Переможець завжди самотнiй

4.07 пополудні

К Коли ти молодий, ти завжди маєш одну мрію — врятувати світ. Одні швидко забувають про неї, переконавши себе в тому, що в житті є багато важливіших справ — створити родину, заробити гроші, вирушити в далеку подорож і вивчити іноземну мову. Інші бачать для себе можливість узяти участь у якійсь діяльності, що дозволить певною мірою змінити суспільство і той світ, який ми передамо у спадок наступним поколінням.

Вони починають обирати професію: стають політиками (на початку завжди керуючись бажанням допомогти в такий спосіб своїй спільноті), активістами того чи того соціального руху (які завжди вірять у те, що злочин спричиняють класові відмінності), митцями (які вважають, що все втрачено й треба починати з нуля) і… поліціянтами.

Савуа був абсолютно переконаний у тому, що він може бути абсолютно корисним. Прочитавши чимало детективних романів, він вважав, що, коли всі лихі люди опиняться за ґратами, порядні люди здобудуть своє місце під сонцем. Він навчався в поліційній академії з великим ентузіазмом, мав відмінні оцінки з теоретичних дисциплін, тренував тіло, щоб бути готовим до будь-яких кризових ситуацій, навчився влучно стріляти, хоч ніколи не мав наміру когось убити. Протягом першого року служби він вважав, що опановує реальність обраної ним професії — тоді як його товариші тільки й знали, що нарікати на низьку платню, на некомпетентність органів правосуддя, на упереджене ставлення людей до поліції й на майже повну бездіяльність у царині їхньої діяльності. Мірою того, як минав час, життя й нарікання на нього по суті залишалися незмінними і лише одна річ зростала.

Кількість списаного паперу.

Будь-яка подія мала бути детально описана з погляду де, як і чому. Простий випадок зі сміттям, викинутим у забороненому місці, вимагав детального звіту про пошуки винного (що завжди залишав за собою якісь конкретні сліди — такі як конверти з написаною адресою або використані квитки на літак), місце події неодмінно фотографувалося під усіма можливими ракурсами, ретельно накреслювався план місцевості, зловмиснику надсилали повістку — спочатку в досить приязному тоні, а потім другу, у значно суворішому, а якщо винний вважав усе це непотрібною тяганиною і нехтував усі виклики та попередження, то проти нього розпочинали судовий процес із вислуховуванням свідків, ухваленням вироку, касаційними скаргами, що їх складали досвідчені адвокати. Могло минути не менш як два роки, перш ніж процес здавали до архіву без жодних наслідків для обох сторін.

Такі злочини, як убивства, були рідкістю. Найновіші статистичні дані свідчили, що переважну частину правопорушень, які відбуваються в Канні, становлять бійки між синками багатіїв у дорогих нічних клубах, пограбування помешкань, де господарі живуть лише влітку, порушення правил дорожнього руху, робота без дозволу та подружні конфлікти. Такому стану речей можна було тільки радіти — у дедалі розтривоженішому світі Південь Франції був оазою миру навіть у той період, коли сюди накочувалися високі хвилі іноземців, що приїздили погрітися на пляжі та скупатися в морі або продати й купити фільми. Протягом минулого року Савуа довелося розслідувати лише чотири випадки самогубства (унаслідок чого накопичилося шість або сім кілограмів паперу — списаного, підписаного й замацаного відбитками пальців) і лише два випадки нападу на людей, що закінчилися смертю.

Й ось лише за кілька годин перекрита статистика цілого року. Що ж сталося?

Охоронців потерпілого допитати не вдалося, вони зникли, не встигши дати жодного свідчення, — і Савуа подумки відзначив, що треба буде оголосити письмову догану поліціянтам, які першими з’явилися на місце події. Адже вони, зрештою, дозволили втекти єдиним справжнім свідкам того, що відбулося, бо та жінка, що сидить тепер у приймальні, не знає анічогісінько. Уже через дві хвилини допиту він зрозумів, що вона була далеко від того місця, де впорснули отруту, й хотіла лише скористатися з ситуації, щоб бодай у такий спосіб наблизитися до знаменитого дистриб’ютора.

Отже, йому залишається тільки прочитати папери.

Він також сидить тепер у приймальні шпиталю, і перед ним лежать два рапорти.

