Переможець завжди самотнiй

7.40 пополудні

А Андрогін, одягнутий у чорну блузу з білою краваткою-метеликом та індійську туніку поверх штанів, які підкреслюють його худорлявість, каже, що вони, здається, приїдуть вчасно й, можливо, це добре, а може, й погано.

— Штовханина на вулиці менша, ніж можна було припустити. Ми приїдемо в Еден Рок одними з перших.

Габріела, яка вже відбула ще один сеанс «оновлення» — цього разу перукарка, що робила їй зачіску та макіяж, здавалася вельми знудженою своєю роботою, — не зрозуміла, що її супутник має на увазі.

— А чому погано? Адже це добре, що ми ніде не застрягли в пробці й прибудемо вчасно.

Андрогін глибоко зітхає, перш ніж їй відповісти, так ніби він уже стомився пояснювати очевидне людині, яка не має найменшого уявлення про найелементарніші закони світу розкоші та гламуру.

— Може, й добре, тому що ти пройдеш по коридору сама-одна…

Він дивиться на неї. Бачить, вона не розуміє, про що він говорить, глибоко зітхає й пояснює далі:

— На такі врочисті гала-вечері ніхто не заходить крізь двері. Усі завжди проходять коридором, де з одного боку стоять фотографи, а з другого стіна обклеєна логотипами фірми-спонсора в його різних варіаціях і кольорах. Ти хіба ніколи не бачила журналів про життя знаменитостей? Ніколи не помічала, що вони завжди усміхаються перед фотокамерами на тлі марки якогось продукту?

Знаменитості. У пихатого андрогіна, певно, несамохіть вихопилося це слово. У такий спосіб він, сам того не бажаючи, підтвердив, що супроводжує одну з них. Габріела втішається своєю перемогою мовчки, вона надто доросла, аби розуміти, що їй доведеться пройти ще довгу дорогу.

— А що поганого в тому, що ми приїдемо вчасно? Ще одне зітхання.

— Може статися, фотографи досі не прийшли. Та можливо, вони все-таки вже на місці, і тоді я зможу роздати їм ці буклети з твоєю біографією.

— Моєю біографією?

— А ти гадаєш, усі знають, хто ти така? Ні, моя люба, ні. Я муситиму піти туди й тицьнути ці кляті зшитки паперів кожному, попередити їх, що перед ними незабаром пройде велика зірка з наступного фільму Джибсона й щоб вони приготували свої фотокамери. Я подам їм знак, як тільки ти з’явишся в коридорі.

Я не буду особливо чемним із ними; вони звикли, що до них ставляться як до тих, хто перебуває на найнижчому щаблі тієї спільноти, яка збирається на кінофестиваль у Канні. Я скажу, що роблю їм велику послугу, й цього буде досить, бо ніхто з них не піде на ризик утратити таку нагоду, адже їх можуть звільнити зі служби, а якщо в цьому світі чогось і не бракує, то це людей із фотокамерою, які божеволіють від бажання закинути у світову павутину щось таке, чого більш ніхто, окрім них, не помітив. Думаю, через кілька років газети стануть користуватися послугами лише анонімів і в такий спосіб зменшать свої витрати — тим більше, що наклади журналів і газет із кожним роком зменшуються.

Андрогін явно хоче похвалитися своїм знанням у галузі засобів масової комунікації, проте дівчина, що була з ним поруч, не слухала його; вона взяла один із буклетів і стала читати.

— А хто така Ліза Вінер?

— Ти. Ми змінили твоє ім’я. Або, точніше, це ім’я ми вибрали раніше, аніж вибрали тебе. Віднині ти називатимешся саме так; Габріела звучить надто по-італійському, а Ліза може бути будь-якої національності. Дослідження тенденцій показують, що широкій публіці набагато легше запам’ятовуються імена, які мають від чотирьох до шести літер: Фанта. Тейлор. Бертон. Девіс. Вудз. Гілтон. Розповідати далі?

