Переможець завжди самотнiй

8.21 пополудні

За столом четверо: лікар судової медицини, комісар, детектив Савуа й ще один чоловік, який не назвався, але якого привів комісар.

Перед ними стоїть завдання не обговорити новий злочин, а спільно скласти заяву для преси, щоб потім оголосити її журналістам, які з’юрмилися перед лікарнею. Щойно помер актор, який мав світову славу, а не менш знаменитий кінорежисер перебуває у відділенні реанімації, й світові агенції новин, певно, поставили ультиматум своїм журналістам: або здобудьте якісь конкретні відомості, або шукайте собі нове місце роботи.

— Судова медицина — одна з найстародавніших наук планети. Завдяки їй вдалося виявити сліди багатьох отрут і винайти протиотрутні засоби. Але особи королівської крові та високі вельможі завжди мали при собі офіційного «куштувальника страв», щоб уникнути несподіванок, не передбачених лікарями.

Савуа вже мав нагоду вислухати вчені розбалакування цього ерудита сьогодні пополудні. Тож тепер він дав нагоду втрутитися комісарові.

— Годі демонструвати нам свою ерудицію, докторе. По місту гуляє вбивця.

Проте лікар не розгубився.

— Як лікар судової медицини я не зобов’язаний визначати обставини вбивства. Моє завдання — не робити висновки, а визначити причину смерті, застосовану зброю, особистість жертви, приблизний час її смерті.

— Ви бачите якийсь зв’язок між двома вбитими? Чи є щось спільне між убивством режисера й убивством актора?

— Атож. Вони обидва працювали в кіно.

Лікар регоче. Проте ніхто інший навіть бровою не повів. Люди, що тут сидять, не мають найменшого почуття гумору.

— Спільне лише в тому, що в обох випадках були застосовані токсичні речовини, які дуже швидко діють на організм. Але у випадку другого вбивства прикметна особливість полягає в тому, в який спосіб був запакований ціанід. Усередині конверта, в якому він містився, був іще один конверт із пластикової плівки, запечатаний вакуумним способом, але він також відразу розривався, коли надривали паперовий конверт.

— А його могли виготовити тут? — запитав четвертий чоловік із сильним іноземним акцентом.

— Могли. Але це було б важко, бо тут потрібні складні маніпуляції, і той, хто це робив, знав, що він готує знаряддя вбивства.

— Ви хочете сказати, що виготовив його не вбивця?

— Думаю, що так. Я майже переконаний, що конверт був замовлений висококваліфікованим фахівцям. У випадку з кураре злочинець сам міг занурити наконечник стріли в отруту, але з ціаністим калієм так не вийде. Він вимагає застосування спеціальних методів.

Савуа думає про Марсель, про Корсику, про Сицилію, про країни Східної Європи, про терористів із Близького Сходу. Він просить вибачення, виходить на кілька хвилин із кабінету й телефонує в Європол. Пояснює, наскільки в них складна ситуація, і просить надати вичерпний список лабораторій, де може бути виготовлена хімічна зброя подібного зразка.

Чоловік, із яким його з’єднують, повідомляє, що кілька хвилин тому подібний запит надійшов і з Центрального Розвідувального Управління Сполучених Штатів. Що відбувається?

— Та нічого. Будь ласка, дайте мені відповідь одразу, як тільки одержите інформацію. І я хотів би мати цю інформацію не пізніше як через десять хвилин.

— Неможливо! — сказав голос на протилежному кінці лінії. — Ми дамо відповідь тоді, коли вона в нас буде, не раніше й не пізніше. Ми повинні зробити запит…

Савуа відключає телефон і приєднується до групи. Папери.

