Переможець завжди самотнiй

3.44 пополудні

— Ходімо на другий поверх і випиймо кави, — каже Єва.

— Але показ почнеться вже через годину. А ти знаєш, які тепер затори на вулицях.

— На каву часу нам вистачить.

Вони підіймаються сходами, звертають праворуч, проходять у кінець коридору, де охоронець, який стоїть біля дверей, упізнає їх і вітається з ними. Вони проминають кілька вітрин, де виставлені коштовності — діаманти, рубіни, смарагди, — й виходять на терасу другого поверху. Цю терасу щороку винаймає відома ювелірна фірма, щоб приймати там друзів, знаменитостей, журналістів. Вишукані меблі, багатий буфет із делікатесними стравами. Вони сідають за столик, затулений від сонця великою парасолею. Підходить офіціант, вони замовляють мінеральної води з газом і каву-еспресо. Офіціант запитує, що їм принести з буфету. Вони дякують йому й кажуть, що вже пообідали.

Через дві хвилини офіціант уже приносить замовлене.

— Усе гаразд?

— Так, усе просто чудово.

«Усе препогано, — думає Єва. — Усе, крім кави».

Хамід знає: з його дружиною діється щось не те, але відкладає розмову про це на потім. Він не хоче про це думати. Він не хоче ризикувати й почути від неї щось на зразок:

«Я йду від тебе». Він достатньо вміє контролювати себе, щоб утриматися від необережних запитань.

За одним із сусідніх столів, поклавши поруч фотоапарат, сидить один із найславетніших модельєрів світу, спрямувавши погляд кудись удалину і явно даючи всім зрозуміти, що не бажає, аби його турбували. Ніхто до нього не наближається, а коли хтось необережно ступає в його бік кілька кроків, піар-менеджер цього закладу, симпатична дама років п’ятдесяти, лагідно просить, щоб йому дали спокій, бо він хоче трохи відпочити від нескінченного штурму моделей, журналістів, клієнтів та імпресаріо.

Хамід пригадує, як побачив того чоловіка вперше багато років тому, які тепер здаються йому вічністю. Він був тоді в Парижі вже одинадцять місяців, мав кількох друзів у своєму професійному середовищі, стукав не в одні двері й завдяки контактам шейха (який, за його словами, нікого не знав у галузі високої моди, проте мав друзів, що обіймали високі посади в системі влади) влаштувався на роботу художником в одному з дуже відомих салонів моди. Але він не обмежувався ескізами, які робив на тих матеріалах, що їх мав у своєму розпорядженні салон, а мав звичай засиджуватися в ательє до пізньої ночі, працюючи з власної ініціативи з тими зразками матерії, які привіз зі своєї батьківщини. Протягом того періоду він навідувався додому лише двічі. Першого разу, коли одержав звістку про те, що помер батько й залишив йому у спадок невеличку родинну фірму з купівлі та продажу тканин. Перш ніж він мав час поміркувати, посланець від шейха повідомив його, що, як хтось виявить бажання опікуватися його підприємством, у нього буде вкладено стільки коштів, скільки знадобиться для процвітання фірми, проте воно залишиться в його володінні й діятиме від його імені.

Хамід поцікавився, чому шейх виявив такий інтерес до справи, яка раніше зовсім його не цікавила, і йому відповіли так:

— Одна французька фірма, що виготовляє валізи, вирішила відкрити тут своє підприємство. Перше, що вони зробили, це налагодили зв’язок із нашими постачальниками тканин, пообіцявши використати деякі зразки їхньої продукції для виготовлення своїх предметів розкоші. Таким чином, ми вже маємо надійних клієнтів, і нам залишається тільки зберегти контроль над сировиною, шануючи наші традиції.

Хамід повернувся до Парижа, знаючи, що душа його батька оселилася в раю, а пам’ять про нього довго житиме в країні, яку він так любив. Він і далі працював по багато годин на добу, виготовляючи ескізи, в яких використовував теми бедуїнського одягу, експериментуючи з тими зразками, які привіз із собою. Якщо французька фірма, відома своєю новаторською сміливістю й бездоганно добрим смаком, зацікавилася продукцією, що виробляється на його батьківщині, то немає сумніву, що незабаром звістка про її діяльність надійде до столиці мод і попит на його екперименти буде великий.