— Та ні, не треба, я й так бачу, що ти добре знаєш закони ринку. Тепер я хочу прочитати свою нову біографію, аби зрозуміти, хто ж я така.

Вона не приховує іронії, що звучить у її голосі. Вона завойовує свою нову територію: починає поводитись як зірка. Читає, що ж там написано: велике відкриття, знайдене серед тисяч актриспочатківців для участі в кінофільмах уславленого кутюр’є та продюсера Хаміда Хусейна, і так далі, і таке інше…

— Ця брошура була надрукована більш як місяць тому, — каже андрогін, знову нахиляючи терези на свій бік і смакуючи свою невеличку перемогу. — Її написала маркетингова група — вона ніколи не помиляється. Ось, наприклад, деякі подробиці з твого життя: «Працювала моделлю, закінчила курси драматичного мистецтва». Хіба це не правда?

— Тобто мене обрали за мою біографію, а не за ті якості, що їх я показала на пробах?

— Усі дівчата, які там були, мали одну й ту саму біографію.

— А може, перестаньмо дражнити одне одного і спробуймо поводитися більш по-людському й більш подружньому?

— У цьому середовищі? Забудь. Тут не існує друзів, лише інтереси. Тут існують не люди, а збожеволілі машини, які збивають усе на своєму шляху, поки не досягнуть того, що їм треба, або не наїдуть на стовп.

Попри таку відповідь двостатевої істоти, Габріела відчуває, що зробила правильний хід. Ворожість особи, з якою вона приїхала в лімузині, почала зникати.

— Читай далі: «Протягом багатьох років вона відмовлялася працювати в кіно, віддаючи перевагу театру як формі, в якій їй було зручніше виражати свій талант». Така біографія має багато переваг: вона показує тебе як особу цілісну, яка погодилася на роль тільки тому, що та припала до душі, хоч тебе й запрошували на ролі у п’єсах Шекспіра, Бекета та Жене. Андрогін — особа освічена й культурна. Про Шекспіра відомо всім, але Бекет і Жене відомі лише людям винятковим.

Габріела — або Ліза — погоджується, що її біографія складена дуже вдало. Лімузин прибуває до пункту призначення, і там їх знову зустрічають знамениті охоронці в чорних костюмах, у білих сорочках, краватках і з невеличкими раціями в руках, так ніби вони справжні поліціянти (схоже, саме такою є колективна мрія тієї групи). Один із них каже водієві, щоб той їхав далі, бо заходити ще рано.

Проте андрогін на цю мить уже зважив усі ризики й дійшов висновку, що ліпше прибути сюди рано, ніж пізно. Він виходить із лімузина і підходить до чоловіка, який удвічі перевищує його розмірами. Габріела хоче розвіяти свою увагу, подумати про щось інше.

— Якої марки цей автомобіль?

— «Майбах 57С», — відповідає їй шофер із німецьким акцентом. — Справжній витвір мистецтва, досконала машина, люкс. Був створений…

Але вона вже не слухає. Бачить, як андрогін сперечається з чоловіком, удвічі більшим за його розміри. Той, схоже, нічого не хоче слухати, знаками показує, щоб його співрозмовник повернувся до своєї машини й щоб вони не створювали пробку на вулиці. Андрогін, такий собі комарик, відвертається від слона й іде до автомобіля.

Відчиняє дверцята й каже Габріелі, щоб вона виходила.

Вони зайдуть так чи інак.

Габріела боїться найгіршого — скандалу. Вона йде поруч із комариком до слона, і той їм каже: «Зупиніться, не можна заходити!», але обоє не зупиняються. Габріела чує й інші голоси, які кажуть: «Будь ласка, шануйте правила, ми ще не відчиняємо двері!» Вона не має мужності озирнутися, боячись, що зграя охоронців зараз їх наздожене і тоді їм буде непереливки. Але нічого не відбувається, й андрогін навіть не прискорив ходу, певно, з поваги до довгої сукні своєї супутниці. Тепер вони йдуть через дуже гарний сад, обрій перед ними забарвлюється в рожеві та сині кольори, й сонце заходить.

