Переможець завжди самотнiй

7.31 пополудні

Н Нарешті він зрозумів, що не можна домагатися щастя за будь-яку ціну — життя й так дало йому понад усяку міру, й до нього стало доходити, що воно завжди було дуже щедрим до нього. Відтепер і до кінця своїх днів він присвятить себе пошукам скарбів, захованих у його стражданні, й користуватиметься кожною секундою радості так, наче вона буде для нього останньою.

Він подолав спокуси. Його захищав дух юної дівчини, вона чудово зрозуміла його місію й тепер почала відкривати йому очі на справжні причини його приїзду до Канна.

У ті хвилини, коли, сидячи в піцерії, він пригадував, щó довелося йому вислухати на плівках, Спокуса звинуватила його в тому, що він збожеволів, бо вважає, ніби йому все дозволено в ім’я любові. Але, Богу дякувати, ці тяжкі хвилини залишилися позаду.

Він людина абсолютно нормальна; його робота вимагає дисципліни, уміння скласти для себе чіткий розпорядок дня, уміння планувати свою діяльність і домовлятися з людьми. Чимало з його друзів кажуть, ніби віднедавна він став відлюдкуватішим, ніж раніше; вони просто не розуміють, що він був таким завжди. Той факт, що він брав участь у всіх святкуваннях, приходив на всі весілля та хрестини, куди його запрошували, прикидався, ніби йому надзвичайно приємно грати по неділях у гольф, — усе це було лише частиною стратегії, спрямованої на досягнення професійної мети. Він завжди терпіти не міг світське життя, яке вимагало від людей ховати за усмішками справжній смуток своїх душ. Не так важко було зрозуміти, що Суперклас не менше залежить від свого успіху, аніж наркоман від своєї отрути, і ті, хто до нього належить, набагато нещасливіші від людей, котрі якщо чогось і прагнуть, то це — мати власний дім, власний садочок, у якому можуть гратися їхні діти, тарілку з їжею на столі й вогонь у каміні взимку. Такі люди добре усвідомлюють свої межі, вони знають, що життя коротке й безглуздо домагатися чогось більшого.

Суперклас намагається продати свої цінності. А нормальні людські створіння нарікають на божественну несправедливість, заздрять тим, хто перебуває при владі, страждають, дивлячись, як розважаються інші; вони не помічають, що ніхто не розважається, що ті люди, яким вони заздрять, завжди стурбовані, ні в чому не впевнені, що вони приховують грандіозний комплекс неповноцінності за своїми дорогоцінностями, своїми автомобілями, своїми гаманами, які туго напхані грішми. Ігор — людина простих смаків, хоч Єва не раз дорікала йому за манеру вдягатися. Але навіщо платити за сорочку ціну, вищу, аніж розумна, якщо її етикетку однаково не видно — вона схована за коміром. Навіщо ходити до престижних ресторанів, якщо там ніколи не почуєш нічого цікавого? Єва мала звичай казати, що він майже не розмовляє на тих святкуваннях та урочистостях, куди примушувала ходити його робота. Ігор намагався змінити свою поведінку, намагався бути приязним і симпатичним — але вся ця суєта здавалася йому абсолютно нецікавою. Він дивився на людей навколо, які розмовляли, не змовкаючи, порівнювали ціни різних акцій на біржах, розповідали про чудові якості своєї нової яхти, починали довгі розмови про художників-експресіоністів тільки тому, що записали розповідь гіда під час візиту до одного з паризьких музеїв, запевняли, що такий-то письменник кращий, аніж такий-то інший, — бо прочитали ту або ту статтю з літературної критики, тоді як їм завжди бракувало часу, щоб прочитати якусь художню книжку. Усі вони освічені. Усі багаті. Усі чарівні та милі. Й усі неминуче запитують себе в кінці дня: «А чи не пора мені зупинитися?» Й усі відповідають собі: «Але ж якщо я зупинюся, то життя втратить для мене сенс».

Так ніби бодай один із них розуміє, що таке сенс життя.

Спокуса програла свою битву. Вона хотіла переконати його в тому, що він збожеволів: одне діло — планувати принесення в жертву певних людей, і зовсім інше — мати спроможність і мужність вбивати їх. Спокуса твердила, що всі ми мріємо скоїти злочин, але тільки психічно хворі люди перетворюють цю зловісну мрію на дійсність.