Треба було тільки набратися терпіння й зачекати. Проте чекати йому довелося недовго — схоже, новини тепер розходилися з блискавичною швидкістю.

Одного ранку директор фірми викликав його до себе. Уперше Хамід дістав можливість увійти до цього священного храму, до зали, в якій трудився великий кутюр’є, і він був вражений безладом, що там панував. Газети в усіх кутках, ціла кучугура паперів на старовинному столі, безліч його особистих фотографій з усілякими знаменитостями, обкладинки з журналів у рамках, зразки матерій і ваза, з якої стриміли білі пера всіх можливих розмірів.

— Ти досяг великих успіхів у своєму експериментуванні. Я скинув оком на твої ескізи, які ти залишаєш на видноті, щоб усі їх бачили. Закликаю тебе бути обережнішим із цим; ми ніколи не знаємо, чи завтра хтось не захоче змінити місце роботи й передати конкурентам наші добрі ідеї.

Хамідові не сподобалося, що за ним шпигують. Але він стримався від виявлення своїх емоцій, а директор тим часом провадив:

— Чому твої експерименти мені так сподобалися? Бо ти запозичив свої ідеї в тих краях, де люди вдягаються зовсім інакше, і розумієш, як їх можна пристосувати до потреб Заходу. Проте тут ще існують проблеми, які потребують свого розв’язання. По-перше, ми не маємо тут таких тканин; по-друге, ці малюнки наділені певним змістом релігійного характеру, а мода має справу насамперед із потребами тіла, хоч і великою мірою віддзеркалює дух.

Директор підійшов до стосу журналів, що лежали в одному з кутків, і так, ніби знав напам’ять, де й що там лежить, висмикнув із тієї купки кілька примірників, мабуть, куплених у букіністів — книгарів, що від часу правління Наполеона торгують своїми книжками на березі Сени. Він розгорнув давній примірник «Парі-Матч» із портретом Кристіана Діора на обкладинці.

— Чому цей чоловік став легендою? Бо він добре вивчив смаки й потреби людського роду. З тих багатьох революцій, які він здійснив у галузі моди, я хотів би особливо відзначити одну: незабаром по тому, як закінчилася Друга світова війна, коли вся Європа не мала чого вдягти через брак тканин, він почав створювати моделі, які вимагали величезної кількості матеріалу. У такий спосіб він показував не лише добре вдягнену жінку, а й мрію про те, що незабаром усе буде, як і раніше, — повернуться елегантність, достаток, краса. Його за це нещадно критикували й ганили, але він знав, що йде в правильному напрямку, а йти у правильному напрямку — це завжди пливти проти течії.

Він поклав «Парі-Матч» точно на те місце, звідки його взяв, і повернувся з іншим журналом у руках.

— А ось Коко Шанель. Покинута в дитинстві батьками, вона почала свій життєвий шлях співачкою в кабаре, тобто належала до того різновиду жінок, які можуть чекати від життя лише найгіршого. Але вона скористалася з того єдиного шансу, який іноді таким жінкам випадає, — знайшла багатих коханців — і через короткий час перетворилася на жінку, що панувала в царині моди своєї доби. Що ж вона зробила? Вона звільнила жінок від рабської залежності від корсетів, тих знарядь катування, що здавлювали грудну клітку й перешкоджали зробити будь-який природний рух. Вона припустилася лише однієї помилки: приховала своє минуле, яке допомогло б їй перетворитися на ще яскравішу легенду — постати перед усіма жінкою, що зуміла вижити й перемогти, попри всі труднощі та випробування.