Перший із них — лише два аркуші, заповнені занудними медичними термінами та описами, — написаний черговим лікарем, і в ньому проаналізовано, якої шкоди зазнав організм чоловіка, що тепер лежить у відділенні інтенсивної терапії шпиталю: отруєння невідомою субстанцією, яка нині досліджується в лабораторії, внаслідок проколення поперечної зони з лівого боку із застосуванням голки, через яку було впорснуто токсичну речовину в систему кровообігу. Єдиним чинником у списку отрут, спроможним так швидко блокувати життєві процеси, є стрихнін, але він спричиняє спазми та конвульсії всього тіла, а за словами охоронців, що їх підтвердили також парамедики й жінка, яка сидить тепер у приймальні, таких симптомів не було помічено. Навпаки, відбувся негайний параліч м’язів, грудна клітка нахилилася вперед, і жертву винесли із зали, не привернувши уваги інших гостей, присутніх на тому обіді.

Другий рапорт, набагато детальніший, надійшов із організації під назвою Європол (Європейська Поліція), яка стежила за кожним кроком жертви, відтоді як вона ступила на землю Європи. Агенти чергувалися, але в ті хвилини, коли відбувся інцидент, вона перебувала під спостереженням чорношкірого агента родом із Гваделупи, дуже схожого на вихідця з Ямайки.

«Але навіть за цих обставин особа, чиїм обов’язком було не спускати з об’єкта очей, нічого не помітила. Точніше кажучи, в ту мить, коли все відбулося, поле її видимості почасти затулив якийсь чоловік, що проходив там зі склянкою ананасового соку в руці».

Хоча жертва ніколи не входила в конфлікт із поліцією і була відома в кінематографічному світі як один із найреволюційніших кінодистриб’юторів сучасності, її бізнес був лише прикриттям для діяльності, що приносила набагато більший прибуток. Згідно з даними Європолу, п’ять років тому, коли Джавіц Вайлд вважався продюсером другої категорії в індустрії кіно, він був завербований картелем, що спеціалізувався на поширенні кокаїну на американській території, і дістав завдання перетворювати брудні гроші на гроші чисті.

«Це вже починає бути цікавим».

Уперше Савуа здобував втіху з того, що читав. Схоже, йому до рук потрапила справді важлива справа, далека від проблем, пов’язаних із вивезенням сміття, подружніми сварками, пограбуванням літніх квартир і двома вбивствами, скоєними впродовж цілого року.

Йому відомий цей механізм. Він розуміє, про що йдеться в рапорті. Торговці наркотиками заробляють величезні суми грошей, продаючи свій продукт, та позаяк вони неспроможні пояснити їх походження, то їм не вдається ані відкривати банківські рахунки, ані купувати собі апартаменти, автомобілі чи дорогоцінності, ані робити інвестиції, ані переказувати великі суми грошей із країни в країну, бо уряд неодмінно їх запитає: «Як вам пощастило так забагатіти? Де ви заробили стільки грошей?»

Для подолання цієї перешкоди застосовують фінансовий механізм, відомий під назвою «відмивання грошей». Тобто йдеться про те, щоб перетворити кримінальні прибутки в респектабельні фінансові активи, які можуть стати частиною економічної системи й давати нові прибутки. Походження цього терміна приписують американському гангстерові Аль Капоне, який закупив у Чикаго мережу пралень під назвою Sanitary Cleaning Shops і через них клав у банк гроші, які заробляв на нелегальній торгівлі спиртними напоями в той час, коли у Сполучених Штатах діяв сухий закон. Тому завжди, коли хтось запитував у нього: «Чому ви такий багатий?», він міг відповісти: «Сьогодні люди полюбляють прати одяг більше, ніж будь-коли. Мені дуже пощастило, що я вклав гроші в цю галузь».

«Він усе зробив як годиться. Забув лише заплатити податок із прибутків свого підприємства», — думає Савуа.

«Відмивання грошей» допомагає не тільки торговцям наркотиками, а служить і для багатьох інших цілей: воно потрібне політикам, які беруть величезні хабарі за неймовірне роздування бюджетів державних замовлень, терористам, яким треба фінансувати свої операції в усіх регіонах світу, компаніям, що приховують свої прибутки та збитки від своїх акціонерів, індивідам, які вважають прибутковий податок неприйнятним винаходом. Раніше досить було відкрити номерний рахунок у якомусь «фіскальному раю», проте нині держави стали укладати між собою договори про співпрацю, і механізмові відмивання грошей доводиться пристосовуватися до нових часів.