Ігор має цілком здорову психіку. Він досяг небувалого успіху в усіх своїх справах. Якби він лише захотів, то міг би найняти професійного кілера, найкращого у світі, щоб доручити йому виконувати ту місію, яку на себе взяв, і надсилати повідомлення Єві. Або найняти найкращу у світі агенцію піару; й на кінець року його версія пов’язаних із його особистим життям подій стала б головною темою не тільки газет, що спеціалізуються на аналізі економіки, а й тих журналів, які розповідають про успіх, блиск і гламур. Немає жодних причин сумніватися, що на той час його колишня дружина гірко розкаялася б у своєму хибному рішенні й він зумів би обрати слушний момент, щоб надіслати їй квіти й попросити повернутися — я тобі все прощаю. Він має зв’язки в усіх суспільних прошарках: від підприємців, що досягли вершин завдяки своїм зусиллям та наполегливості, до злочинців, які ніколи не мали шансу обернутися до суспільства своєю світлою стороною. Він перебуває тепер у Канні не для того, щоб переживати протиприродну й бридку втіху, зазираючи в очі людини, яка постала перед Невідворотним. Якщо він вирішив поставити себе на лінію вогню, наразити на ті небезпеки, які тепер чатують на нього, то тільки тому, що переконаний: заходи, до яких він удається протягом цього дня, схоже, нескінченного, допоможуть новому Ігорю, що живе всередині нього, відродитися з попелу його трагедії.

Він завжди був людиною, спроможною ухвалювати важкі рішення й іти до кінця, причому навіть Єва ніколи не знала, щó відбувається в темних закапелках його душі. Протягом багатьох років він мовчки терпів погрози від окремих осіб і від груп і відреагував на них, дотримуючись усіх заходів обережності, лише тоді, коли почув себе достатньо сильним, щоб ліквідувати тих осіб, які йому погрожували. Йому знадобився неймовірний самоконтроль для того, щоб не дозволити тяжкому досвіду, який довелося йому пережити, залишити позначки на його житті. Він ніколи не приносив своїх тривог і свого страху додому; Єва повинна була жити у спокої, нічого не знаючи про випробування, які доводиться терпіти кожному чоловікові, що хоче утвердити себе в бізнесі. Він оберігав її від усього, а вона не тільки не відповіла йому вдячністю, а й не схотіла зрозуміти його.

Дух юної дівчини, яку він убив, заспокоїв його, навіявши йому не тільки цю думку, а й підказав йому щось таке, про що він раніше не думав. Він прилетів сюди не для того, щоб відвоювати жінку, яка його покинула, а для того, щоб зрозуміти нарешті: вона не варта всіх цих років болю, місяців ретельного обмірковування, не варта його спроможності прощати, бути великодушним і терплячим.

Він надіслав їй одне, два, три повідомлення, а вона ніяк на них не відреагувала. Їй було б дуже легко довідатися, де він оселився. Щоправда, п’ять або шість телефонних дзвінків до готелів-люкс нічого б їй не дали, адже він оселився під вигаданим прізвищем і назвав вигадану професію. Але хто шукає, той знаходить.

Він прочитав статистичні дані: Канн має сімдесят тисяч населення, ця цифра приблизно потроюється під час фестивалю, але люди, які сюди приїздять, завжди зупиняються в одному й тому самому місці. Де тепер живе вона? У тому самому готелі, що й він, і навіть відвідує той самий бар, адже він бачив їх учора ввечері. Проте навіть знаючи все це, Єва не вийшла на Круазетт, щоб знайти його. Не зателефонувала їхнім спільним друзям, щоб довідатися, де він зупинився; принаймні одному з них він дав усі необхідні відомості, адже думав, що та, яку він вважав єдиною жінкою свого життя, неодмінно захоче зустрітися з ним, коли довідається, що він так близько.

Їхній друг мав точні інструкції щодо того, як і де вони могли б зустрітися. Але Єва досі не обізвалася.

Ігор роздягається й іде в душ. Єва не заслуговує на те, щоб він приділяв їй стільки уваги. Він майже переконаний, що зустрінеться з нею сьогодні ввечері, але з кожною хвилиною ця зустріч втрачає для нього вагу. Можливо, його місія полягає в чомусь значно більшому, аніж повернути собі любов жінки, яка зрадила його й тепер говорить про нього казна-що. Дух дівчини з густими бровами нагадує йому про історію, яку розповів один старий афганець під час перепочинку між двома битвами.

Населення міста, розташованого в пустельних горах Герату, після того як протягом кількох століть там панував безлад і погане управління, було в повному розпачі. Не можна ось так відразу повалити монархію і разом із тим не можна терпіти самовдоволених і себелюбних царів, що ставали все гіршими від покоління до покоління. Тож зрештою люди вирішили скликати Лою Джирґу, тобто раду наймудріших місцевих старійшин.

