишнього чоловіка. Ліпше повірити в те, що якась невидима рука порятувала її від Абсолютного Зла. У ній досить жіночності, щоб зробити чоловіка, з яким вона житиме, залежним від неї, й вона намагалася допомагати Хамідові в усьому, в чому могла: вона була йому коханкою, порадницею, дружиною, сестрою.

Усю свою енергію вона віддавала новому супутникові свого життя. Протягом того часу вона мала єдину і справжню подругу — що зникла так само несподівано, як і з’явилася. Вона також була росіянкою, але, на відміну від неї, не вона покинула чоловіка, а він її, й вона потрапила до Англії, не знаючи, що їй тут робити. Єва розмовляла з нею майже щодня.

«Я все залишила позаду, — казала вона їй. — І не жалкую про своє рішення. Я зробила б так само, навіть якби Хамід — усупереч моєму бажанню — не купив чудовий маєток в Іспанії й не записав його на моє ім’я. Я вчинила б так само, навіть якби Ігор, мій колишній чоловік, запропонував мені половину свого статку. Я ухвалила б таке саме рішення, бо знаю, що мені не потрібно більше боятися. Якщо один із найжаданіших чоловіків світу хоче бути зі мною поруч, то виходить, я краща, аніж здаюся самій собі».

Усе це брехня. Вона тоді намагалася переконати не свою єдину подругу, а саму себе. То був фарс. Під машкарою сильної жінки, яка в цю мить сидить за столом між двома чоловіками, впливовими й могутніми, перебуває дівчинка, яка боїться усе втратити й залишитися сама-одна у вбогості й ніколи не переживши радості материнства. Чи звикла вона жити в розкоші та гламурі? Ні. Вона завжди намагалася бути готовою все втратити наступного дня, коли відкриється, що вона набагато гірша, аніж прикидалася, неспроможна задовольнити сподівання інших.

Чи вміє вона маніпулювати чоловіками? Так. Усі думають, що вона сильна, упевнена в собі, володарка власної долі; що спроможна коли завгодно покинути будь-якого чоловіка, навіть найбільш успішного та привабливого. І найгірше те, що й чоловіки цьому вірять. Як Ігор. І як Хамід.

Бо вона вміє грати. Бо вона ніколи не каже того, що думає. Бо вона найкраща актриса у світі і як ніхто вміє приховати свої справжні почуття.

— Чого ти хочеш? — запитує її Ігор російською мовою.

— Ще вина.

Його голос звучить так, ніби йому байдуже, що вона йому відповість, адже він сказав усе, що хотів сказати.

— Перед тим як ти мене покинула, я сказав тобі дещо. Але ти, схоже, забула мої слова.

Він багато чого їй казав, наприклад: «Обіцяю тобі, що змінюся й працюватиму менше» або «Ти жінка мого життя», «Якщо ти мене покинеш, ти зруйнуєш моє життя» — фрази, які всі говорять, хоч знають, що вони не мають ніякого сенсу.

— Я тобі сказав: якщо ти мене покинеш, я знищу світ.

Вона не пам’ятала цих слів, але вони були можливі. Ігор ніколи не вмів програвати.

– І що це означало? — запитала вона по-російському.

— Ви не могли б бодай із чемності говорити по-англійському? — втручається до розмови Хамід.

Ігор пильно дивиться йому у вічі.

— Гаразд, я говоритиму по-англійському, але зовсім не з чемності. Я так говоритиму, щоб ти все зрозумів.

І він знову обертається до Єви.

— Я сказав, я знищу світ для того, щоб повернути тебе. І я вже почав так робити, але мене врятував янгол, що явився мені. Ти цього не заслуговуєш. Ти еґоїстка, ти жінка нещадна, зацікавлена лише в тому, щоб добути більше слави, більше грошей. Ти відкинула все те добре, що я міг запропонувати тобі, бо вважаєш, що будинок у глибині Росії не відповідає тому світові, в якому ти мрієш жити, — до якого ти не належиш і не належатимеш ніколи.

Я пожертвував собою та іншими задля тебе, й далі так тривати не може. Я повинен дійти до кінця, щоб я міг повернутися до світу живих із відчуттям виконаного обов’язку та завершеної місії. У цю хвилину, коли ми розмовляємо, я перебуваю у світі мертвих.