Він поклав журнал на те місце, де він лежав, а тоді продовжив:

— Ти можеш запитати: а чому не робили цього раніше? У нас ніколи не буде точної відповіді. Безперечно, такі спроби були — але ті кутюр’є цілком забуті історією, бо вони не змогли віддзеркалити у своїх колекціях дух того часу, в який їм випало жити. Для того щоб праця Шанель змогла набути того відлуння, якого вона набула, треба було мати не тільки талант і багатих коханців: суспільство мало бути готовим до великої феміністської революції, що відбувалася саме в той самий період.

Директор зробив паузу.

— А тепер настав той час, коли мода повинна спрямувати свою увагу на Близький Схід. І саме тому, що тенденції, які тримають світ під страхом і напругою, ідуть із ваших країв. Я це знаю тому, що я директор фірми. Думаю, все почнеться тоді, коли зуміють домовитися між собою головні постачальники барвників і фарб.

«Думаю, все почнеться тоді, коли зуміють домовитися між собою головні постачальники барвників і фарб». Хамід знову подивився на великого модельєра, який сидів сам-один на терасі, поклавши свій фотоапарат на крісло поруч себе. Можливо, той також помітив, як він увійшов, і тепер запитує себе, де Хаміду вдалося роздобути стільки грошей, щоб стати його головним конкурентом.

Чоловік, який тепер дивиться в порожнечу і вдає, ніби ніщо його не цікавить, зробив усе від нього залежне, щоб його, Хаміда, не прийняли до Федерації модельєрів. Він був переконаний, що фірма Хаміда фінансується з нафтових надприбутків, а тому йдеться про нечесну конкуренцію. Хоч він і не знав, що через вісім місяців після смерті батька й через два місяці по тому, як директор фірми, в якій він працював, запропонував йому вищу посаду — проте його ім’я ніде не мало з’являтися, позаяк фірма уже уклала контракт із іншим модельєром, який і представлятиме її на показах та презентаціях, — шейх викликав його знову, цього разу для особистої зустрічі.

Коли він повернувся до рідного міста, то ледве його впізнав. Уздовж головного проспекту височіли нескінченною низкою кістяки хмарочосів, вулиці були запруджені машинами, у старому аеропорту панував цілковитий хаос, але ідея тутешнього правителя починала втілюватися в життя: це місто стане містом миру в середовищі війн, раєм для капіталовкладень посеред розбурханого кризами світового фінансового ринку, стане видимим обличчям народу, який так багато людей із такою втіхою обмовляли, принижували, звинувачували в дикунстві та в забобонах. Інші країни регіону починали вірити в місто, що виростало посеред пустелі, і гроші потекли — спочатку струмочком, а невдовзі бурхливою річкою.

Проте шейх і досі жив у своєму давньому палаці, хоч недалеко звідти вже будувався й інший, набагато більший. Хамід прийшов на зустріч у піднесеному настрої, похвалився, що йому запропонували високу посаду й що він більше не потребує фінансової допомоги; навпаки, готовий повернути до останнього цента всі гроші, вкладені в нього.

— Я хочу, щоб ти звільнився зі своєї служби, — сказав йому шейх.

Хамід нічого не зрозумів. Так, він знає, що підприємство, яке залишив йому в спадок батько, процвітає, але він має зовсім інші плани щодо свого майбутнього. Та він не міг удруге кинути виклик людині, яка так багато йому допомогла.

— Під час нашої єдиної зустрічі я міг сказати «ні» Вашій Високості, бо я тоді захищав права батька, які завжди мали для мене більшу вагу, аніж будь-що у світі. Тепер, одначе, я мушу підкоритися волі свого правителя. Якщо ви вважаєте, що втратили гроші, які вклали в мою роботу, то я зроблю все, чого ви зажадаєте від мене. Повернуся сюди й займуся своєю спадщиною. Якщо я повинен відмовитися від своїх мрій, щоб зробити те, чого від мене вимагає закон мого племені, я це зроблю.

Він сказав ці слова твердим голосом. Він не міг виявити слабкості перед людиною, яка поважає силу іншої.