І Лоя Джирґа постановила: ми станемо обирати царя кожні чотири роки й наділятимемо його повною й абсолютною владою. Він зможе збільшувати податки, вимагати цілковитого послуху, обирати собі для постелі нову жінку на кожну ніч, їсти й пити від пуза. Зможе носити найкращий одяг, їздити на найкращих конях. І нарешті: усі виконуватимуть кожен його наказ, хоч би яким абсурдним він був, і нікому не буде дозволено сумніватися ані в його логіці, ані в його справедливості.

Та по закінченні чотирьох років цар муситиме відмовитися від престолу й покинути місто, забравши із собою лише свою родину й той одяг, який буде у нього та в них на тілі. Усі знали, що це означатиме смерть через три або чотири дні, позаяк у тій долині не було нічого, крім неозорої пустелі, де взимку панував лютий холод, а влітку стояла нестерпна спека. Мудреці з Лоя Джирґи думали, що ніхто не наважиться взяти владу за таких умов і вони зможуть повернутися до стародавньої традиції демократичних виборів. Отже, було ухвалено рішення: царський престол вільний, але той, хто захоче сісти на нього, муситиме дотримуватися висунутих жорстких умов. Спочатку знайшлося кілька людей, які вхопилися за цю можливість. Першим той виклик прийняв чоловік, хворий на рак, але він помер під час свого правління, з усмішкою на губах. Його наступником став божевільний, але внаслідок психічного розладу він покинув місто вже через чотири місяці (хибно зрозумівши поставлені йому умови) і зник у пустелі. Піля цього поширилася чутка, що цей трон проклятий і більш ніхто не наважувався ризикнути. Місто залишилося без правителя, безлад посилювався, й городяни дійшли висновку, що про монархічні традиції слід назавжди забути, й наготувалися змінити свої звички та звичаї. Настав час Лої Джирзі похвалити себе за мудре рішення своїх членів: адже вони не примушували народ робити вибір, а тільки знайшли певний спосіб покласти край амбіціям охочих захопити владу за будь-яку ціну.

Але раптом зголосився один чоловік, ще молодий, але вже одружений і батько трьох дітей.

— Я готовий сісти на трон, — сказав він.

Мудреці спробували пояснити йому, на яку небезпеку він себе наражає. Вони сказали йому, щоб він подумав про своїх дітей, пояснили йому, що ухвалили своє рішення лише для того, щоб віднадити від трону авантюристів і деспотів. Але молодик твердо наполягав на своєму рішенні. А що відступати назад не годилося, то Лоя Джирґа не мала іншої ради, як відкласти ще на чотири роки здійснення своїх планів. Молодик і його родина виявилися чудовими правителями. Вони були справедливі, розподіляли багатство в найліпший спосіб, знизили ціну на харчі, влаштовували народні гуляння, якими відзначали прихід весни, літа та осені, сприяли розвитку ремесел та музики. А тим часом щоночі з міста виїздила валка важких возів, вантаж яких був накритий ряднами, й ніхто не знав, щó на них лежить.

Вони виїздили й ніколи не поверталися.

Спочатку мудреці з Лоя Джирґи подумали, що з міста вивозять скарби. Але водночас вони втішили себе тим фактом, що цей молодик не наважився би від’їхати далеко від мурів міста. Досить йому піднятися на першу гору, й стане очевидно, що коні попадають мертвими, адже вони опиняться посеред однієї з найнепривітніших і найнепридатніших для життя місцевостей планети. Мудреці зібралися знову й постановили: нехай він робить, як собі хоче. Коли закінчиться термін його правління, ми підемо туди, де його коні попадали від виснаження, возії повмирали під спраги, й повернемо назад усе, що вони вивезли.

Вони перестали турбуватися і терпляче чекали.

По закінченні чотирьох років молодик мусив зректися трону й покинути місто. Народ збунтувався: адже вони давно не мали такого мудрого й такого справедливого правителя!

Але рішення Лоя Джирґи треба було шанувати. Молодик пішов до своєї дружини й дітей і сказав, що вони мусять покинути місто разом із ним.

— Я піду з тобою, — сказала дружина. — Але залишмо тут бодай наших дітей; вони зможуть вижити й розповісти нашу історію.

— Довірся мені.

Традиції того племені були дуже суворі, й дружина мусила підкоритися чоловікові. Вони посідали на коней і рушили до брами міста, де попрощалися з друзями, які з’явилися в них, коли вони правили цією спільнотою. Лоя Джирґа була задоволена: попри те, що колишній цар має стількох прихильників, він виконує їхнє рішення, й традиції народовладдя нарешті будуть відновлені.

Як тільки він їх покине, вони повернуть собі скарби, покинуті в пустелі, не далі як за три дні подорожі звідси.

Родина царя мовчки рушила в долину смерті. Дружина не наважувалася озватись, діти не розуміли, що діється, а молодик, учорашній цар, поринув у свої думки. Вони піднялися на пагорб, протягом цілого дня перетинали широченну рівнину й заночували на вершині наступного пагорба.