Схоже, це спільна одержимість усіх, хто працює в галузі громадської безпеки. Ніхто не ризикне ступити бодай крок, поки не дістане гарантії, що начальство схвалює його дії. Люди, перед якими відкривалася блискуча кар’єра, які починали працювати з творчою вигадкою й ентузіазмом, тепер принишкли по кутках, знаючи, що перед ними постали дуже серйозні виклики, що треба діяти швидко, проте вони знають і те, що начальство треба шанувати, що преса завжди готова звинуватити поліцію в брутальності, що платники податків звинувачують її у бездіяльності, — а тому ліпше перекласти відповідальність на тих, котрі стоять на вищих щаблях ієрархії. Він зателефонував до Європолу тільки задля годиться: він уже знає, хто вбивця. І він заарештує його сам, щоб ніхто потім не зміг привласнити собі лаври розкриття найгучнішої низки злочинів в історії Канна. Він повинен зберігати холоднокровність, але йому не терпиться, щоб ця нарада закінчилася якомога скоріше.

Коли він повертається до столу, йому кажуть, що Стенлі Моріс, великий фахівець зі Скотленд-Ярду, щойно зателефонував із Монте-Карло. Сказав, що він сумнівається, щоб злочинець знову застосував ту саму зброю, а тому радить не надто зосереджуватися на ній.

— Схоже, ми стоїмо перед загрозою нового терору, — сказав іноземець.

— Атож, стоїмо, — погодився комісар. — Але на відміну від вас, найменше, чого ми хочемо, — це сіяти страх серед населення. Ми зібралися, щоб скласти повідомлення для преси, щоб уникнути ситуації, коли журналісти зроблять власні висновки й повідомлять їх у нічних теленовинах. Перед нами окремий ізольований випадок терору. Можливо, йдеться про серійного вбивцю.

— Але ж…

— Немає ніяких «але ж», — голос комісара став твердим і авторитетним. — Ми сконтактувалися з вашим посольством, оскільки вбитий був громадянином вашої країни. Ви тут присутній на правах гостя. Коли було вбито двох інших ваших співвітчизників, ви не виявили найменшого інтересу й не прислали сюди свого представника, хоч у одному з тих випадків також було застосовано отруту.

А тому якщо ви натякаєте на те, що ми стоїмо перед загрозою застосування біологічної зброї, то вам ліпше звідси піти. Ми не хочемо перетворювати суто кримінальну проблему на політичну. Ми хочемо провести тут кінофестиваль і в наступному році з усім тим блиском і гламуром, на який він заслуговує, ми довіряємо фахівцеві зі Скотленд-Ярду, який нам допомагає, і ми складемо повідомлення для преси, що відповідатиме цим принципам.

Іноземець мовчить.

Комісар кличе одного зі своїх помічників, просить його вийти до гурту журналістів і сказати їм, що через десять хвилин вони матимуть ті висновки, які хочуть почути. Лікар судової медицини повідомляє, що є можливість визначити, звідки походить ціанід, позаяк він має деякі характерні особливості, але це забере не десять хвилин — а щонайменше тиждень.

— В організмі жертви знайдено сліди алкоголю. Шкіра була червона, смерть сталася майже негайно. Тобто ми не маємо жодного сумніву щодо того, який різновид отрути було застосовано. Якби йшлося про кислоту, залишилися б опіки навколо носа й рота; у випадку беладони зіниці очей були б розширені…

— Докторе, ми знаємо, що ви закінчили університет, що ви спроможні визначити причину смерті, й анітрохи не сумніваємося у вашій компетенції. Отже, робимо висновок, що то був ціанід.

Доктор кивнув і прикусив губу, приховуючи своє роздратування.

— А що ви скажете про другого чоловіка, який лежить у лікарні? Про кінорежисера…

— У цьому випадку ми затосували чистий кисень, через кожні п’ятнадцять хвилин вводили у вену 600 міліграмів келосіанора; а якщо це не дасть результатів, то введемо тріосульфат натрію, розбавлений у двадцятип’ятивідсотковому…

Тиша в кабінеті стала майже відчутною на дотик.

— Пробачте мені. Мій висновок: він виживе.

Комісар робить якісь нотатки на аркуші жовтого паперу. Знає, що часу в них майже не залишається. Дякує всім, каже іноземцю, щоб він не виходив із ними, бо можуть виникнути якісь нові спекуляції. Іде до туалетної кімнати, поправляє краватку й просить Савуа, щоб той зробив те саме.