З очей цього чоловіка дивиться Абсолютне Зло, думає Хамід, слухаючи цю розмову, позбавлену будь-якого глузду й уривану тривалими періодами мовчанки. Тим ліпше: нехай і справді все доходить до кінця, як він каже, аби тільки цей кінець не завершився для нього втратою коханої жінки. І навіть добре, що цей колишній чоловік з’явився в супроводі тієї вульгарної жінки й ображає Єву просто в обличчя. Він дозволить йому зайти ще трохи далі й урве розмову в ту мить, коли він уже не зможе попросити прощення і сказати, що кається за свої брутальні слова.

Єва, певно, бачить те саме, що й він: бачить, як її колишній чоловік дихає сліпою ненавистю проти всього і проти всіх лише тому, що вона не захотіла й далі задовольняти його забаганки. Він запитує себе, що робив би він, якби опинився на місці цього чоловіка, що, схоже, розпочинає боротьбу за кохану жінку.

Чи зміг би він убити когось за неї?

Підходить офіціант і бачить, що ніхто не доторкнувся до їжі.

— Вам не сподобалась страва?

Ніхто не відповідає. Офіціантові стає все зрозуміло. Жінка приїхала до Канна з коханцем, чоловік їх викрив, і тепер вони з’ясовують свої стосунки. Він бачив такі сцени багато разів, і вони здебільшого закінчувалися гучною сваркою або скандалом.

— Принесіть ще одну пляшку вина, — каже йому один із чоловіків.

— Ти не заслуговуєш ні на що, — каже інший, не відриваючи погляду від жінки. — Ти використала мене, як тепер використовуєш йолопа, що сидить із тобою поруч. Ти — найбільша помилка мого життя.

Перш ніж виконати замовлення на другу пляшку, офіціант вирішує спитатися поради в господаря вечірки, але перший чоловік уже підвівся й каже, звертаючись до жінки:

— Годі. Ходімо звідси.

— Атож, ходімо звідси, — каже другий. — Я хочу подивитись, на що спроможний чоловік, який захищатиме жінку, що їй невідомі такі слова, як честь або гідність.

Самці збираються зчепитися за самицю. Жінка просить їх не робити цього, просить повернутися до столу, але її чоловік налаштований відплатити за цю образу. Офіціант хоче застерегти охоронців, що за стінами зали може зчинитися бійка, але метрдотель кричить йому, щоб не затримував обслуговування, чого він стовбичить там? Треба обслужити й інші столи.

А й справді, те, що відбувається поза стінами зали, його не стосується. А якщо він скаже, що підслухав розмову за столом, то одержить догану.

Йому платять за те, щоб він обслуговував столи, а не рятував світ.

Троє перетинають сад, де подавали коктейль і який тепер змінився до невпізнання: коли гості спустяться, вони знайдуть тут танцювальну підлогу із синтетичних дощок, освітлену оригінальними світильниками, то там, то там — крісла й багато барів по кутках із безплатними трунками.

Ігор іде попереду, не кажучи й слова, Єва за ним, також мовчки, а Хамід — останнім. Сходи, які ведуть на пляж, починаються за маленькою залізною хвірткою, яка легко відчиняється. Ігор хоче пропустити їх наперед, але Єва відмовляється. Він не наполягає і йде далі, спускаючись незліченними приступками, які ведуть до моря, що шумить десь далеко внизу. Він знає, що Хамід не виявить боягузтва. До того, як вони зустрілися на святі, він вважав його безсоромним кутюр’є, спроможним звабити одружену жінку, зігравши на її марнолюбстві. Але тепер він потай захоплюється ним. Це справжній чоловік, спроможний боротися до кінця за те, що здається йому справедливим, хоч Ігор знає, що Єві дуже далеко навіть до тієї актриси, яку він зустрів сьогодні вночі. Вона не вміє прикидатися: він відчуває її страх, знає, що вона вся спітніла й зараз гарячково міркує, кого б їй покликати на допомогу.