Андрогін утішається своєю перемогою.

— Вони дуже хоробрі, коли ніхто їм не суперечить. Але досить підвищити голос, подивитися їм у вічі і йти, куди тобі треба, й вони не ризикують тебе зупинити. Я маю запрошення й усе, що треба; ті здоровила не такі вже й дурні, вони знають, що лише люди значні спроможні ставитися до них так, як вони на те заслуговують.

А тоді додав із несподівано смиренною відвертістю:

— А я вже звик удавати із себе особу значну.

Вони підходять до готелю-люкс, цілковито ізольованого від вуличного руху Канна, де оселяються лише ті, кому нема потреби прогулюватися по набережній Круазетт. Андрогін каже, щоб Габріела-Ліза пішла до бару й замовила два келихи шампанського, в такий спосіб вона покаже, що її супроводжують. Не розмовляти з людьми незнайомими. Поводитися пристойно. А він піде розвідати, що тут діється, і роздасть буклети.

— Хоч це тільки формальність. Ніхто не друкуватиме твоє фото, проте мені за це платять. Повернуся через хвилину.

— Але ж ти щойно сказав, що фотографи…

Проте андрогін уже напустив на себе колишній пихатий вираз і, перш ніж Габріела встигла докінчити свою фразу, зник.

Вільних столиків немає, бар заповнений чоловіками в смокінгах та жінками в довгих сукнях. Усі розмовляють дуже тихо — це коли розмовляють, бо більшість мовчать, дивлячись на океан, який можна бачити крізь великі вікна. І хоч Габріела вперше перебуває в такому місці, вона легко вловлює почуття, яке неможливо сплутати з жодним іншим і яке плаває над цими вінценосними головами, — почуття глибокої і безнадійної нудьги.

Усі ці люди вже побували на сотнях, на тисячах таких гала-вечірок, як ця. Колись вони переживали солодке хвилювання, сподіваючись, що пізнають тут невідоме, зустрінуть нове кохання, налагодять важливі професійні контакти; але тепер, коли вони досягли вершини свого життєвого успіху, для них уже не існує викликів, залишається тільки порівнювати яхти, свої дорогоцінності з дорогоцінностями сусідки, тих, хто сидить за столом неподалік від вікна, з тими, хто сидить майже біля самих дверей, що незаперечно свідчить про перевагу перших над другими. Атож, тільки це й лишається їм у кінці: нудьга й безглузде суперництво. Десятиліття, згаяні на те, щоб добутися сюди, де вони сидять тепер, нічим не збагатили їхні душі, вони навіть утратили спроможність помилуватися ще одним призахідним сонцем крізь вікна одного з таких шикарних барів.

Про що думають оті жінки, такі багаті, такі мовчазні, такі далекі від своїх чоловіків?

Про невблаганність віку.

Про те, що їх чекають усе нові й нові пластичні операції, щоб усунути шкоду, заподіяну часом. Габріела знає, що рано чи пізно її чекає те саме, і зненацька — можливо, внаслідок тих бурхливих переживань, що накотилися на неї в цей день, який закінчується зовсім інакше, ніж почався, — сумні думки повертаються.

Знову це відчуття жаху, змішаного з веселою безтурботністю. Знову відчуття того, що, попри всі зусилля, вона не заслуговує на те, що з нею тепер відбувається. Вона лише дівчина, яка має певний досвід у своїй роботі, але зовсім не готова до нового життя. Вона не знає його правил, вона ризикує більше, ніж дозволяє здоровий глузд, цей світ їй не належить, і вона ніколи не зможе стати його частиною. Вона почувається розгубленою, вона не знає, що робитиме тут, у Європі — чим погано бути актрисою у Сполучених Штатах, роблячи тільки те, що тобі до вподоби, а не те, чого хочуть від тебе інші. Вона хоче бути щасливою й не певна, що саме ця дорога приведе її до щастя.

«Зупинися! Жени геть ці думки!»

Ти не можеш робити тут вправи з йоги, але спробуй зосередити свої думки на морі та червоно-золотавих барвах неба.