— Моріс каже, що наступного разу вбивця не застосує отруту. Після того як ти поїхав, він дійшов висновку, що той убиває за певною схемою, хай навіть підсвідомо. Ти можеш уявити собі цю схему?

Савуа теж думав про це дорогою з Монте-Карло. Атож, певна схема в його діях існувала, хоч він і не переконаний, що знаменитий інспектор зі СкотлендЯ-рду помітив саме її.

Жертва на лаві, на пляжі: убивця поруч неї. Жертва на званому обіді: убивця не поруч. Жертва на пірсі: убивця поруч.

Жертва в готелі: убивці поруч нема.

Отже, якщо вірити цій схемі, злочинець уб’є свою наступну жертву, коли вона буде з ним поруч. Точніше кажучи, таким є його план, бо в найближчі півгодини він буде заарештований. Савуа постачали цими відомостями поліціянти, що виїздили на місце злочинів, вони повідомляли йому їх, не надаючи їм особливої ваги. І він, Савуа, у свою чергу, казав їм, що це подробиці неістотні. Але це було не так, звичайно, — перед ним була втрачена ланка, певний слід, єдина річ, якої бракувало в низці його висновків.

Серце йому шалено калатало; про це він мріяв усе своє життя, й тепер ніяк не міг дочекатися, коли ж нарада нарешті закінчиться.

— Ти мене слухаєш?

— Так, пане комісар, слухаю.

— Тоді затям собі таке: репортерам, які чекають на вулиці, не потрібен від нас детальний звіт про події з усіма технічними подробицями та відповідями на їхні запитання. Насправді вони зроблять усе можливе, щоб почути від нас те, що хочуть почути: остерігайся потрапити в цю пастку. Вони прийшли сюди не для того, щоб нас почути, а для того, щоб нас побачити — і щоб їхня публіка також могла нас побачити. Комісар дивиться на Савуа з виглядом переваги, так ніби він найдосвідченіша людина у світі. Схоже, вихваляння своєю освіченістю та знаннями притаманне не лише Морісу чи лікарю судової медицини — усі мають звичай заявляти прямо чи непрямо: «Я знаю свою справу».

— Дійте візуально. Простіше кажучи: тіло й обличчя спроможні виразити набагато більше, ніж слова. Дивіться твердим поглядом, з піднятою головою, плечі мають бути опущені й трохи відхилені назад. Високо підняті плечі виражають напругу, й усі зрозуміють: ми не маємо найменшого уявлення про те, щó відбувається.

— Зрозуміло, пане комісар.

Вони виходять у двері Інституту судової медицини. Спалахи, десятки рук простягують до них мікрофони, починається штовханина. Через кілька хвилин безлад набуває певної організованості. Комісар дістає з кишені папірець.

— Знаменитого кіноактора отруєно ціаністим калієм, смертельною отрутою, яку застосовують у різних формах, цього разу її було застосовано як газ. Кінорежисер виживе; йому не пощастило, бо він увійшов до зачиненого номера, де в повітрі ще були рештки отруйної речовини. Працівники служби безпеки готелю помітили на своїх моніторах, що якийсь чоловік завернув за ріг коридору, увійшов до одного з номерів, а через п’ять хвилин вибіг звідти й упав у коридорі. Комісар не сказав про те, що номер готелю, про який ішлося, невидимий на моніторах служби спостереження та безпеки. Але не сказати — не означає збрехати.

— Охоронці зреагували дуже швидко й негайно викликали лікаря. Коли останній прийшов на місце події, то помітив запах мигдалю, що на той час уже розвіявся й не міг завдати шкоди. Викликали поліцію, вона прибула через хвилин п’ять, не більше, викликали «швидку допомогу», лікарі привезли кисневі маски і змогли врятувати його.

На Савуа справили глибоке враження невимушеність і красномовство комісара. Певно, людей, що претендують на таку посаду, як у нього, зобов’язують закінчити курси піару?

— Отруйну речовину доставили в конверті з написом на ньому, але ким той напис був зроблений — чоловіком чи жінкою, — поки що встановити не вдалося. У конверті був аркуш паперу.