— Але я не прошу тебе, щоб ти повернувся сюди. Тебе призначили у твоїй фірмі на вищу посаду тому, що побачили: ти вже спроможний заснувати підприємство під власною маркою. Саме цього я від тебе й хочу.

«Щоб я заснував підприємство під власною маркою? Чи правильно я його зрозумів?»

— Я бачу, як тут у нас оселяється все більше всесвітньо відомих компаній, які виробляють предмети розкоші, — провадив шейх. — І вони знають, що роблять: наші жінки починають змінювати свою манеру мислення, вони тепер інакше думають й інакше вдягаються. І тому мода тепер впливає на наш регіон більшою мірою, аніж будь-які іноземні капіталовкладення. Я розмовляв із чоловіками й жінками, які добре розуміються на цій темі; бо сам я лише старий бедуїн, який коли вперше побачив автомобіль, то подумав, що його годують, як верблюда.

Мені хотілося б, щоб чужоземці читали вірші наших поетів, слухали нашу музику, танцювали танці та співали пісні, що їх від покоління до покоління передавали нам наші предки. Але, схоже, ніхто більше цим не цікавиться. Тому існує лише один спосіб навчити їх шанувати наші традиції: і це якраз те, чим займаєшся ти. Якщо вони навчаться розуміти, хто ми такі, через нашу манеру вдягатися, то зрештою зрозуміють і все інше.

Наступного дня Хамід зустрівся з групою інвесторів з інших країн. Вони запропонували йому фантастично високу суму інвестицій і назвали термін погашення боргу. Запитали, чи готовий він прийняти виклик, чи готовий піти на ризик. Хамід попросив трохи часу на роздуми. Пішов на могилу батька й молився там цілий день. Коли настала ніч, пішов у пустелю, надихався морозним вітром і повернувся до готелю, в якому оселилися іноземці. «Нехай буде благословенний той, хто вміє дати своїм дітям крила та коріння», — каже арабське прислів’я.

Він потребував коріння: існує те місце у світі, де ми народилися, навчилися розмовляти, відкрили, як наші предки давали раду своїм проблемам. Рано чи пізно в житті кожного з нас настає момент, коли ми починаємо відчувати особисту відповідальність за це місце.

Але йому були потрібні й крила. Вони переносять нас до нескінченних обріїв уяви, до наших мрій і в далекі краї. Крила також допомагають нам познайомитися з корінням наших ближніх і навчатися разом із ними.

Хамід звернувся до Бога з проханням подарувати йому натхнення й почав молитися. Через дві години він пригадав розмову, що відбулася між його батьком і двома покупцями, які прийшли до його мануфактурної крамниці:

«Сьогодні вранці мій син попросив у мене грошей, щоб купити ягня; чи повинен я задовольнити його прохання?»

«Це справа не термінова. Зачекай бодай тиждень, перш ніж обміркувати його прохання».

«Але я спроможний дати йому гроші й сьогодні. Яка різниця буде, якщо я зачекаю тиждень?»

«Різниця дуже велика. Мій досвід показує, що люди цінують те, що одержують, тільки в тому випадку, коли їх опановує сумнів, чи зможуть вони здобути те, що бажають мати».

Тож він примусив претендентів у інвестори зачекати тиждень, а тоді прийняв їхній виклик. Йому потрібні були люди, які працювали б із цими грішми і вкладали їх туди, куди він їм накаже. Йому потрібні були службовці, бажано з його односельців. Він мав потребу залишатися ще понад рік на своїй теперішній роботі, щоб навчитися там того, чого він іще не навчився.

Оце й усе.

«Усе починається з фабрики барвників».

Ні, не зовсім так. Усе починається тоді, коли компанії, що вивчають тенденції ринку (по-французькому вони називаються «cabinets de tendence», по-англійському — «trend adapters»), помічають, що певні прошарки населення починають віддавати перевагу певним товарам або певним тенденціям життя та поведінки перед іншими — і це не обов’язково має прямий стосунок до моди. Такі дослідження здійснюються на основі інтерв’ю зі споживачами, вивчення попиту на ті або ті товари, але насамперед пильного спостереження за тими юрмами осіб — переважно це люди у віці 20–30 років, — які відвідують нічні клуби та ресторани, ходять вулицями, читають усе, що публікується в інтернет-блогах. Вони ніколи не дивляться на вітрини — навіть тоді, коли там виставлені товари відомих і популярних фірм; з їхнього погляду все, що вже стало предметом широкого інтересу публіки та споживачів, приречене на смерть.