Перед тобою справді унікальна нагода — ти повинна подолати свою відразу й ще поговорити з андрогіном протягом тих небагатьох хвилин, які залишилися до «виходу в коридор». Їй не можна робити помилок; їй пощастило, й вона повинна скористатися цим щастям. Вона відкриває сумочку, щоб підновити макіяж та підмалювати губи, й бачить у ній лише пожмаканий папір. Вона вдруге сьогодні побувала в «Кімнаті подарунків», де знуджена гримерша підновлювала їй макіяж та поправляла зачіску й удруге забула забрати там свій одяг і документи. Але якби навіть не забула, куди б вона їх тепер поділа?

Ця сумочка є дуже влучною метафорою того, що вона тепер переживає: гарна зовні й порожнісінька всередині.

Візьми себе в руки.

«Сонце вже сховалося за обрій, але завтра вранці воно відродиться й світитиме не менш яскраво, ніж сьогодні. Я теж повинна відродитися тепер. Я стільки разів бачила у своїх снах цю мить, що давно була готова її прийняти й довіритися їй. Я вірю в чудеса, і я здобула благословення від Бога, який прислухався до моїх молитов. Я повинна пам’ятати, щó казав мені режисер перед кожною репетицією: навіть якщо ти робитимеш сьогодні те саме, що й учора, ти повинна відкрити в собі щось нове, фантастичне, неймовірне, те, чого ти не помітила попереднього разу».

Чоловік віком років сорока, вродливий, з сивиною у волоссі, одягнений у бездоганний смокінг, пошитий на замовлення, заходить до бару й прямує до неї; але помітивши другий келих із шампанським, змінює напрямок свого руху і йде в інший куток бару. Їй би хотілося поговорити з ним; андрогін затримується. Але вона пам’ятає його суворий наказ: «Ніяких вульгарностей».

І справді, що можна подумати про молоду жінку, яка сама підійшла в барі до старшого чоловіка, — така поведінка, безперечно, була б недостойною й гідною найвищого осуду. Габріела випиває шампанське й замовляє ще один келих.

Якщо андрогін покинув її назавжди, то їй не буде чим заплатити, але байдуже. Її сумніви та непевність зникають під дією випитого, і тепер її турбує тільки те, чи зможе вона потрапити на свято й виконати взяті на себе обов’язки. Ні, вона вже не та дівчинка з американської глибинки, яка боролася за те, щоб зайняти своє місце під сонцем, — і вже ніколи нею не буде. Вона йде вперед, ще один келих шампанського, й ось уже страх перед невідомим минає, але на зміну йому приходить страх, що вона так ніколи й не зможе відкрити, щó насправді означає перебувати тут. Найбільше жахає її тепер, що все може змінитися з години на годину; як зробити, щоб сьогоднішнє чудо тривало й завтра? Як здобути гарантію, що всі обіцянки, які вона чула протягом останніх годин, будуть справді виконані? Скільки разів їй уже доводилося стояти перед заповітними дверима, бачити попереду фантастичні перспективи, мріяти протягом не одного тижня про можливість до невпізнання змінити своє життя, а в кінці переконатися, що телефон мовчить, забута творча автобіографія валяється в кутку, режисер вибачливим тоном повідомляє, що він знайшов іншу актрису, яка більше підходить для цієї ролі, хоч «ти також дуже талановита, а тому не втрачай надії». Життя по-всякому випробовує людські бажання та мрії: або влаштовує так, що нічого не відбувається, або так — що все відбувається водночас. Чоловік, який увійшов до бару сам-один, не відводить погляду від неї та від другого келиха з шампанським. Як їй хочеться, щоб він підійшов до неї! Від самого ранку вона не мала найменшої можливості поговорити з кимось про те, що відбувається з нею. Кілька разів вона збиралася зателефонувати додому, батькам — але телефон залишився в її справжній сумочці, на цей час, певно, заповнений посланнями від подруг по кімнаті, які запитують, де вона є, чи має якесь запрошення, чи не хоче піти з ними на ту або ту вечірку нижчого розряду, «на яку, проте, може прийти такий-то».