Він не згадав про те, що конверт був запечатаний із застосуванням найпередовішої технології; був хіба один шанс із мільйона, що хтось із журналістів про це довідається, хоча згодом таке запитання хтось неодмінно поставить. Комісар також не став згадувати про те, що сьогодні пополудні було отруєно ще одного великого діяча в галузі кіноіндустрії; схоже, усі вважали, що знаменитий дистриб’ютор помер від серцевого нападу, хоч ніхто, ніхто досі такої брехливої версії не висував. Іноді буває дуже зручно, коли преса — з лінощів чи недбалості — приходить до власних висновків, не завдаючи клопоту поліції.

— А що було написано на аркуші паперу? — пролунало перше запитання.

Комісар пояснює, що цього вони поки що не можуть повідомити в інтересах розслідування. Савуа починає розуміти, куди він веде прес-конференцію, і його захват зростає — цей чоловік і справді заслуговує перебувати на посаді, яку він тепер обіймає.

— А це могло бути вбивство з ревнощів? — пролунало ще одне запитання.

— Ми не можемо відкинути жодну з можливостей. З вашого дозволу, панове, ми повертаємося до роботи.

Комісар сідає в поліційний автомобіль, вмикає сирену й від’їздить на повній швидкості. Савуа прямує до своєї машини, пишаючись своїм комісаром. Який талант! Він уже уявляє собі сенсаційні повідомлення в газетах, надруковані великими літерами:

«Поліція вважає, що великого актора було вбито з ревнощів». Можна тільки уявити собі, який великий інтерес це розбудить. Популярність актора-зірки була такою великою, що на всі інші злочини просто перестануть звертати увагу. Кому буде діло до бідолашної дівчини, яку знайшли мертвою на лаві на площі і яка, певно, померла від передозування наркотиками? Хто зацікавиться долею дистриб’ютора з волоссям кольору червоного дерева, який помер, найімовірніше, від серцевого нападу на званому обіді? Кого зацікавить злочин — також учинений на ґрунті ревнощів і до того ж ані вбивця, ані жертва нікому не відомі й ніколи не перебували під сяйвом юпітерів, — убивство, скоєне на пірсі, далеко від міських вулиць та міського руху? Такі дрібні події трапляються нерідко, про них повідомляють у випуску новин о восьмій вечора, і вони б продовжували про це говорити, якби не йшлося про…

…про знаменитість світового масштабу! Таємничий конверт! Аркуш паперу, на якому було щось написано!

Савуа також вмикає сирену, але їде не на дільницю, а в протилежному напрямку. З метою маскування користується рацією автомобіля. Виходить на хвилю комісара.

— Блискуче!

Комісар також гордий зі свого успіху. Вони виграли кілька годин, можливо, кілька днів, але обидва знають, що по місту розгулює маніяк віком приблизно сорока років, який діє мудрованими й витонченими засобами та досконало володіє мистецтвом убивати людей. Можливо, він уже задовольнився тими вбивствами, які скоїв, а може, готується напасти на когось іще, і це може статися в будь-яку мить.

— Пошли агентів на всі сьогоднішні заходи, — наказує комісар. — Нехай шукають чоловіків-одинаків, які відповідають цьому опису. Якщо знайдуть, нехай тримають їх під пильним наглядом і просять підкріплення. Усі вони, звичайно, мають бути в цивільному одязі — відповідно до середовища, у джинсах або у строгих костюмах. Ми повинні бути присутні скрізь, навіть якщо нам доведеться мобілізувати людей із дорожньої поліції.

Савуа негайно виконує наказ. У цей час одержує повідомлення по своєму мобільному телефону: Європол потребує більше часу для здійснення лабораторних аналізів, які він запросив. Щонайменше три дні.

— Надішліть, будь ласка, письмову відповідь. Я не хочу відповідати, якщо тут знову щось станеться.

Він сміється сам до себе. Просить, щоб також надіслали копію агенту-представникові іноземної держави, хоч йому вона геть непотрібна. Савуа на повній швидкості мчить до готелю «Мартінес» і зупиняє машину на вході, перекривши виїзд двом іншим. На протести портьє показує свій поліційний жетон, кидає ключі, щоб той припаркував машину, й забігає до готелю.