Вони виходять на піщаний берег, Ігор іде до кінця пляжу й сідає там біля кількох прискалків. Пропонує, щоб двоє зробили те саме. Він знає, що, попри свій страх, Єва також не може не думати: «Я пожмакаю сукню. Я забрудню черевики». Але вона слухняно сідає біля нього. Хамід просить її посунутися, він хоче сісти поруч. Єва залишається нерухомою.

Він не наполягає. І ось вони всі троє сидять на пляжі, наче давні знайомі, що вийшли на хвилинку перепочити й помилуватися повним місяцем, який щойно викотився зза обрію, перш ніж знову повернутися нагору, туди, де гримить інфернальна музика дискотеки.

Хамід обіцяє собі: десять хвилин — час, достатній для того, щоб росіянин устиг висловити все, що йому наболіло, вилив свій гнів і повернувся туди, звідки прийшов. Якщо ж він спробує вдатися до насильства, то йому доведеться скрутно. Він, Хамід, фізично сильніший, і бедуїни навчили його реагувати швидко й точно на будь-який напад. Він не хотів зчиняти скандал на вечірці, але нехай росіянин не плекає ілюзій: він до всього готовий.

Потім, коли вони повернуться до зали, він попросить пробачення в господаря вечірки, й пояснить йому, що інцидент залагоджено. Він знає, що може говорити з ним цілком відверто, і скаже, що несподівано з’явився колишній чоловік його дружини і його довелося вивести із зали, щоб він не накоїв чого-небудь на святі. Якщо ж росіянин не відчепиться від них і тоді, коли вони повернуться на вечірку, то він покличе одного зі своїх охоронців і попросить прибрати його з очей. Навіть якщо ти дуже багатий, навіть якщо володієш однією з найбільших телефонних компаній Росії, тобі не дозволено бешкетувати та порушувати порядок.

— Ти мене зрадила. Ти зраджувала мене не тільки протягом двох років, коли жила з цим чоловіком, а й протягом усього часу, коли ми були разом.

Єва нічого не відповідає.

— Що ти спроможний зробити для того, щоб вона залишилася з тобою?

Хамід думає, відповідати йому чи ні. Єва не товар, торгуватися за неї він не стане.

— Запитай про це якось інакше.

— Гаразд. Ти готовий віддати своє життя за жінку, яка з тобою поруч?

З очей цього чоловіка струменить чисте зло. Але навіть якщо йому вдалося поцупити з ресторану ніж (Хамід не звернув на це уваги, хоч і мусив би передбачити всі можливості), він зможе легко його обеззброїти. Ні, ні, якщо він і готовий віддати своє життя, то тільки за Аллаха або вождя свого племені. Але треба сказати щось.

— Я готовий битися за неї. А в крайньому випадку й убити когось за неї.

Єва неспроможна далі витримувати цей тиск; їй би хотілося сказати все, що вона знає про чоловіка, який сидить праворуч від неї. Він уже, безперечно, вчинив злочин, покінчивши з мрією стати кінопродюсером, яку новий супутник її життя плекав протягом багатьох років.

— Вертаймося.

А насправді вона хотіла б сказати: «Благаю тебе, ходімо звідси негайно. Ти розмовляєш із психом».

Ігор начебто й не чує її.

— Ти готовий убити, б’ючись за неї. Отже, ти маєш бути готовий і померти за неї.

— Якщо я битимуся й програю битву, то так. Але не влаштовуймо бійку тут, на пляжі.

— Я хочу повернутися, — повторює Єва.

Але в Хаміда прокинулося почуття самолюбства, й воно не дозволяє йому втекти звідси, як боягузові. Розпочинається прадавній ритуальний танець людей і тварин, у якому двоє самців б’ються за самицю.

— Відтоді як ти мене покинула, я перестав бути самим собою, — каже Ігор, так ніби він сам-один на цьому пляжі. — Мій бізнес процвітав. Удень мені вдавалося зберігати відносний спокій, але щоночі я провалювався у глибокий розпач. Я втратив частину себе самого, якої вже ніколи не зможу повернути. Хоч я сподівався на це, коли прилетів сюди в Канн. Але тепер, коли я тут, я бачу, що ту частину, яка померла в мені, не можна й не слід воскрешати. Я вже ніколи не повернуся до тебе, навіть якби ти впала мені в ноги, благала прощення, погрожувала накласти на себе руки.