Вона не може ні з ким поділитися своїми новинами. Вона зробила великий крок у своєму житті, сидить тепер сама-одна в барі готелю, нажахана можливістю того, що сон може закінчитися, і водночас знаючи, що вона вже ніколи не зможе бути такою, якою була. Вона майже дісталася до вершини: і тепер або їй вдасться зробити ще одне зусилля, або налетить вітер і скине її вниз.

Чоловік віком років сорока, що має волосся з сивиною і цмулить апельсиновий сік, досі перебуває там, де й був. У якусь мить їхні погляди зустрілися, й він усміхнувся. Вона вдала, ніби нічого не помітила.

Чому її змагає такий страх? Бо вона не знає, як їй поводитися за кожним новим кроком, який вона робить. Ніхто їй не допомагає. Їй лише віддають накази, сподіваючись, що вони будуть точно виконані. Вона почуває себе, наче мала дівчинка, яку замкнули в темній кімнаті і яка мусить знайти шлях до дверей, бо хтось дуже могутній кличе її і сподівається, що вона виконає його наказ.

Її думки уриває андрогін, який щойно увійшов.

— Нам треба ще зачекати трохи. Вони вже починають заходити.

Вродливий чоловік підводиться, залишає на столі гроші за свій сік і прямує до виходу. Він здається розчарованим. Можливо, він чекав зручної миті, щоб підійти до неї, назвати своє ім’я і…

— …трохи поговорити.

— Що ти сказала?

У неї вихопилися якісь слова? Два келихи шампанського — і вона вже не спроможна контролювати язик, аби не базікав зайве.

— Нічого.

— Ні, ти сказала, що хочеш трохи поговорити.

Темна кімната, і дівчинка, яка не має людини, що підказала б їй, як треба жити. Яке приниження! Ну гаразд, вона зробить те, про що думала кілька хвилин тому.

— Атож, я справді хочу поговорити. Я хотіла б знати, щó я тут роблю. Як мені зупинити цей усесвіт, який обертається навколо нас і якого я поки що зовсім не розумію. Усе тут не так, як я раніше собі уявляла. Хоч вір мені, хоч не вір, та, коли ти пішов поговорити з фотографами, я почула себе покинутою й наляканою. Я сподіваюся на твою допомогу й хочу знати, чи знаходиш ти втіху у своїй роботі.

Якийсь янгол — безперечно, любитель шампанського — підказує їй потрібні слова.

Андрогін дивиться на неї з подивом: вона що, набивається йому в друзі? Чому ставить йому запитання, що їх ніхто не наважується ставити людині, з якою знайомий лише кілька годин?

Ніхто не довіряє йому, бо ніхто не спроможний зрозуміти його чи бодай порівняти з кимось — він унікальний. І всупереч тому, що думають про нього, не гомосексуаліст, він просто втратив інтерес до людей. Знебарвив собі волосся, одягається так, як завжди мріяв одягатися, важить стільки, скільки йому хочеться важити, знає, що справляє дивне враження на людей, але ж він і не повинен усім подобатися, чи не так? Якщо сумлінно й добре виконує свої обов’язки.

Й ось тепер ця дівчина хоче довідатися, що він думає? Що відчуває? Він простягує руку до келиха з шампанським, який чекав його повернення, й випиває його одним махом.

Вона, певно, думає, що він входить до групи Хаміда Хусейна, має якийсь вплив, хоче попросити, щоб він сприяв і допомагав їй у тих перших кроках, які вона має зробити. Він знає, як треба робити ці кроки, проте його найняли на службу лише на період фестивалю, і він обмежиться виконанням своїх обо’язків. А коли закінчаться дні шику та гламуру, то повернеться до свого помешкання в одному з паризьких передмість, де сусіди ображатимуть і кривдитимуть його тільки тому, що його зовнішність не відповідає тим уявленням, які сформувалися, коли якийсь божевільний вигукнув: «Усі люди однакові!» Це неправда: усі люди різні, й цим правом вони можуть користуватися завжди, коли їм так хочеться, й не думаючи про наслідки.

