Плутонія

ВНИЗ ПО РІЧЦІ МАКШЕЄВА

Швидко пливли обидва човни вниз темною водою, що поспішала з легкими сплесками на південь, між низькими берегами, з яких звисали кущики полярної верби, вкритої свіжими листочками. По берегах в обидві сторони розгорталася та ж рівна тундра з приземкуватими чагарниками і так само дув ходовий вітер, що його мандрівники тепер правильно визначили як північний. Він линув з льодів холодного отвору, з зовнішньої поверхні планети, в її внутрішню, теплу порожнину. Як і раніше, клубочився туман, то заступаючи, то відкриваючи червонувате світило, що стояло нерухомо в зеніті. Температура досягала +12°, і туман коли-не-коли переходив у дрібний дощик, який, проте, швидко переставав.

Човни пливли з швидкістю близько восьми кілометрів за годину. Ті, що сиділи на рулі, провадили знімання, відмічаючи напрям усіх заворотів річки. Пропливши двадцять п’ять кілометрів, зупинилися на ночівлю.

Невелика екскурсія по берегу показала, що в тундрі кущі стали вищими; подекуди до них домішувалась низькоросла модрина, утворюючи разом з вербою і березою невеликі, але дуже густі гайки. Серед кущів були протоптані вузькі стежки, що вели до берега річки; ними, очевидно, ходили різні тварини на водопій.

Ніч провели вперше в наметі і без спальних мішків.

— Це вічне світло, — сказав Макшеєв, лягаючи спати, — геть чисто порушує наші звички і уявлення. Кажеш: ранок, полудень, вечір, дивлячись на свій годинник, а сонце весь час стоїть у зеніті і гріє однаково, ніби глузуючи з нашої термінології.

Ніч, або час відпочинку, минула спокійно.

За другий день пропливли півсотні кілометрів і зупинилися рано, щоб зробити тривалішу екскурсію в сторону від річки. Береги її були вкриті вже більш високими кущами і окремими деревами, що утворювали зелені стіни, які зовсім обмежували кругозір мандрівників.

Після обіду Громеко залишився біля намету збирати рослини, Макшеєв з Генералом пішли на захід, а Каштанов і Папочкін — на схід, користуючись звіриними стежками, прокладеними крізь хащу кущів, які вже сягали за зріст людини. Подекуди на ґрунті видно було сліди різних тварин, серед яких зоолог розпізнав сліди мамонта, носорога, великих і дрібних двокопитних, один вид однокопитних. Іноді попадалися відбитки м’яких лап хижаків різної величини. Глянувши на деякі з них, обидва дослідники відчули, як у них по спині пройшов холодок. Ці сліди мали близько двадцяти сантиметрів завдовжки, а кігті, якими закінчувалися пальці, втиснулися в землю на чотири сантиметри. За формою сліду зоолог вирішив, що він належить величезному ведмедеві.

— Це, мабуть, печерний ведмідь, сучасник мамонта, — сказав Каштанов. — Він більший від усіх відомих нам представників цієї родини.

— А він не полює на печерних людей? — запитав Папочкін.

— Кістки, кігті і зуби цього ведмедя, оброблені печерною людиною, іноді знаходили, — відповів геолог. — Але не знаю, чи попадалися кістки і черепи цієї людини, оброблені ведмедем!

— В усякому разі з ним краще не зустрічатися!

— З таким цікавим звіром та не зустрітися? Наші предки, озброєні тільки дрючками й кам’яними сокирами, перемагали його, а ми, маючи сучасні рушниці і розривні кулі, боятимемося його? Це було б ганебно!..

Осторонь від річки дослідники вийшли на широку галявину, порослу густою, але низькою травою, серед якої майоріли різні квіти.

Зупинившись серед кущів на узліссі, мандрівники побачили, що на галявині пасуться поодинці і чередами різні ссавці, серед яких одразу можна було розпізнати породи, що зникли на поверхні землі: тут були чорні первісні бики з величезними рогами і горбами, велетенські олені з рогами відповідних розмірів, дикі коні невеликого росту з кудлатою шерстю, малим хвостом і короткою гривою. Пара носорогів устромила голови в кущі, а кілька мамонтів стояли невеликою групою і в такт помахували головами і хоботами, очевидно відганяючи докучливих комах. Останніх, саме комарів, ґедзів і мошви з’явилося вже досить багато.