Єва переводить дух. Принаймні бійки не буде.

— Ти не розуміла моїх послань. Я казав тобі, що спроможний знищити світ, а ти не розуміла, що я мав на увазі. А якщо й розуміла, то не хотіла вірити. Щó означає знищити світ? Він засовує руку до кишені штанів і дістає звідти маленький пістолет. Але він не націлює його ні на кого. Він і далі дивиться на море, на місяць. Кров потекла швидше в жилах Хаміда: може, росіянин хоче лише налякати їх і принизити, а може, зараз розпочнеться між ними смертельний двобій. На цій гала-вечері? Знаючи, що його схоплять, як тільки він знову підійметься сходами? Не може він бути таким боже вільним — інакше не досяг би в житті того, чого досяг.

Але Хамід повинен пильнувати. Він досить натренований воїн, який уміє і захищатись, і нападати. Він має зберігати нерухомість, бо хоч росіянин і не дивиться на нього, проте немає сумніву, що всі його чуття напружено стежать за кожним його рухом.

Єдине, чим він може рухати непомітно, — це очима; він бачить, що на пляжі нікого нема. Там, нагорі, лунають перші акорди оркестру, музиканти налаштовують свої інструменти, готуючись до невтримних веселощів, які триватимуть до ранку. Хамід нічого не думає — його інстинкти натреновані діяти без втручання мозку.

А між ним і росіянином сидить Єва, загіпнотизована пістолетом. Якщо він зважиться на щось, той може рвучко обернутися, вистрелити і влучити в Єву.

Так, либонь, перше припущення було правильним. Він хоче лише налякати їх трохи. Щоб він, Хамід, показав себе боягузом, утратив честь. Якби він справді хотів стріляти, то не тримав би пістолет так недбало. Ліпше поговорити з ним, зробити так, щоб він розслабився, а тим часом пошукати якогось виходу.

— А що означає знищити світ? — запитує він.

— Це означає урвати одне-єдине людське життя. І світ закінчиться разом із ним. Закінчиться все те, що ця людина бачила, переживала, всі ті речі, погані та добрі, які перетинали її життєвий шлях, усі її мрії, надії, поразки та перемоги, усе припинить своє існування. Коли я ще навчався у школі, то нам давали вивчити напам’ять один уривок, і лише згодом я довідався, що він належить одному релігійному мислителю протестантського спрямування. Там був приблизно такий текст: «Коли море, що лежить перед нами, змиває з берега одну піщинку й переносить її у свої глибини, Європа зменшується. Звісно, ми цього не помічаємо, бо то тільки одна піщинка. Але в цю мить материк стає меншим».

Ігор робить паузу. Какофонія музичних інструментів нагорі починає дратувати його, заважає йому дослухатися до шуму морських хвиль, які могли б внести спокій і розслабленість у його душу, підготувати його до того, щоб він міг сповна натішитися цією миттю, віддати їй ту шану, на яку вона заслуговує. Янгол із густими бровами літає поруч, і він цілком задоволений тим, що бачить.

— Нас навчали такої науки для того, щоб ми почували себе відповідальними за те досконале суспільство, яке ми будуємо, за комунізм, — провадив він. — Де всі люди будуть братами. А насправді кожен мав стежити за своїм ближнім і доносити на нього.

Він здавався тепер цілком спокійним, голос його звучав розважливо й замислено.

— Я не дуже добре тебе чую, — сказав Хамід, шукаючи причину, щоб підсунутися ближче.

— Ти мене чуєш чудово. Ти просто бачиш у мене в руках пістолет і хочеш наблизитися, щоб якось вихопити його в мене. Хочеш втягти мене до розмови, а тим часом придумати, що ти маєш робити. Будь ласка, не ворушись. Момент іще не настав.

– Ігоре, забудьмо про все, що між нами було, — каже Єва російською мовою. — Я тебе кохаю. Ми поїдемо звідси разом.

— Говори по-англійському. Твій чоловік повинен розуміти все.

Атож, він її зрозуміє. І згодом подякує їй за це.