Він дивитиметься телевізор, ходитиме в супермаркет, неподалік від свого дому, купуватиме та читатиме журнали й іноді дозволятиме собі ходити в кіно. Позаяк його вважають чоловіком відповідальним, то вряди-годи йому телефонуватимуть з агенцій, які шукають тимчасових працівників, що мають «великий довід» роботи в індустрії моди. Треба вміти одягати моделей, добирати аксесуари, супроводжувати тих, котрі ще не освоїлися й не знають, як їм треба поводитись, стежити за тим, щоб вони не порушували правила етикету, пояснювати їм, щó треба робити, а чого ні в якому разі не можна.

Так, і в нього є свої мрії. Я унікальний і ні на кого не схожий, повторює він сам собі. Він щасливий, бо вже нічого не чекає від життя; йому вже сорок років, хоч він і здається значно молодшим. Атож, він намагався стати модельєром, але йому не вдалося знайти для себе пристойної роботи, він посварився з людьми, які могли б йому допомогти, й сьогодні вже нічого не чекає від життя — хоч він і культурний, наділений добрим смаком і вмінням дотримуватися залізної дисципліни. Сьогодні він уже не вірить у те, що хтось побачить, як він одягається і скаже: «Це фантастично, ми хочемо з вами поговорити». Його раз або двічі запрошували працювати моделлю, але це було вже давно. Він відмовлявся від таких пропозицій, бо вони не вкладалися в проект його життя, і не шкодує про це.

Він сам шиє собі одяг із тих обрізків, які залишаються в ательє високої моди. У Канні він оселився з двома іншими чоловіками на вершині гори, мабуть, недалеко від дівчини, що сидить із ним поруч. Схоже, їй випав шанс, а він хоч і вважає життя несправедливим, проте не повинен піддаватися ані заздрості, ані почуттю зневіри й розчарування — він повинен показати себе з найкращого боку, бо інакше його більше не запрошуватимуть в «асистенти продюсера». Звісно, він щасливий: людина, яка нічого не бажає, щаслива. Дивиться на годинник — певно, їм уже пора заходити.

— Ходімо. Поговоримо іншого разу.

Він платить за випиті трунки й просить рахунок — він муситиме звітувати за кожен витрачений цент, коли дні розкоші та гламуру залишаться позаду. Люди за сусідніми столиками також підводяться на ноги й теж розплачуються; треба поквапитися, каже він, щоб не загубитися в натовпі, який починає прибувати. Вони переходять вестибюль готелю і прямують до коридору. Він показує два квитки, які досі ретельно зберігав у своїй течці: зрештою, важлива особа ніколи не приділяє уваги таким дрібницям, для цього існують асистенти, чий обов’язок — виконувати дрібні доручення.

Він — асистент. Вона — важлива особа й уже починає виявляти ознаки своєї величі. Дуже скоро вона зрозуміє, яким насправді є цей світ: він висмокче з неї всю енергію, він наповнить їй голову мріями та фантазіями, розбудить її марнославство, а потім, коли їй уже здаватиметься, що вона спроможна на все, викине її як використану й непотрібну річ. Так сталося з ним, і так сталося з усіма, хто прийшов після нього.

Вони спускаються сходами й заходять до невеличкого холу, перед коридором. Люди йдуть повільно, бо відразу за поворотом стоять фотографи і є можливість побачити своє фото в якомусь журналі, хай навіть він виходить у такій далекій і мало кому відомій країні, як Узбекистан абощо.

— Я піду першим, щоб попередити кількох фотографів, яких знаю. А ти не поспішай; тут інша ситуація, ніж на червоному килимі. Якщо хтось тебе покличе, обернись і всміхнися. У цьому випадку є шанс, що всі інші також почнуть тебе фотографувати, оскільки хтось із них знає твоє ім’я, а отже, ти маєш бути якоюсь великою персоною. Не позуй довше, як протягом двох хвилин, бо це лише вхід на свято, хоч тобі й може здатися, що ти потрапила в якийсь інший світ. Якщо хочеш стати знаменитістю, то починай поводитись як зірка.