Дружина вигнаного царя прокинулася ще вдосвіта — вона хотіла скористатися двома днями, які їй ще залишилося жити, щоб надивитися на гори, які оточували її улюблене місто. Вона піднялася до найвишої точки й подивилася вперед, туди, де сподівалася побачити пустельну й безплідну рівнину. І завмерла від переляку.

Валки підвід, які виїздили щоночі з міста протягом чотирьох років, вивозили не дорогоцінне каміння й не золоті монети.

Вони вивозили цеглу, насіння, дерево, черепицю, тканини, прянощі, свійських тварин, а також традиційні знаряддя, якими той народ пробиває ґрунт, щоб добутися до води. Перед її очима лежало інше місто — набагато сучасніше, гарніше й зручніше для життя.

— Оце твоє царство, — сказав їй чоловік, який уже прокинувся й підійшов до неї. — Коли я довідався про постанову Лої Джирґи, я зрозумів, що марно намагатися відбудувати те, що зруйноване протягом століть поганого та злочинного управління. Але я був переконаний в іншому: можна почати все від самого початку й у такий спосіб збудувати нове життя.

І він, Ігор, слухаючи плюскіт води, що падає йому на обличчя, відтепер почне все спочатку. І він нарешті зрозумів, чому перша людина, з якою він по-справжньому поговорив у Канні, тепер перебуває поруч із ним, спрямовує його кроки, вказує на помилки, пояснює йому, що її жертва не була випадковою й марною. Вона також допомогла йому зрозуміти, що Єва жінка зіпсута, зацікавлена лише в тому, щоб досягти високого становища в суспільстві, й готова задля цього навіть покинути родину.

«Коли повернуся до Москви, треба буде зайнятися спортом. Добре зайнятися. Це допоможе мені зняти напругу». Він бачить її обличчя крізь хмарку пари, що утворюється над гарячою водою. Він ніколи не перебував так близько від когось, як перебуває тепер від Олівії, дівчини з густими бровами.

«Іди вперед. Навіть коли впевненість твоя ослабне, все одно йди вперед. Помисли Бога нам недовідомі, й іноді людина бачить перед собою дорогу лише тоді, коли починає йти».

Дякую, Олівіє. Може, він перебуває тут для того, щоб показати світові, яким він став спотвореним, адже свого найвищого ступеня спотворення він досягає саме тут, у Канні. Ігоря змагають сумніви. Але хай там що, а він тут недаремно, і два роки напруги, планування, страху, непевності нарешті знайшли своє виправдання.

Можна собі уявити, яким буде наступний кінофестиваль: без магнітних карток люди не зможуть навіть пройти на пляж, елітні снайпери сидітимуть на кожному даху, сотні поліціянтів у цивільному одязі змішаються з натовпом, детектори металу стоятимуть на вході до кожного готелю, де великим синам Суперкласу доведеться чекати, поки полісмени обнишпорять їхній багаж, примусять їх скинути черевики, попросять повернутися і пройти ще раз, бо вони забули кілька монет у кишені й апарат запищав, кожному чоловікові, в якого волосся буде з просивиною, накажуть підняти руки, й обшукають його з голови до ніг, наче спійманого злочинця, а кожній дамі доведеться пройти за брезентову перегородку — що різко контрастуватиме зі старовинною елегантністю інтер’єру, — де вона муситиме стати в чергу й чекати, поки жінка-полісмен з’ясує, щó примусило задзвеніти металошукач: сталеві пластинки, вшиті в чашечки бюстгальтера.

І тоді місто покаже своє справжнє обличчя. На зміну розкоші й гламуру прийдуть напруга, обрáзи, байдужі погляди полісменів, утрачений час. Дедалі гостріше відчуття самотності — цього разу спричинене обставинами, а не одвічною пихою обраних. На приморський курорт надішлють військові підрозділи з наказом захищати людей, які хочуть лише розважитися й відпочити, а витрати на їхнє утримання ляжуть на плечі платників податків.

Почнуться демонстрації та маніфестації. Чесні трудівники протестуватимуть проти порядків, які здаватимуться їм абсурдними. Уряд оголосить, що розглядає можливість перекласти частину податкового тягаря на плечі організаторів кінофестивалю. Спонсори — які легко витримали б ці додаткові витрати — утратять інтерес до цього дійства, бо одного з них образив коп найнижчої категорії, що наказав йому заткнути пельку й виконувати вимоги безпеки.

Канн почне помирати. Через два роки буде оголошено, що суворі заходи, спрямовані на підтримання закону й порядку, дали свої результати: під час кінофестивалю не зареєстровано жодного злочину. Терористам більше не вдасться сіяти тут паніку й жах.