Насамперед ті генії, що трудяться в лабораторіях вивчення тенденцій, хочуть точно знати: що саме найближчим часом стане предметом особливого зацікавлення споживачів? Молоді люди, яким бракує грошей для того, щоб купувати собі предмети розкоші, змушені винаходити для себе нові моделі бажано дешевого одягу. А позаяк вони сьогодні не вилазять із Інтернету, то діляться своїми інтересами з іншими, й нерідко такі захоплення стають справжніми вірусами, що заражають усе населення. Люди молоді впливають на своїх батьків у політиці, сфері читання, музиці — а не навпаки, як думають люди наївні. З іншого боку, батьки впливають на молодих у тому, що можна було б назвати «системою цінностей». І хоч підлітки й наділені від природи бунтівною вдачею, вони завжди вважають родину чимось міцним і надійним. Вони можуть одягатися в екстравагантний спосіб і захоплюватися співаками, що завивають на сцені й ламають свої гітари, — але це й усе. Вони не наважуються піти далі і влаштувати справжню революцію в царині звичаїв.

«Вони вже так робили в минулому. І добре, що ця хвиля прокотилася й повернулася назад, у море».

Бо сьогодні дослідження, здійснювані в науково-дослідних центрах із вивчення тенденцій, показують, що суспільство повертається до більш консервативного стилю, і ми далеко відійшли від тієї загрози, яку становили для нас «суфражистки» (жінки, які на початку ХХ сторіччя боролися за право жінок брати участь у виборах і домоглися цього права) або довговолосі й антисанітарні хіпі (група божевільних, котрі вірили в те, що одного дня люди зможуть вільно кохатися й жити в мирі).

Наприклад, у 1960 році світ, затягнутий у криваві війни пост-колоніального періоду, нажаханий загрозою атомної війни й разом із тим обдарований усіма благами економічного процвітання, розпачливо прагнув знайти бодай трохи радості; й так само як свого часу Кристіан Діор намагався заронити в душі людей надію на те, що незабаром вони матимуть велике розмаїття тканин, модельєри того періоду намагалися знайти таке поєднання кольорів, яке могло б підняти загальний настрій: вони дійшли висновку, що сполучення червоного кольору з фіолетовим може водночас і заспокоювати, і збуджувати. Через сорок років колективне бачення світу радикально змінилося: загроза тотальної термоядерної війни минула, але виникли тяжкі проблеми, пов’язані зі станом довкілля: і модельєри стали віддавати перевагу кольорам, пов’язаним із тими, що існують у природі, — кольору пісків у пустелі, кольору лісів, кольору морської води. Між цими двома періодами утворювалися, розвивалися, утверджувалися і зникали різні тенденції: психоделічна, футуристична, аристократична, ностальгічна.

Перш ніж починається робота над великими колекціями мод, лабораторії, в яких досліджуються тенденції ринку, дають загальну панораму того, в якому ментальному стані нині перебуває світ. І схоже, що загальною темою людської стурбованості — попри війни, голод у Африці, тероризм, нехтування загальних прав людини, гординю деяких найбільш розвинених націй — став порятунок нещасної Землі від тих багатьох загроз, які створило для неї людське суспільство.

«Екологія. Спасіння планети. Усе це смішно».