— Я кохаю тебе, — повторює вона англійською мовою. — Я не отримувала від тебе ніяких повідомлень, інакше я відразу повернулася б. Я намагалася зателефонувати тобі кілька разів, але так і не змогла дотелефонуватися. Я залишила твоїй секретарці кілька послань, але ти на них так і не відповів.

— Це правда.

— Відтоді як сьогодні вранці я стала одержувати від тебе есемески, я не могла дочекатися тієї години, коли ми зустрінемося. Я не мала найменшого уявлення, де ти є, але знала, що ти мене знайдеш. Я знаю, ти ніколи мені не простиш, але дозволь мені принаймні бути іноді з тобою поруч. Я стану твоєю служницею, я доглядатиму тебе і твою коханку, якщо вона в тебе буде. Я тільки хочу бути з тобою поруч — і більш мені нічого не треба.

Згодом вона пояснить усе це Хамідові. А зараз говоритиме все що завгодно, аби тільки вони змогли піти звідси, піднятися нагору, повернутися до реального світу, де існує поліція, яка може перешкодити Абсолютному Злу вилити на них свою ненависть.

— Чудово. Я хотів би тобі повірити. Точніше кажучи, я хотів би повірити в те, що я теж кохаю тебе й хочу, щоб ти повернулася. Але це неправда. І думаю, ти зараз брешеш, як і завжди брехала.

Хамід уже не слухає, що говорять ці двоє, його розум перебуває далеко звідси, разом зі своїми предками-воїнами, просячи, щоб вони дарували йому натхнення завдати точного удару.

— Ти могла б сказати мені, що наш шлюб не дає нам тієї радості, на яку ми обоє сподівалися. Ми стільки створили всього разом; то невже ми не змогли б знайти розв’язання будь-яких проблем? Завжди існує спосіб домогтися, щоб у спільний дім прийшло щастя, але для цього треба, щоб обоє з подружжя розуміли причини своїх негараздів. Я вислухав би все, що ти мені сказала б, і наше життя у шлюбі знову стало б таким самим радісним і щасливим, яким воно було на самому початку. Але ти не схотіла так зробити. Ти знайшла найпростіший вихід.

— Я завжди тебе боялася. А тепер, коли ти тримаєш у руці пістолет, я боюся тебе ще більше.

Слова Єви ґвалтовно повернули Хаміда з тих високостей, у яких витала його душа, де вона розмовляла з воїнами пустелі, просячи в них поради, як йому тепер діяти.

Єві не слід було говорити все це. Вона додає сили ворогові; він тепер знає, що може її нажахати.

— Я хотіла б одного дня запросити тебе на вечерю, розповісти тобі, що почуваю себе дуже самотньою, попри всі банкети, дорогоцінності, мандри та зустрічі з королями та президентами, — провадила Єва. — І знаєш, що я хочу тобі сказати? Ти завжди дарував мені дорогі дарунки, але ніколи не подарував найпростішої речі — квітів.

Розмова перетворюється на з’ясування стосунків між подружжям.

— Ви поговоріть собі, а я, певно, піду.

Ігор не відповідає нічого. Він і далі дивиться на море, але націлює пістолет на Хаміда, наказуючи йому не ворушитися.

Він божевільний. Його видимий спокій здається небезпечнішим, аніж люті викрики та погрози.

— Але ти, — провадить він, так ніби не чув її слів і не бачив його спроби поворухнутися, — ти знайшла найпростіший вихід. Покинути мене. Ти не дала мені жодного шансу, не зрозуміла, що все, що я робив, я робив для тебе, заради тебе, щоб догодити тобі.

І все ж таки, попри всі ці несправедливості та приниження, я був готовий на все погодитися, аби тільки ти повернулася до мене. До сьогодні. До того часу, коли я став надсилати тобі послання, а ти вдавала, ніби тобі нічого не надійшло. Інакше кажучи, попри те що я приніс тобі в жертву життя кількох людей, ти не захотіла покинути все це, відмовитися від влади та розкоші.

Отруєний актор-зірка й кінорежисер, що перебуває між життям і смертю, — невже Хамід міг уявити собі таке, чого уявити не можна? І він розуміє ще одну істину, набагато серйознішу: чоловік, який сидить поруч, своїм зізнанням щойно підписав смертний вирок. Але кому? Або він заподіє собі смерть, або забере життя у двох людей, які знають тепер надто багато.