Вони захочуть повернути час назад, але це їм не вдасться. Канн не перестане вмирати. Новий Вавилон буде зруйновано. Содом новітнього часу буде стертий з географічної мапи.

Ігор виходить із душу з уже прийнятим рішенням: коли він повернеться до Росії, то доручить своїм службовцям з’ясувати прізвище родини Олівії. Він перерахує їм через банки з доброю репутацією анонімні пожертвування. Винайме талановитого письменника, доручить йому написати роман про цю дівчину й оплатить його переклад іншими мовами.

«Це історія дівчини, яка продавала кустарні сувеніри; її бив наречений, визискували батьки, але одного дня вона доручила свою душу чужоземцю й змінила частину нашої планети».

Відчиняє шафу, одягає бездоганно білу сорочку, добре відпрасований смокінг, взуває лаковані черевики ручної роботи. Жодних проблем із краваткою-метеликом, бо він її чіпляє бодай раз на тиждень.

Він умикає телевізор: це час місцевих новин. Дефіле на червоному килимі становить їхню головну частину, але передають також коротке повідомлення про жінку, яку знайдено мертвою на пірсі.

Поліція оточила місце події, хлопець, що спостерігав сцену вбивства (Ігор напружує увагу, хоча жодної думки про помсту в нього нема), каже, що двійко закоханих сіли на лаву й стали розмовляти, потім чоловік дістав невеличкий стилет і почав водити його кінчиком по тілу жертви, жінці це, схоже, подобалося. Тому хлопець не відразу зателефонував до поліції, бо думав, що йдеться про якусь жартівливу гру.

«Який вигляд він мав?»

Білий, віком років сорока, одягнений так-то і так-то, з витонченими манерами.

Йому нема чого турбуватися. Ігор відкриває свою шкіряну теку й дістає звідти два конверти. В одному з них лежить запрошення на гала-вечерю, яка почнеться через годину (хоч усім відомо, що насправді вона почнеться пізніше щонайменше хвилин на дев’яносто) і на якій, він знає, буде присутня і Єва. І навіть якщо вона не підійде до нього, йому нема чого хвилюватися. Він сам підійде до неї, так чи інак. Йому вистачило менш як двадцяти чотирьох годин, аби зрозуміти, з якою жінкою він одружився і що всі його страждання, пережиті за останні два роки, були марними.

На другому конверті сріблястого кольору й міцно запечатаному, написано одне слово «Тобі» — гарним каліграфічним почерком, який може належати і жінці, й чоловікові. Усі коридори готелю «Мартінес» перебувають під пильним спостереженням відеокамер — як і в більшості сучасних першокласних готелів. В одному з підвалів цієї будівлі є темна зала з напівколом моніторів, де група уважних спостерігачів занотовує кожну деталь із того, що відбувається. Вони звертають увагу на все, що виходить за межі нормального. Так, наприклад, вони побачили чоловіка, що кілька разів піднявся і спустився сходами, й послали свого агента, аби він довідався, в чому річ. Почувши відповідь: «Фізичні вправи, за які не треба платити» і переконавшись у тому, що любитель безплатної гімнастики — постоялець готелю, агент попросив пробачення й пішов собі геть.

Зрозуміло, вони не цікавляться тими гостями, які заходять до чужих номерів і виходять звідти наступного ранку, зазвичай після того, як у номер принесуть уранішню каву. Це нормально. Це їх не стосується.

Монітори приєднані до спеціальних систем цифрового запису; тому все, що відбувається в готелі, архівується й ці архіви протягом півроку зберігаються в спеціальних сейфах, ключі від яких мають лише управителі. Жоден із готелів світу не захоче втрачати свою клієнтуру через якогось ревнивого чоловіка, що має гроші і спроможний підкупити одного зі службовців, який стежить за певним кутком коридору, щоб потім передати (або продати) добутий матеріал для однієї з бульварних газет, після того як наведе в суді докази, що дружина зрадила його, а тому втрачає право власності на свою частину подружнього майна.

Якщо трапиться щось подібне, це стане справжнім ударом по престижу закладу, який пишається тим, що вміє захистити своїх постояльців від вторгнення в їхнє приватне життя. У цьому випадку кількість клієнтів відразу катастрофічно знизиться — зрештою, якщо коханці вирішують оселитися в готелі-люкс, то тільки тому, що знають: адміністрація готелю ніколи не побачить нічого, крім того, що їм належить бачити. Якщо постоялець, наприклад, замовляє сніданок у номер, офіціант заходить до кімнати, прикипівши поглядом до свого візка, подає рахунок для підпису особі, що відчинила йому двері, й ніколи — НІКОЛИ — не дивиться туди, де стоїть ліжко.