Хамід знає, що ніхто не спроможний воювати проти колективної людської підсвідомості. Кольорова палітра й аксесуари, тканини, так звані доброчинні акції Суперкласу, книжки, що виходять друком, музика, яка звучить по радіо й телебаченню, документальні фільми про колишніх політиків, нові фільми, нові матеріали для пошиття черевиків, перехід автомобілів на двигуни, що приводяться в рух електрикою та газом, колективні листи, адресовані депутатам парламенту, бонуси від найбільших світових банків — усе це зосереджується на одній меті: урятувати нашу планету. Величезні статки утворюються за одну ніч, мультинаціональні компанії закуповують газетні шпальти для рекламування якихось будівельних заходів, абсолютно не потрібних для цього регіону, неурядові організації без найменших докорів сумління поміщають свої рекламні оголошення на найбільших телеканалах і одержують субсидії в сотні мільйонів доларів, бо всі вони глибоко стурбовані долею нашої бідолашної планети. Щоразу, коли Хамідові доводилося читати в газетах або журналах про політиків, які використовують глобальне потепління або руйнування довкілля для своїх електоральних платформ, він казав собі подумки: «Як ми можемо бути такими пихатими? Планета є, була й буде завжди сильнішою, аніж ми. Ми не можемо зруйнувати її; якщо ми перейдемо через якусь межу, вона сама потурбується про те, щоб стерти нас зі своєї поверхні й існувати далі. Чому ми досі не почали говорити про те, як нам урятуватися від того, щоб планета не знищила нас?»

Бо коли ми говоримо про необхідність «урятувати планету», це наділяє нас відчуттям своєї могутності, дієвості та шляхетності. А проблема, сформульована як «урятуватися від того, щоб планета не знищила нас», може вкинути нас у розпач, зробити безпорадними й змусити об’єктивно оцінити справжній обсяг наших убогих і обмежених спроможностей. Але хай там як, а тенденції розвиваються в цьому напрямку, й мода змушена пристосовуватися до бажання споживачів. Нині фабрики барвників заклопотані тим, щоб знайти найліпші сполучення кольорів для найближчої колекції. Виробники тканин шукають волокна природного походження, творці таких аксесуарів, як пояси, сумочки, окуляри, годинники, докладають усіх можливих і неможливих зусиль — або принаймні вдають, що їх докладають, публікуючи рекламні брошури, надруковані на папері, виготовленому не з дерева, а із вторинної сировини, — щоб урятувати довкілля. Й усе це буде узагальнено й виставлено великими модельєрами на найбільшому ярмарку моди, закритому для публіки, під глибокодумною назвою «Перше бачення» (La Primera Vista).

Потім кожна фірма створить власні колекції, використає свої творчі можливості, й усі вдаватимуть, ніби індустрія високої моди підкоряється принципам абсолютної творчої оригінальності й кожна фірма відрізняється від інших. Нічого подібного. Усі вони буквально підкорятимуться тим рекомендаціям, які одержали від лабораторій, що досліджували тенденції ринку. І чим знаменитіша та популярніша марка модельєрської фірми, тим менше така фірма буде схильна наражати себе на ризик, адже доля сотень тисяч її службовців, розкиданих по всьому світу, залежить від того, які рішення ухвалить невелика група людей, Суперклас високої моди, який уже стомився прикидатися, ніби кожні півроку продає щось нове.

Перші ескізи виготовляються «невизнаними геніями», які мріють одного дня побачити своє ім’я на етикетці швейного виробу. Вони трудяться приблизно від шести до восьми місяців, спочатку користуючись лише олівцем і папером, а потім виготовляючи перші зразки з дешевої матерії, які фотографуються на моделях, а відтак аналізуються директорами. З кожної сотні зразків приблизно двадцять відбираються для наступного показу. Вносяться деякі зміни: інші ґудзики, інший крий рукавів, інші шви.

Виготовляються нові фотографії — цього разу на моделях, які сидять, лежать, проходжуються, — і вносяться нові зміни, бо критичні зауваження зразка «це годиться тільки для манекенів на подіумі» можуть загубити цілу колекцію й навіки підірвати репутацію фірми. Під час цього процесу деякі «невизнані генії» виставляються на вулицю без права на відшкодування зусиль, позаяк їх завжди вважають такими, що перебувають на «стажуванні». Найталановитішим доводиться по кілька разів переробляти своє творіння, не маючи найменшого сумніву в тому, що, хоч би якого успіху досягла їхня модель, на ній буде поставлена лише марка фірми.