Одна річ, проте, залишається очевидною: злочинці завжди на багато кроків випереджають і владу, і систему оподаткування.

Як працює сьогодні механізм відмивання грошей? У набагато витонченіший, мудріший і збагачений елементами творчої фантазії спосіб. Головне — не забувати про три головні етапи: розміщення, приховування, інтеграція. Почистити кілька апельсинів, зробити з них помаранчевий сік, подати його так, щоб не було підозри щодо походження фруктів.

Зготувати помаранчевий сік досить легко: створити цілу низку рахунків і невеличкі суми грошей почнуть переходити з банку в банк, це здебільшого відбувається через мудровані комп’ютерні системи, в яких дрібні рахунки зрештою зливаються докупи й утворюють велику суму грошей. Дороги там такі покручені, що неможливо простежити сліди електронних імпульсів. Бо від тієї хвилини, коли гроші кладуться в банк, вони перестають бути паперовими банкнотами й перетворюються на цифрові коди, утворені лише з двох знаків, «0» і «1».

Савуа думає про власний банківський рахунок; попри суму — а вона невелика, — він залежить від цифр, що мандрують крізь ефір або по дротах. А що як раптом хтось вирішить — а це може статися в будь-яку хвилину — змінити всю систему кодування? І що як ця система не стане працювати? Як він тоді доведе, що мав на своєму рахунку таку-то суму грошей? Як він перетворить ці ланцюжки з нулів та одиниць у щось конкретніше, як, наприклад, будинок або товари, закуплені в супермаркеті?

Він не зможе вдіяти нічого; він перебуває в руках системи. Але вирішує, що сьогодні, як тільки вийде за межі шпиталю, підійде до банкомата й попросить видати йому виписку з його рахунку. Він занотовує у своєму записнику: від сьогодні він робитиме це щотижня, і якщо у світі станеться якась катастрофа, він завжди матиме паперове підтвердження своїх претензій до банку.

Знову папір. Знову те саме слово. Про що пак він щойно думав? Ага, про відмивання грошей.

Він знову перебирає подумки всі факти про відмивання грошей, які йому відомі. Останній етап — найлегший; гроші накопичуються на респектабельному рахунку якої-небудь компанії з продажу нерухомості або інвестиційного фонду. Тепер якщо уряд поставить те саме запитання: «Звідки взялися гроші?», на нього дуже легко відповісти: «Від дрібних вкладників, які довіряють тому, що ми продаємо». Тепер ці ж таки гроші можна вкладати в інші акції, в землю, купувати на них літаки, предмети розкоші, будинки з басейнами, безлімітні кредитні карти. Компаньйонами цих підприємств є ті ж таки люди, які спочатку фінансували купівлю наркотиків, зброї, брали участь у всіляких незаконних оборудках. Але гроші тепер уже чисті; зрештою, нікому не заборонено наживати мільйони, граючи на біржі або спекулюючи нерухомістю.

Залишається відповісти на перше запитання, найважче:

«А звідки вони беруться, ті дрібні інвестори?»

І тут підключається творча фантазія криміналу. «Апельсини» — це ті люди, які грають у казино на гроші, позичені в «друга», у країнах, де контроль за розміром ставок набагато поступається масштабам корупції: адже нікому не заборонено вигравати великі гроші. У цих випадках укладаються попередні домовленості з власниками казино, які одержують певний відсоток від тих грошей, що мандрують по їхніх гральних столах.

Але як гравець — особа з дуже низьким прибутком — пояснить завтра своєму банкірові, звідки він узяв ту величезну суму грошей, яку вкладає до банку?

Пощастило.

А вже післязавтра він перекаже майже всі ті гроші «другові», який йому їх позичив, залишивши собі невеличкий наперед домовлений відсоток.

Колись був поширений звичай купувати для відмивання грошей ресторан: адже його власник може брати будь-яку ціну за свої страви, а «виторгувані» гроші класти в банк, не викликаючи підозр. Навіть якби хтось прийшов до того ресторану й побачив порожні столи, він ніяк не зміг би довести, що туди ніхто не приходив обідати протягом цілого дня. Але сьогодні, зі зростанням індустрії розваг, виникає значно креативніший спосіб.