Повії обох статей одягаються так, щоб приховати свою професію, — хоч люди, що сидять у темній залі перед моніторами, знають, хто вони такі, користуючись інформацією, яку одержують від поліції. Це також їх не стосується, але вони особливо пильно стежать за дверима, куди ті увійшли, доки не побачать, як вони виходять. У деяких готелях телефоністка має за обов’язок телефонувати в таку кімнату й називати вигадане ім’я, вдаючи, ніби помилилася номером, щоб з’ясувати, чи все гаразд із постояльцем: він підходить до телефону, жіночий голос просить покликати особу, якої не існує, вислуховує роздратовану відповідь зразка «ви зателефонували не в ту кімнату» і стук покладеної слухавки. Вона виконала свою місію: там усе гаразд, можна не турбуватися.

Пияки бувають дуже здивовані, коли, не втримавши рівновагу, падають на підлогу або тицяють ключем у двері не свого номеру й, розізлившись, що двері не відчиняються, починають штурхати їх ногою. Бо в цю мить, невідомо звідки, з’являється стурбований службовець готелю, який проходив там «випадково», й пропонує провести їх туди, куди треба (зазвичай на інший поверх і в кімнату з іншим номером).

Ігор знає, що кожен його крок реєструється в підземеллі готелю: фіксується, в який день, о якій годині, хвилині й секунді він заходить до вестибюля, виходить із ліфта, підходить до дверей свого номера, й фіксується та мить, коли він застосовує магнітну картку, яка править йому за ключ. Далі він може зітхнути спокійно; ніхто не бачить того, щó відбувається всередині його номера, бо це було б порушенням його священного права на усамітненість.

Ігор виходить із номера й замикає двері.

Він мав час на те, щоб вивчити розташування відеокамер, відтоді як оселився тут учора ввечері. Як ото в автомобілі — хоч би скільки було в ньому дзеркалець заднього огляду, завжди існує «сліпа» точка, в якій водій не бачить машини, що почала його обганяти, — відеокамери чітко показують усе, що відбувається в коридорі, крім тих чотирьох номерів, які розташовані по кутках. Звісно, коли один із чоловіків у підземеллі побачить, що людина переходить через певне місце, а потім зникає і більш не з’являється на екрані, він запідозрить, чи не сталося чогось — можливо, постоялець упав непритомний — і пошле когось перевірити це припущення. Коли перевіряльник не побачить нікого, то стане очевидно, що зникла людина увійшла у двері невидимого номера, й подія перейде у сферу інтимних стосунків між двома постояльцями.

Але Ігор не збирається зупинятися. Він іде по коридору з найприроднішим у світі виглядом і в ту мить, коли звертає, щоб увійти до ліфтового холу, просовує сріблястого конверта під двері номера — що, певно, є номером-люкс, — розташованого в кутку.

Цей рух він робить за якусь частку секунди; навіть якби комусь унизу спало на думку стежити за його рухами, він би не помітив нічого. А значно пізніше, коли вони переглядатимуть кадри відеозйомок, намагаючись знайти винного в тому, що сталося, то матимуть великі труднощі з визначенням точного моменту смерті. Постояльця в той час могло не бути в номері, й отже, він відкрив конверт лише тоді, коли повернувся з тієї або тієї вечірки. А могло бути й так, що він відкрив конверт відразу, проте речовина, захована в ньому, подіяла не негайно. Протягом цього часу в тому місці могли проходити багато людей, тож усі вони підпадуть під підозру, а коли лиха доля пройти тим самим маршрутом випаде комусь не дуже добре вдягненому — або комусь із тих, хто заробляє собі на життя не зовсім дозволеною діяльністю, такою як масаж, проституція, торгівля наркотиками, — таку людину негайно заарештують і допитають. А ймовірність того, що під час кінофестивалю індивід із такими характеристиками з’явиться на екрані монітора відеокамер стеження, дуже велика.

Ігор усвідомлює, що існує небезпека, яку він іще не розглянув: хтось бачив його, коли він убив жінку на пляжі. Після виконання деяких бюрократичних формальностей таку людину попросять переглянути кадри відеозйомки. Але він оселився в готелі по фальшивому паспорту й під вигаданим ім’ям, причому на фотографії в паспорті зображений чоловік в окулярах і з вусами (у готелі нікому навіть не спало на думку поцікавитися, чому на тій фотографії він не схожий на себе, а якби хтось його про це й запитав, то він би пояснив, що зголив вуса й не носить окулярів, бо користується тепер контактними лінзами).