Можливо, він марить. Можливо, Хамід неправильно його зрозумів, але одне очевидно: час вичерпується.

Хамід дивиться на пістолет у руці росіянина. Дуже малий калібр. Якщо куля не влучить в одну з критичних точок на тілі, то великої шкоди вона не завдасть. Певно, росіянин не має великого досвіду в цьому, бо інакше він обрав би якусь потужнішу зброю. Він не розуміє, щó він придбав, певно, взяв першу річ, яку запропонували йому, сказавши, що вона стріляє кулями і може вбити.

Але навіщо вони зчинили оту какофонію нагорі? Невже вони не розуміють, що звук пострілу не буде почутий, якщо там гримітиме ця гидка пародія на музику? Невже хтось зможе помітити різницю між пострілом і одним із тих неприродних і бридких вилясків, якими вони забруднюють — авжеж, забруднюють, заражають, запаскуджують — атмосферу?

Росіянин застиг у нерухомій мовчанці, й це набагато небезпечніше, ніж якби він і далі говорив, потроху очищаючи своє серце від гіркоти та ненависті. Хамід знову зважує всі можливості, розуміючи, що діяти треба в найближчі кілька секунд. Кинути своє тіло між ним і Євою і схопити пістолет, недбало притулений до її грудей, хоч його палець і лежить на спусковому гачку? Рвучко викинути руки вперед, він відсахнеться від несподіванки, й у цю мить Єва вийде з лінії вогню. Росіянин націлить зброю на нього, але на ту мить він буде вже близько і зможе викрутити йому зап’ясток. Усе відбудеться протягом секунди.

Пора.

Можливо, його мовчанка на користь; він утратив зосередженість. А може, це початок кінця; він сказав уже все, що хотів сказати.

Пора.

У першу частку секунди м’язи його лівого стегна напружуються до краю й кидають його з усією навальністю та силою до Абсолютного Зла; його тіло втягується і звужується, коли він затуляє ним груди Єви, викинувши перед собою руки. Перша секунда триває, і він бачить дуло пістолета, націлене йому в лоб, — росіянин рухається набагато швидше, ніж він міг припустити.

Його тіло летить далі, у напрямку зброї. Йому треба було б поговорити раніше з Євою — вона ніколи не згадувала про свого колишнього чоловіка, адже він належав до її минулого, а вони ніби домовилися назавжди забути про нього й не воскрешати за жодних обставин… Усе відбувається, ніби при уповільненій кінозйомці, проте росіянин відхиляється зі спритністю кота. Пістолет у його руці не тремтить.

Перша секунда добігає кінця. Хамід бачить порух пальця, проте звуку пострілу не чує, лише відчуває, що якась страшна сила розколює йому череп. І в ту ж таки мить гасне його всесвіт, а з ним пам’ять про юнака, який мріяв домогтися великого успіху, про приїзд до Парижа, про батька та його крамницю тканин, про шейха, про боротьбу за те, щоб досягти свого місця під сонцем, про покази мод, про подорожі, про зустріч із коханою жінкою, про вино й троянди, про усмішки та плач, про останнє видіння повного місяця, про очі Абсолютного Зла, про налякані очі дружини — усе це гасне, усе зникає.

— Не кричи. Не кажи ні слова. Заспокойся.

Звичайно, вона не кричатиме, і безглуздо просити її, щоб вона заспокоїлася. Вона перебуває у стані шоку, вона перетворилася на смертельно перелякану тварину — попри свою дорогу сукню та дорогоцінності. Її кров уже не циркулює з колишньою швидкістю, обличчя блідне, голос пропадає, кров’яний тиск падає мало не до нуля. Ігор може зрозуміти, щó вона відчуває, свого часу він пережив те саме, коли побачив дуло рушниці афганського повстанця, націлене йому в груди. Людина впадає в ступор і неспроможна поворухнутися. Він тоді залишився живий, бо товариш устиг вистрелити першим. До сьогодні він зберігає глибоку вдячність однополчанину, який урятував йому життя. Потім усі думали, що це його водій, а насправді він вважав його своїм найближчим другом, вони часто розмовляли, й остання така розмова відбулася сьогодні, коли він зателефонував йому, щоб запитати, чи не подала Єва якогось сигналу про те, що одержала його послання.