О, невідчутний, випадковий і незрозумілий ринок мистецтва!

Люди середнього достатку й невеликих прибутків приносять на аукціони дуже цінні картини, присягаючись, що знайшли їх на горищі старого будинку своєї бабусі. Їх купують за великі гроші й наступного тижня перепродують спеціалізованим галереям удесятеро, а то й у двадцятеро дорожче від первісної ціни. «Апельсин» при цьому радий-радісінький, він дякує долі за таку щедрість, кладе гроші на свій рахунок, а потім вирішує зробити інвестицію в якійсь чужоземній країні, не забувши залишити собі у своєму банку невеличкий відсоток. У ролі щедрої долі в цьому випадку виступають справжні власники картини, які знову викуповують її в галереї і знову викидають на аукціон уже через інші руки.

Але існує й набагато дорожча продукція, така, як театр, виробництво та дистрибуція кінофільмів. У цих галузях відмивання грошей досягає небачених масштабів, там воно святкує свій апофеоз.

Савуа читає далі досьє на чоловіка, що лежить тепер у відділенні інтенсивної терапії, й заповнює деякі прогалини в наданій йому інформації власною уявою.

Актор, який мріяв стати знаменитістю. Вийти на арену акторської слави йому не вдалося — хоч він і сьогодні дбає про свій зовнішній вигляд, так ніби є великою зіркою, — але робота в кіно допомогла йому ознайомитися з цією індустрією. Уже в немолодому віці йому вдається зібрати трохи інвестицій, і він знімає один чи два фільми, які з тріском провалюються, бо йому не вдалося забезпечити їм добрий прокат. Та попри це про нього з’являється кілька статей у спеціалізованих журналах як про чоловіка, що спробував зламати деякі звичаї й традиції великих кіностудій.

Він упадає в розпач, він не знає, щó робити зі своїм життям, ніхто вже не подарує йому третього шансу, він уже стомився випрошувати гроші в людей, які зацікавлені вкладати їх лише туди, де гарантується незаперечний успіх. І ось одного дня до нього приходить із візитом група людей, одні з них поводяться вельми люб’язно, інші — не розтуляють рота.

Вони роблять йому пропозицію: він має стати дистриб’ютором, і перший куплений ним для прокату кінофільм має бути чимось справжнім, таким, що привабить велику публіку. Великі кіностудії дорого продають свій товар, але нехай це його не турбує — його нові друзі готові заплатити за нього будь-яку ціну. Фільм демонструватиметься в багатьох кінозалах і принесе великі прибутки. Джавіц одержить те, що йому зараз найбільше потрібно, — репутацію. Нікому в цей час не спаде на думку докопуватися до подробиць життя цього невдахи-продюсера. Правда, ще два або три фільми — і влада почне цікавитися, звідки в нього такі великі гроші, але на той час його перші кроки будуть надійно приховані терміном у п’ять років, після якого фіскальна перевірка не здійснюється. І Джавіц починає свій переможний поступ. Перші фільми, які він випускає в прокат, дають великий прибуток, і прокатники починають вірити в його талант знаходити те, що є найкращого на ринку, а режисери й продюсери пориваються працювати з ним. Щоб зберегти своє реноме, він погоджується прийняти не більш як два або три фільми за півроку, роблячи виняток лише для тих фільмів, які мають колосальний бюджет, де грають зірки найбільшої величини і в створенні яких брали участь професіонали з бездоганною репутацією, що не шкодують грошей на рекламу й фінансуються групами, які облаштувалися в країнах фіскального раю. Прибутки, що надходять від продажу квитків, вкладаються до якогось цілком пристойного інвестиційного фонду, що перебуває поза підозрою й володіє «частиною акцій» фільму.

І бажаного результату досягнуто. Брудні гроші перетворилися на витвір високого мистецтва, який, звісно, не дає сподіваного прибутку, але дозволяє покласти на свій рахунок мільйони доларів одному з учасників цього ділового консорціуму. Але настає та хвилина, коли уважніший податковий інспектор — чи то з власної ініціативи, чи то одержавши підказку з якоїсь кіностудії — звертає увагу на один вельми промовистий факт: з якого дива абсолютно невідомим на ринку кіноіндустрії продюсерам щастить залучати до своїх проектів великих кінозірок, найталановитіших режисерів, витрачати фантастичні суми на рекламу й користуватися послугами лише одного дистриб’ютора для прокату своїх фільмів? Відповідь на це запитання дуже проста: великі кіностудії зацікавлені в успішному прокаті своїх фільмів, а Джавіц для них герой, людина, яка спромоглася зламати диктатуру гігантських корпорацій, герой нового міфу, Давид, який воює проти Голіафа в образі несправедливої системи.