Припустімо, тутешня поліція виявиться метикуватішою, ніж будь-яка інша поліція світу, й дійде висновку, що один чоловік, який оселився в цьому готелі, вирішив чинити перешкоди успішному проведенню кінофестивалю, й у такому разі вони прийдуть сюди і стануть чекати його повернення, щоб поставити йому кілька запитань. Проте Ігор знає, що він востаннє проходить коридорами «Мартінеса».

Вони увійдуть у його номер. Побачать там порожню валізу, на якій не знайдуть жодного відбитка пальців. Потім підуть до ванної і подумають: «Такий багатий чоловік, а пере свій одяг у зливальниці готелю! Невже він шкодує грошей, щоб віддати його до пральні?»

Котрийсь із поліціянтів простягне руку, щоб узяти те, на чому могли залишитися сліди ДНК, відбитки пальців, волосинки — тобто речі, які можуть допомогти розслідуванню. І скрикне від болю: його пальці будуть обпалені сірчаною кислотою, яка на той час просочить усе, що він тут залишив. А забрав він із собою лише свій фальшивий паспорт, кредитні картки та готівкові гроші — розіпхав усе це по кишенях свого смокінга, де лежала й маленька «беретта», зброя, яку знавці зневажають. Ігор любив подорожувати легко, він ніколи не брав із собою багато речей. Навіть вирушаючи до Канна, виконувати свою складну місію, узяв із собою лише матеріал, легкий для перевезення. Він ніколи не розумів, чому деякі люди тягають величезні валізи навіть у тих випадках, коли збираються прожити поза домом лише день або два.

Він не знає, хто відкриє конверт, та це його й не цікавить: вибір робитиме не він, а Янгол Смерті. Багато чого може відбутися за цей час — а може й не відбутися нічого.

Постоялець може зателефонувати до приймальні, повідомити, що йому підсунули конверт, призначений не для нього, й попросити, щоб хтось прийшов забрати його. Або вкинути його до сміттєвого кошика, припустивши, що в конверті ще одне люб’язне послання від адміністрації готелю, де постояльця запитують, чи він усім задоволений; але постояльцеві немає коли читати цього пустого листа, він має інші матеріали для читання і готується йти на якусь гала-вечерю. Якщо ж він чекає свою даму, яка може з’явитися будь-якої хвилини, то покладе конверта в кишеню, переконаний у тому, що це позитивна відповідь від жінки, яку він намагався звабити протягом другої половини дня. У тому номері може також жити подружжя; оскільки ані він, ані вона не знатимуть, кому адресоване загадкове слово «Тобі», то обоє погодяться, що ліпше буде не підозрювати одне одного, й викинуть загадковий конверт крізь вікно.

Якщо ж, попри всі ці можливості, Янгол Смерті вирішить доторкнутися своїми крильми до обличчя приреченого, тоді він (або вона) вирішать надірвати конверт і подивитись, щó там усередині.

А те, що лежить усередині загадкового конверта, Ігорю вдалося роздобути з великими труднощами.

Для цього йому довелося звернутися до своїх давніх «друзів і колег». Колись саме вони позичили йому чималу суму грошей, щоб він міг заснувати власну компанію, і були вельми невдоволені, коли довідалися, що він вирішив розплатитися з ними якомога швидше і повністю, бо хотіли повернути свої гроші тоді, коли це буде зручно їм — бо їх дуже влаштовувала можливість через абсолютно легальний бізнес інвестувати в російську фінансову систему гроші, походження яких було б їм дуже важко пояснити.

Та хоч їхні стосунки тоді й зіпсувалися і протягом певного часу вони навіть не розмовляли, зрештою Ігор поновив контакти з ними. Щоразу, коли вони просили його про якусь послугу — наприклад, улаштувати дочку в університет або роздобути кілька квитків на концерт, який його колишні «клієнти» хотіли послухати, — Ігор готовий був зрушити гори, аби догодити їм. Зрештою, вони були єдиними, хто повірив у його мрії, незалежно від тих мотивів, які їх на це штовхали. Єва — і тепер щоразу, коли згадував про неї, він не міг стримати свого роздратування — звинувачувала їх у тому, що вони використовували добре ім’я її чоловіка для відмивання брудних грошей, нажитих на торгівлі зброєю. Так ніби це мало якесь значення: він не був залучений ані до її купівлі, ані до продажу, а закони бізнесу вимагали, щоб із будь-якої оборудки, хоч би в якій частині світу вона укладалася, обидві сторони здобули вигоду.

У житті кожного бувають також важкі хвилини. Деяким із його колишніх позикодавців довелося просидіти певний час у в’язниці, й він ніколи їх не кидав напризволяще — навіть знаючи, що більше не потребує нічиєї допомоги. Гідність чоловіка вимірюється не кількістю людей, які крутяться навколо нього, коли він перебуває на вершині успіху, а його спроможністю не забувати про тих, хто подав йому руку допомоги, коли він найбільше потребував її. І навіть якщо та рука заляпана кров’ю або потом, це не має великого значення: коли ти стоїш на краю провалля, то не запитуєш, хто допомагає тобі повернутися на тверду землю.