Він заходить до приватного кабінету на другому поверсі, де під наглядом поліціянта стоять жінка — черговий адміністратор та офіціант.

— Чи ще довго нам тут бути? — запитує жінка.

Савуа не звертає на неї уваги й обертається до офіціанта.

— Ви певні того, що вбита жінка, про яку повідомлялося в новинах, сиділа тут сьогодні за столом пополудні?

— Майже певний, пане поліціянт. На світлині вона здається молодшою, й волосся підфарбоване, але я звик запам’ятовувати обличчя клієнтів на той випадок, якщо хтось піде, не заплативши.

— Ви певні, що вона сиділа з постояльцем готелю, який замовив стіл?

— Абсолютно певен. Чоловік приблизно сорока років, добре збудований, з сивиною у волоссі.

Серце в Савуа мало не вискакує з грудей. Він обертається до жінки-адміністратора та до поліціянта.

— Ходімо в його номер.

— А ви маєте ордер на обшук? — запитує дівчина. Савуа вривається терпець.

— Не маю! Я не займаюся папірцями! Знаєте, яка головна проблема нашої країни, пані? Усі ми надто слухняні! А втім, це не тільки наша проблема, а й проблема всього світу! Хіба ви, пані, не підкорилися б, якби вашого сина послали на війну? Ваш син хіба не підкорився б? А тому, пані, якщо ви особа слухняна, то прошу вас іти за мною, бо інакше я заарештую вас як співучасницю вбивства!

Схоже, йому вдалося її налякати. Разом із поліціянтом вони йдуть до ліфта, який у ці хвилини опускається, зупиняючись на кожному поверсі, не розуміючи, що від швидкості їхніх дій залежить життя людини.

Савуа вирішує піднятися сходами; адміністратор протестує, вона на високих підборах, але він просить її скинути черевики й іти за ними. Вони біжать нагору мармуровими сходами, хапаючись руками за бронзові перила, проминаючи елегантні майданчики, де постояльці, які чекають ліфтів, запитують себе, звідки взялася ця боса жінка, що робить у цьому готелі поліціянт і чому він біжить так швидко. Щось надзвичайне сталося? А якщо справді сталося щось надзвичайне, то чому вони не скористаються ліфтом, адже ліфт пересувається швидше? Вони кажуть, звертаючись до самих себе: цей кінофестиваль перетворюється на якийсь захід п’ятої категорії, готелі починають приймати казна-кого, а поліція вдирається сюди, коли їй заманеться, наче в бордель. Треба буде поскаржитися адміністратору.

Вони й не знають, що адміністратор — це та сама боса жінка, яка біжить нагору сходами.

Нарешті вони добігають до дверей номера, в якому живе вбивця. На цю хвилину департамент стеження за коридорами вже надіслав свого працівника подивитися, що там коїться. Він упізнає адміністратора й запитує, чи не може чимось допомогти.

Савуа просить його говорити тихше. Атож, він може допомогти. Зброя при ньому? Охоронець каже, що ні.

— Але все одно залишайтеся тут.

Вони розмовляють пошепки. Адміністратору доручають постукати у двері, тоді як троє інші — Савуа, поліціянт і охоронець — притискаються до стіни поруч. Савуа дістає з кобури пістолет. Поліціянт робить те саме. Адміністратор кілька разів стукає у двері, але відповіді нема.

— Певно, кудись вийшов.

Савуа просить, щоб вона відімкнула двері своїм ключем. Жінка пояснює, що ключей вона при собі не має, бо не була готова до такої ситуації, а якби й мала, то могла б відчинити двері лише з дозволу генерального директора.

Савуа виявляє несподівану поступливість.

— Гаразд, це не так важливо. Я зараз спущуся й почекаю в тій залі, де сидять працівники служби безпеки, які спостерігають за коридорами готелю. Він повернеться рано чи пізно, і я хотів би бути першим, хто допитає його.

— Ми маємо фотокопію його паспорта та номер його кредитної картки там, унизу. Чому ви так зацікавилися цим чоловіком?

— Це теж не так важливо.