Усі вони обіцяють одного дня помститися. Усі кажуть самим собі, що зрештою відкриють власне ательє й, у кінцевому підсумку, здобудуть визнання. Але всі вони усміхаються і трудяться далі, вдаючи, ніби страшенно раді тому, що їх поки що залишили. Але мірою того як відбираються остаточні моделі, ще певну кількість колишніх працівників звільняють і водночас набирають нових (для роботи над наступною колекцією), і нарешті виготовляються ті вироби з уже підібраних тканин, які демонструватимуться під час показу.

Причому публіці буде оголошено, що демонструються вони вперше. Але це, звичайно, частина легенди.

Бо на той час перекупники в усьому світі уже мають на руках фотографії моделей у всіх можливих позах, мають інформацію про всі деталі аксесуарів, про тип тканини, рекомендовану ціну, про місця, де вони можуть замовити матеріал. Залежно від розміру та слави модельєрської фірми, «нова колекція» починає виготовлятися у великих масштабах у різних регіонах світу.

І нарешті настає великий день — а точніше кажучи, три тижні, які позначають початок нової ери (що, як усім відомо, триватиме лише півроку). Починається вона в Лондоні, потім переїздить до Мілана й закінчується в Парижі. Запрошуються журналісти з усього світу, фотографи змагаються за привілейовані місця, усе тримають у великій таємниці, газети та журнали присвячують цілі сторінки, а потім іще й іще сторінки цим новинам, жінки засліплені, чоловіки дивляться з певною зневагою на те, що вони вважають лише «модою» й нічим більше, й подумки жалкують, що доведеться відкласти кілька тисяч доларів на те, що для них не має ані найменшої ваги, але для їхніх дружин є великою емблемою їхньої належності до Суперкласу.

Через тиждень те, що вважали абсолютним ексклюзивом, уже продається в крамницях усього світу. Ніхто не замислюється над тим, у який спосіб цей товар змогли доставити так швидко й виготовити за такий короткий час.

Проте легенда важливіша, аніж дійсність.

Споживачі не хочуть зрозуміти, що мода створюється тими людьми, які підкорялися тій моді, що вже існувала. Що ексклюзивність — брехня, в яку їм хочеться вірити. Що більша частина колекцій, які так нахваляє спеціалізована преса, виробляється великими конгломератами індустрії предметів розкоші, які утримують ці ж таки газети й журнали, закупляючи в них цілі сторінки для своєї реклами.

Звичайно, існують винятки, й одним із таких винятків після кількох років напруженої боротьби став він, Хамід Хусейн. І в цьому його могутність.

Він помічає, що Єва знову дивиться на мобілку. Раніше вона не мала звички так робити. Навпаки, вона завжди ненавиділа цей апарат, можливо, тому, що він нагадував їй про колишній шлюб, про ту епоху її життя, про яку він нічого ніколи не знав, не знав, що з нею тоді було, бо вони ніколи не торкалися цієї теми. Хамід дивиться на годинник — вони ще встигнуть допити каву без поспіху. Знову звертає погляд на модельєра. Якби ж то все починалося з фабрики барвників, а закінчувалося показом мод. Але насправді все не так.

Він і чоловік, який сидить тепер сам-один і споглядає обрій, уперше зустрілися на «Першому Баченні». Хамід тоді ще працював на велику фірму, що взяла його на службу як художника, хоч на той час шейх уже створив невеличке військо з одинадцяти персон, яке мало втілити в реальність його ідею про перетворення моди на спосіб показати людям свій світ, свою релігію, свою культуру.

— Більшу частину часу ми тут вислуховуємо пояснення, як прості речі можуть бути представлені у дуже складний спосіб, — сказав тоді він.