Почуття вдячності дуже важливе для людини: ти далеко не підеш, якщо забудеш про тих, хто стояв поруч із тобою в тяжку для тебе годину. І не треба думати чи пам’ятати про те, хто кому допоміг: ти йому чи він — тобі; Бог постійно наглядає за своїми синами й дочками, винагороджуючи лише тих, котрі виявилися гідними тієї благодаті, яку Він їм дарував.

Тож коли Ігорю знадобилася отрута кураре, він знав, до кого звернутися — хоч йому й довелося заплатити абсурдно високу ціну за те, що в тропічній сельві вважають чимось цілком звичайним.

Він виходить у хол готелю. До місця, де відбудеться гала-вечеря, не менш як півгодини їзди автомобілем, і зловити таксі на вулиці буде дуже важко. Ігор давно зрозумів, що коли оселяєшся в такому готелі, як цей, то мусиш насамперед дати щедрі чайові консьєржу — нічого навзамін не просячи; усі успішні бізнесмени мають звичай так робити, і їм завжди забезпечені столи в найкращих ресторанах, квитки на спектаклі, на яких їм хочеться побувати, інформація про певні заклади в місті, про які немає відомостей у туристських путівниках, щоб не обурювати родини із середнього класу.

Ось і тепер Ігор з усмішкою просить надати йому машину й відразу її одержує, хоч поруч із ним інший постоялець голосно нарікає на те, що не уявляє собі, як йому добутися до того місця, де на нього чекають. Вдячність, необхідність і контакти. Якщо буде перше й третє, то й з другим ти не матимеш проблем. Це стосується й сріблястого конверта з каліграфічним написом «Тобі» на ньому. Він умисне вирішив скористатися ним у самому кінці своєї місії, на той випадок якби Єва не зрозуміла його перших послань, то це — найвигадливіше з усіх — розвіяло б її останні сумніви.

Його колишні друзі й тут прийшли йому на допомогу й добули для нього те, що він просив. І не хотіли навіть гроші брати, але він наполіг і розплатився повністю: гроші в нього є, і він не любить залишатися в боргу.

Він не ставив непотрібних запитань; йому було досить побачити, що чоловік, який герметично запечатував для нього конверт, працював у рукавичках і в протигазі. Атож, за такі витончені маніпуляції варто було заплатити навіть більше, ніж за кураре, хоч саму речовину дістати було неважко, її застосовують у металургії, у виробництві паперу, одягу, пластмас. Щоправда, її назва навіює страх: ціанід. Але пахне вона мигдалем і має звичайнісінький вигляд.

З того, хто запечатував конверт, думки Ігоря переносяться на того, хто його відкриє, піднісши до очей, як це завжди робиться. Він побачить усередині білу картку, де на комп’ютері надруковано по-французькому одну фразу:

«Катюшо? Що це може означати?» — запитає себе той, хто відкриє конверт.

Він помітить, що картка притрушена порошком. У контакті з повітрям порошок перетворюється на газ. Запах мигдалю наповнює кімнату.

Той, хто відкрив конверт, дивується. Могли б вибрати і тонший запах. Певно, це рекламний трюк продавців парфумерії, думає він. Дістає картку з конверта, крутить нею в усі боки, й газ, що виділяється з порошка, стає все густішим.

«Що за жарти?»

Це буде його останньою свідомою думкою. Він покладе картку на стіл і піде до ванної — прийняти душ, підмалювати обличчя, поправити краватку.

Але в ту мить він помітить, що серце йому калатає, наче несамовите. Але до нього не доходить, що існує зв’язок між запахом, який заповнив кімнату, й різким погіршенням його стану — адже в нього немає ворогів, а є лише конкуренти й суперники. Він ще не дійшов до ванної, а вже ноги йому підгинаються. Він сідає на край ліжка. Гострий біль починає розколювати голову, дихати стає важко, виникає нестерпне бажання блювати, але на це в нього вже немає часу; він непритомніє, не встигши навіть зрозуміти, що його вбиває порошок, який був у тому конверті.

Через кілька хвилин — бо Ігор просив, щоб концентрація продукту в конверті була максимальною, — легені перестають діяти, тіло корчиться в конвульсіях, серце вже не прокачує кров і настає смерть.

Безболісна. Милосердна. Гуманна.

Ігор сідає в таксі й називає адресу: Готель «Дю Кап», Еден Рок, Кап д’Антиб.

Там відбудеться сьогоднішня гала-вечеря.