Надивившись на цю мирну картину пасовища «живих скам’янілостей»[17], Каштанов і Папочкін вирішили підійти ближче, щоб сфотографувати деяких тварин. Понад узліссям вони підкралися плазом спершу до групи биків, потім до двох носорогів, яких сфотографували в той момент, коли вони гралися, незграбно стрибаючи один на одного. Носороги схрещували свої роги, як велетенські шаблюки, витоптували траву своїми тумбоподібними ногами і підривали ґрунт.

На черзі були мамонти, що стояли ближче до центра галявини. Але, перш ніж мисливці встигли підкрастися до них досить близько, на протилежному кінці галявини, де паслись олені, сталося замішання: тварини раптом підвели голови, прислухалися і одразу кинулися бігти, очевидно налякані якимось невидимим, але, безумовно, страшним ворогом. Олені пробігли повз мамонтів, які й собі дуже стривожились і побігли важкою риссю, піднявши хоботи. І олені, і мамонти бігли прямо в сторону мисливців, які притаїлися.

— Коли олені будуть кроків за сто від нас, стріляйте в переднього, — швидко промовив Каштанов. — Я сфотографую їх, коли вони зупиняться на мить, а потім теж вистрелю, а то нас можуть розтоптати.

Папочкін приготував рушницю і, коли передовий величезний олень з високо піднесеною головою і тривожно роздутими ніздрями підбіг досить близько, пролунав постріл. Влучений у груди, олень з розбігу впав на коліна, а решта, натискуючи один на одного, зупинилися купою, витягнувши голови.

За цей час Каштанов устиг сфотографувати цю цікаву групу, передав апарат зоологові і в свою чергу вистрелив у другого оленя, що став до нього лівим боком. Тварина зробила стрибок уперед і повалилася на землю, інші круто повернули вправо і побігли понад узліссям.

Мамонти, що бігли позаду оленів, у цей час наблизились і зупинились перед жертвами мисливців. Папочкін встиг за цей час зарядити обидві рушниці, а Каштанов сфотографував групу мамонтів.

— Стріляти, чи що? — запитав зоолог тремтячим від хвилювання голосом.

— Навіщо? Запас м’яса в нас тепер достатній, а мамонта ми вже вивчили в тундрі. Стрілятимемо тільки тоді, якщо вони кинуться на нас.

Тимчасом тварини стояли на місці, помахуючи хоботами, і ніби радилися один з одним. Їх було шестеро, в тому числі два підлітки з невеликими бивнями і трохи коротшою шерстю. Вони скоро заспокоїлися і почали гратися один з одним та пустувати навколо старих, які час від часу тривожно ревли. Нарешті старий самець повернув управо, і все стадо пішло за ним уздовж узлісся галявини, на якій залишилося ще тільки два носороги.

— Хто ж налякав мирних травоїдів? — запитав Каштанов. — Часом чи не печерний ведмідь?

— Або яка-небудь ще страшніша викопна тварина з вашого палеонтологічного звіринця?

— Хтозна! Але нам, я думаю, краще не йти в, той кінець галявини, бо звір може кинутися на нас так несподівано з хащі, що ми не встигнемо навіть вистрелити.

— Ну, тоді займемося оленями, їх треба обміряти, оббілувати і тягти до човнів.

Олені, застрелені мисливцями, належали до велетенського виду, що зник на поверхні землі, де він теж був сучасником мамонта, первісного бика, печерного ведмедя.

Знявши обидві шкури, мисливці відрубали задні ноги меншого оленя і рушили, важко навантажені, до річки, маючи намір ще раз повернутися за м’ясом, якщо їх товариші будуть менш щасливі і якщо невідомий хижак, що бродив, мабуть, поблизу галявини, залишить їм ще що-небудь.