Вони проходили перед вітринами, на яких демонструвалися нові тканини, революційні технології їх виробництва, кольори, що набудуть широкого застосування протягом двох наступних років, усе складніші та мудрованіші аксесуари — пояси з платиновими пряжками, футляри для кредитних карток, що відкривалися натисканням на кнопку, браслети, які можна було відрегулювати до міліметра за допомогою інкрустованого діамантами кільця.

Той, до кого він звернувся, подивився на нього згори вниз.

— Світ завжди був і завжди буде складним.

— Я так не думаю. І якщо одного дня я покину фірму, де нині працюю, то тільки для того, щоб відкрити власне підприємство — де все відбуватиметься всупереч тому, що ми нині бачимо.

Модельєр засміявся.

— Ти знаєш, яким є цей світ. Ти вже чув про Федерацію, правда ж чув? Іноземцям туди дуже й дуже важко вступити. Французька Федерація високої моди була одним із найбільш закритих клубів у світі. Вона призначала тих, хто міг взяти участь у Тижнях Паризької Моди, й визначала ті якості, якими мали бути наділені її учасники. Заснована в 1968 році, вона була надзвичайно могутня, і ніхто не мав права використовувати зареєстровану нею марку «Висока Мода» (Haute Couture), не ризикуючи потрапити під суд.

Вона випускала десять тисяч примірників «Офіційного каталогу» своїх двох виставок, що відбувалися двічі на рік, вирішувала, як розподілити дві тисячі акредитацій серед журналістів усього світу, добирала великих покупців, призначала місця показу — залежно від значущості модельєра.

— Я знаю, яким він є, — відповів Хамід, закінчуючи на цьому розмову.

Модельєр передчував, що той, із ким він тепер розмовляє, стане в майбутньому його знаменитим суперником і що вони ніколи не будуть друзями.

Через півроку все було готове для великої авантюри — Хамід звільнився зі служби, відкрив своє перше ательє у Сен-Жермен-де-Пре й почав боротися, як умів. Він програв не одну битву. Але зрозумів одну річ: він ніколи не зможе піддатися тиранії великих фірм, які диктують тенденції моди. Він має бути оригінальним, і йому вдалося цього досягти, бо він приніс із собою простоту бедуїнів, мудрість пустелі, те, чого навчився на тому підприємстві високої марки, де працював понад рік, він мав підтримку людей, які глибоко розумілися на фінансах, і мав у своєму розпорядженні оригінальні й ніколи не бачені тут тканини.

Через два роки він відкрив уже п’ять чи шість ательє по всій Франції, і його прийняли до Федерації — не тільки за його талант, а й завдяки з’язкам шейха, чиї представники здійснювали безперервний тиск на ті французькі компанії, що повідкривали філії в його країні.

Відтоді чимало води протекло під паризькими мостами, люди змінювали свої погляди, президенти обиралися або закінчувався термін їхнього мандату, нові технології здобували все більше прихильників, Інтернет запанував над усіма засобами комунікацій на планеті, усе більше галузей людського знання та людської діяльності ставали прозорими й видимими для широкої публіки, розкіш і гламур відвойовували втрачені позиції. Результати праці Хаміда зростали й поширювалися на весь світ, його бізнес тепер охоплював не тільки моду, а й виробництво аксесуарів, меблів, косметики, годинників, ексклюзивних тканин.

Хамід став володарем великої імперії, й усі, хто вкладав гроші в його мрію, були повністю винагороджені тими дивідендами, які він виплачував акціонерам. Він і далі здійснював персональний нагляд за всім, що виробляли його підприємства, був присутній на найважливіших фотосесіях, власноруч малював ескізи до більшості своїх моделей, щонайменше тричі на рік відвідував пустелю, де молився на могилі батька й звітував перед шейхом. Але тепер перед ним постав новий виклик: йому захотілося зняти кінофільм. Він подивився на годинник. Сказав Єві, що їм пора йти.

Вона запитала, чи це справді дуже важливо.

— Не дуже важливо. Але я хочу бути там присутнім.

Єва підводиться. Хамід кидає останній погляд на славетного й самотнього модельєра, який споглядає неозору широчінь Середземного моря, байдужий до всього іншого.