Єва, бідолашна Єва. Щойно чоловік помер у неї на грудях. Реакції людей часто бувають непередбачуваними, і тоді вони діють так, як учинив цей йолоп, знаючи, що не має найменших шансів перемогти його. Реакція зброї теж буває непередбачуваною. Він розраховував, що куля вилетить із протилежного боку голови, вирвавши шматок мозку, але під тим кутом, під яким йому довелося вистрелити, вона, певно, пройшла крізь весь мозок, відхилилася, зачепивши якусь кістку, й проникла у груди. І тепер Хамід тіпається в неконтрольованих конвульсіях, без видимої кровотечі.

Саме ці конвульсії, а не постріл, довели Єву до такого стану. Ігор відштовхує тіло ногами й стріляє йому в потилицю. Конвульсії припиняються. Цей чоловік заслуговує на достойну смерть — він був хоробрим до кінця.

Тепер вони самі-одні, удвох на пляжі. Ігор стає перед нею навколішки і притуляє дуло пістолета до її грудей. Єва не ворушиться.

Він уявляв собі зовсім інший кінець цієї історії. Єва розуміє, що він хоче сказати їй своїми посланнями. У них з’являється новий шанс на щастя. Він не раз обмірковував ті слова, які він їй скаже, коли вони сидітимуть отак поруч самі-одні, милуючись спокійною гладінню Середземного моря, усміхаючись і розмовляючи.

Він не хоче, щоб ці слова залишилися йому в горлі, хоч тепер від них не буде жодної користі.

— Я завжди уявляв собі, як ми знову прогулюватимемося, тримаючись за руки, в парку або на березі моря, говорячи одне одному слова кохання, які досі не були сказані. Раз на тиждень вечерятимемо в різних цікавих місцях, разом подорожуватимемо там, де ще ніколи не бували, лише заради втіхи відкривати щось нове в компанії одне одного.

Поки тебе не було зі мною, я переписував у зошит вірші, щоб нашіптувати тобі їх у вухо, коли ти засинатимеш. Я писав тобі листи, в яких розповідав усе, що почував, і залишав їх у таких місцях, де ти їх неодмінно знайдеш і зрозумієш, що я згадував про тебе щодня, щохвилини. Я собі уявляв, як ми обговорюватимемо вдвох проект будинку, який я мав намір збудувати лише для нас двох на березі озера Байкал; я знаю, що ти мала кілька цікавих думок на цю тему. Я хотів там збудувати також приватний аеропорт і сподівався, що ти зі своїм добрим смаком допоможеш в оздобленні його інтер’єрів. Ти — жінка, яка виправдовує моє існування й наповнює його змістом.

Єва не говорить нічого. Лише дивиться на море перед собою.

— Я прилетів сюди лише заради тебе. Й нарешті переконався в тому, що все було марно.

Він натискає на спусковий гачок.

Звуку майже не чути, бо дуло було міцно притиснуте до тіла. Куля увійшла куди слід, і серце перестало битися вмить. Попри весь біль, якого вона йому завдала, він не хотів, щоб вона страждала.

Якщо існує життя після смерті, то обоє — жінка, яка його зрадила, й чоловік, що дозволив їй це зробити, — тепер ідуть у місячному сяйві, тримаючись за руки. Вони зустрічають янгола з густими бровами, який пояснить їм, щó сталося, й переконає їх не відчувати ані ненависті, ані злості, адже всім нам рано чи пізно доведеться покинути планету, відому під назвою Земля. І вона їм також скаже, що любов виправдовує певні вчинки, яких люди неспроможні зрозуміти — якщо їм не довелося пережити те, що пережив він.

Єва не заплющила очі, але її тіло обм’якло й упало на пісок. Ігор залишає їх там, де вони впали, йде до скель, ретельно витирає з пістолета відбитки пальців і кидає його в море, якнайдалі від того місця, де вони милувалися повним місяцем. Потім підіймається сходами, натрапляє дорогою на сміттєвий кошик і кидає туди глушник — він так йому й не згодився, музика загриміла саме вчасно.