Податковий інспектор, який сумлінно ставиться до своїх обов’язків, вирішує піти далі, попри цілком раціональні пояснення. Він розпочинає таємне розслідування. І з’ясовує, що компанії, які вкладають гроші у виробництво кінофільмів, що приносять рекордні прибутки в кінопрокаті, — це, як правило, нікому не відомі, акціонерні товариства з осідком на Багамах, у Панамі або в Сингапурі. У цю мить хтось укорінений у податкову інспекцію (а такий обов’язково знайдеться) попереджає своїх справжніх начальників, що канал Джавіца скоро перекриють — і треба шукати нового дистриб’ютора для відмивання грошей.

Джавіц упадає в розпач — він уже звик жити як мільйонер і звик, щоб йому поклонялись як напівбогові. І він вирішує полетіти до Канна, кінофестиваль надасть йому чудове прикриття для того, щоб у атмосфері взаємоповаги поговорити з людьми, які його, так би мовити, «фінансують», можливо, укласти нові домовленості, персонально перевірити коди номерних рахунків і передати їх кому слід. Він не знає, що від певного часу з нього не спускають очей, що його арешт тепер є лише справою техніки й люди у краватках у напівсутіні своїх кабінетів міркують, чи взяти його тепер і покінчити з цією справою, чи нехай трохи ще погуляє на волі й допоможе їм зловити ще кількох своїх співучасників.

Проте «фінансисти» не люблять наражати себе на невиправданий ризик. Джавіца тепер можуть заарештувати в будь-яку мить, а там, дивись, він укладе угоду зі слідством і в усіх подробицях розповість про їхню добре налагоджену систему, не тільки назвавши імена, а й указавши, хто є хто поруч із ним на фотографіях, знятих без його відома.

Існує лише один спосіб розв’язати цю проблему — покінчити з ним.

Тепер усе зрозуміло, й Савуа точно знає, як розгорталися події. І йому залишається тільки зайнятися своєю звичною справою.

Паперами.

Написати рапорт, відіслати його в Європол, нехай тамтешні бюрократи займуться пошуком убивць, бо йдеться про справу, яка може допомогти багатьом людям піднятися вище по службовій драбині, що досить рідко трапляється в застояному болоті тих структур. Це розслідування неодмінно має дати результат, але ніхто з його начальників не повірив би, що провінційний детектив із глухого містечка Франції (бо, зрештою, Канн, попри весь свій блиск і гламур, залишається глухим провінційним містечком протягом решти 350 днів року).

Савуа підозрює, що вбивство скоїв один із двох особистих охоронців Джавіца, які в той час сиділи за столом, бо отруту можна було впорснути в тіло жертви лише з дуже близької відстані. Але у своєму рапорті він про це не напише. Він витратить ще чимало паперу, щоб записати свідчення якомога більшої кількості людей, що були присутні на тій вечірці, не знайде серед них жодного свідка й у рамках своєї юрисдикції закриє справу — після того як обміняється кількома факсами та електронними посланнями з департаментами, які стоять вище від його власного, — на це йому може знадобитися кілька днів, але навряд чи більше.

Потім він повернеться до своїх двох середньостатичних убивств на рік, до бійок, до сварок і до штрафів за не туди вивезене сміття, тоді як йому пощастило протягом короткого часу перебувати так близько до справи, яка могла б набути міжнародного розголосу. Його юнацькі мрії — поліпшити світ, сприяти утворенню безпечнішого й справедливішого суспільства, зробити кар’єру, здобути посаду десь близько до міністерства юстиції, забезпечити комфортабельніше життя своїй дружині та дітям, докласти всіх зусиль для того, щоб громадяни почали ставитися інакше до служителів правопорядку, показавши на власному прикладі, що серед поліціянтів зустрічаються чесні й порядні люди, — завжди наштовхуються на одну й ту саму перешкоду.

На гору паперів.