— А чому я заходитиму сама?

— Мабуть, там виникли якісь перешкоди. Він мав би вже бути тут, зрештою він професіонал. Але, схоже, запізнюється.

«Він» — це актор-зірка. Андрогін міг би їй сказати, майже не ризикуючи помилитись: «Либонь, затягнув у ліжко якусь схиблену шанувальницю й затримався у своєму номері довше, ніж треба». Але навіщо ранити серце молодій дебютантці — адже в цю мить вона, певно, мріє про високе кохання, хоч не має жодних підстав плекати такі надії.

Він не повинен бути надто жорстоким, йому також не потрібно бути й другом; досить, якщо він виконає свій обов’язок і зможе потім забратися звідси. Крім того, якщо дурна дівчина не зможе контролювати свої емоції, це зіпсує фотографії, що будуть зняті в коридорі.

Він стає попереду неї в чергу й просить, щоб вона йшла за ним, але не ближче як на відстані кількох метрів. Коли вони опиняться в коридорі, він спробує пробудити до неї інтерес фотографів.

Габріела чекає кілька секунд, зображує на обличчі найкращу зі своїх усмішок, перехоплює сумочку так, як годиться її тримати, й рушає вперед упевненою ходою, готова пройти під спалахами фотокамер. За поворотом відкривається яскраво освітлений коридор — одна його стіна покрита логотипами спонсорів, а під другою стоїть ряд стільців, від яких на неї спрямовано кілька об’єктивів.

Вона проходить далі, цього разу усвідомлюючи кожен свій крок, вона не хоче повторити прикрий досвід червоного килима, який закінчився, перш ніж вона встигла усвідомити, що їй щойно довелося пережити. Нинішній момент вона повинна пережити так, ніби фільм про її життя проходить перед нею в режимі уповільненої зйомки. У якусь мить камери затріскотіли.

— Жасмина! — вигукнув хтось. Жасмина? Але її звуть Габріела!

На якусь частку секунди усмішка закрижаніла на її обличчі. Ні, ні, її тепер звуть не Габріела. А як же її тепер звуть? Жасмина?

Несподівано вона чує тріск багатьох затворів, шарудіння об’єктивів, що відкриваються й закриваються, але всі вони спрямовані на ту особу, що йде слідом за нею.

— Проходьте, проходьте! — кричить їй якийсь фотограф. — Ваша мить слави вже позаду. Не заважайте мені працювати!

Вона не вірить своїм вухам. Усе ще всміхається, але прискорює ходу, йдучи до темного тунелю, який починається там, де закінчується яскраво освітлений коридор.

— Жасмино! Оберніть голову! Подивіться сюди!

Фотографи здаються опанованими якоюсь колективною істерією.

Вона доходить до кінця коридору, причому ніхто не завдає собі клопоту викрикнути її ім’я. Схоже, й вона сама, й усі інші його цілком забули. Андрогін чекає її на виході з коридору.

— Не хвилюйся, — каже він, уперше виявивши щось подібне до людського співчуття. — Ти побачиш сьогодні вночі, що таке відбувається не тільки з тобою. І навіть гірше: вона вже чула, як її ім’я викрикували, а сьогодні вона проходить тут, усміхаючись і чекаючи, що її почнуть знімати, але ніхто не має жалості спрямувати на неї бодай один зблиск.

Вона повинна виявити холоднокровність. Опанувати себе. Це, врешті, не кінець світу, демони ще не з’явилися навкруг неї.

— Я не хвилююся. Зрештою, я починаю лише сьогодні.

А хто така Жасмина?

— Вона також починає сьогодні. Пополудні оголосили, що вона підписала грандіозний контракт із Хамідом Хусейном. Але не на участь у фільмах, ти не переживай.

Вона не переживає. Просто їй би хотілося, щоб земля під її ногами розверзлася й поглинула її.